Поняття та елементи заповіту

З огляду на свободу особистості та свободу власності у ЦК України пе6ршість віддана спадкуванню за заповітом. У його гл. 85 розширено норми про спадкування за заповітом.

Заповіт – особисте розпорядження фізичної особи (заповідача) на випадок своєї смерті (ст. 1233 ЦК). Він має своє соціальне і правове підґрунтя та є: 1) проявом права на розпорядження своїм майном; 2) правочином яким переслідується певна мета заповідачем; 3) свідченням заповідача ставлення до оточуючих; 4) юридичним засобом прояву турботи про тих, перед ким був відповідальний за життя; 5)дією принципу справедливості (інколи свавілля); 6) способом стимулювання окремих спадкоємців у їх подальшому житті; 7) способом забезпечення виконання прижиттєвих зобов’язань заповідача; 8) не є імперативним і забезпечує можливість змінити зміст заповіту у подальшому з огляду на зміну життєвих обставин.

Термін заповіт тлумачиться: як односторонній правочин та спеціальний однойменний документ, який містить волевиявлення заповідача. У такому сенсі він результат волевиявлення заповідача, яке висловлено у встановленому законом порядку (нотаріально-процесуальному чи прирівняному до нього).

За юридичною природою заповіт є одностороннім правочином, який повинен відповідати загальним вимогам про правочин глави 16 ЦК. Вони деталізуються у главі 85 ЦК, відповідно до специфіки сторони (заповідача), посилених гарантій його розуміння значення складення заповіту, встановлення його змісту, виконання, забезпечення прав на спільне майно. При його складення встановлені спеціальні вимоги щодо забезпечення принципів справедливості, розумності та добросовісності.

Досягнення мети заповіту забезпечується через його динаміку: складення заповіту, оголошення інформації про наявність заповіту; оголошення змісту заповіту; повідомлення осіб, які визначені у заповіті спадкоємцями, вигодо набувачами про права та обов’язки із заповіту; висловлення спадкоємцем згоди на прийняття спадщини; прийняття та оформлення спадщини. Останнє є самостійним, незалежним від заповіту волевиявленням. При заповіті є накопичувальний юридичний склад, який забезпечується низкою послідовних правочинів та процесуально-матеріальних дії учасників спадкового правовідношення: складення заповіту, його посвідчення; оголошення заповіту, подання заяви про прийняття спадщини: вступ у спадщину, отримання свідоцтва про спадщину; оформлення спадщини.

Заповіт – односторонній правочин з відкладальною умовою, оскільки він оголошується спадкоємцям і вступає у виконання лише з настанням смерті заповідача. Ця обставина зумовила жорстокі вимоги до заповіту, оскільки сумніви та неточності змісту заповіту важко усунути і встановити дійсний намір заповідача вже неможливо.

Для визнання заповіту чинним він має відповідати таким умовам:

1) заповідач повинен мати активну заповідальну здатність (тестаментоздатність);

2) при складенні заповіту заповідачу роз’яснюються наслідки;

3)заповіт має бути складений у визначеній законом формі,;

4) у заповіті має міститися призначення конкретних осіб спадкоємцями, котрі повинні мати пасивну заповідальну здатність (тестаментоздатність).

Заповіт, повинен відповідати встановленим вимогам: 1) загальним про чинність правочину ст. 203 ЦК України; 2) спеціальний, що встановлені в Інструкції про вчинення нотаріальних дій в Україні. При невідповідності їм він може бути визнаний недійсним.

Право на складення заповіту є суб'єктивним правом (правом розпорядження майном на випадок своєї смерті), елементом цивільної дієздатності, як «тестаментоздатність»: право складати заповіт, спадкувати за заповітом та бути свідком при складанні заповіту. Її має лише повністю дієздатна фізична особа (ст. 1234 ЦК), тобто така, що досягла вісімнадцяти років (ст. 34 ЦК) або така, якій була надана повна цивільна дієздатність до досягнення нею повноліття (ст. 35,ЦК).

Не мають заповідальної тестаментоздатності особи, хоча й повнолітні, однак визнані недієздатними (ст. 36 ЦК); особи, які склали заповіт у той час, коли вони не усвідомлювали значення своїх дій та (або) не могли керувати ними (ст. 225 ЦК). Це гарантується обов’язком нотаріуса перевірити при посвідченні заповіту не тільки особу заповідача, але й його стан і здатність розуміти значення своїх дій і усвідомлювати їх наслідки.

Заповідач повинен скласти заповіт особисто, і не здійснити це право через посередництво інших осіб. Не допускається також складання заповіту від імені кількох осіб, за винятком спільного заповіту подружжя стосовно спільного майна (ст. 1243 ЦК).

Право на заповіт охоплює також право на його відміну, скасування, складення нового заповіту. Заповідач має внести у заповіт зміни або скасувати заповіт, не зазначаючи при цьому причин його зміни чи скасування (ст. 1254 ЦК). Це він може вчинити: 1) шляхом прямої вказівки про скасування заповіту нотаріусу; 2) скласти новий заповіт. Зміна заповіту можлива шляхом складання нового заповіту, в якому заповідачем можна скасувати чи змінити окремі положення змісту попереднього заповіту. Тут дії загальне правило, що Більш пізній заповіт скасовує попередній повністю або у частині, в якій він йому суперечить. Якщо раніше складеним заповітом спадкодавець розпорядився лише частиною майна, а більш пізнім заповітом вправі визначити посмертну долю іншого. Відповідно ці два заповіти є чинними.

Заповіт, який було складено пізніше, скасовує попередній заповіт повністю або у тій частині, в якій він йому суперечить. При цьому діє презюмується право «останнього рішення» і кожний новий заповіт скасовує попередній повністю чи у тій частині, у якій він суперечить попередньому.

Зміст заповіту

Зміст заповіту складають визначені заповітом розпорядження заповідача відносно переходу його майна, майнових прав та покладення обов'язків. Оскільки склад спадщини визначається на час відкриття спадщини, то не має суттєвого значення, чи були ці майнові права та обов'язки на момент складання заповіту (ст. 1236 ЦК).

Від заповідача не вимагається надання доказів про наявність у нього певного майна, яке вказане у заповіті. Якщо вказане у заповіті майно на момент відкриття спадщини буде втрачене, відчужене тощо, то у цій частині заповіт буде недійсним. Для уникнення спорів, у текст заповіту включається фраза «все моє майно та зобов’язання, які наявні на момент складення заповіту, а також виникнуть у майбутньому заповідаю»

Заповідач може заповісти все своє майно, або лише його частину. Не вказане у заповіті майно, якщо відсутнє вище вказане застереження спадкується за законом (ст.ст. 1261-1265 ЦК). До його спадкоємців відносяться й особи, які частину спадщини отримують за заповітом (ст. 1245 ЦК) за умови що є спадкоємцями тої черги яка закликана до спадщини. Не спадкують не заповідану частину майна лише ті спадкоємці за законом, які заповітом позбавлені права на спадкування (ч. 2 ст. 1235 ЦК).

Зміст заповіту складає право заповідача:

- заповісти все своє майно або лише його частину;

- визначити обсяг майна, яке має спадкуватися за заповітом;

- особливо визначити порядок спадкування вкладів (депозитів) у фінансових установах;

- заповісти спадок одному спадкоємцю, або одночасно декільком, як із числа родичів так і інших, які не входять у число спадкоємців за законом:

- усунути когось із спадкоємців за законом від спадкування;

- розподілити спадок між спадкоємцями у долях (частках), чи у натурі (заповісти за окремими спадкоємцями окрема майно та обов’язки);

- за умови якщо засновницькими документами товариств передбачено право участі спадкоємців у цих товариствах, визначити хто стане його правонаступником;

- вказати у заповіті спеціальні розпорядження, які обтяжують спадкоємців чи інших осіб: До таких спеціальних розпоряджень належать:

1) підпризначення спадкоємця (субституція) (ст. 1244 ЦК);

2) заповідальний відказ (ст. 1237 – 1239 ЦК);

3) заповідальне покладення (ст. 1240 ЦК);

4) встановлення сервітуту (ст. 1246 ЦК);

5) призначення виконавця заповіту (ст. 1286 ЦК), яке чомусь віднесено до виконання;

6) зробити розпорядження, щодо організації похорону, увічнення його пам'яті;

7) зробити розпорядження щодо його особистих паперів.

Одні із них отримали назву заповідальних легатів у широкому смислі чи у вузькому – лише заповідальний відказ, інші ще не віднайшли свого чіткого правового визначення. Їх споріднює те. що вони покладають на спадкоємців чи інших осіб (виконавець заповіту) певні обов’язки щодо спадку. Тому їх слід розглянути окремо.

Термін «легатарій» вживається разом з однозначним йому терміном «відказоотримувач». Звідти й термін «легати», який поширюється на групу інститутів заповіту: заповідальний відказ його різновид - субституція, заповідальне розпорядження, підпризначення спадкоємця, встановлення виконавця заповіту.

Проте немає вагомих підстав для вузького застосування. Більш привабливим, з огляду на єдність правового регулювання та зручностей висвітлення, є широке розуміння.

Для визначення дійсного волевиявлення заповідача застосовується тлумачення.Тлумачення змісту заповіту можливе: 1) самим заповідачем за його життя (ч. 1 ст. 213 ЦК); 2) його спадкоємцями після відкриття спадщини (ч. 2 ст. 1256 ЦК); 3) судом — у разі спору між спадкоємцями після відкриття спадщини (ст. 213, ч. 2 ст. 1256 ЦК).

При тлумаченні йдеться про уточнення змісту заповіту. Якщо зміст заповіту викликає сумніви у спадкоємців, а спадкодавець помер і немає можливості уточнити його дійсну волю, тлумачення заповіту може бути здійснене судом на вимогу заінтересованих осіб. При такому тлумаченні до уваги беруться однакове для всього змісту заповіту значення слів і понять, а також загальноприйняте значення термінів. Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте значення термінів не дає змоги з’ясувати точний зміст заповіту, то він установлюється порівнянням відповідної частини заповіту зі змістом інших його частин, усім його змістом, наміром заповідача тощо (ст. 213 ЦК).

Із змістом заповіту тісно пов’язана вимога щодо його таємниці (ст. 1255 ЦК). Відповідно, нотаріус, інша посадова чи службова особа, яка посвідчує заповіт, рукоприкладчик, свідки, не мають права до відкриття спадщини розголошувати відомості: щодо факту складення заповіту, його змісту, факту скасування чи зміни заповіту. При складенні подружнього заповіту це стосується й кожного із подружжя.

У разі розголошення таємниці заповіту зазвичай погіршуються відносини між заповідачем та іншими особами (членами сім’ї, родини), які не вказані у заповіті як спадкоємці, чи вони вважають себе обділеними у виділеній їм долі. Внаслідок того заповідач, а іноді і вказані у заповіті спадкоємці, можуть піддаватися тиску і перетерпівати шкоду.

 

1. Заповідальні легати.

 

Заповідач має право покласти на спадкоємців обов’язок вчинити певні дії на користь інших осіб-вигодонабувачів. Крім того за домовленістю він може визначити виконавця заповіту.

У юридичній літературі застосовується інколи ще латинський термін «легато».

Заповідальний відказ (ст.ст. 1237 – 1239 ЦК) – покладення на спадкоємця за заповітом виконання обов’язків на користь однієї або декількох осіб (відказоодержувачів), які набувають права вимог до спадкоємця щодо його виконання. Предметом заповідального відказу є майно (успадковане чи належне спадкоємцю) або майнові права (сервітут). Відказоодержувачами можуть бути як спадкоємці, інші особи, які не входить до їх числа. Заповідальний відказ є умовним правочином і обов’язок за ним на користь відказоодержувачів настає лише у разі прийняття обтяженим ним спадку чи його частини.

Заповідальний відказ встановлюється у заповіті, в якому заповідач призначає спадкоємця, покладаючи на останнього виконання зобов'язання на користь відказоодержувача. Якщо складено два або декілька заповітів, подальші заповідальні розпорядження можуть не відміняти тих, які вчинені у попередньому заповіті за умови, що він не усуває від спадщини обтяженого ними спадкоємця. Волевиявлення заповідача встановлюється на підставі тлумачення змісту всіх складених ним заповітів.

Заповідальний відказ є сингулярним спадкоємством. Вважається, що, на відміну від спадкоємця як наступника універсального, сингулярний наступник не є наступником всього спадку, а є кредитором спадкоємця і отримує лише одне або декілька певних майнових прав. Інколи вигодонабувач отримує не те майнове право, яке належало заповідачеві, а інше, в тому числі належне спадкоємцю. Вигодонабувач не відповідає по боргах, що обтяжують спадок.

Вигодонабувач стає є кредитором спадкоємця у момент вчинення останнім дій, які свідчать про прийняття спадщини. Яких-небудь заяв з його боку про бажання скористатися встановленим на його користь правом не потрібно. Якщо він помре раніше заповідача, то встановлене заповідачем на його користь право відпадає. Він може відмовитися, заявивши про це спадкоємцеві або нотаріусу.

Заповідач вправі вказати у заповіті іншого (під призначити) вигодонабувача на випадок смерті до відкриття спадку першого чи його небажання скористатися встановленим в його користь правом. Якщо ж заповідач такої вказівки не зробив, заповідальна відмова відпадає: спадкоємець звільняється від обов'язку за заповідальним відказом.

Предмет зобов’язання полягає у обов’язку спадкоємця передати ту або іншу річ, що входить до складу спадкового майна чи належить самому спадкоємцю, або виплатити відому суму грошей, або придбати і передати потім який-небудь предмет.

При встановлені заповідального відказу на користь двох або більш-осіб при неподільності предмету зобов'язання спадкоємця, при відпаданні однієї з цих осіб предмет зобов'язання залишається у володінні інших осіб (наприклад, якщо при наданні заповідачем права довічного мешкання двом сестрам у одній кімнаті будинку, заповіданого братові, одна з сестер відмовиться від цього права, то це право буде збережено повністю за іншою сестрою).

Закон не встановлює терміну, протягом якого відказоодержувач повинен заявити свою вимогу. К.А. Флейшиц висловилася що доцільно вважати, що легатарій, повідомлений спадкоємцем або іншим що дізнався про встановлення на його користь легато, повинен, подібно до кредиторів спадкодавця і під страхом втрати своїх прав, заявити в шестимісячний з дня його повідомлення термін про свій намір здійснити що виникають з легато права». Йдеться про той же порядок, який встановлений відносно кредиторів спадкодавця.

Відказоотримувач є кредитором спадкоємця по заповіту. Проте його становище, як кредитора, відрізняється від інших кредиторів спадкодавця: 1) його вимога до спадкоємця є умовною, якщо залишиться майно після задоволення вимог кредиторів заповідача до спадкоємця; 2) вона підлягає задоволенню лише після задоволення вимог кредиторів спадкодавця; не може перевищувати вартість актів, які залишились після задоволення вимог кредиторів; 4) переходить разом із переходом права на обтяжену заповідальним відказом спадщину. Якщо спадкоємець, не знаючи про наявність боргів у спадщині, задовольнив вимогу відмовоодержувач, а інші кредитори спадкодавця пред'явили свої претензії до спадкоємця, він вправі пред'явити зворотну вимогу до відказоодержувача, якщо вартість спадкового майна» виявиться недостатньою для задоволення претензій кредиторів.

За Західно-Європейським правом легат може бути універсальним (передається все спадкове майно, яке очищене від боргів), сингулярним (переходить лише певна частина майна) та партикулярним (передається лише певне право).

Різновидом заповідального відказу є покладення на спадкоємця обов’язку надати речове право відказоотримувачу лише на встановлений ним час чи пожиттєво. Зазвичай предметом субституції є особистий сервітут, не виключено емфітевзис чи суперфіцій. Сутність полягає у тому, що після відпадання умови здійснення субституційного речового права, майно повертається у власність спадкоємця, і постійно, як речове право, перебуває під контролем спадкоємця. Іншими словами, при субституції спадкоємець стає власником успадкованих активів, а субстиціонер має лише право володіння та користування виговореним на його користь майном. У подальшому між власником та субстиціонером не виключено укладення договору про заміну предмету субституції.

Такий обов’язок покладається на спадкоємця, до якого переходить житловий будинок, квартира або інше рухоме або нерухоме майно. Вона полягає у обов'язок надати іншій особі право користування ними. Право користування житловим будинком, квартирою або іншим рухомим або нерухомим майном зберігає чинність у разі наступної зміни їх власника (ст. 1238 ЦК).

Право користування житловим будинком, квартирою або іншим рухомим або нерухомим майном, одержане за заповідальним відказом, є таким, що не відчужується, не передається та не переходить до спадкоємців відказоодержувача. Воно не є підставою для проживання у них членів його сім’ї, якщо у заповіті не зазначено інше.

Право користування спадковим майном, встановлене у заповіті, є таким, що нерозривно пов'язане з особою відказоодержувача, а тому не може бути відчужене за його життя або переходити до його спадкоємців після смерті. Воно надається тільки відказоодержувачеві, а тому не встановлює відповідних прав у членів його сім’ї. Це стосується не лише нерухомого майна, а будь-якого майна, яке є предметом відказу взагалі (абзац третій ч. 2 ст. 1238 ЦК). Застереження закону "якщо у заповіті не зазначено інше" слід розуміти що відказ може породжувати право членів сім'ї відказоодержувача на користування нерухомим спадковим майном, лише якщо кожен з цих членів сім'ї прямо вказаний як відказоодержувач. Дане тлумачення випливає з того, що відказ завжди є персоніфікованим і встановлює право у конкретної особи - легатарія, а не у певної соціальної групи, хоча і невеликої за кількістю людей

Заповідальне покладення (ст. 1240) – визначений заповітом для спадкоємця обов’язок вчинити певні дії немайнового характеру, зокрема щодо розпорядження особистими паперами, визначення місця і форми здійснення ритуалу поховання). Варто зауважити, що за ЦК УРСР 1963 р. зміст заповідального покладення полягав у обов’язку спадкоємця виконати які-небудь загальнокорисні дії, надавати у користування певне майно (особисту бібліотеку), упорядкувати об’єкт соціального призначення чи вчинити іншу благодійність.

Оскільки є свобода заповіту, то не виключено що заповідач може змінити зміст предмету заповідального покладення, зокрема зобов'язати спадкоємців передати із спадкового майна вказану суму грошей на устаткування наукової лабораторії або бібліотеки.

Заповідальне покладання зобов’язує спадкоємця до виконання відомого зобов'язання із здійснення дій немайнового характеру на користь сторонньої особи. Виконання дій, направлених на здійснення загальнокорисної мети, може бути покладене заповідачем на будь-яку з осіб, призначених їм спадкоємцем по заповіту.

Підпризначення спадкоємця (субституція) - розпорядження заповідача щодо визначення спадкоємця/спадкоємців, а також вказати в заповіті іншого спадкоємця на випадок, якщо призначений ним спадкоємець: помре до відкриття спадщини; не прийме або відмовиться прийняти спадщину; буде усунутий від права спадкування; не виконає умов, зазначених спадкодавцем у заповіті.

Підпризначеним спадкоємцем може бути будь-яка особа: 1) фізична, що є живою на час відкриття спадщини, зокрема зачата при житті спадкодавця і народжена живою після відкриття спадщини; 2) юридичні особи; 3) інші учасники цивільних відносин, зокрема, держава Україна, АРК, територіальні громади, іноземні держави, міжнародні організації.

Зазвичай підпризначений у заповіті спадкоємець закликається до спадкування за умови неприйняття спадщини спадкоємцями померлого спадкоємця заповідача або за умови відсутності останніх.

 

Види заповітів

Чинне законодавство передбачає різні види заповітів. Вони мають різний зміст, порядок складення, виконання, порядок закликання до спадщини, різні права та інколи обов’язки для спадкоємців.

Можна підтримати кафедру цивільного права КНУ імені Тараса Шевченка у детальній диференціації заповітів. Вони запропонували їх класифікацію з урахування послідовності чи змісту дій нотаріусів та інших осіб, які посвідчують заповіт, за:

способом розподілу майна (простий, частковий - ст. 1236 ЦК, натуральний, пропорційний, змішаний;

характером розпоряджень заповідача (з відповідальним відказом - статті 1237 – 1239 ЦК, з покладенням на спадкоємця/спадкоємців обов’язків – ст.1240 ЦК, з умовою – ст.1242 ЦК, із встановленням сервітуту – ст. 1246 ЦК, з під призначенням спадкоємців – ст. 1244 ЦК, з позбавлення прав на спадкування – ст. 1246 ЦК: із вказівкою причин усунення від права на спадкування, без зазначення причин усунення від права на спадкування, не зазначенням у заповіті;

суб’єктним складом: особистий заповіт - ст. 1233 ЦК, заповіт подружжя - ст. 1243 ЦК:

особливостями процедури посвідчення заповіту: секретний - ст. 1249 ЦК, за участі свідків - ст. 1253 ЦК, у якому бере участь або зазначається його потенційний виконавець[358].

Цей класифікаційний ряд може бути продовжений за посвідченням заповіту (нотаріально посвідчений та прирівняний до нотаріального) за стабільністю (остаточний, змінюваний (у який вносились зміни) та оспорюваний (заявлена вимога про визнання недійсним повністю чи частково), за процедурою (особисто складений і посвідчений заповідачем заповіт, заповіт, який підписаний рукоприкладчиком, заповіт, який складений при свідках).

У будь якому разі можна віднайти об’єктивний чи суб’єктивний критерій і на основі сполучення ознак виділити класифікаційні групи.

Ця класифікація може бути удосконалена за принципом дихотомії: простий заповіт та складний заповіт, у якому заповідач вказує додаткові розпорядження для спадкоємців та інших осіб чи виговорює їм певні права. Підставою для того є диспозитивність цивільного права та свобода волевиявлення спадкоємця. Якщо немає заборон, то заповідач може самостійно визначати зміст заповіту. Власне розпорядження заповідача і складають зміст заповіту.

За формальним критерієм ми зупинимося у даному параграфі лише на характеристиці заповітів, які визначені як вид у главі 85 ЦК України.

Так простий чи звичайний заповіт – особисте розпорядження заповідача на випадок його смерті про перехід його спадку до спадкоємців у якому не вказано інші додаткові обтяження для спадкоємців та інших осіб. Здебільше такий заповіт стосується всього майна, воно розподіляється між чітко визначеними спадкоємцями у рівних частинах або одному спадкоємцю. У такому заповіті немає розпоряджень щодо прав для інших осіб.

Напроти, спеціальний заповіт передбачає пов’язаність або заповідача або спадкоємця, або інших осіб із правами інших осіб чи особливим порядком вчинення заповіту та спадкування.

У заповіті із умовою (ст. 1242 ЦК) заповідач обумовлює виникнення права на спадкування певною умовою у заповіті. Цей заповіт є новелою спадкового права.

Зазначена у ньому умова не може обмежувати правоздатність спадкоємця, суперечити закону, моральним принципам, вторгнення у сферу особистих прав людини. Такі умови є нікчемними і нотаріус повинен відмовити у посвідченні такого заповіту, а суд, у разі звернення до нього з позовом, - визнати його недійсним.

Такі умови повинні бути спрямовані на благо спадкоємців: розвиток сімейних традицій, турбота про благо родини щодо. Ця умова має існувати на час відкриття спадщини і вона впливає на можливість вступу у спадщину. Відповідно вона має бути відомою спадкоємцю після складення заповіту і йому оголошена у встановленому порядку. До таких умов у ч.1 ст. 1242 ЦК віднесено наявність інших спадкоємців (вони можуть успадкувати, якщо обтяжений умовою спадкоємець її не виконає), проживання у певному місці, народження дитини, здобуття освіти тощо).

Заповіт подружжя (ст. 1243 ЦК) як і попередній є новелою. Він є спільним волевиявленням подружжя щодо успадкування їх сумісного подружнього спільного майна та спільних майнових зобов’язань. Подружжя має право скласти спільний заповіт.

За наявності такого заповіту частка у праві спільної сумісної власності після смерті одного із подружжя переходить до того з подружжя, який пережив померлого. У разі смерті другого із подружжя право на спадщину мають ті особи, які визначені подружжям у заповіті.

Секретний заповіт (ст. 1249 ЦК) також є новелою спадкового права. Таким є заповіт, який посвідчується нотаріусом без ознайомлення з його змістом. Відповідно, особа яка склала секретний заповіт, подає його в заклеєному конверті нотаріусові (ч.2 ст. 1249 ЦК). Нотаріус ставить на конверті свій посвідчувальний напис, скріплює його печаткою і в присутності заповідача поміщає його в інший конверт та опечатує.

Слід звернути увагу на те, що ст. 1249 ЦК встановлює лише порядок подачі секретного заповіту. У всьому іншому цей заповіт підпорядковується загальним вимогам щодо змісту та форми заповіту (ст.ст. 1235,1236, ч.ч. 1-2 ст. 1247 ЦК). Посвідчувати секретний заповіт може лише нотаріус.

До смерті заповідача ніхто не має права ознайомитися зі змістом заповіту. Тому у заповіті можуть бути такі розпорядження заповідача, які суперечать вимогам чинного законодавства. У разі їх виявлення при оголошенні вони можуть бути визнані недійсними рішенням суду.

Після смерті заповідача або оголошення його померлим, одержавши інформацію про відкриття спадщини, нотаріус зобов'язаний призначити день оголошення змісту заповіту. Про день оголошення заповіту він повідомляє членів сім'ї спадкодавця та родичів останнього відповідним листом, якщо їхнє місце проживання йому відоме. Якщо місце проживання вказаних осіб невідоме, нотаріус робить відповідне повідомлення в друкованих засобах масової інформації.

У день оголошення заповіту нотаріус у присутності зацікавлених осіб та двох свідків відкриває конверт, у якому зберігався заповіт, та оголошує його зміст. Після цього про оголошення заповіту складається протокол, у якому записується весь зміст заповіту. Під ним підписуються нотаріус та свідки (ст. 1250 ЦК). Копія протоколу може бути надана спадкоємцям.

Форма заповіту

Чинне законодавство стосовно заповітів встановило ряд імперативів, які забезпечують вимоги, які встановлені щодо документів, чіткість фіксації волевиявлення заповідача професійно підготовленими фахівцями. Зокрема, формі заповіту у ЦК присвячено низку статей (ст.ст. 1247 – 1257). У них йдеться про: 1) нотаріально-посвідчений заповіт» 2) заповіт, який прирівнюється до нотаріально посвідченого.

Насамперед, відповідно ст. 1247 ЦК заповіт складається у письмовій формі із зазначенням місця і часу його складення. Така вимога має важливе значення у випадку оспорювання дійсності заповіту або виникнення спору про дієздатність та адекватність (здатність розуміти значення свої дій і усвідомлювати їх наслідки) заповідача на час складання заповіту, або коли існують два чи більше заповітів і необхідно встановити, котрий з них має чинність. Не допускається посвідчення заповіту, поданого через представника. Якщо ж особа за станом здоров’я не може з’явитися до нотаріуса, вона може запросити його додому чи у інше місце де він перебуває.

При складанні заповіту нотаріус чи інша особа повинна надати заповідачу допомогу. Зазвичай у нотаріусів є зразки заповітів, з якими може ознайомитися заповідач, то обрати такий із них, який йому найбільше підходить. Будь який тиск на заповідача при складенні заповіту не допускається.

Складений заповідачем проект заповіту перевіряється нотаріусом на відповідність встановленим вимогам і після того заповідач його підписує. Нотаріус (особа яка посвідчує заповіт) перевіряє, чи не містить він таких розпоряджень, які суперечать чинному законодавству, надає заповідачу рекомендації стосовно такого складення заповіту, формування його змісту таким чином, щоб він не спричиняв непорозумінь або суперечок після відкриття спадщини. Якщо заповіт надається вже підписаним, то заповідач має підтвердити, що він підписаний ним власноручно. Коли заповідач внаслідок фізичної вади або хвороби не може підписати заповіт власноруч, то на його прохання і у присутності заповідача, нотаріуса або посадової особи, що має право на посвідчення заповіту, заповіт може підписати інша особа (рукоприкладчик), зазвичай також у присутності свідків. При цьому зазначаються причини, з яких заповіт не міг бути підписаний самим заповідачем. Водночас встановлене імперативне застереження: не має права підписувати заповіт замість заповідача, особа на користь якої складено заповіт. Тим порушується таємниця заповіту.

Посвідчення заповітів провадиться нотаріусом відповідно до правил, установлених ст. 1248 ЦК ті Інструкцією про вчинення нотаріальних дій.

Текст заповіту має точно відтворювати чітко і однозначно волевиявлення заповідача, не містити таких вказівок, які суперечать законодавству, зокрема обмежують правоздатність спадкоємців. У тексті не допускаються підчистки, а виправлення вчені так, щоб помилково написане, а потім закреслене можна було прочитати в первісному вигляді. Нотаріусам рекомендується заміняти такі заповіти у присутності заповідача.

Складений та узгоджений текст заповіту, зачитується нотаріусом уголос заповідачеві (ст. 1247 ЦК). Якщо заповідач унаслідок фізичної вади сам не може прочитати заповіт, зачитування його тексту обов'язково проводиться у присутності не менш як двох повністю дієздатний свідків, які не є спадкоємцями за заповітом, членами їх сімей та близькими родичами, особами, що самі не здатні прочитати або підписати заповіт. Свідком не може бути також нотаріус та посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт (ст. 1253 ЦК). Свідки присутні при зачитуванні заповіту вголос та ставлять свої підписи на ньому.

Особливості встановлені щодо посвідчення нотаріусом секретних заповітів, які посвідчуються ним без ознайомлення з їхнім змістом.

Право посвідчувати заповіти мають інші посадові, службові особи, перелік яких містять ст.ст. 1251-1252 ЦК:

у населеному пункті, де немає нотаріуса, заповіт може бути посвідчений уповноваженою на це посадовою, службовою особою органу місцевого самоврядування (ст. 1251 ЦК). Проте посвідчення секретного заповіту, посвідчення якого входить виключно до компетенції нотаріуса. Вчинення таких дій покладено на посадових осіб виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад, які діють відповідно до Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад. Заповіти посвідчують ті посадові, службові особи, на яких вчинення такої дії покладено рішенням виконавчого комітету відповідної ради.

- посадовою, службовою особою стаціонарного закладу охорони здоров'я, капітаном судна, начальником експедиції тощо (ст. 1252 ЦК). Так, заповіт особи, яка перебуває на лікуванні у лікарні, госпіталі, іншому стаціонарному закладі охорони здоров'я, а також особи, яка проживає в будинку для осіб похилого віку та інвалідів, може бути посвідчений головним лікарем, його заступником з медичної частини або черговим лікарем цієї лікарні, госпіталю, іншого стаціонарного закладу охорони здоров'я, а також начальником госпіталю, директором або головним лікарем будинку для осіб похилого віку та інвалідів.

Заповіт особи, яка перебуває під час плавання на морському, річковому судні, що ходить під прапором України, може бути посвідчений капітаном цього судна.

Заповіт особи, яка перебуває у пошуковій або іншій експедиції, може бути посвідчений начальником цієї експедиції.

Заповіт військовослужбовця, а в пунктах дислокації військових частин, з'єднань, установ, військово-навчальних закладів, де немає нотаріуса чи органу, що вчиняє нотаріальні дії, а також заповіт робітника, службовця, члена їхніх сімей і члена сім'ї військовослужбовця може бути посвідчений командиром (начальником) цих частини, з'єднання, установи або закладу;

заповіт особи, яка відбуває покарання у вигляді позбавлення волі, може бути посвідчений начальником місця позбавлення волі. Заповіт особи, яка тримається під вартою, може бути посвідчений начальником слідчого ізолятора;

заповіти, громадян України, які перебувають закордоном можуть бути посвідчені у консульських установах України у цих країнах;

В усіх указаних випадках заповіти посвідчуються службовою, посадовою особою при свідках, а після підпису заповідача має бути підпис цих свідків.

Нотаріуси, інші посадові і службові особи, які посвідчують заповіти, зобов'язані додержувати таємниці вчинення нотаріальних дій.

Заповіт складається у двох примірниках, один з яких передається нотаріусу за місцем проживання заповідача або до державного нотаріального архіву.

Капітани морських суден зобов'язані передати один примірник посвідченого ними заповіту начальникові порту України або консулові України в іноземному порту для наступної передачі його до державного нотаріального архіву або нотаріусу за постійним місцем проживання заповідача. Якщо заповідач не мав постійного місця проживання в Україні або воно невідоме, то заповіт передається до державного нотаріального архіву м. Києва.

Нотаріус або завідуючий нотаріальним архівом, куди надійшов примірник заповіту, перевіряє законність останнього й у разі встановлення невідповідності його закону повідомляє про виявлені недоліки заповідача і посадову, службову особу, яка посвідчила заповіт. За бажанням заповідача такий заповіт переоформляється нотаріусом на загальних підставах або тими ж посадовими особами, що його посвідчили.

Окремо слід вказати про залучення свідків для надання вірогідності заповіту як документу: а) обов'язкове залучення, яке відбувається в силу припису закону і б) залучення факультативне, яке відбувається за бажанням заповідача (ст. 1253 ЦК). Присутність свідків при посвідченні заповіту є обов'язковою у разі: 1) якщо заповідач унаслідок фізичної вади позбавлений можливості самостійно прочитати заповіт (ст. 1248 ЦК); 2) якщо посвідчення заповіту провадиться посадовою, службовою особою, зазначеною у ст. 1252 ЦК. Нотаріус або службова особа, яка посвідчує заповіт, повинна попередити свідків про необхідність додержання таємниці заповіту.

Усі заповіти складені та посвідчені, змінені або скасовані в установленому законодавством порядку, підлягають обов'язковій реєстрації в Єдиному реєстрі заповітів та спадкових справ у порядку, що встановлений Положенням про Єдиний реєстр заповітів та спадкових справ.

Відомості про заповіти можуть бути надані після смерті заповідача на письмову вимогу суду, прокуратури, органів досудового слідства у зв'язку з кримінальними, цивільними справами, що перебувають у їх провадженні.

Стаття 1255 ЦК не містить вказівки на відповідальність особи, що, порушивши заборону, розголошує відомості. Але у разі розголошення таємниці заповіту заповідач може звернутися до суду з позовом до особи, що розголосила відомості, які складають таємницю заповіту, про відшкодування збитків та моральної шкоди (ст.ст. 22, 23 ЦК).

Скасування, зміна заповіту

 

Право на заповіт включає у себе й право заповідача у будь-який час скасувати заповіт, у тому числі скласти новий заповіт. Заповіт, який було складено пізніше, скасовує попередній заповіт повністю або у тій частині, в якій він йому суперечить. Відповідно, новий заповіт скасовує попередній і не відновлює заповіту, який заповідач склав перед ним.

Проте, якщо новий заповіт, був визнаний недійсним, то чинність попереднього заповіту не відновлюється, крім випадків, встановлених статтями 225 і 231 ЦК.

Заповідач має право у будь-який час внести до заповіту зміни.

Скасування заповіту, внесення до нього змін провадяться у порядку, встановленому цим ЦК для посвідчення заповіту (ст.1254 ЦК).

Части