Учасники спадкових правовідносин

До учасників спадкових правовідносин насамперед відносяться спадкоємці. Проте окремо слід виділити вигодонабувачів, виконавців заповіту, осіб на яких покладено охорона спадщини.

Безпосередніми учасниками спадкових правовідносин можна назвати лише спадкоємців, адже спадкодавець не бере у них безпосередньої участі хоча б тому, що спадщина відкривається вже після його смерті або оголошення померлим у судовому порядку. Водночас власник майна може вчинити заповіт і стати заповідачем-спадкодавцем.

Стаття 1222 ЦК України визначає, що спадкоємцями згідно із заповітом можуть бути як фізичні так і юридичні особи, а також інші суб’єкти цивільного права (держава, територіальні громади, іноземні держави, міжнародні організації тощо), зазначені у заповіті.

За законом спадкоємцями можуть бути лише фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народженні живими після відкриття спадщини. Якщо ж дитина народилася мертвою, то спадкові правовідносини за її участю не виникають. Спадкоємці може бути за законом у тому числі обов’язкові та за заповітом.

Слід окремо приділити увагу неповнолітнім та малолітнім, як учасникам спадкових правовідносин. Враховуючи вразливість цієї категорії спадкоємців та для запобігання можливих порушень законодавець ставить інтереси малолітніх і неповнолітніх спадкоємців під особливий захист. Зокрема, стаття 1261 ЦК України відносить неповнолітніх та малолітніх, як дітей спадкодавця до спадкоємців першої черги. З метою захисту прав малолітніх та неповнолітніх дітей законодавець закріплює безумовний принцип прийняття ними спадщини, тобто це означає, що якщо спадкоємці на момент відкриття спадщини були малолітніми чи неповнолітніми дітьми, і з якихось причин батьки або опікуни чи піклувальники не подали заяву про прийняття ними спадщини від імені та в інтересах дітей спадкодавця і не відмовилися від спадщини, вважається, що спадщину діти прийняли. Особа, яка досягла 14 років, має право подати заяву про прийняття спадщини без згоди своїх батьків або піклувальника. Тим самим законодавець надав широку можливість неповнолітнім дітям самостійно, без будь-яких втручань та обмежень реалізувати свої майнові права у спадщині. Від імені малолітньої дитини заяву про прийняття спадщини подають її батьки (усиновлювачі), опікун.

Відповідно, заяву про прийняття спадщини протягом строку, встановленого для цього законом у 6 місяців, можуть відкликати: батьки від імені малолітньої, неповнолітня дитина зі згоди батьків, але обов’язково за згодою органів опіки та піклування.

Після видачі свідоцтва про право на спадщину нотаріус надсилає копію свідоцтва на ім’я малолітньої, неповнолітньої дитини або недієздатного спадкоємця чи спадкоємця, дієздатність якого обмежена, в орган опіки та піклування за місцем проживання спадкоємця для охорони його майнових інтересів.

Майнові інтереси дитини забезпечені також гарантією права на обов’язкову частку у спадщині. Малолітні, неповнолітні діти спадкодавця незалежно від змісту заповіту спадкують половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов’язкова частка).

Юридичні особи можуть бути спадкоємцями лише за заповітом, оскільки вони не мають і не здатні володіти тими зв’язками зі спадкодавцем, які є притаманними в силу їх природи для фізичних осіб (спорідненість, перебування у зареєстрованому шлюбі, проживання однією сім’єю, перебування на утриманні).

Цікавим і неоднозначним у спадкових відносинах є правове положення територіальних громад. Аналіз норм ч.2 ст.1222 та ст..1277 ЦК України дає підстави для висновку, що у спадкових правовідносинах територіальна громада може виступати як спадкоємець як згідно з заповітом, так і законом.

У першому випадку положення громади, як спадкоємця за заповітом нічим істотно не відрізняється від положення інших суб’єктів. Єдина особливість пов’язується з існуванням наперед визначених шляхів подальшого використання, який залежить від виду спадкового майна, його стану та ін., і є передбаченим Порядком обліку, зберігання, оцінки конфіскованого та іншого майна, що переходить у власність держави, і розпорядження ним, затвердженого постановою КМ України від 25 серпня 1998року. Однак ця особливість не означає, що громада не підпадає під дію норм спадкового права.

Принципово відмінним від інституту спадкування територіальною громадою за заповітом є перехід до неї усієї спадщини або її частини у порядку відумерлості, що може наступити у таких випадках:

- за відсутності спадкоємців за законом та заповітом із будь-яких причин: позбавлення їх права спадкування в силу норм закону або розпоряджень заповідача, відмови від прийняття спадщини або неприйняття її та ін.;

- за відсутності спадкоємців за законом, якщо спадкодавець заповів лише частину майна.

Відповідно до ЦК України відповідний орган місцевого самоврядування на певній території має звернутися до суду із заявою за місцем відкриття спадщини про визнання спадщини відумерлою. Така заява подається органом місцевого самоврядування після спливу одного року від часу відкриття спадщини.

Ситуація ускладнюється тим, що майно, щодо якого відкрилася спадщина, до набуття права на нього територіальною громадою нікому не належить, тобто є безсуб’єктним. Від цього страждають інтереси кредиторів та інших осіб, причетних до спадкування. Слід пам’ятати про те, що основне призначення інституту відумерлості якраз і полягає у тому, щоб уникнути такої безсуб’єктності.

Відумерла спадщина переходить до територіальної громади як до правонаступника, а не спадкоємця. Іншими словами, на громаду не поширюються у повному обсязі норми, що регулюють відносини із спадкування.

У юридичній літературі існують різні погляди на питання щодо правової природи виморочності спадкового майна. Переважна більшість цивілістів вважає, що перехід до держави виморочного майна слід визнати спадкуванням, оскільки в ч.4 ст.1277 ЦК України зазначено, що територіальна громада є зобов’язаною задовольнити претензії кредиторів спадкодавця, а отже, є правонаступником як у правах, так і в обов’язках спадкодавця (універсальним правонаступником). Ця ознака об’єднує територіальні громади зі спадкодавцями.

Особливість такого порядку переходу до держави як законодавчого попередника територіальної громади відумерлого майна зумовлюється тим, що держава виступає як підпризначений (у силу закону) спадкоємець.

Іншою істотною ознакою переходу до територіальної громади відумерлого майна є незалежність такого переходу від волі самої громади: вона не має права відмовитись від прийняття такого майна або не прийняти його.

Відповідно до іншої точки зору щодо правової природи виморочного майна його перехід до держави взагалі не можна пов’язувати з будь-яким цивільно-правовим наступництвом. Держава просто проявляє себе як суверен. Це підтверджується спільністю ознак переходу до держави виморочного, безхазяйного та конфіскованого майна.

Дійсно, на перший погляд можна знайти підтвердження цієї позиції у чинному законодавстві. Зокрема, згідно із уже згаданим Порядком питання обліку, зберігання, оцінки конфіскованого та іншого майна, що переходить у власність держави, і розпорядження таким майном регулюється одним актом.

Разом із тим у даному нормативному акті зазначається, що дія встановленого порядку поширюється на майно, конфісковане згідно рішення суду, майно, визнане безхазяйним, предмети - знахідки, а також майно, що за правом успадкування перейшло у власність держави. Отже, у ньому прямо вказується на існування майна, котре може бути успадкованим. Таким чином, незважаючи на регулювання даних правовідносин одним актом, не можна говорити про їх єдину правову природу.

До того ж, ніяким іншим чином, окрім як за допомогою ознак цивільного правонаступництва, не можна пояснити Перехід до держави разом із активом виморочного майна також і обов’язків. Для отримання державою майна як безхазяйного потрібне настання відмінного від порядку спадкування державою юридичного складу. Набуття права власності на безхазяйне майно відноситься до первинних, а на виморочне майно - до похідних способів набуття права власності.

Таким чином, можна дійти висновку про те, що при переході відумерлого майна до територіальної громади, громада також виступає спадкоємцем, як і при спадкуванні за законом.

Громада перебуває у заздалегідь більш вигідному правовому положенні у порівнянні зі спадкоємцями відповідно до заповіту і за законом. Передусім, це пояснюється тим, що громада не відшкодовує витрати щодо охорони спадкового майна, адже такі витрати відшкодовуються лише спадкоємцями, а громада формально спадкоємницею не вважається. Складається дещо абсурдна правова ситуація, коли згідно із ч.5 ст.1277 ЦК України спадщина до того, як перейти у власність громади охороняється, а охоронець є позбавленим права вимагати від громади відшкодування понесених витрат та сплати винагороди за охорону.

Окрім того, територіальна громада як наступниця у відумерлому майні звільняється також і від обов’язків щодо понесення інших витрат, які є притаманними спадкоємцям (зокрема, обов’язків щодо відшкодування витрат на утримання, догляд, лікування та поховання спадкодавця).

Вищезазначене надає підставу для висновку про необхідність відображення у ст.1277 ЦК України норми про те, що територіальна громада є спадкоємницею відумерлого майна. Така норма позбавить її нічим не обґрунтованого привілейованого правового положення порівняно з іншими спадкоємцями.

До учасників спадкових правовідносин відносяться вигодонабувачі, рукоприкладчики, свідки, виконавці заповіту.