Місце договору факторингу в системі договірного права

 

Факторингові відносини - це, у першу чергу, правовідносини, що виникли в результаті укладання договору, що відповідно містять у собі права та обов'язки сторін.

Факторингова угода, ще не може розглядатися як договір. Сам термін «угода» вживається в значно широкому значенні: наприклад, припинення зобов'язань угодою сторін, але не договором. Виходячи із чого, можна cтверджувати, що кожен договір є угодою (як передбачено ст.626 ЦК України), але не кожна угода є договором. Необхідність розгляду договору як зобов'язального правовідношення пов'язана з тим, що договір, відповідно до ч.2 ст.11 ЦК України, є одним з підстав виникнення зобов'язань.

По своїй юридичній природі цивільно-правове зобов'язання є одним з різновидів цивільних правовідносин. При всьому розходженні поглядів у юридичній літературі, у процесі дослідження цивільних правовідносин з погляду розкриття його елементів і змісту загальновизнано, що елементами правовідносин є об'єкт, суб'єкти, їх права й обов'язки [8, с.202]. А зміст цивільних правовідносин містить у собі суб'єктивне право (у зобов'язальних правовідносинах - це право вимоги) і відповідні йому обов'язки.

Для розгляду факторингових відносин як зобов'язальних необхідно виділити й проаналізувати: підстави виникнення факторингових зобов'язань, суб'єктний склад зобов'язань, об'єкт зобов'язань, предмет, зміст таких зобов'язань.

Підставою виникнення зобов'язань є юридичні факти, і саме за допомогою такого юридичного факту, як укладання договору факторингу, і виникають дані зобов'язання, що відповідає загальним правилам їхнього виникнення (у відповідності зі ст.11, п.2 ст.509 ЦК України.)

Сторонами зобов'язання, згідно ч.1 ст.510 ЦК України, є боржник і кредитор. Такі найменування виражають їх певну юридичну позицію саме як суб'єктів зобов'язального правовідносини. Але у факторингових відносинах беруть участь три сторони: фактор, клієнт і боржник; причому факторингові відносини характеризуються зміною учасників, що відбувається в основному на стороні кредитора.

Виконання фінансових зобов'язань новим кредитором перед первісним є не здійсненням плати за товар, а відшкодуванням витрат первісного кредитора, пов'язаних з поставкою продукції (виконанням робіт, послуг), придбанням товарів, матеріалів, основних фондів і т.п., сплатою податків, забезпеченням прибутку для розширення виробництва. У результаті поступки вимоги відбуваються корінні зміни у відносинах продавця й покупця, а саме, угода між ними із продажу товарів (робіт, послуг) завершується, з'являється третя особа (фактор), що має право вимагати виконання боржником боргових зобов'язань за договором.

Але у факторинговому правовідношенні беруть участь три сторони: 1) сторона, що передає право по зобов'язанню іншій особі (клієнт); 2) сторона, який передається право (фактор); 3) сторона, дії якої становлять об'єкт переуступленого права (боржник).

Юридичним об'єктом зобов'язання, як різновиду цивільного правовідношення, визнається певне поводження зобов'язаної особи. Об'єктом зобов'язання виступає те, на що спрямований обов'язок боржника (і відповідно – право вимоги кредитора), тобто певне поводження або дія. Отже, об'єктом факторингового зобов'язання, є певне поводження зобов'язаної сторони, яке виявляється: у клієнта в передачі боргових вимог фактору, а у фактора, відповідно, в оплаті отриманих вимог. Що стосується матеріального об'єкта, то в ряді цивільно-правових зобов'язань він взагалі відсутній. Але факторингові зобов'язання являють собою такий вид правовідносин, у якому двом юридичним об'єктам відповідає така ж кількість матеріальних об'єктів. У цьому випадку двом юридичним об'єктам (передачі вимог і передачі грошей) відповідають два матеріальних об'єкти - грошові вимоги і гроші.

Юридичний зміст факторингового зобов'язання, становлять права й обов'язки його учасників. Але на відміну від інших правовідносин, правочин тут облачається у форму права вимоги, а обов'язок у форму боргу. Як правило, праву й обов'язку в зобов'язальних правовідносинах відповідає певний комплекс актів реального поводження сторін зобов'язання.

У загальному виді, факторинг являє собою угоду, предметом якої є зміна особи, що займає статус кредитора. Тобто, відбувається зміна особистості активного суб'єкта зобов'язального права вимоги. Вона має своїм предметом перенесення зобов'язальних прав по грошових вимогах. Тут доречна аксіома «ніхто не може передати прав більше, ніж має сам». І якщо ці права уражені якими-небудь недоліками, набувач (фактор) одержить їх у наявному виді. Але у випадку порушення клієнтом своїх зобов'язань перед боржником, в останнього з'являється право відмовитися від платежу на відповідну вимогу, або вимагати від клієнта повернення сум, сплачених по цих вимогах фактору. Сплачені суми, відповідно до п.1 ст.1086 ЦК України, не можуть вимагатися від фактора, якщо боржник має право одержати ці суми безпосередньо від клієнта.

В основі зміни осіб у зобов'язанні лежить правонаступництво. І залежно від обсягу, у якому переходять права від одної до іншої особи (правонаступникові) визначається вид цього правонаступництва. Права у факторингових відносинах можуть переходити фактору в повному обсязі, або в певній частині. Так, у першому випадку має місце універсальне або загальне правонаступництво, а в другому - сингулярне або часткове правонаступництво.

При детальному розгляді факторингового зобов'язання, виділяються сторони, що беруть участь у ньому: клієнт, фактор і боржник. Їх положення у факторинговому зобов'язанні можна трактувати наступним чином: з одного боку клієнт (у випадку передачі грошових вимог з метою забезпечення зобов'язання) стає боржником факторингової компанії; фактор виступає кредитором відносно продавця, і покупця; покупець, будучи боржником продавця, відповідно, при переході прав вимоги факторингової компанії, стає її боржником. Отже, у результаті укладання договору факторингу, продавець втрачає статус кредитора й стає боржником фактору (але лише у випадку передачі грошових вимог з метою забезпечення зобов'язання). Таким чином, залишається один кредитор – фактор, і боржники: покупець і клієнт, але останній їм може і не бути у випадку покупки фактором грошових вимог. Так у факторинговому зобов'язанні при передачі грошових вимог фактору, в якості забезпечення зобов'язання, фактор, у випадку одержання неповного задоволення з боку боржника, має право звернутися до клієнта з вимогою про повне відшкодування. При повному задоволенні грошових вимог з боку боржника, у фактора такого права не виникає.

 

Види договорів факторингу

 

В основі класифікації факторингових угод лежить кілька ознак, які дозволяють, охарактеризувати факторинг з різних сторін. Факторингові угоди можна класифікувати залежно від наступних ознак: від правового режиму учасників; від наявності умови повідомлення боржника; від наявності регресної вимоги; від способу фінансування фактором клієнта; від способу обліку грошових вимог (рахунків-фактур); від виду зобов'язань.

Для детального розгляду різновидів факторингової угоди, доцільно взяти за основу вищевикладену класифікацію.

Залежно від правового режиму учасників, факторингові угоди слід підрозділяти на внутрішні та міжнародні. Факторингова угода буде відноситься до внутрішніх у тому випадку, якщо всі її учасники перебувають в одній країні. Коли один з учасників правовідносини перебуває за рубежем, факторингову угоду необхідно відносити до міжнародної.

Сутність міжнародного факторингу, як різновиду зовнішньоекономічного контракту, полягає в міжнародному фінансуванні і пов'язується угодою факторингової компанії звільнити від фінансового тягаря експортера. При обслуговуванні експортера, факторингова компанія вступає в договірні відносини з факторинговою компанією країни-імпортера (іноземного покупця) і передає їй певний обсяг робіт. Такий факторинг набув назву взаємного або двухфакторного.

Внутрішній договір факторингу має принципові відмінності від міжнародного (експортного). Так, наприклад, експортний договір факторингу завжди носить відкритий характер, йому характерна відсутність права регресу до постачальника-експортера.

Наступним критерієм класифікації факторингових угод є наявність умови про повідомлення боржника. Залежно від наявності такої умови, договору факторингу можна підрозділяти на відкриті (disclosed factoring), коли боржник сповіщений про участь в угоді фактора, і закриті (confidential, non-notification, unisclosed factoring).

В українському законодавстві не передбачена закрита форма факторингу, отже, боржник повинен бути сповіщений про поступку права вимоги. Так, відповідно з ст. 1082 ЦК України, боржник зобов'язаний здійснити платіж фактору за умови, що він одержав від клієнта або від фактору письмове повідомлення про поступку грошової вимоги фактору, і в повідомленні визначений підмет виконання - грошова вимога, а також зазначено фактор, якому повинен бути зроблений платіж.

Наступним критерієм класифікації факторингових договорів є умова наявності регресної вимоги фактора до клієнта. Залежно від наявності або відсутності такої умови, договір факторингу можна підрозділяти на угоди із правом регресу – регресний або оборотний договір факторингу - тобто із правом зворотної вимоги про відшкодування сплаченої суми до постачальника (recurse factoring) і без подібного права – безрегресний договір факторингу (non-recouse factoring).

Наступним критерієм класифікації факторингових угод є форма фінансування фактором клієнта. На підставі даного критерію, факторингові угоди можна підрозділяти на угоди з умовою фінансування постачальника у формі попередньої оплати боргових вимог, що переуступають (finance, advance factoring) і у формі оплати вимог до певної дати (maturity factoring).

Відповідно до п.1 ст.1077 ЦК України «фактор передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження клієнта» - що дає можливість виділяти два види факторингових угод. Так, залежно від домовленості сторін, договір факторингу може передбачати як передоплату грошових вимог, так і передачу коштів у майбутньому.

Залежно від способу обліку боргових вимог, факторингові угоди можна підрозділяти на угоди по партіях товарів (коли провадиться відкритий облік вимог і покупці перераховують фактору всі платежі, призначені постачальникові), і агентського типу (коли уступаються вимоги по продажах окремим покупцям, з відкриттям факторинговою компанією спеціальних рахунків під конкретні операції).

Крім розглянутих різновидів, факторингові угоди можна класифікувати, залежно від предмета угоди, на прості й вексельні. Вексельним договір факторингу буде в тому випадку, якщо розрахунок з постачальником провадиться векселем, а факторингова компанія, відповідно, здійснює облік векселів. Тобто, при вексельному факторингу предметом договору факторингу є вексель, який клієнт уступає фактору.

Різноманітний спектр факторингових угод застосовується в основному у закордонній практиці. Факторингові угоди, що укладають в Україні, в основному, зводяться до наступних: 1) придбання у підприємства-постачальника права на одержання платежу по товарних угодах з визначенням покупця або групи покупців (покупка термінової заборгованості по відвантаженим товарам і наданим послугам); 2) здійснення покупки у підприємств-постачальників дебіторської заборгованості по відвантаженим товарам і наданим послугам, неоплаченим у строк покупцями (покупка простроченої дебіторської заборгованості); 3) придбання векселя.