Глава 35. Договір зберігання

 

1. Загальні положення про договір зберігання.

2. Сторони договору зберігання.

3. Зміст та форма договору зберігання.

4. Права і обов’язки сторін за договором зберігання.

7. Відповідальність сторін за договором зберігання.

 

Нормативні акти: Глава 66 ЦК України; ЦК УРСР; закони України: Про захист прав споживачів, Про ліцензування окремих видів господарської діяльності, Правила зберігання транспортних засобів на автостоянках, затверджені постановою КМ України від 22 січня 1996 року № 115; Про забезпечення сертифікації зернових складів на відповідність послуг із зберігання зерна та продуктів його переробки, запровадження складських документів на зерно: Постанова КМ України від 11 квітня 2003 р. № 510.

Література: Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. Книга третья: Договоры о выполнении работ и оказании услуг. Издание дополнительное, исправленное (3-й завод). – М.: Статут, 2003. – 1055 с.; Грамацький Е.М. Договір зберігання у цивільному праві: автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.03 / Київський нац. ун-т ім. Т. Шевченко. – К., 2004. – 20 с., Довбій С.П. Договір охорони майна: автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.03 / Національний ун-т внутр. справ. – Х., 2005. – 19 с., Договірне право України. Особлива частина: навч. посіб. / Т.В.Боднар, О.В.Дзера, Н.С.Кузнєцова та ін.: за ред. О.В.Дзери. –К.: Юрінком. Інтер, 2009. – 1200 с., Зобов’язальне право: теорія і практика. Навч. посібн. для студентів юрид. вузів і фак. ун-тів / О.В. Дзера, Н.С. Кузнєцова, В.В. Луць та інші; За ред. О.В. Дзери. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – 912 с.; Зобов’язальне право України: Підручник / За ред.. Є.О.Харитонової, Н.Ю.Голубєвої. – К.: Істина, 2011. – 848 с., Ковалевський М.А. Правове регулювання зберігання в комерційному обороті // Кодекс info. – 2001. – № 12; Луць В.В. Контракти в підприємницькій діяльності: навч. посіб. – 2-е вид., перероб. і допов. / В.В.Луць. –К.: Юрінком Інтер, 2008. – 576 с., Москаленко С. Договір зберігання транспортного засобу – чи захищені права власників авто? // Юридичний журнал. – 2007. – № 7., Цыбуленко З.И. Обязательства хранения в советском гражданском праве. – Саратов: Изд-во Саратовского ун-та, 1980. – 140 с.

Ключова термінологія: зберігання, схов, зберігач, поклажа, покдажедацець, складське свідоцтво.

 

1. Загальні положення про договір зберігання

 

Відносини зберігання є досить розповсюдженим видом послуг, які спрямовані на збереження майна від пошкодження, знищення та втрати. За ними звертаються як для задоволення як індивідуально-побутових потреб – глядач залишає свій верхній одяг в гардеробі театру, так і потреб підприємницьких, тісно пов’язаних з рухом матеріальних цінностей у цивільному обороті.

Цей договір має найбільше видів серед інших пойменованих у ЦК України різновидів – дванадцять (один складає зміст § 2 гл. 66, а інші одинадцять – § 3 тієї ж глави). Однак цим не вичерпуються договори, які можна вважати різновидами зберігання. Законодавець, виділивши ті, яким присвячений § 3 гл. 66, очевидно враховував їх розповсюдженість, безперечну особливість, а також і те, що більшість пойменованих договорів охоплює зберігання, де стороною (послугоотримувачем) є громадянин, який потребує особливого захисту як більш слабка сторона в договорі.

На відміну від ЦК УРСР 1963 року, який крім загальних положень про зберігання, передбачав лише одну статтю, присвячену відповідальності за збереження майна в готелях, гуртожитках і подібних їм організаціям, ЦК України значно розширив обсяг регулювання цих правовідносин. Окрім загальних положень про зберігання законодавець окремо виділив зберігання речей на товарному складі та про спеціальні види зберігання. Зокрема, у § 3 гл. 66 «Спеціальні види зберігання» приділяється увага зберіганню речей у ломбарді; зберіганню цінностей у банку з можливістю використання індивідуального сейфа, що охороняється чи не охороняється банком; зберіганню речей у камерах схову організацій, підприємств транспорту; зберіганню речей у гардеробі організації; зберіганню речей пасажира під час його перевезення; зберіганню речей у готелі; зберіганню речей, що є предметом спору; зберіганню автотранспортних засобів, а також договору охорони.

Зберігання майна є додатковим зобов’язанням у інших договорах. Зокрема, за ст. 667 ЦК продавець, якщо право власності переходить до покупця раніше від передання товару, зобов’язаний до передання зберігати його, не допускаючи погіршення, а за ст. 841 ЦК підрядник зобов’язаний вживати всіх заходів щодо збереження майна, переданого йому замовником, та відповідає за втрату та пошкодження цього майна. У цих та інших випадках обов’язок однієї сторони зберігати майно іншої виникає не як основний обов’язок, а лише, як супутній, додатковий. Інколи такий обов’язок може зовсім не виникнути, наприклад, коли за договором купівлі-продажу річ переходить у власність покупця одночасно з її передачею або за договором підряду, коли матеріал належить підряднику, а не замовнику. За договором зберігання цей обов’язок є основним і нерозривно пов’язаним із самою метою договору.

Зберігання може ґрунтуватися на договорі, приписі закону: особа, яка знайшла загублені речі може їх зберігати чи передати на зберігання в органи міліції або органи місцевого самоврядування без укладення договору. Таке зобов’язання зі зберігання є цивільно-правовим і до нього застосовуються норми ЦК про договір зберігання.

Легальне визначення договору зберігання міститься у ч. 1 ст. 936 ЦК: за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов’язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.

Правова мета договору – забезпечити схоронність речі, переданої на зберігання, тобто забезпечити фізичну цілісність поклажі чи стан, зокрема її внутрішніх складових і властивостей, в якому вона передавалась на зберігання. Якісні показники речі здебільшого стосуються родових речей і забезпечуються дотриманням особливих вимог щодо температурного режиму, вологості, провітрювання, пакування тощо. Саме тому ч. 2 ст. 949 ЦК України зобов’язує зберігача повернути річ поклажодавцю в такому стані, в якому вона була прийнята на зберігання, з урахуванням зміни її природних властивостей.

Основною конститутивною ознакою договору зберігання є передання майна поклажодавцем у володіння зберігача та безпосередньо прийняття його самим зберігачем. Під переданням майна за договором зберігання більшість науковців розуміють саме передання правомочності володіння. Підставою виникнення права володіння згідно зі ст. 398 ЦК є договір власника з іншою особою, якій майно було передано власником, а також інші підстави, передбачені законом.

«Переданням майна» у договорі зберігання є фактичне передання поклажі у володіння зберігача. У тих різновидах договору зберігання, де передання має не фактичний, а юридичний характер, у випадку втрати, знищення чи пошкодження майна поклажодавець залишається слабо захищеною стороною, оскільки довести розмір збитків, а інколи й сам факт втрати майна, практично не можливо. Тому щодо таких різновидів договору зберігання на законодавчому рівні необхідно закріпити чіткі механізми посвідчення факту передання майна, а в деяких випадках – і можливість чи необхідність його оцінки.

У науці договірного права вважається, що відносини з охорони мають самостійний характер і повинні розглядатися як самостійне договірне зобов’язання, а не різновид зберігання[273]. О.О. Красавчиков відзначав, що предметом договору про здійснення охорони є не послуги зі зберігання майна, а послуги з зовнішньої сторожової охорони підприємств, складів, магазинів та ін. Товарно-матеріальні цінності не передаються у володіння послугодавця (охорони), а залишаються в охоронюваних об’єктах[274]. М.І. Брагінський наголошує, що основна відмінність між зазначеними договорами полягає у тому, що при охороні не відбувається передання якихось речових правомочностей. За договором охорони його об’єкт продовжує перебувати у володінні того, хто звернувся за послугою (насамперед у власника майна). У подібних випадках договір укладається, як правило, без огляду та опису майна, й у цілому відсутня стадія приймання речей, без якої договір зберігання існувати не може[275]. З.І. Цибуленко підкреслював, що у зобов’язаннях з охорони майно не передається у володіння послугодавця, воно продовжує залишатися в охоронюваних приміщеннях – складах, базах, магазинах, підприємствах, які теж не передаються у володіння охоронцю, і отже, не виходять із господарської сфери послугоотримувача[276].

Тож відсутність конститутивної ознаки зберігання – передання правомочності володіння – є відправним критерієм відмежування договору охорони від договору зберігання у роботах більшості науковців. Слушним з цього приводу є зауваження С.П. Довбія «...якщо віднесення договору охорони майна до одного із спеціальних видів договору зберігання ще має деяке логічне обґрунтування, що виражається у спільності мети цих договорів, то віднесення договору охорони особи до спеціального виду договору зберігання виглядає, щонайменше, некоректно.»[277].

Виходячи з легального визначення договору зберігання його юридична характеристика охоплює: реальність оскільки обов’язок зі зберігання виникає лише на передану річ. Проте у ч. 2 ст. 936ЦК надав можливість укладати договір, який передбачає обов’язок зберігача прийняти на зберігання річ від поклажодавця у майбутньому, тобто тут допускається використання моделі консенсуального договору. Законодавець виписав договір зберігання як безоплатний. Проте він може бути і оплатним. Практичне значення поділу договорів на оплатні та безоплатні полягає у різному підході до визначення розміру відповідальності сторін за договором, характеру і умов цієї відповідальності. Зокрема, ч. 1 ст. 942 ЦК зобов’язує зберігача вживати усіх передбачених договором, законом, іншими актами цивільного законодавства заходів, щоб забезпечити схоронність речі. В той же час у безоплатному договорі зберігання критерієм для визначення меж відповідальності служить вимога піклуватися про прийняту на зберігання річ, як про свою власну (ч. 2 ст. 942 ЦК).

Наразі відкритим залишається питання про те, яка із двох презумпцій – оплатності чи безоплатності притаманна зберіганню. У ст. 936 ЦК не наголошено на про його оплатності. Проте, ч. 1 ст. 946 ЦК, передбачає, що плата за зберігання та строки її внесення встановлюються договором зберігання,, Тож тут вказано презумпцію оплатності договору. Стосовно окремих видів зберігання містяться вказівки про його платність. Йдеться про ч. 1 ст. 957, ст. 978 ЦК (договір складського зберігання), ст. 971 ЦК (договір охорони) та ст. 759 ЦК (договір про надання індивідуального банківського сейфу, що не охороняється банком).

За розподілом обов’язків між сторонами, договори поділяються на односторонні та двосторонні. Питання про віднесення зберігання до односторонніх чи двосторонніх договорів було і залишається у науці одним із спірних. Не викликає сумніву, що двостороннім можна визнати оплатний договір зберігання, у якому послуги зі зберігання повинна надавати одна сторона (зберігач), в той час як обов’язок сплатити винагороду покладається на іншу сторону (поклажодавця). Більшість різновидів зберігання є оплатними, а отже і двосторонніми. Двостороннім буде і зберігання, сконструйоване за зразком консенсуального договору, коли досягнута згода зобов’язує поклажодавця здати, а зберігача прийняти певне майно на зберігання.

Отже, безоплатний, реальний договір зберігання – завжди односторонній. А будь-які інші обов’язки, що виникають у поклажодавця внаслідок необхідності отримання речі, відшкодування витрат на зберігання чи відшкодування шкоди, завданої властивостями цієї речі, є додатковими і мають значення не в момент укладення договору, а під час його виконання.

 

Сторони договору зберігання

 

Сторонами договору зберігання є зберігач та поклажодавець. Зберігачем та поклажодавцем можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Однак визначення правового статусу зберігача пов’язано з певними особливостями. Це стосується випадків віднесення даного договору до категорії публічних договорів та зберігання, здійснюваного професійними зберігачами.

Як слідує із загальних положень про зберігання та деяких його спеціальних норм, на зберігання може розповсюджуватися режим публічного договору. У ч. 3 ст. 936 ЦК відмічається, що договір зберігання є публічним, якщо зберігання речей здійснюється суб’єктом підприємницької діяльності на складах (у камерах, приміщеннях) загального користування. До публічних договорів відносяться: складське зберігання складом загального користування (ч. 2 ст. 957) та зберігання автотранспортних засобів суб’єктом підприємницької діяльності (ч. 1 ст. 977). При чому у першому випадку при визначенні зберігача акцент ставиться на склад загального користування, у другому – на суб’єкта підприємницької діяльності.

Поклажодавцем за публічним договором зберігання автотранспортних засобів може бути будь-яка особа: як фізична, з статусом підприємця чи без такого, так і юридична. При виникненні спору суб’єктність поклажодавця має значення тільки для визначення юрисдикції суду, в який необхідно подавати позов. Відповідно ч. 2 ст. 936 ЦК професійним зберігачем є особа, що здійснює зберігання на засадах підприємницької діяльності. Наведене положення у правовому розумінні сформульоване не найкращим чином. Наразі, коли йдеться про суб’єкта підприємницької діяльності мається на увазі, що зберігачем можуть бути як комерційні організації, так і громадяни-підприємці. Це випливає зі ст. 51 ЦК, яка передбачає можливість розповсюдження нормативно-правових актів, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, на підприємницьку діяльність фізичних осіб.

Не виключається, що професійним зберігачем може бути і непідприємницька організація, для якої зберігання може бути або її основним видом діяльності, або поряд зі своєю основною діяльністю така організація здійснює і підприємницьку діяльність зі зберігання, яка в цілому не суперечить меті її створення, більш того – сприяє її досягненню. Наприклад, оплатне зберігання автотранспортних засобів здійснюється різними непідприємницькими об’єднаннями, спілками чи організаціями. Така позиція висловлена М.І. Брагінським, який допускає можливість бути професійним зберігачем некомерційної організації, але за умови, якщо зберігання є однією із цілей її професійної діяльності[278].

Таким чином, професійним зберігачем за договором зберігання може бути фізична особа-підприємець чи юридична особа (підприємницька або непідприємницька організація), для яких зберігання є єдиною або однією з основних цілей діяльності, передбаченої статутом (положенням).

Поклажодавцями також можуть бути юридичні або фізичні особи, які на певній правовій підставі володіють майном. За загальним правилом, поклажодавець – це, перш за все, власник майна, що передається на зберігання. Разом з тим ні ЦК, ні інші акти законодавства та і в юридичній літературі не заперечується можливість передання на зберігання майна й іншими особами. Як вірно відмітив М.І. Брагінський, відмова прийняти річ на зберігання з посиланням на відсутність доказів правомірності володіння нею є таким же порушенням режиму публічного договору, як і посилання на будь-яку іншу, не передбачену законом обставину. Очевидно, що йдеться тут про передбачену законом презумпцію того, що поклажодавець наділений необхідним титулом[279].

 

Зміст договору зберігання

 

Істотні умови договору, як безпосередньо випливає зі змісту ст. 638 ЦК, це умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Безперечно, істотною умовою договору зберігання визнається умова про предмет, тобто характер дій, які складають зміст надаваної послуги.

Іноді науковці ототожнюють поняття «предмет договору» і «об’єкт договору». Більшістю авторів предметом договору зберігання вважають діяльність (дії) зберігача[280], іншими – речі[281]. Є й компромісний підхід за яким поклажа (майно, речі) – це матеріальний об’єкт договору зберігання, а діяльність зберігача, що забезпечує його схоронність, – юридичний об’єкт договору зберігання[282].

З огляду на те, що договір зберігання відноситься до договорів про надання послуг, предметом зазначеного договору будуть послуги зі зберігання майна, тобто діяльність (дії) зберігача, спрямована на забезпечення схоронності поклажі. Для визнання договору укладеним досить, щоб у ньому містилися досить ясні вказівки, за допомогою яких можна з’ясувати предмет вимоги кредитора, або щоб у договорі був наданий якийсь масштаб, за допомогою якого можна було б встановити зміст зобов’язання. Характер здійснюваних зберігачем дій безпосереднього залежить від виду зберігання, а також від властивостей майна, що передається на зберігання. Це можуть бути протипожежні, охоронні, санітарні та будь-які інші заходи, які забезпечать схоронність майна і повернення його у тому стані, в якому воно передавалось на зберігання. Ступінь активності, що вимагається від зберігача для забезпечення схоронності речі, в одних випадках обмежується простим наглядом за тим, щоб річ не була викрадена, не згоріла, в інших же випадках від зберігача вимагають особливих заходів, щоб зберегти якість речі (забезпечення температурного режиму).

Закон безпосередньо не відносить умову про ціну до істотної умови будь-якого договору. В ч. 4 ст. 632 ЦК зазначено, що у разі, якщо ціна в договорі не встановлена й не може бути визначена виходячи з його умов, вона визначається виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору. За загальним правилом ціна не відноситься до істотних умов і зазначеного договору, оскільки легальне визначення договору зберігання свідчить про його безоплатний характер. Однак ціна може бути істотною умовою в тих різновидах зберігання, які законодавець формулює їх оплатність (наприклад, у договорах зберігання, де зберігачем виступає підприємець).

Відповідно ст. 946 ЦК плата за зберігання та строки її внесення встановлюються договором зберігання. Плата за зберігання може визначатися ставками, тарифами тощо. Якщо розмір плати в договорі не зазначений, у такому разі з поклажодавця стягується плата, що склалася звичайно на аналогічні послуги.

Наступною умовою розглядуваного договору є строк. Із буквального тлумачення змісту загальних норм про зберігання можна припустити, що законодавець не відносить строк до істотних умов договору зберігання. Це обумовлюється перш за все тим, що коли строк зберігання у договорі не встановлений і не може бути визначений виходячи з його умов, зберігач зобов’язаний зберігати річ до пред’явлення поклажодавцем вимоги про її повернення (ч. 2 ст. 938 ЦК). У разі ж, якщо сторони під час укладення договору домовилися щодо строку зберігання, дану умову слід розглядати як істотну.

Стосовно форми договору зберігання діє загальне правило про форму правочину. Обов’язкова письмова форма повинна бути дотримана тільки у разі укладення консенсуального договору зберігання. Порушення вимог щодо письмової форми зазначеного договору не спричиняє його недійсність, а лише позбавляє сторону можливості заперечувати факт вчинення договору або оспорювати окремі його частини шляхом свідчень свідків (ч. 1 ст. 218 ЦК).

Прийняття речі на зберігання може посвідчуватися видачею розписки, квитанції або іншого документу, підписаного зберігачем, а також підтверджуватися видачею номерного жетона або іншого знака. Односторонньо видані зберігачем легітимаційні знаки (розписка, квитанція, номер, жетон тощо) прирівнюються до усної форми договору. Є можливість укладення договору зберігання шляхом вчинення конклюдентних дій (наприклад, розміщення на зберігання багажу в автоматичній камері схову) (ч. 2 ст. 972 ЦК).