Договір перевезення пасажира та багажу

За договором перевезення пасажира одна сторона (перевізник) зобов'язується перевезти другу сторону (пасажира) до пункту призначен­ня, а в разі здавання багажу - також доставити багаж до пункту призна­чення та видати його особі, що має право на одержання багажу, пасажир же зобов'язується сплатити встановлену плату за проїзд, а в разі здавання багажу - також за його провезення (ч. 1 ст. 910 ЦК України).

Юридична характеристика договору:

- двосторонній;

- відплатний;

- консенсуальний - договір перевезення пасажира;

- реальний - договір перевезення багажу;

- публічний - коли використовується транспорт загального користу­вання.

Сторонами договору є перевізник - транспортна організація, що вико­нує функції громадського візника та зобов'язання здійснювати перевезення, і пасажир - фізична особа.

Форма договору - усна (при попередньому продажі квитка) та через конклюдентну дію (посадка пасажира при подачі транспортного засобу). Укладання договору перевезення пасажира підтверджується видачею квитка, а договору перевезення багажу - багажною квитанцією, форми яких встановлюються відповідно до транспортних кодексів (статуті») (ч. 2 ст. 910 ЦК України).

Істотна умова договору - його предмет - послуга з доставки пасажира до пункту призначення.

За перевезення пасажирів і багажу стягується провізна плата в роз­мірі, що визначається за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом або іншими нормативно-правовими актами.

Плата за перевезення пасажирів і багажу, що здійснюється транспор­том загального користування, визначається за домовленістю сторін, якщо вона не встановлена тарифами, затвердженими у встановленому порядку. Пільгові умови перевезення пасажирів і багажу транспортом загального ко­ристування можуть встановлювати організація, підприємство транспорту за їхній рахунок або коштом відповідного бюджету у випадках, встановлених законом та іншими нормативно-правовими актами.

Зміст договору - права й обов'язки сторін.

Пасажир зобов'язаний:

- сплатити за проїзд (ч. 1 ст. 910 ЦК України);

- дотримуватися громадського порядку, правил користування тран­спортними засобами;

- дбайливо ставитися до майна транспортної організації. Пасажир має право (ст. 911 К України):

- одержати місце в транспортному засобі, згідно з придбаним квит­ком;

- провозити із собою безоплатно одну дитину віком до шести років без права окремого місця;

- купувати для дітей віком від шести до чотирнадцяти років дитячі квитки за пільговою ціною;

- перевозити із собою безоплатно ручну поклажу в межах норм, вста­новлених транспортними кодексами (статутами);

- зробити не більше від однієї зупинки в дорозі з подовженням строку чинності проїзних документів (квитка) не більше, ніж на десять діб, а в разі хвороби - на весь час хвороби;

- відмовитися від поїздки, повернути квиток і одержати назад повну або часткову вартість квитка - залежно від строку здавання квитка згідно з правилами, встановленими транспортними кодексами (ста­тутами);

- отримувати повну та своєчасну інформацію про час і місце відправ­лення транспортного засобу за вказаним у транспортному докумен­ті (квитку) маршрутом.

Перевізник зобов'язаний:

- перевезти пасажира до пункту призначення (ч. 1 ст. 910 ЦК України);

- доставити багаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання багажу (ч. 1 ст. 910 ЦК України);

- повернути пасажиру провізну плату в разі відмови пасажира від перевезення з причини затримки відправлення транспортного засобу(ч. 2 ст. 922 ЦК України);

- відшкодувати пасажирові завдані збитки, якщо поїздка пасажира з пункту пересадки не відбулася внаслідок запізнення транспортного засобу, що доставив його до цього пункту (ч. З ст. 922 ЦК України).

 

23. Поняття, види, сторони, форма та зміст договору зберігання.

За договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується збе­рігати річ, передану їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності (ч. 1 ст. 936 ЦК України).

Юридична характеристика договору:

- як односторонній, так і двосторонній;

- як реальний, так і консенсуальний (коли послуги надає професійний зберігач, тобто особа, яка здійснює зберігання на засадах підприєм­ницької діяльності);

- як відплатний, так і безвідплатний;

- публічний - якщо зберігання речей здійснюється суб'єктом підпри­ємницької діяльності на складах (у камерах, приміщеннях) загаль­ного користування.

Сторони договору зберігання

Поклажодавець - особа, яка передала річ на зберігання. Це може бути фізична чи юридична особа, котра є власником речі, або інша особа, уповно­важена для передання речі на зберігання.

Зберігач - правоздатна та дієздатна фізична чи юридична особа. У де­яких випадках (у разі встановлення обов'язку зберігати майно в майбутньо­му) він має бути професійним зберігачем, тобто здійснювати свою діяль­ність на засадах підприємницької діяльності.

Предметом договору зберігання є послуга, що полягає в сукупності ко­рисних дій, спрямованих на прийняття, зберігання та подальше повернення зберігачем певного об'єкта.

Об'єктом зберігання, зазвичай, є рухома річ (як індивідуально-визначена, так і визначена родовими ознаками).

Форма договору зберігання:

- укладається в письмовій формі між юридичними особами, між фі­зичною та юридичною особою, фізичними особами між собою на суму, що перевищує в 20 і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян;

- має бути укладений у письмовій ([юрмі, незалежно від вартості речі, що буде передана на зберігання, якщо зберігач зобов'язується при­йняти її на зберігання в майбутньому;

- проста письмова форма договору вважається дотриманою, не лише якщо прийняття речі на зберігання зберігач посвідчив видачею пись­мового документа (розпискою, квитанцією чи іншим документом), але й при використанні знаків - номерного жетона, іншого знака, що посвідчує прийняття речі на зберігання, якщо це встановлено законом, іншими актами цивільного законодавства чи є звичним для певного виду зберігання.

Із загального правила, що передбачає позбавлення сторін права посила­тися на свідчення сторонніх осіб при недотриманні простої письмової фор­ми договору, існує два винятки:

1) використання свідчень можливе у випадку спору про тотожність речі, прийнятої на зберігання, та речі, повернутої зберігачем;

2) свідченнями може підтверджуватися власне факт прийняття речі на

зберігання при пожежі, повені, раптовому захворюванні чи за інших надзвичайних обставин.

Строк зберігання: зберігач зобов'язаний зберігати річ протягом строку, встановленого в договорі. Якщо строк зберігання в договорі не встановлено та не може бути визначений, виходячи з його умов, то зберігач зобов'язаний зберігати річ до пред'явлення поклажодавцем вимоги про її повернення. Коли строк зберігання речі визначений моментом пред 'явлення поклажодав­цем вимоги про її повернення, то зберігач має право зі спливом звичайного за таких обставин строку зберігання вимагати від поклажодавця забрати її в розумний строк.

Зміст складають відповідні права й обов'язки сторін.

Обов'язки поклажодавця:

- попередити про властивості речі, переданої на зберігання, й особли­вості її зберігання;

- оплатити витрати, пов'язані зі зберіганням, коли це обумовлено до­говором або законом;

- внести плату за зберігання за умови, що вона та строки її внесення встановлені договором (коли договір має оплатний характер);

- відшкодувати надзвичайні витрати (витрати, яких сторони не могли передбачити при укладанні договору зберігання);

- забрати річ від зберігача після закінчення строку зберігання;

- внести плату за весь фактичний час її зберігання, якщо він після за­кінчення строку договору не забрав річ.

Обов'язки зберігача:

- прийняти річ на зберігання (коли договір є консенсуальним);

- зберігати річ протягом всього обумовленого договором строку чи до моменту витребування речі поклажодавцем;

- забезпечити схоронність речі;

- піклуватися про річ як про власну, коли зберігання здійснюється безоплатно;

- надавати послуги щодо зберігання особисто;

- не користуватися річчю, переданою поклажодавцем, а також не пе­редавати її в користування іншій особі;

- негайно повідомляти поклажодавця про необхідність зміни умов зберігання й отримати на це його відповідь;

- повернути поклажодавцеві річ, яка була передана на зберігання, або відповідну кількість речей такого ж виду і такої ж якості в разі ірре­гулярного зберігання.

Права сторін кореспондують відповідним обов'язкам контрагента за договором зберігання.

Поклажодавець відповідає перед контрагентом за:

- збитки, завдані йому у зв'язку з тим, що зберігання не відбулося (коли договір зберігання має консенсуальний характер);

- несвоєчасність і неповноту сплати винагороди за зберігання та за відшкодування витрат на зберігання;

- несвоєчасне отримання речі зі зберігання;

- збитки, заподіяні властивостями речі, переданої на зберігання. Відповідальність зберігача настає:

- за відмову від прийняття речей на зберігання;

- втрату (нестачу) чи пошкодження речей, прийнятих на зберігання.

 

24. Спеціальні види зберігання.

Особливим видом зберігання є складське зберігання (зберігання на товарному складі). За договором товарний склад зобов'язується за плату зберігати товар, переданий йому поклажодавцем, і повернути цей товар у схоронності.

Юридична характеристика договору:

- двосторонній;

- консенсуальний;

- відплатиш.

Особливим суб'єктом є зберігай, яким є товарний склад - організація, що зберігає товар і надає послуги, пов'язані зі зберіганням, на засадах під­приємницької діяльності.

Існує два види товарних складів: власне товарний склад і товарний склад загального користування. Останній здійснює свою діяльність на підставі пу­блічного договору, тобто відповідно до закону, інших нормативно-правових актів або дозволу (ліцензії) він зобов'язаний приймати на зберігання товари від будь-якої особи. За таким договором поклажодавець конкретизується, зазвичай, коли він передає товар для зберігання на склад.

Об'єктом договору складського зберігання є товар, тобто результат праці, призначений для подальшої реалізації, а не для споживання.

Форма договору письмова та вважається дотриманою, коли товарний склад видав поклажодавцю складський документ. Товарний склад на під­твердження прийняття товару видає один із таких документів:

- складську квитанцію - документ, яким засвідчується факт при­йняття товару на товарний склад, основні показники товару (кіль­кість, якість, асортимент), а також посвідчено права поклажодавця вимагати його повернення;

- просте складське свідоцтво - це єдиний документ, виданий на пред'явника, що підтверджує передання товару на зберігання;

- подвійне складське свідоцтво - має дві частини - складське свідоцтво та заставне свідоцтво (варант), що можуть бути відокремлені одне від одного (ч. 1 ст. 962 ЦК України). Заставне свідоцтво представляє со­бою документ, передбачений для передання товару в заставу.

Цивільне право виділяє також спеціальні види зберігання, що відрізня­ються за низкою ознак, основними з яких є суб'єкти та об'єкти зберігання.

Зберігання речі в ломбарді (ст. 967 ЦК України) - договір зберіган­ня речі, прийнятої ломбардом від фізичної особи, оформляється видачею іменної квитанції. Ціна речі визначається за домовленістю сторін. Ломбард зобов'язаний страхувати на користь поклажодавця за свій рахунок речі, при­йняті на зберігання, виходячи з повної суми їх оцінки. Річ, яку поклажода­вець не забрав із ломбарду після спливу трьох місяців від дня закінчення строку договору зберігання, може бути продана ломбардом у порядку, вста­новленому законом.

Зберігання цінностей у банку (ст. 969 ЦК України) - банк може при­йняти на зберігання документи, цінні папери, дорогоцінні метали, каміння, інші коштовності та цінності. Він може бути уповноважений поклажодав-цем на вчинення правочинів з цінними паперами, прийнятими на зберігання Укладення договору зберігання цінностей у банку засвідчує видання банком поклажодавцеві іменного документа, пред'явлення якого є підставою для повернення цінностей поклажодавцеві. Банк може передати поклажодавцеві індивідуальний банківський сейф (його частину чи спеціальне приміщення) для зберігання в ньому цінностей і роботи з ними.

Зберігання речей у камерах схову організацій, підприємств тран­спорту (ст. 972 ЦК України) - камери схову загального користування, що пе­ребувають у віданні організацій, підприємств транспорту, зобов'язані при­ймати на зберігання речі пасажирів та інших осіб незалежно від наявності в них проїзних документів. На підтвердження прийняття речі на зберігання до камери схову (крім автоматичних камер) поклажодавцеві видається кви­танція чи номерний жетон. Збитки, завдані поклажодавцеві внаслідок втра­ти, нестачі або пошкодження речі, зданої до камери схову, відшкодовують­ся протягом доби з моменту пред'явлення вимоги про їх відшкодування в розмірі суми оцінки речі, здійсненої при переданні її на зберігання. Якщо сторона не забрала річ у встановлені строки, то камера схову зобов'язана зберігати її протягом трьох місяців. Зі спливом цього строку річ може бути продана в порядку, встановленому законом.

Зберігання речей у гардеробі організації (ст. 973 ЦК України) - якщо річ здана до гардеробу організації, зберігачем її є ця організація. Вона, незалежно від того, чи здійснюється зберігання за плату чи безоплатно, зобов'язана вжити всіх необхідних заходів щодо забезпечення схоронності речі. Ці положення застосовуються в разі зберігання верхнього одягу, голо­вних уборів у місцях, спеціально відведених для цього, у закладах охорони здоров'я, культури та ін.

Зберігання речей пасажира під час його перевезення (ст. 974 ЦК України) - перевізник зобов'язаний забезпечити схоронність валізи (сумки), особистих речей пасажира (крім дорогоцінностей і грошей), котрі пасажир перевозить у відведеному місці.

Зберігання речей у готелі (ст. 975 ЦК України) - готель відповідає за схоронність речей, внесених до готелю особою, яка проживає в ньому. Річ вважається такою, що внесена до готелю, якщо вона передана його праців­никам чи перебуває у відведеному для особи приміщенні. Готель відповідає за втрату грошей, інших цінностей (цінних паперів, коштовностей) лише за умови, що вони були окремо передані йому на зберігання. Ці положення застосовуються до зберігання речей фізичних осіб у гуртожитках, мотелях, будинках відпочинку, пансіонатах, санаторіях та інших організаціях, у при­міщеннях яких особа тимчасово проживає.

Зберігання речей, що є предметом спору (секвестр) (ст. 976 ЦК Укра­їни) - двоє чи більше осіб, між якими виник спір про право на річ, можуть передати її третій особі, яка бере на себе обов'язок після вирішення спору повернути річ особі, визначеній за рішенням суду або за згодою всіх осіб, між якими він виник. Річ, яка є предметом спору, може бути передана на збе­рігання за рішенням суду. Зберігачем у такому разі може бути особа, призна­чена судом (судовий секвестр) або особа, визначена за домовленістю сторін (договірний секвестр), між якими є спір.

Зберігання автотранспортних засобів (ст. 977 ЦК України) - за дого­вором зберігання транспортного засобу в боксах і гаражах, на спеціальних стоянках зберігач зобов'язується не допускати проникнення в них сторонніх осіб та видати транспортний засіб на першу вимогу поклажодавця. Договір поширюється також на відносини між гаражно-будівельним або гаражним кооперативом та їхніми членами, якщо інше не встановлено законом чи ста­тутом кооперативу. Прийняття автотранспортного засобу на зберігання по-свідчується квитанцією (номером, жетоном).

Договір охорони (ст. 978 ЦК України) - за договором охорони охоро­нець, який є суб'єктом підприємницької діяльності, зобов'язується забез­печити недоторканність особи чи майна, що охороняються. Володілець та­кого майна й особа, котру охороняють, зобов'язані виконувати передбачені договором правила особистої та майнової безпеки й щомісячно сплачувати охоронцю встановлену плату.

 

25. Поняття, види, сторони та зміст договору страхування.

За договором страхування одна сторона (страховик) зобов'язується в разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій сторо­ні (страхувальникові) чи іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору (ст. 979 ЦК України, ст. 16 За­кону України «Про страхування (далі - Закон)).

Юридична характеристика договору страхування:

- двосторонній;

- реальний - набуває чинності з моменту внесення першого страхово­го платежу, якщо інше не передбачено договором;

- відплатний - оскільки страхувальник сплачує страхову премію, а страховик у разі настання страхового випадку здійснює страхову ви­плату;

- алеаторний (ризиковий) - це договір на ризик, тобто при укладенні договору сторони не можуть чітко визначити межі виконання своїх обов'язків, а втрата чи збагачення однієї зі сторін залежать від ви­падку.

Сторонами договору страхування є страховик і страхувальник. До кола учасників договору належать застрахована особа, вигодонабувач, страховий агент і страховий брокер.

Страховик - це особа, яка бере на себе ризик загибелі майна, пошко­дження здоров'я чи смерті застрахованого та зобов'язана при настанні пев­них подій сплатити визначену суму страхувальнику чи іншій управомоченій особі.

Відповідно до ст. 2 Закону, страховиками визнаються фінансові устано­ви, створені у формі акціонерних, командитних товариств або товариств з додатковою відповідальністю, згідно з Законом України "Про господарські товариства", зважаючи на особливості, передбачені цим Законом, а також одержали у встановленому порядку ліцензію на здійснення страхової діяль­ності. Ці ліцензії в Україні видає Державна комісія з регулювання ринку фінансових послуг України.

Страхувальник - це особа, яка страхує себе, своє майно чи третіх осіб та їхнє майно від настання певних подій. Страхувальниками визнаються юридичні особи та дієздатні громадяни, котрі уклали з ними договори стра­хування чи є такими відповідно до законодавства.

Застрахована особа - це фізична особа, життя чи здоров'я якої застрахо­вані за договором особистого страхування або страхування відповідальності.

Вигодонабувач - це особа, на користь якої страхувальником укладено договір страхування.

Страховики можуть здійснювати страхову діяльність через страхових посередників: страхових брокерів і страхових агентів.

Страхові брокери - юридичні особи чи громадяни, що зареєстровані у встановленому порядку як суб'єкти підприємницької діяльності та здійсню­ють за винагороду посередницьку діяльність у страхуванні від свого імені на підставі брокерської угоди з особою, яка має потребу в страхуванні як страхувальник.

Страхові агенти - громадяни чи юридичні особи, які діють від імені та за дорученням страховика й виконують частину його страхової діяльності, а саме укладають договори страхування, одержують страхові платежі, видаконують ро боти, пов'язані зі здійсненням страхових виплат і страхових выдшкодувань.

Істотні умови договору страхування:

- предмет договору;

- страховий випадок;

- розмір грошової суми, у межах якої страховик зобов'язаний провес­ти виплату в разі настання страхового випадку (страхова сума);

- розмір страхового платежу та строки його виплати;

- строк договору й інші умови, визначені актами цивільного законо­давства.

Предметом договору страхування можуть бути майнові інтереси, що не суперечать законодавству України, пов'язані:

- із життям, здоров'ям, працездатністю та додатковою пенсією стра­хувальника чи застрахованої особи (особисте страхування);

- володінням, користуванням і розпоряджанням майном (майнове страхування);

- відшкодуванням страхувальником заподіяної ним шкоди особі чи її.' майну, а також шкоди, заподіяної юридичній особі (страхування від­повідальності).

Форма договору страхування - письмова. У разі недотримання письмо­вої форми такий договір є нікчемним. Договір страхування може укладатися через видання страховиком страхувальникові страхового свідоцтва (поліса, сертифіката), що є підтвердженням факту його укладання.

Зміст договору страхування становлять права та обов'язки сторін.

Страховик зобов'язаний (ст. 988 ЦК України):

• ознайомити страхувальника з умовами та правилами страхування; повідомити страхувальнику відомі йому обставини, що мають сут­тєве значення для визначення ймовірності настання страхового ви­падку та розміру можливих збитків від його настання;

• протягом двох робочих днів, як тільки стане відомо про настання страхо­вого випадку, вжити заходів щодо оформлення всіх необхідних докумен­тів для своєчасного здійснення страхової виплати страхувальникові;

• у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату в строк, встановлений договором;

• відшкодувати витрати, понесені страхувальником у разі настання страхового випадку з метою запобігання чи зменшення збитків, якщо це встановлено договором;

• за заявою страхувальника в разі здійснення ним заходів, які змен­шили страховий ризик, або в разі збільшення вартості майна, пере­укласти з ним договір страхування;

• не розголошувати відомостей про страхувальника та його майнове становище, крім випадків, встановлених законом.

Страховик несе майнову відповідальність за несвоєчасне здійснення страхової виплати (страхового відшкодування), сплачуючи страхувальни­кові неустойку (штраф, пеню), розмір якої визначається умовами договору страхування.

Страхувальник зобов'язаний (ст. 989 ЦК України):

• своєчасно вносити страхові платежі (внески, премії) в розмірі, вста­новленому договором;

• при укладанні договору надати страховикові інформацію про всі ві­домі йому обставини, що мають істотне значення для оцінки стра­хового ризику, та надалі інформувати його про будь-які зміни стра­хового ризику;

• при укладанні договору страхування повідомити страховика про інші договори страхування, укладені щодо об'єкта, який страху­ється;

• вживати заходів щодо запобігання збиткам, завданим настанням страхового випадку, та їх зменшення;

• повідомити страховика про настання страхового випадку в строк, встановлений договором.

Перелік обов'язків, передбачених законодавством, не є вичерпним, тому сторони за згодою можуть встановлювати й інші.

Із метою стимулювати належне виконання зазначених зобов'язань зако­нодавство визначає обставини, що надають право страховику відмовити у виплаті страхового відшкодування (ст. 26 Закону, ст. 991 ЦК України):

- навмисні дії страхувальника чи особи, на користь якої укладено до­говір страхування, спрямовані на настання страхового випадку. За­значена норма не поширюється на дії, пов'язані з виконанням ними громадянського чи службового обов'язку, вчинені в стані необхідної оборони (без перевищення її меж) або щодо захисту майна, життя, здоров'я, честі, гідності та ділової репутації;

- вчинення страхувальником або особою, на користь якої укладено договір страхування, умисного злочину, що призвів до страхового випадку;

- подання страхувальником завідомо неправдивих відомостей про об'єкт страхування чи про факт настання страхового випадку;

- одержання страхувальником повного відшкодування збитків за до­говором майнового страхування від особи, яка їх завдала;

- несвоєчасного повідомлення страхувальником без поважних на те причин про настання страхового випадку чи створення страховикові перешкод при визначенні обставин, характеру та розміру збитків;

- інші випадки, передбачені законодавством України. Відповідно до ст. 998 ЦК України, договір страхування є нікчемним або

визнається недійсним у випадках, встановлених ЦК України. Також договір страхування визнається судом недійсним, якщо:

1) його укладено після настання страхового випадку;

2) об'єктом договору страхування є майно, яке підлягає конфіскації.

 

26. Договір доручення: загальна характеристика.

За договором доручення одна сторона (повірений) зобов'язується вчи­нити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права й обов'язки довірителя (ч. 1 ст. 1000 ЦК України).

Юридична характеристика договору:

- двосторонній;

- консенсуальний;

- як оплатний, так і безоплатний;

- фідуціарний - заснований на взаємній довірі сторін.

Сторонами в договорі доручення є довіритель і повірений. Ними мо­жуть бути фізичні та юридичні особи. До фізичних осіб - як до довірителів, так і до повірених - висуваються вимоги щодо їхньої повної дієздатності.

При комерційному представництві повіреним може бути громадянин-підприємець або комерційна організація, тобто суб'єкти підприємницької діяльності.

Предмет договору - вчинення юридичних дій, пов'язаних із наданням нематеріальних посередницьких послуг (підписання документів, вчинення правочинів, приймання товарів і робіт, організація та ведення претензійної роботи).

Зміст доручення - чітко визначені юридичні дії, що їх належить вчи­нити повіреному. Дії мають бути правомірними, конкретними та здійснен­ними.

Форма договору доручення підпадає під загальні правила про форму правочинів.

Строк договору доручення визначається характером доручення та може встановлюватися точною календарною датою чи проміжком часу, протягом якого воно має бути виконане. Строк його дії залежить від строку дії дові­реності чи іншого документа, що підтверджує правомочності повіреного, й не може його перевищувати.

Обов'язки повіреного:

• вчиняти дії відповідно до змісту даного йому доручення (ч. 1 ст. 1004 ЦК України);

• особисто виконати дане йому доручення (ч. 1 ст. 1005 ЦК України);

• повідомляти довірителеві на його вимогу всі відомості про хід ви­конання його доручення (ст. 1006 ЦК України);

• після виконання доручення чи в разі припинення договору до його виконання негайно повернути довірителеві довіреність, строк якої не закінчився, та надати звіт про виконання доручення й виправдні документи, якщо це вимагається за умовами договору та характером доручення (ст. 1006 ЦК України);

• негайно передати довірителеві все одержане у зв'язку з виконанням доручення (ст. 1006 ЦК України).

Повірений має право:

• на плату за виконання свого обов'язку за договором доручення, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 1 ст. 1002 ЦК України);

• відступити від змісту доручення в таких випадках:

- якщо цього вимагають інтереси довірителя та повірений не міг попередньо його запитати чи не одержав у розумний строк від­повіді на свій запит (повірений повинен повідомити довірителя про допущені відступи від змісту доручення як тільки це стане можливим);

- якщо повіреному, що діє як комерційний представник, довірите­лем надано право відступати в інтересах довірителя від змісту доручення без попереднього запиту про це (комерційний пред­ставник повинен у розумний строк повідомити довірителя про до­пущені відступи від його доручення, якщо інше не встановлено договором) (ст. 1004 ЦК України).

• передати виконання доручення іншій особі (замісникові):

- якщо це передбачено договором;

- якщо повірений був вимушений до цього обставинами з метою охорони інтересів довірителя (ч. 1 ст. 1005 ЦК України);

Обов'язки довірителя:

• видати повіреному довіреність на вчинення юридичних дій, перед­бачених договором доручення (ч. 1 ст. 1007 ЦК України);

• забезпечити повіреного засобами, необхідними для виконання до­ручення;

• відшкодувати повіреному витрати, пов'язані з виконанням доручен­ня (ч. 2 ст. 1007 ЦК України);

• негайно прийняти від повіреного все одержане ним у зв'язку з ви­конанням доручення (ч. З ст. 1007 ЦК України);

• виплатити повіреному плату, якщо вона йому належить (ч. 4 ст. 1007 ЦК України).

Довіритель має право:

- у будь-який час відхилити замісника, якого обрав повірений (ч. 2 ст. 1005 ЦК України);

- в односторонньому порядку змінити чи скасувати свої вказівки або на­дати повіреному нові інструкції про порядок виконання доручення;

- вимагати надання всіх відомостей про хід виконання доручення, пе-редання всього одержаного у зв'язку з виконанням доручення, на­дання звіту та виправдних документів, які підтверджують зроблені витрати.

Договір доручення припиняється (ст. 1008 ЦК України) на загальних підставах його припинення, а також у разі:

- відмови довірителя від договору;

- відмови повіреного від договору;

- смерті довірителя чи повіреного;

- визнання довірителя або повіреного недієздатним, обмеження його цивільної дієздатності чи визнання безвісно відсутнім;

- ліквідації юридичної особи.

 

27. Порядок та правові наслідки передоручення.

Стаття 240. Передоручення

Представник зобов'язаний вчиняти правочин за наданими йому повноваженнями особисто. Він може передати свої повноваження частково або в повному обсязі іншій особі, якщо це встановлено договором або законом між особою, яку представляють, і представником, або якщо представник був вимушений до цього з метою охорони інтересів особи, яку він представляє.

Представник, який передав свої повноваження іншій особі, повинен повідомити про це особу, яку він представляє, та надати їй необхідні відомості про особу, якій передані відповідні повноваження (замісника). Невиконання цього обов'язку покладає на особу, яка передала повноваження, відповідальність за дії замісника як за свої власні.

Правочин, вчинений замісником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.

1. На виняток із загального правила про вчинення представником правочину особисто, допускається передоручення його здійснення іншій особі у випадках, передбачених ч. 1 ст. 240 ЦК. Така можливість, по-перше, може бути передбачена договором між особою, яку представляють, і представником. Оскільки коментована норма не встановлює точно, про який саме договір сторін йдеться (той, що став підставою представництва, чи спеціальний договір про передоручення, укладений вже після виникнення правовідносин представництва), можна дійти висновку, що це можливо як в одному, так і в іншому випадку. Тобто, право на передоручення може бути застережене безпосередньо в договорі доручення, в довіреності тощо, або передоручення може бути санкціоноване представлюваним, якщо у представника є можливість отримати попередню згоду. При цьому згода не обов'язково має бути висловлена у вигляді додаткового двостороннього документа, але можлива і в іншій формі (у листі, в теле­грамі тощо). По-друге, передоручення може ґрунтуватися на положеннях акта цивільного законодавства. Зокрема, таким спеціальним положенням акта цивільного законодавства є передбачене ч. 1 ст. 240 ЦК правило, згідно з яким представник має право здійснити передоручення, якщо був «вимушений до цього з метою охорони інтересів особи, яку він представляє». Частина 1 ст. 240 ЦК не визначає випадки, порядок та форму передоручення. Проте, комплексний аналіз положень цієї та інших норм дозволяє дійти висновку, що передоручення вже за самою своєю сутністю може мати місце лише при добровільному представництві, яке грунтується на договорі сторін.

Оскільки представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю (ст. 244 ЦК) або безпосередньо на підставі договору (договору доручення, трудового договору тощо), то й передоручення можливе відповідно або шляхом видачі довіреності представником своєму заміснику, або шляхом внесення змін у договір, який є підставою представництва.

Відповідно до вимог ч. 2 ст. 245 ЦК довіреність, що видається у порядку передоручення, підлягає нотаріальному посвідченню, крім випадків видачі довіреності на одержання заробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів та поштової кореспонденції (поштових переказів, посилок тощо), яка може бути посвідчена посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на стаціонарному лікуванні, або за місцем його проживання (ч. 4 ст. 245). Строк, на який видається довіреність у порядку передоручення, не може перевищувати строку дії основної довіреності, на підставі якої вона видана.

2. На представника, який здійснив передоручення, покладається додатковий «інформаційний» обов'язок: він повинен повідомити про це особу, яку представляє, та надати їй

необхідні відомості про особу, котрій передав повноваження (замісника). Це необхідно для того, щоб особа, яку представляють, у разі незгоди з передорученням мала можливість вчасно скасувати довіреність, скориставшись правом, наданим їй ч. 1 ст. 259 ЦК. Гарантією захисту прав представлюваної особи від несумлінного передоручення є правило, згідно з яким невиконання представником зазначеного обов'язку тягне його відповідальність за дії замісника як за свої власні.

3. При передорученні відбувається заміна суб'єктів правовідносин представництва. Але це не впливає на існування самих відносин представництва та можливість виникнення цивільних прав і обов'язків у представлюваного внаслідок дій іншої особи. Тому правочин, вчинений після передоручення замісником первісного представника, так само створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки представлюваного, як це було б, коли б дії вчиняв первісний представник.

 

28. Договір комісії: загальна характеристика. Відмінність від суміжних договорів.

За договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов'язується за дору­ченням другої сторони (комітента) за плату вчинити один або кілька право-чинів від свого імені, але за рахунок комітента (ст. 1011 ЦК України).

Юридична характеристика договору:

- двосторонній;

- консенсуапьний;

- відплатний. Сторони

Комітент - особа, фізична чи юридична, на користь якої укладаються зазначені в договорі комісії правочини.

Комісіонер - особа, фізична або юридична, яка здійснює зазначені в до-говорі правочини від власного імені.

Комісіонер за згодою комітента має право укласти договір субкомісії з третьою особою (субкомісіонером), залишаючись відповідальним за дії суб-комісіонера перед комітентом (ч. 1 ст. 1015 ЦК України).

Істотні умови договору комісії:

• предмет - послуга, що надається комісіонером комітенту у формі здійснення для нього одного чи декількох правочинів;

• ціна - плата комітента комісіонеру за надану послугу.

Форма договору комісії - проста письмова. Може оформлятися за до­помогою як одного документа, що підписується сторонами, так і накладної, квитанції, товарного ярлика, приймальної квитанції встановленої форми тощо.

Строк дії договору встановлюють сторони. Договір комісії може бути укладений на визначений строк або без його визначення, з визначенням чи без визначення території його виконання.

Зміст договору комісії становлять права й обов'язки сторін.

Обов'язки комісіонера: