Зразок заяви до нотаріальної контори про зміну заповіту

До другої державної нотаріальної контори м. Дніпропетровська

Гончарука Степана Миколайовича, який мешкає за адресою:

М.Дніпропетровськ, вул. Щорса, 1а

ЗАЯВА ПРО ЗМІНУ ЗАПОВІТУ

Я, Гончарук Степан Миколайович, до заповіту, посвідченого Вашою нотаріальною конторою 15 травня 2000 р., за реєстром № 8/444, даною заявою вношу такі зміни:

— Килим вовняний настінний я заповідаю не Гончарук Л.М., а Глущенко Світлані Якимівні, яка мешкає за адресою: м. Дніп­ропетровськ, вул. Зелена, 3;

— Особисту бібліотеку (1000 книг) я заповідаю Бабенку Воло­димиру Дмитровичу, який мешкає за адресою: м. Дніпропет­ровськ, вул. Всебратська, 53.

10 листопада 2003 р. Гончарук С.М.

10 листопада 2003 р. я, Котельницька В.С., державний нота­ріус другої державної нотаріальної контори М.Дніпропетровська, засвідчую справжність підпису Гончарука Степана Миколайо-

вича, який зроблено в моїй присутності. Особу гр. Гончарука С.М„ котрий підписав документ, встановлено.

Зареєстровано у реєстрі за № 11/102.

Стягнуто державного мита в сумі (грн)...

Державний нотаріус Котельницька В.С. М.П.

Які заповіти прирівнюються до нотаріально посвідчених?

Нотаріальна форма заповіту є умовою його дійсності. Але в інтересах осіб, які проживають у населеному пункті, де немає державного або приватного нотаріуса, заповіт, крім секретного, може бути посвідчений посадовою особою орга­ну місцевого самоврядування.

Крім того, до нотаріально посвідчених прирівнюються:

• заповіти осіб, що перебувають на лікуванні у лікарні, госпіталі, інших стаціонарних лікувальних закладах, а та­кож осіб, що проживають у будинках для осіб похилого віку та інвалідів, які були посвідчені головними лікарями, їхніми заступниками з медичної частини або черговими лікарями цих лікарень, госпіталів та інших стаціонарних лікувальних закладів, а також начальниками госпіталів, директорами або головними лікарями будинків для осіб похилого віку та інвалідів;

• заповіти фізичних осіб, які плавають на морських су­дах, річкових судах, що ходять під прапором України, по­свідчені капітанами цих суден;

• заповіти фізичних осіб, які беруть участь у пошуко-, вих та інших експедиціях, посвідчені начальниками цих експедицій;

• заповіти військовослужбовців, а в пунктах дислокації військових частин, де немає нотаріусів, також заповіти цивільних осіб, що працюють у цих частинах, членів їхніх сімей і членів сімей військовослужбовців, посвідчені коман­дирами військових частин;

• заповіти осіб, які відбувають покарання у місцях поз­бавлення волі, посвідчені начальниками виправно-трудових

установ;

• заповіти особи, яка тримається під вартою, посвідчені

начальником слідчого ізолятора.

Зазначені заповіти повинні бути посвідчені при свідках. Названі вище посадові особи, які посвідчили заповіт, зобо­в'язані негайно передати по одному примірнику посвідче­них ними заповітів до державної нотаріальної контори чи державного нотаріального архіву за місцем постійного про­живання заповідача. Якщо заповідач не мав постійного місця проживання або місце проживання заповідача невідо­ме, заповіт надсилається для зберігання до державного но­таріального архіву м. Києва.

У чому полягає право на обов'язкову частку в спадщині?

Свобода нотаріальних розпоряджень обмежується в інте­ресах неповнолітніх і непрацездатних дітей спадкодавця, а також його непрацездатного подружжя та батьків.

Це обмеження полягає в тому, що неповнолітні (які не досягли 18 років) або непрацездатні діти спадкодавця, а також непрацездатні вдова (вдівець), батьки (після 55 років жінки і після 60 років чоловіки, так само й інваліди І, II та III груп) успадковують, незалежно від змісту заповіту, по­ловину частки, яка б належала кожному з них у разі спад­кування за законом.

Цю частку, на яку за всіх обставин мають право зазна­чені спадкоємці, називають обов'язковою часткою у спад-

щині. Якщо заповідач позбавить обов'язкової частки своїх неповнолітніх чи непрацездатних спадкоємців (з числа за­значених вище), то заповіт у цій частині буде недійсним.

Наприклад, у громадянина А. на момент відкриття спад­щини була працездатна дружина та двоє неповнолітніх дітей. За заповітом А. все своє майно заповідав сестрі й цим усунув від спадкування дружину та дітей, які є неповноліт­німи. Такий заповіт буде визнано частково недійсним. У цьому разі майно буде розділено так: кожний з неповно­літніх одержить по половині частки, яка б належала кож­ному з них у разі спадкування за законом, а решта майна перейде до сестри померлого відповідно до заповіту.

В окремих випадках, розмір обов'язкової частки в спад­щині може бути зменшений судом з урахуванням конкрет­них обставин справи.

До обов'язкової частки зараховують вартість звичайної домашньої обстановки та вжитку, вартість заповідального відказу, встановленого на користь особи, яка має право на обов'язкову частку, а також вартість інших речей та май­нових прав, які перейшли до неї як спадкоємця.

Наведений перелік осіб, які мають право на обов'язкову частку, є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає.

Будь-які обмеження та обтяження, встановлені у заповіті для спадкоємця, який має право на обов'язкову частку в спадщині, дійсні лише щодо тієї частини спадщини, яка перевищує його обов'язкову частку.

Що таке "заповідальний відказ" і "покладення" на спадкоємця інших обов'язків?

Головне в будь-якому заповіті — призначення спад­коємців. Заповідач може призначити одну особу своїм спад­коємцем, заповівши їй усе майно, в чому б не полягало і де б не перебувало. Він може призначити й кілька спадкоємців, розподіливши між ними своє майно.

Спадкодавець також має право доручити одному чи кіль­ком спадкоємцям виконати за рахунок спадкового майна певні дії на користь третьої особи, названої в заповіті. По­кладення таких обов'язків на спадкоємця називається заповідальним відказом, або легатом.

Предметом заповідального відказу можуть бути доручен­ня спадкоємцям передати у власність певну річ чи певну грошову суму третій особі (відказоодержувачу). Відказо-одержувачами можуть бути особи, що належать, а також ті, що не належать до числа спадкоємців за законом.

Особливим видом заповідального відказу є покладення на спадкоємця, до якого переходять житловий будинок, квартира або інша будівля, обов'язку надати іншій особі право користуватися ними. Це право користування збе­рігає чинність і у разі наступної зміни їх власників. Право користування є таким, що не відчужується, не передається та не переходить до спадкоємців відказоодержувача. Спад­коємець, на якого відповідачем покладено заповідальний відказ, зобов'язаний виконати його лише у межах реальної вартості майна, що перейшло до нього з відрахуванням ча­стки боргів спадкодавця, що на нього припадають.

Заповідальний відказ втрачає чинність у разі смерті відказоодержувача, що сталася до відкриття спадщини.

У чому ж полягає практичне значення заповідального відказу? Чи не простіше призначити відказоодержувача спадкоємцем за заповітом і заповісти йому певну частку майна? Справа в тому, що в певних випадках без викори­стання заповідального відказу заповідач не може досягти мети, яку перед собою ставить. Наприклад, він бажає пере­дати відказоодержувачу майно в тимчасове користування, а за заповітом це неможливо, оскільки спадкоємці отриму­ють майно у власність.

Поруч із заповідальним відказом заповідач може зроби­ти ще одне розпорядження, яке має назву покладання.

Так, заповідач може зобов'язати своїх спадкоємців до вчинення певних дій немайнового характеру, зокрема щодо розпорядження особистими паперами, визначення місця і

форм здійснення ритуалу поховання. Відповідно до покла­дання заповідач, не обтяжуючи спадкоємця заповідальним відказом, може покласти на нього обов'язок виконати певні дії для загальнокорисної мети.

Наприклад, заповідач може зобов'язати своїх спадко­ємців надавати всім бажаючим можливість оглядати зібра­ну ним колекцію (скажімо, картин чи книг) або може за­значити порядок використання залишених ним рукописів чи листування. Він також може зобов'язати своїх спад­коємців надавати його картини для організації безкоштов­них виставок тощо.

Відмінність заповідального відказу від покладення по­лягає в тому, що за заповідальним відказом доручення ви­конати певні дії робиться на користь конкретної особи, тоб­то при заповідальному відказі завжди вимагається наявність трьох суб'єктів — заповідача, обтяженого відказом спадкоєм­ця і відказоодержувача, а при покладенні — конкретна особа, яка має право вимагати, відсутня.

Як здійснюється виконання заповіту?

Найчастіше виконання заповіту здійснюють призначені спадкодавцем спадкоємці. Якщо заповіт складено на ко­ристь кількох осіб, виконання заповіту може бути доручено комусь із них. Коли заповіт складено на користь однієї осо­би, то виконання заповіту може бути покладено на особу, яка не є спадкоємцем за заповітом.

Якщо заповідач не призначив виконавця заповіту або якщо особа, яка була призначена, відмовилася від виконан­ня заповіту, спадкоємці мають право обрати виконавця з-поміж себе або призначити іншу особу. Коли інтереси спад­коємців потребують цього, то виконавця заповіту також може призначити нотаріус за місцем відкриття спадщини.

Виконавець заповіту незалежно від того, ким його було призначено, має право відмовитися від здійснення своїх повноважень, але завжди зобов'язаний негайно повідомити

про це спадкоємців, а також інших осіб, щодо яких пови­нен був вчинити певні дії.

Виконавець заповіту не може відмовитися від здійснен­ня своїх повноважень, якщо вони пов'язані з вчиненням невідкладних дій, зволікання з якими загрожує завданням збитків спадкоємцям. За порушення цих вимог, він відпо­відає перед спадкоємцями за збитки, що були їм завдані у зв'язку з невиконанням вимог. Повноваження виконавця заповіту посвідчують документом, який видається нотаріу­сом за місцем відкриття спадщини.

Виконавець заповіту зобов'язаний:

• вжити заходів для охорони спадщини;

• вжити заходів для повідомлення спадкоємців, відка-зоодержувачів і кредиторів про відкриття спадщини;

• вимагати від боржників спадкодавця виконання ними своїх обов'язків;

• управляти спадщиною;

• видати кожному спадкоємцю ту частину спадщини,

яка зазначена у заповіті;

• видати частку в спадщині особам, які мають право на обов'язкову частку в спадщині.

Виконавець заповіту також зобов'язаний забезпечити виконання спадкоємцями дій, до яких вони були зобов'я­зані заповітом.

Повноваження виконавця заповіту тривають до повного здійснення волі спадкодавця, вираженої в заповіті. Вико­навець має право вимагати від спадкоємців також відшко­дування витрат, які були ним зроблені з охорони спадщи­ни, управління нею та виконання заповіту.

Спадкоємці, у свою чергу, мають право контролювати дії виконавця заповіту. Якщо спадкоємцями є неповнолітні (малолітні) діти, недієздатні особи або особи, обмежені у дієздатності, контроль за виконанням заповіту здійснюють батьки, опікуни, піклувальники, а також органи опіки та

піклування. Після виконання заповіту виконавець подає спадкоємцям або їхнім законним представникам остаточ­ний звіт про виконання своїх повноважень.

Спадкоємці, їхні законні представники, а також органи опіки та піклування мають право оскаржити до суду дії виконавця заповіту, якщо вони не відповідають вимогам Цивільного кодексу України, іншим законам, порушують інтереси спадкоємців. Виконавець заповіту відповідає пе­ред спадкоємцями за збитки, що були їм завдані у зв'язку з невиконанням вимог, встановлених законом.

До вимог про визнання неправомірними дій виконавця заповіту застосовується позовна давність в один рік.

Що таке спадкування за законом?

При спадкуванні за законом до спадкування закликають­ся особи, яких законодавець називає як спадкоємців. Тобто в цьому разі спадкове майно розподіляється між особами, які названі в числі спадкоємців у відповідних статтях Ци­вільного кодексу України. Таких осіб називають законними спадкоємцями, або колом спадкоємців за законом.

Спадкування за законом має місце тоді, коли воно не змінено заповітом, тобто спадкодавець у заповідальному розпорядженні не призначив спадкоємців особисто. Таким чином, спадкування за законом має місце, якщо:

• спадкодавець не залишив заповіту чи заповіт визнано недійсним повністю або частково;

• спадкоємці за заповітом усунені від спадщини.

Кого саме законодавець називає в числі спадкоємців за законом? Вирішуючи це питання, враховують такі обстави­ни: кровна спорідненість, шлюбні відносини, сімейні зв'яз­ки та членство у сім'ї.

Спадкоємці за законом одержують право на спадкуван­ня по черзі. Кожна наступна черга спадкоємців за законом

одержує право на спадкування у разі відсутності спад­коємців попередньої черги, усунення їх від спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від неї. Напри­клад, коли є спадкоємці першої черги — право на одержан­ня спадщини виникає лише у цих осіб. Спадкоємців другої та інших черг до спадкування в цьому разі не закликають. Коли спадкоємці першої черги відсутні або коли вони не прийняли спадщини, а також якщо всі спадкоємці першої черги не закликаються до спадкування, до спадкування будуть закликані спадкоємці другої черги.

Слід підкреслити, що правила про черговість одержан­ня спадкоємцями за законом права на спадкування можуть бути змінені нотаріально посвідченою угодою заінтересова­них спадкоємців, укладеною після відкриття спадщини. Але така угода не може порушити прав спадкоємців, які не бе­руть у ній участі, а також спадкоємців, які мають право на

обов'язкову частку.

Крім того, за рішенням суду особа, яка за законом є спадкоємцем наступних черг, може одержати право на спад­кування за умови, що вона протягом тривалого часу опіку­валася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомо­гу спадкодавцеві, який через тяжку хворобу або каліцтво

був у безпорадному стані.

Спадкоємці за законом за Цивільним кодексом України

поділяються на такі черги.

До першої черги належать:

• діти спадкодавця (у тому числі зачаті за життя спад­кодавця та народжені після його смерті);

• той з подружжя, який пережив спадкодавця;

• батьки спадкодавця.

До другої черги належать:

• повнорідні і неповнорідні брати та сестри спадкодавця;

• дід і баба, як з боку батька, так і з боку матері спадко­давця.

До третьої черги належать:

• рідні дядько та тітка спадкодавця. До четвертої черги належать:

• особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини.

До п'ятої черги належать:

• інші родичі спадкоємця до шостого ступеня споріднен­ня включно, причому родичі ближчого ступеня споріднен­ня усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення.

Ступінь споріднення визначають за числом народжень, що віддаляють родича від спадкодавця. Народження само­го спадкодавця не входить до цього числа.

У шосту чергу право на спадкування за законом одер­жують і утриманці, які не були членами його сім'ї (але не менш як п'ять років одержували від нього матеріальну до­помогу, що була для утриманця єдиним або основним дже­релом засобів для існування).

Спадкування за правом представлення мають:

• внуки (правнуки) спадкодавця успадковують ту ча­стину спадщини, яка б належала за законом їхнім батькові, матері (дідові, бабі), якби вони були живими на момент відкриття спадщини;

• прадід, прабаба успадковують ту частину спадщини, яка б належала за законом їхнім дітям (дідові, бабі спадкодавця), якби вони були живими на момент відкриття спадщини;

• племінники спадкодавця успадковують ту частину спадщини, яка б належала за законом їхнім батькові і ма­

тері (братові і сестрі спадкодавця), якби вони були живими на момент відкриття спадщини;

• двоюрідні брати та сестри спадкодавця успадковують ту частину спадщини, яка б належала за законом їхнім батькові, матері (дядькові та тітці спадкодавця), якби вони були живими на момент відкриття спадщини.

Якщо спадкування за правом представлення здійснюють кілька осіб, то частка їхнього померлого родича ділиться між ними порівну.

Частки у спадщині кожного зі спадкоємців за законом є рівними. Але спадкоємці за усною угодою між собою, якщо це стосується рухомого майна, можуть змінити розмір част­ки у спадщині когось із них. Якщо це стосується нерухомого майна або транспортних засобів, то спадкоємці за письмо­вою угодою між собою, посвідченою нотаріусом, також мо­жуть змінити розмір частки у спадщині когось із них.

Як приймають спадщину? ^

Відкриття спадщини і закликання до спадкування недо­статньо, щоб той чи інший зі спадкоємців став правона­ступником прав та обов'язків померлого. Спадщина не пе­реходить до спадкоємців автоматично, спадкоємці повинні її прийняти.

Прийняття спадщини — це засвідчення згоди спадко­ємця вступити у всі відносини, які становлять у сукуп­ності спадщину; така згода повинна бути виражена у встановлений законом спосіб.

Спадщину приймає спадкоємець особисто. Не допуска­ється її прийняття з умовою чи із застереженням. Спадщи­ну від імені малолітніх, недієздатних приймають їхні бать­ки, опікуни. Прийняття спадщини — це не обов'язок спад-

коємців, а їх право. Цивільний кодекс України встановлює такі обставини, які засвідчують згоду прийняти спадщину:

• спадкоємець, який постійно проживав разом зі спад­кодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом шести місяців не заявить про відмову від неї;

• спадкоємець, який на час відкриття спадщини не про­живав постійно зі спадкодавцем і бажає прийняти спадщи­ну, подав заяву до нотаріальної контори про прийняття спадщини (коли спадкоємець протягом шести місяців не вчинить дій, які б засвідчували його волю прийняти спад­щину, він вважається таким, що не прийняв її);

• якщо протягом шести місяців з часу відкриття спад­щини відказоодержувач не відмовився від заповідального відказу, вважається, що він його прийняв.

Заяву про прийняття спадщини подає спадкоємець осо­бисто. Неповнолітній (особа, якій виповнилось 14 років) має право подати заяву про прийняття спадщини без згоди своїх батьків або піклувальника. Заяву про прийняття спадщини від імені малолітньої, недієздатної особи подають її батьки (усиновлювачі), опікун.

За письмовою згодою інших спадкоємців, які прийняли спадщину, спадкоємець, який пропустив строк для прий­няття спадщини, може подати заяву про прийняття спад­щини нотаріусові за місцем відкриття спадщини.

Коли пропуск шестимісячного строку на прийняття спад­щини стався з поважних причин (тривале відрядження, тривала хвороба тощо), суд може продовжити цей строк.