Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Який позов називають негаторним.

Поиск

Права та інтереси власника можуть бути порушені не тіль­ки позбавленням права володіння річчю. Як відомо, власнику, крім права володіння, належить також право користування та право розпорядження річчю. Ці права власника теж мо­жуть бути порушені. Можливі випадки, коли власник здій­снює своє право володіння річчю, але хтось перешкоджає йому користуватися або розпоряджатися нею. Наприклад, особа самовільно зайняла те чи інше нежитлове приміщення будин­ку. У цьому разі власник продовжує володіти будинком, але йому перешкоджають самовільно користуватися зайнятою частиною будинку, а це може перешкоджати власнику здій­снювати і право розпорядження. Отже, власник може звер­нутися до суду з позовом про усунення порушень його права. Цей позов називається негаторним (асїіо пе^аіогіа).

Відповідно до Цивільного кодексу України формула не-гаторного позову набуває такого вигляду: "Власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном".

Негаторний позов характеризується такими ознаками:

• на відміну від віндикаційного позову, власник, який звертається за захистом, зберігає майно у своєму володінні. Порушення права власності полягає в тому, що треті особи створюють власникові певні перешкоди у користуванні на­лежним йому майном (будинком, земельною ділянкою, ав­томобілем тощо), або внаслідок певних обставин власник не може фактично розпоряджатися належним йому за зако­ном майном, маючи це майно у своєму володінні. Напри­клад, трапляються випадки, коли після передачі земельних ділянок у власність чи в оренду громадянам, власники не дозволяють новим власникам (орендарям) користуватися земельними ділянками відповідно до їх призначення, ство­рюють перешкоди в земельному користуванні;

• суттю вимог позивача за негаторним позовом є усунен­ня порушення, яке триває і має місце на момент звернення до суду;

• власник має право усунення порушення його прав, якщо дії третіх осіб мають неправомірний характер. Так, власник може вимагати від суду прибрати будівельні мате­ріали, якщо вони заважають користуватися автомобілем (не­можливо виїхати з двору).

З вимогами про усунення порушень у користуванні май­ном у більшості випадків звертаються громадяни. Це пояс­нюється тим, що, як правило, перешкоди, які створюють треті особи, є наслідком кримінальних чи адміністратив­них діянь (самовільне будівництво, самоуправство, зловжи­вання владою чи посадовим становищем).

Негаторним позовом може бути також вимога про ви­ключення майна з опису. З такою вимогою може звернутись до суду як безпосередній власник майна, так і особа, яка володіла ним на підставі закону чи договору (отримала в заставу, на охорону).

Що означає термін "володіння" як окремий цивільно-правовий інститут речового права?

Радянське цивільне законодавство і цивільне законодав­ство України до прийняття Цивільного кодексу України не знали таких правових інститутів: володіння як окремий цивільно-правовий інститут; сервітути, або право обмеже­ного користування чужою річчю чи майном; емфітевзис і суперфіцій як правові форми користування чужою землею.

Проте Закон України "Про власність", прийнятий ще.7 лютого 1991 р., уже допускав певну можливість користу­вання чужим майном. Так п. 6 ст. 4 проголошує, що "...влас­ника може бути зобов'язано допустити обмежене користу­вання його майном іншими особами". Таке право є ніщо інше, як речове право користування чужим майном (річчю), яке у римському цивільному праві дістало назву "сервітути".

Нові правові інститути, які є складовими Цивільного кодексу України, значно розширюють можливість цивіль­но-правового регулювання відносин у нашій державі.

Нижче зміст названих цивільно-правових інститутів розкрито відповідно до Цивільного кодексу України.

У римському праві (як і в Цивільному кодексі України) поняття володіння (р088езіо) має двояке значення:

1) самостійний правовий інститут, незалежний від пра­ва власності;

2) одна з правомочностей власника.

У першому значенні мається на увазі саме володіння, а в другому — право володіння. Однак ці поняття іноді ото­

тожнюють: володільця не відрізняють від власника, а влас­ника від володільця. Разом з тим такі різні правові кате­горії змішувати не можна. Слід завжди пам'ятати: володі­лець — це фактичний володар речі незалежно від наявності права на неї, власник — фактичний володар речі й має право власності на неї. Ми будемо розглядати "володіння" як цивільно-правовий інститут, де про право не згадується, тобто йдеться про фактичну наявність речі у майні воло­дільця, яку він вважає своєю.

Володіння слід чітко відрізняти від права власності. Володіння власника, як уже зазначалося, є лише одним із елементів права власності, одна з головних його правомоч­ностей. Якщо в однієї речі поєднується володілець і влас­ник, то володіння є лише істотною частиною цього права. Якщо володілець і власник не збігаються в одній особі, то відповідно є окремий цивільно-правовий інститут, значен­ня якого полягає в юридичних наслідках володіння, або держання. Отже, володільцем чужого майна є особа, яка фактично тримає його у себе. Фактичне володіння майном вважається правомірним, якщо інше не випливає із закону або не встановлено рішенням суду.

Суб'єктами володіння можуть бути ті ж фізичні і юри­дичні особи, які можуть бути суб'єктами права власності. Право володіння чужим майном може належати одночасно двом або більше особам.

Об'єктом володіння може бути майно, здатне бути об'єк­том права власності.

Для виникнення володіння необхідне поєднання двох елементів — фактичної наявності речі у майні конкретної особи і щоб ця особа вважала цю річ своєю. Для припинен­ня володіння достатньо втратити один із цих двох елементів.

Право володіння виникає на підставі договору з власни­ком або особою, якій майно було передане власником (на­приклад, майно отримане у володіння за договором орен­ди), а також на інших підставах, встановлених законом. Наприклад, особа добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти майном протя­гом певного строку (набувальна давність).

Право володіння припиняється у разі:

• відмови володільця від володіння майном;

• витребування майна від володільця власником майна або іншою особою;

• знищення майна.

Захист володіння майном має специфічні характерні риси, властиві тільки йому. Як зазначалося вище, фактич­не володіння вважається правомірним доти, доки інше не буде встановлено судом. Таким чином, володільницький захист не потребує доведення права, оскільки самого права може не бути. Це передусім спрощений і полегшений спосіб захисту порівняно з так званим петиторним захистом, який потребує доведення права. Володільницький захист потребує тільки доведення самого факту володіння і факту його порушення. При доведенні цих двох фактів володіль­цю і надається захист.

Володілець має право захищати своє майно від будь-якої особи, що самоправне ним заволоділа, у тому числі від влас­ника чи від особи, яка має інші права на майно, якщо су­дом не визнано право останніх на це майно. Володілець має право вимагати будь-яких порушень свого володіння, навіть якщо ці порушення і не були пов'язані з втратою реального володіння майном.

Незаконне недобросовісне володіння не захищається. Недобросовісний володілець зобов'язаний негайно поверну­ти майно особі, яка має на це майно право власності чи інше право, передбачене договором чи законом, або яка є добросо­вісним володільцем цього майна. У разі невиконання недо­бросовісним володільцем цього обов'язку заінтересована осо­ба має право подати позов про витребування цього майна.

Що означає право обмеженого користування чужими речами (сервітути)?

Право обмеженого користування чужими речами (май­ном) — сервітути — склалося ще в часи Стародавнього Риму і було рецепійовано пізніше іншими правовими системами. Тепер це досить усталений цивільно-правовий інститут у країнах з розвинутою ринковою економікою. Його доцільність і практична необхідність доведені багатовіко­вим застосуванням. Нині цей цивільно-правовий інститут речового права передбачається і в Цивільному кодексі України.

Спочатку сервітути виникли щодо користування земель­ними наділами. Часто певний земельний наділ позбавлений переваг, які має сусідній наділ. Наприклад, на сусідній ділянці є водоймище, якого немає на цій земельній ділянці. Проте вода необхідна для зрошування. Отже, земельний наділ, на якому немає водоймища, позбавлений переваг, які має сусідня земельна ділянка. Власник першого наділу зму­шений вдаватися до допомоги власника сусіднього земель­ного наділу, який має воду.

Якщо сусіди мали добрі стосунки між собою, то проблем з водою не виникало. Проте так могло тривати до першої сутички між ними, після чого власник земельного наділу з водою міг заборонити сусіду користуватись його водою. Став необхідний більш надійний правовий засіб задоволення потреб одного земельного наділу за рахунок переваг іншо­го. Такий засіб було знайдено шляхом встановлення не до­говірного права, а речового, причому на користь власника земельного наділу, що потребує певного задоволення своїх потреб за рахунок сусіднього. Речове право обмеженого користування чужою землею уже не залежало від волі влас­ника земельного наділу, що надає такі послуги. Так виник­ли спочатку земельні сервітути. Об'єктом сервітутного пра­ва була саме земля, причому чужа.

У земельних сервітутах обов'язково передбачаються два земельних наділи, з яких один обслуговує інший. Це право може полягати в праві користуватися водою із водоймища, у праві проїзду чи проходу по чужій землі, що належить іншій особі, у праві прокладати трубопроводи чи інші лінії сполучення по чужій землі, у праві прокладати лінії пере­дач, дороги тощо, у праві випасу худоби на чужих луках.

Сам термін "сервітут" походить від латинського слова "зегуіге", що означає — обслуговувати. Земельну ділянку, яка надає певні послуги іншій земельній ділянці, прийнято називати обслуговуючою. Земельна ділянка, яка потребує певних послуг і які їй надаються, називається пануючою.

Власник обтяженої сервітутом земельної ділянки має терпіти ці обмеження, якщо вони навіть йому на шкоду.

Відповідно до Цивільного кодексу України право кори­стування чужим майном (сервітут) може бути встановлено щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земель­ний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволен­ня потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені в інший спосіб.

Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусід­ньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визна­ченій особі (особистий сервітут).

Сервітутним відносинам притаманні такі спе­цифічні риси:

• сервітутне право — речове, а не договірне право. Це означає, що суб'єкт сервітутного права зберігає його і в тому разі, коли власник обслуговуючого земельного наділу зміниться. Новий власник земельного наділу не може за­боронити суб'єкту сервітутного права користуватися його землею;

• земельний сервітут не обмежений будь-яким строком, як і будь-яке інше речове право. Ця стабільність на користь суб'єкта сервітутного права, а не власника обслуговуючого земельного наділу, який має терпіти обтяження сервітутом;

• сервітут обмежує право власності на земельний наділ власника обслуговуючої ділянки. Це ж правило стосується й особистих сервітутів, у яких об'єктом сервітуту є не зем­ля, а інше майно (садиба, кімната, автомобіль та ін.);

• зміна суб'єктів права власності як обслуговуючого, так і пануючого земельних наділів не припиняє сервітутного права. Однак це правило не стосується особистих сервітутів;

• сервітут не може бути самостійним об'єктом цивіль­но-правових правочинів чи договорів. Земельний сервітут може відчужуватися лише разом із земельним наділом. Особисті сервітути відчужуватися взагалі не можуть;

• на відміну від інших речових прав сервітут — це пра­во користування чужою річчю, обмежене об'єктом: право проїзду, проходу пішки, прогону худоби, прокладення тру­бопроводу тощо. Користування поза межами сервітуту за­боронено;

• суб'єкт сервітутного права має лише право користу­вання, а не володіння і розпорядження;

• право обмеженого користування може бути встанов­лено також на інше рухоме і нерухоме майно. Особисті сер­вітути відрізняються від земельних об'єктом, суб'єктом і строком. Об'єкт земельних сервітутів — земля, особистих — інші речі; суб'єкт земельного сервітуту — власник паную­чого земельного наділу (незалежно від того, хто ним був), суб'єкт особистого сервітуту — саме та особа, на користь якої він був встановлений.

Речове право припускає такі види особистих сервітутів:

узуфрукт і узус.

Узуфрукт — речове право певної особи, користуватися і вилучати прибутки з чужої неспоживчої речі без зміни Ті субстанції. Наприклад, узуфрукт встановлений запові­том, яким батько призначив сина спадкоємцем садиби, а на користь своєї дружини (матері спадкоємця) встано­вив сервітут на половину житлового будинку. Це озна­чає, що після смерті батька, власником садиби стає син,

але його право власності обмежується рівно на половину житлового будинку на користь матері, яка має право довічно (поки жива) одержувати можливі прибутки від здавання в найом кімнат. Після смерті матері право сина поновлюється в повному обсязі.

Узус —речове право користування чужою річчю без отримання прибутків. Узуарій може лише користувати­ся чужою річчю, проте не має права на плоди від неї. Узус відрізняється від узуфрукта значно меншим обсягом прав. Наприклад, члени сім'ї власника помешкання, які про­живають разом з ним, мають право на користування цим приміщенням. Член сім'ї власника помешкання втрачає право на проживання у ньому в разі його відсутності без поважних причин понад один рік,

Перехід права власності на житловий будинок або квар­тиру для іншої особи не є підставою для припинення права користування житловим приміщенням членам сім'ї попе­реднього власника, яке у них існувало.

Отже, сервітут — це право обмеженого користування чужими речами (майном) певною мірою. Таке право може бути встановлено на користь власника сусідньої земель­ної ділянки (земельні сервітути) або на користь певної особи (особисті сервітути).

Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його вста­новлення, та власником (володільцем) земельної ділянки. Договір про встановлення земельного сервітуту підлягає реєстрації в порядку, встановленому для реєстрації нерухо­мого майна. Зміст права земельного сервітуту, види серві­ тутів, порядок встановлення, дії та його припинення деталь­но визначає глава 16 Земельного кодексу України.

У разі недосягнення домовленості про встановлення сер­вітуту та про його умови спір вирішується судом за позовом особи, що вимагає встановлення сервітуту.

Необхідно підкреслити, що власник майна, обтяженого сервітутом, має право — якщо інше не передбачено зако­ном, вимагати від суб'єкта сервітутного права, в інтересах якого встановлено сервітут, відповідної плати за користу­вання майном.

Сервітути припиняються у разі:

• поєднання в одній особі суб'єкта сервітутного права і власника майна, на яке встановлено сервітут;

• відмови суб'єкта сервітутного права від подальшого використання сервітуту;

• закінчення строку, на який встановлено сервітут;

• невикористання сервітуту протягом трьох років;

• смерті особи, на користь якої було встановлено особи­стий сервітут;

• відповідного рішення суду.

Сервітутні права захищаються тими ж речовими право­вими засобами, що і право власності. Суб'єкт сервітутного права може захищати своє право також від посягань влас­ника майна, обмеженого сервітутом.

Що таке право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) та право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій)?

У Цивільному кодексі України набув поширення і такий цивільно-правовий інститут, як право користування чужою землею для сільськогосподарського виробництва (емфітев­зис). Він вигідний і зручний тим, що коли власник землі не бажає втрачати право власності на землю, але й сам не має можливості обробляти її, то в такому разі він може переда­ти її в довгострокове користування іншим особам на підставі речового права. Часто до цього цивільно-правового інститу­ту вдаються великі землевласники, які самі не спроможні обробляти свою землю і разом з тим не бажають позбавля­тися права власності на неї. У таких випадках можна, зви­чайно, передати землю в оренду. Але оренда землі — це до­говір, який у будь-який час може розірвати одна зі сторін. Для користувачів необхідний більш надійний спосіб кори­стування, який би меншою мірою залежав від свавілля зем­левласника. Таким інститутом і став емфітевзис пра­во користування землею для сільськогосподарських потреб.

Отже, емфітевзис — це довгострокове, відчужуване і таке, що успадковується, право використання чужої зе­мельної ділянки для сільськогосподарських потреб. Право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарського виробництва (користувач).

Емфітевзис має певні правові особливості. Це довгостро­кове право. Емфітевзис укладається, як правило, на неви-значений строк, але може бути укладений і на певний строк. При укладенні договору на невизначений строк, кожна зі сторін може відмовитися від договору, повідомивши про це другу сторону не менш як за один рік до такої відмови.

Це право відчужуване, тобто емфітевт у будь-який час може продати чи в будь-який інший спосіб відчужувати це право користування землею. Слід підкреслити, що відчу­жується не земля (емфітевт не має права розпоряджатися землею), а саме право користування землею. При продажу права користування землею користувач зобов'язаний своє­часно сповістити про це власника землі. Якщо продаж пра­ва користування буде здійснено без сповіщення про це влас­ника земельної ділянки, останній має право вимагати через суд визнання продажу недійсним. При відчуженні емфітев-зису емфітевтом третім особам власник землі має право на визначену договором частину від ціни продажу (процент).

Власнику землі належить переважне перед іншими пра­во викупу права користування. Він має право вимагати від емфітевта використання землі за призначенням, обумовле­ним у договорі. Власнику належить також право на винаго­роду за використання землі. Розмір винагороди, її форма, умови, порядок та строки виплати визначаються договором.

Користувач земельної ділянки зобов'язаний виплачувати її власнику обумовлену винагороду за користування нею, а також здійснювати інші платежі, пов'язані з користуванням землею, та справляти встановлені щодо неї повинності. Він зобов'язаний використовувати землю відповідно до її цільового призначення, підвищувати її родючість, застосовувати природоохоронні технології виробництва, утримуватися від дій, які можуть призвести до погіршення екологічної ситуації.

Емфітевзис припиняється у разі: поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача; закінчен-' ня строку, на який було надано право користування; вику­пу земельної ділянки з метою суспільної необхідності; рішення суду.

Виникнення і становлення цивільно-правового інститу­ту права користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) відбувалися так само, як і попереднього — емфітевзису. Він набув широкого застосування у містах, де землі для будівництва мало, а міські власті на бажають втрачати право власності на неї. Такі землі, на які право власності належить міській владі, вона передає в дов­гострокове користування забудівельнику на засадах супер-фіція. Тобто власник земельної ділянки передає ділянку або її частину в користування фізичній чи юридичній особі для будівництва промислових, побутових, соціально-культур­них, житлових та інших споруд і будівель безплатно або за обумовлену плату.

Отже, власник нерухомого майна (будівлі або спору­ди), що побудоване на земельній ділянці, переданій йому в користування — суперфіцій, має довгострокове, відчу­жуване і таке, що успадковується, право на користу­вання цією ділянкою.

Суперфіцій може бути встановлено законом, договором або заповітом на визначений або невизначений строк. Зе­мельна ділянка, передана у суперфіцій, може бути викори­стана лише для забудови. Власник землі переданої для за­будови, має право на плату за користування нею. Якщо земля забудована промисловими об'єктами, договором мо­жуть бути передбачене право власника землі на частину доходу землекористувача.

Перехід права власності на земельну ділянку до інших осіб не припиняє суперфіція. Водночас право власності на побудовані на чужій землі будівлі та споруди належить суперфіціарію. При переході права власності на нерухоме майно від суперфіціарія до інших осіб, останні набувають також права користування відповідною земельною ділян­кою на тих самих умовах і в тому самому обсязі, що й попе­редній власник нерухомого майна — колишній суперфі-ціарій.

У разі припинення суперфіція право на нерухоме май­но, що залишилося на земельній ділянці, визначається до­мовленістю між власником ділянки і власником нерухомо­го майна. За відсутності такої угоди наслідки припинення права користування ділянкою визначає суд.

Власник земельної ділянки має право вимагати від влас­ника нерухомого майна його знесення та приведення ділян­ки до стану, в якому вона перебувала до встановлення су­перфіція. Коли знесення будівлі або споруди, що знаходи­ться на земельній ділянці, забороняється законом (житлові будинки, пам'ятки історії та культури тощо) або є нераціо­нальним у зв'язку з явним перевищенням вартості будівлі чи споруди порівняно з вартістю відведеної під них землі, суд може з урахуванням підстав припинення користування земельною ділянкою та за наявності відповідної вимоги сторін:

а) визнати право власника нерухомого майна на при­дбання права власності на земельну ділянку, на якій знахо­диться нерухоме майно, або право власника землі на при­дбання нерухомого майна, що залишилось на земельній ділянці;

б) визначити власнику нерухомого майна умови кори­стування земельною ділянкою на новий строк.

Суперфіцій може бути припинений: поєднанням в одній особі власника землі та землекористувача; закінчен­ням строку договору, яким встановлено суперфіцій; судо­вим рішенням; невикористанням суперфіція протягом трьох років.

Емфітевзис і суперфіцій захищаються тими ж цивільно-правовими засобами, що і право власності. Вони можуть захищатися також від власника землі, на яку встановлено емфітевзис і суперфіцій.

Тепер, коли земля в Україні стала об'єктом цивільно-правових відносин, право користування чужою землею для сільськогосподарських потреб та право користування чужою землею для забудови набувають дуже важливого значення.

Книга четверта ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

Цивільне право не регулює безпосередньо творчу науко­во-технічну, літературну та іншу діяльність. Процес науко­во-технічної і художньої творчості залишається за межами дії його норм.

Цивільне право традиційно виконує функції визнання авторства на вже створені творчі результати, встановлює їх правовий режим, матеріальне і моральне стимулювання та захист їх авторів. Разом з тим норми сучасного цивільного права регулюють відносини з організації (на підставі дого­ворів) створення, передачі та використання нових досягнень у галузі науково-технічної, художньої та іншої творчої ді­яльності.

Норми цивільного права сприяють підвищенню культур­ного рівня суспільства, охороні прав та інтересів творців наукових і літературно-художніх цінностей. У свою чергу, право інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок, селекційні досягнення, товарний знак та ін. забезпечує вирішення таких важливих завдань, як прискорення науково-технічного прогресу, підвищення ефективності виробництва, якості та конкурентоспро­можність продукції.

Конституція України визначила правові засади розвит­ку будь-якого виду творчості, раціонального використання її результатів та їх правової охорони. Ці засади реалізовані в Цивільному кодексі України (книга четверта), яка скла­дається з 12 глав (ст. 418—508). Книга містить загальні положення про інтелектуальну власність, а також норми авторського права і суміжних прав, права на наукове відкриття, права промислової власності, права на компону­вання інтегральної мікросхеми, право на раціоналізаторську пропозицію, право на сорти рослин, породу тварин, право на комерційне найменування, право на торговельну марку, право на географічне зазначення та право на комерційну таємницю.

За Цивільним кодексом України, тільки правочин регу­лює відносини між володільцем права інтелектуальної влас­ності і її користувачем. Саме правочин визначає розміри, порядок обчислення і витрати за використання об'єктів інте­лектуальної власності. Кабінет Міністрів України може ли­ше встановлювати мінімальні ставки авторської винагороди.

У Цивільному кодексі України передбачено нові інститу­ти — це суміжні права (права виконавців, виробників фо­нограм та організацій мовлення), право компонування інте­гральної мікросхеми, право на раціоналізаторську пропози­цію, право інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин, на комерційне найменування, на торговельну мар­ку, географічне зазначення, на комерційну таємницю.

Визначається тільки судовий порядок захисту поруше­ного права суб'єктів прав інтелектуальної власності.

Отже, четверта книга сприятиме активному розвитку в Україні ініціативи в галузі науки, техніки, літератури, мистецтва та в інших видах творчої діяльності.

Що є об'єктами права інтелектуальної власності?

Науково-технічний рівень виробництва, культура, ефек­тивність економіки, соціально-економічний прогрес су­спільства в цілому значною мірою залежать від рівня та ефективності творчої діяльності. Творча інтелектуальна діяльність є одною з рушійних сил розвитку всієї цивілі­зації. Країни з високорозвинутою ринковою економікою характеризуються високим рівнем розвитку культури, на­уки і освіти. Тут культуру слід розуміти в найширшому значенні цього слова — це рівень розвитку мистецтва, ви­робництва, виробничої інфраструктури, матеріально-техніч­ного забезпечення побуту тощо. Ці фактори зумовлюють та визначають рівень цивілізації того чи іншого суспільства. Вони ж і є результатами творчої діяльності людини.

Творчість — це цілеспрямована інтелектуальна діяль­ність людини, результатом якої є щось якісно нове, що відрізняється оригінальністю, неповторністю і суспіль­но-історичною унікальністю.

Будь-якій людині властива творчість у діяльності: ху­дожній, літературній, науковій, технічній, виробничій тощо. За цілеспрямованістю творчість можна умовно по­ділити на два основних види: духовна і науково-технічна творчість.

Зміст, спрямованість, сила емоційного впливу літерату­ри, мистецтва, науки визначають духовність сучасного су­спільства. Творчість гуманітарного характеру, спрямовану на збагачення внутрішнього світу людини, вважають духов­ною творчістю. Духовна творчість охоплює літературу, на­уку, мистецтво, виконавську майстерність артистів, звуко­запис, радіо, телебачення та інші види діяльності гумані­тарного характеру.

До результатів науково-технічної творчості належать наукові відкриття, винаходи в усіх галузях людської діяль­ності, корисні моделі, промислові зразки, сорти рослин, породи тварин та ін. Ці результати науково-технічної твор­чості можна використовувати в будь-який спосіб, що не суперечить закону в підприємницькій діяльності, — у про­мисловості, сільськогосподарському виробництві тощо.

Крім того, до результатів творчої діяльності належать комерційне найменування, торговельна марка, комерційні таємниці та ін. Призначення їх — індивідуалізація учас­ників цивільного обігу, товарів, послуг.

Цивільне законодавство встановлює, що всі результати творчої діяльності визнаються товаром і, отже, є об'єктами. права інтелектуальної власності.

До об'єктів права інтелектуальної власності Цивіль­ний кодекс України відносить:

твори науки, літератури і мистецтва;

• виконання творів;

• фонограми і організації мовлення;

• комп'ютерні програми;

• компіляції даних (бази даних);

• наукові відкриття;

• винаходи, корисні моделі, промислові зразки;

• компонування (топографії) інтегральних мікросхем;

• раціоналізаторські пропозиції;

• сорти рослин, породи тварин;

• комерційні (фірмові) найменування, торговельні мар­ки (знаки для товарів і послуг), географічні зазначення;

• комерційні таємниці.

Права на об'єкти інтелектуальної власності виникають за фактом їх створення або внаслідок надання їм правової охорони уповноваженим державним органом у випадках і в порядку, встановлених Цивільним кодексом України або іншими законами.

Отже, всі результати творчої діяльності з погляду ци­вільно-правової охорони умовно можна поділити на три гру­пи: одна група охороняється авторським правом, друга — правом промислової власності, третя — правом на засоби індивідуалізації учасників цивільного обігу товарів і послуг.

Які особливості судового захисту права інтелектуальної власності?

Право інтелектуальної власності — це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної власності, визначений Цивіль­ним кодексом України та іншим законом. Всім авторам результатів інтелектуальної діяльності належать щодо них особисті немайнові та майнові права. Захист цих прав здійснюється нормами різних галузей права — криміналь­ного, адміністративного, цивільного.

Проте найчастіше застосовують цивільно-правові засоби захисту права інтелектуальної власності. Порушення прав автора можуть бути пов'язані з порушенням його майнових інтересів або тільки особистих прав. Наприклад, випуск у світ твору без імені автора, зі змінами, самовільно внесени­ми видавництвом, постановки драматичного твору зі зміна­ми без схвалення автора, перекручення твору — все це по­рушення особистих прав без матеріальної шкоди. У таких випадках автор має право вимагати здійснення заходів, не­обхідних для задоволення його порушених інтересів.

Однак дуже часто порушення особистих прав автора зав­дає йому також майнових збитків (наприклад, використан­ня промислового зразка без дозволу автора і без виплати йому винагороди). Ввезення на митну територію України виробів (товарів), в яких використано об'єкти права інте­лектуальної власності, захищеного на території України, без дозволу суб'єктів права інтелектуальної власності, є пору­шенням цього права незалежно від того, чи ці об'єкти захи­щалися або захищатимуться в країнах їх походження. Ви­роби (товари) виготовлені з використанням об'єктів інтелек­туальної власності та розповсюджені в межах України з порушенням права на них, є контрафактними.

Будь-яке порушення права інтелектуальної влас­ності, в тому числі невизнання цього права чи посяган­ня на нього, тягне за собою відповідальність, встановле­ну Цивільним кодексом Украіни, законом чи договором.

Порушення права інтелектуальної власності тягне за собою обов'язок порушника відшкодування власнику зав­даних збитків. У зв'язку з цим кожній особі надається пра­во звернутися до суду за захистом свого права інтелекту­альної власності. Способи захисту цих прав визначено ст. 16 Загальних положень Цивільного кодексу України.

У випадках та в порядку, встановлених законом, суд за заявою потерпілого може застосувати негайні заходи, спря­мовані на запобігання порушенню права інтелектуальної власності та збереження відповідних доказів. Зокрема, до розгляду справи в суді він має право постановити рішення про заборону відповідачеві чи іншій особі, щодо якої є до­статні підстави вважати, що вона є порушником права інте­лектуальної власності, вчиняти певні дії (виробництво, відтворення, розповсюдження, а також транспортування, збереження або володіння з метою випуску в цивільний обіг виробів (товару), щодо яких припускається, що вони є кон­трафактними).

Суд має право постановити такі рішення:

• про зупинення пропуску через митний кордон Украї­ни товарів, імпорт чи експорт яких здійснюється з пору­шенням права інтелектуальної власності;

• вилучення з цивільного обігу товарів, виготовлених або введених у цивільний обіг з порушенням права інтелекту­альної власності;

• вилучення всієї партії виробів (товарів), щодо яких припускається, що вони є контрафактними, а також мате­ріалів і обладнання, призначених для їх виготовлення і розповсюдження;

• застосування разового грошового стягнення замість відшкодування збитків за неправомірне використання пра­ва інтелектуальної власності (розмір такого стягнення ви­значається відповідно до закону з урахуванням вини особи та інших обставин, що мають істотне значення);

• опублікування в засобах масової інформації відомостей про порушення права інтелектуальної власності та змісту судового рішення щодо такого порушення.

Крім того, за наявності достатніх даних про вчинення зло­чину, за який відповідно до чинного законодавства передбаче­на кримінальна відповідальність, для забезпечення цивільно­го позову, суд може вжити заходи з накладення арешту:

а) на вироби (товари), щодо яких припускається, що вони є контрафактними;

б) матеріали та обладнання, призначені для виготовлен­ня і використання таких виробів (товарів);

в) документи, рахунки та інші предмети, що можуть бути доказом вчинення дій, за які відповідно до чинного законо­давства передбачена кримінальна відповідальність.

Порушник права інтелектуальної власності зобо­в'язаний:

задовольнити всі вимоги, що випливають із факту порушення права інтелектуальної власності;

• відшкодувати заподіяні порушенням збитки, включа­ючи втрачену вигоду;

• повернути суб'єктові права інтелектуальної власності, одержані внаслідок порушення доходи (прибутки) в повно­му обсязі;

• відшкодувати володільцеві права інтелектуальної влас­ності моральну шкоду в розмірі, що визначається судом.

Особа, яка неправомірно використала засоби індивідуа­лізації учасників цивільного обігу, товарів і послуг, зобов'я­зана знищити зображення індивідуалізації, усунути його з товару та його упаковки.

Що таке авторське право?

Головними напрямами духовної творчості людей є на­укова діяльність, література і мистецтво. Результати цих видів творчої діяльності, невичерпні за формами, спо­собами об'єктивного вираження духовного багатства лю­дини, є предметом правової охорони. Суспільні відносини, що виникають у зв'язку з їх використанням, потребу­ють правового регулювання, яке і бере на себе авторське право.

В об'єктивному розумінні авторське право — це су­купність правових норм, які регулюють відносини, що ви­никають внаслідок створення і використання творів літера­<



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-04-18; просмотров: 342; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.129.45.144 (0.018 с.)