Що таке цивільно-правовий договір. Який його зміст.

Однією з найпоширеніших підстав виникнення зобов'я­зань закон називає договір. Як юридичний факт договір належить до числа правомірних дій, що вчиняються з волі його учасників і спрямовується на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав або обов'язків. Проте роль договору не обмежується тільки тим, що він впливає на динаміку цивільних правовідносин (породжує, змінює або припиняє їх). Відповідно до вимог Цивільного кодексу України, звичаїв ділового обігу, вимог розумності та спра­ведливості договір також визначає зміст конкретних прав та обов'язків учасників договірного зобов'язання. В цьому розумінні договір є засобом регулювання поведінки цивіль­них правовідносин.

У сучасних умовах зростає роль договору як універсаль­ної та найбільш доцільної форми опосередкування товарно-грошових відносин.

Визначальним моментом договору є домовленість сторін. Кожна особа вільна у своєму виборі укладати чи не уклада­ти договір. Свобода договору передбачає вільний вибір кон­трагента. Сторони вільні у виборі виду договору. Вони мо­жуть укласти як договір, безпосередньо передбачений Ци­вільним кодексом України чи іншим нормативним актом, так і договір, який поєднує ознаки кількох видів договорів, так званий змішаний договір.

У сторін є можливість виявити своє бачення змісту дого­вору. Вони можуть відмовитися від традиційних положень і перерозподіляти обов'язки в договорі на свій розсуд. Але договір є завжди обов'язковим для виконання сторонами.

Оскільки договір є різновидом правочину, то класифі­кувати договори можна за тими ж критеріями, що й пра-вочини (односторонні, двосторонні і багатосторонні, кон-сенсуальні й реальні, сплатні й безплатні, абстрактні й ка­зуальні тощо).

Систему цивільно-правових договорів за юридичною та економічною ознаками можна побудувати на тих же заса­дах, що й систему зобов'язань, які виникають із договорів, наприклад: 1) договори про передачу майна у власність (купівля-продаж, поставка, контрактація, міна, дарування,; рента, постачання енергетичних ресурсів тощо); 2) договори про передачу майна у тимчасове користування (майно-; вий найм, оренда, лізинг, позичка тощо); 3) договори на і. виконання робіт (побутовий підряд, підряд на капітальне Г будівництво, на виконання проектних і розвідувальних і робіт, з виконання аудиторських робіт тощо); 4) договори на передачу результатів творчої діяльності (авторські, лі­цензійні договори, договори на передачу науково-технічної продукції тощо); 5) договори про надання послуг з переве-' зень (залізничних, морських, річкових, повітряних, автомобільних, морським та річковим буксируванням); 6) кредитні договори (позика, кредит, банківський вклад, банківський рахунок, факторинг, розрахунки); 7) договори зі стра­хування (майнове та особисте страхування); 8) договори з надання послуг (доручення, комісія, експедиція, зберігання, охорона тощо); 9) договори про сумісну діяльність, комер­ційна концесія.

Договір — це взаємна угода, тому в ньому містяться окремі положення, умови, які визначають права та обов'яз­ки сторін. Сукупність цих умов, погоджених між сторона­ми, становить зміст договору.

Традиційно в цивільному праві розрізняють істотні, зви­чайні й випадкові умови договору. Ця класифікація має не лише теоретичне, а й практичне значення, особливо тоді, коли йдеться про встановлення самого факту укладення договору.

Істотними умовами договору є умови, без погоджен­ня яких договір взагалі не вважається укладеним. Істотні умови договору визначаються в законі, разом з тим ними можуть стати будь-які умови, на погодженні яких наполягає та чи інша сторона. Так, для договору купівлі-продажу істотними умовами є предмет, ціна, кількість, якість. Для договору майнового найму крім пред­мета і ціни істотною умовою є також строк договору.

Звичайні умови — це умови, які традиційно, за звичаєм, включають до договору. Від істотних вони відрізняються тим, що не потребують окремого погодження і про них не обов'язково застерігати у тексті договору. Наприклад, якщо в договорі майнового найму сторони не обумовили, хто з них — наймодавець чи наймач — буде проводити поточний ремонт зданого в найм майна, то діятиме диспозитивне пра­вило, зазначене чинним законодавством, а саме: обов'язок проводити за свій рахунок поточний ремонт покладається на наймача.

Випадковими умовами прийнято вважати умови до­говору, погоджені сторонами у відступ від положень дис­позитивних норм або з метою вирішення питань, що взагалі не врегульовані законодавством. Наприклад, якщо за договором майнового найму обов'язок проводити поточ­ний ремонт сторонами було покладено на наймодавця, то ця умова для цього конкретного договору і буде вважатися випадковою.

Всі умови — істотні, звичайні, випадкові — після укла­дення договору стають однаково обов'язковими і сторони повинні їх дотримуватися.

У визначенні змісту договорів, важливу роль відіграють типові, або взірцеві, договори. Типові, або взірцеві, дого­вори є уніфікованим засобом (взірцем), що забезпечує одна­кове оформлення конкретних договірних відносин, вироб­лених практикою й опублікованих у пресі. Типові, або взірцеві, договори часто використовують при укладенні так званих публічних договорів і договорів про приєднання.

Публічним визнається договір, в якому однією зі сторін є підприємець або інша особа відповідно до закону, що взя­ли на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконан­

ня робіт або надання послуг кожному, хто до неї зверта­ється (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загаль­ного користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, бан­ківське обслуговування тощо). При цьому ціна товарів (робіт, послуг), а також інші умови публічного договору встановлюються однаково для всіх споживачів. Підприє­мець не повинен віддавати переваги одній особі перед іншою щодо укладення публічного договору, крім випадків, перед­бачених законодавчими актами. Відмова підприємця від укладення публічного договору за наявності у нього мож­ливості надання споживачеві відповідних товарів або послуг не допускається.

Договором про приєднання визнається договір, умови якого визначені однією зі сторін у формулярах або інших стандартних формах і можуть бути прийняті іншою сторо­ною не інакше як шляхом приєднання до запропонованого договору в цілому. Сторона, яка приєдналася до договору, може вимагати розірвання або зміни договору і відшкоду­вання заподіяних їй збитків, якщо договір про приєднання, хоч і не суперечить законодавчим актам, але позбавляє цю сторону звичайно наданих їй прав, виключає чи обмежує відповідальність другої сторони за порушення зобов'язань або містить інші явно обтяжливі умови для сторони, яка приєдналася до договору. При цьому вважається, що сторо­на, яка приєдналась, виходячи зі своїх розумних інтересів, не прийняла б цих умов, якби в неї була можливість брати участь у визначенні умов договору. Якщо вимоги щодо зміни або приєднання, розірвання договору пред'явлені стороною, що приєдналась до договору у зв'язку зі здійсненням своєї підприємницької діяльності, сторона, яка надала договір для приєднання, може відмовити у задоволенні цих вимог, якщо доведе, що сторона, яка приєдналась, знала або по­винна була знати, на яких умовах укладає договір.

Попереднім договором є договір, сторони якого зобо­в'язуються протягом певного строку (у певний термін)

укласти договір у майбутньому (основний договір) на умо­вах, встановлених попереднім договором. Істотні умови ос­новного договору, що не встановлені попереднім договором, погоджуються у порядку, встановленому в попередньому договорі, коли такий порядок не встановлений актами ци­вільного законодавства. Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, — письмово. Договір про наміри (протокол про наміри тощо), якщо в ньому немає волевиявлення сторін щодо надання йому сили попереднього договору, не вважається попереднім договором.

Договір на користь третьої особи є договором, в яко­му боржник зобов'язується виконати свій обов'язок на ко­ристь третьої особи, яка встановлена або не встановлена в договорі. Виконання договору на користь третьої особи може вимагати як особа, яка уклала договір, так і третя особа, на користь якої передбачено виконання, якщо інше не перед­бачено договором або законом чи не випливає із суті догово­ру. З моменту вираження третьою особою наміру скориста­тися своїм правом сторони не можуть розірвати або змінити договір без згоди третьої сторони, коли інше не передбачено договором. У разі відмови третьої сторони від права, нада­ного їй на підставі договору, сторона, яка уклала договір на користь третьої особи, може сама скористатися цим пра­вом, якщо інше не випливає із суті договору.

При укладенні договорів, а найчастіше при їх виконанні та вирішенні спорів, пов'язаних з порушенням договірних зобов'язань, виникає потреба у з'ясуванні змісту договору в цілому або окремих його умов, тобто в тлумаченні договору.

При тлумаченні договору суд або третейський суд бере до уваги буквальне визначення виразів, що в ньому містя­ться. Якщо буквальне значення якоїсь умови договору не­зрозуміле, його встановлюють шляхом порівняння цієї умо­ви з іншими умовами і розумінням договору в цілому. Коли в такий спосіб тлумачення не вдається встановити зміст до­говору, то з'ясовують дійсну спільну волю сторін з ураху­ванням мети договору. При цьому враховують усі обстави­

ни, які передували укладенню договору, переговори і ли­стування, практику, що склалась у взаємних сторін, звичаї ділового обороту, подальшу поведінку учасників.

Тлумачення умов договору здійснюють за тими самими правилами, що й тлумачення правочинів, але при цьому можуть враховуватись також взірцеві умови (взірцеві дого­вори), якщо навіть у конкретному договорі й немає поси­лання на ці умови.