Становлення вікової психології у другій половині ХІХст.

Перша спроба докладного і послідовного опису психічного розвитку дитини пов’язана з ім’ям німецького філософа Тидемана, що опублікував у 1787р. “Спостереження за розвитком душевних здібностей дитини”. Указувавши, що мистецтво виховання дотепер не спиралося на вивчення розвитку душевних властивостей з точною датою його періодів, Тидеман представив результати своїх спостережень за одним хлопчиком від народження до трьох років. Він фіксував, як поступово, тиждень за тижнем, місяцем відбуваються зміни в сенсориці і рухах, як на восьмому тижні виникають афекти, на сьомому місяці – довільна артикуляція звуків і т.д.

Значно детальнішу картину поведінки дитини-дошкільника створив у середині ХІХ ст. А.Кусмауль. До дитячої психіки, як найбільш доступного об’єкта такої роботи, зверталися А.Бен, І.Тен та ін. Тен описав процес засвоєння мови своєю дочкою і зіставив універсальний механізм асоціації.

Отже, наприкінці ХІХ ст. створюються передумови виникнення вікової психології. У той самий час дитяча психологія почала, нарешті, усвідомлюватися вченими як самостійна галузь психологічної науки. Об’єктивними передумовами її формування були:

а) вимоги педагогічної практики;

б) розробка ідеї розвитку в біології;

в) поява експериментальної психології і розробка об’єктивних методів дослідження.

Ще на початку ХІХ ст. про необхідність врахування психологічних даних при формуванні методів навчання дошкільників писав Фребель. Про важливість зв’язку між педагогікою і психологією говорив видатний український педагог і психолог К.Д.Ушинський. У своїй роботі “Людина як предмет виховання” (1867) він писав: “Якщо педагогіка хоче виховувати людину у всіх відношеннях, то вона повинна спочатку довідатися про неї у всіх відношеннях”. Для цього треба дослідити вплив на дітей таких форм культури, як мова, релігія, право, мистецтво, що на Ушинський називав твірними психіки людини. Вивчаючи формування моральної поведінки дітей, Ушинський відзначав значення “напіврефлексів”, тобто вивчення рефлексів, звичок, що стають основою морального життя та поведінки людини і формуються в дитинстві.

По-справжньому проблема зв’язку між педагогічною і практичною психологією постала з середини ХІХ ст. у зв’язку з розвитком загального навчання. Доти доки освіта була переважно домашньою, неважко було здійснювати індивідуальний підхід до кожної дитини, зрозуміти її особливості й інтереси, зробити навчання для неї легким і цікавим, організувати індивідуальний темп навчання. У той самий час за великої кількості дітей у класах масової школи такий індивідуальний підбір адекватних методик був неможливим. Тому було необхідно досліджувати загальні для всіх дітей механізми й етапи психічного розвитку для того, щоб дати об’єктивні рекомендації: коли, у якому віці й у якій послідовності можна навчати дітей, які прийоми найадекватніші для дітей певного віку.

Батьком дитячої психології вважається англійський ембріолог і психолог В.Прейєр. Якщо до нього досліджували окремі проблеми і давали швидкі ескізи розвитку психіки дитини, то В.Прейєр узявся за цілісний аналіз проблеми і систематичне спостереження. У його книзі “Душа дитини” (1882) давався опис психічного та біологічного розвитку дитини з народження до трьох років.

В.Прейєр зазнав впливу еволюційної концепції й у своїй книзі зробив спробу простежити психогенезу, виявити та описати послідовність окремих етапів розвитку. На його думку у сфері психічного розвитку виявляється біологічна спадковість, що і є, зокрема, основою індивідуальних відмінностей. Прейер прагнув не тільки розкрити зміст дитячої душі, описати розвиток пізнавальних процесів, мови, емоцій дитини, але і навчити дорослих розуміти дітей з допомогою об’єктивних методів. З цією метою в додатку до своєї книги Прейер вмістив зразок щоденника, що вміщав схему вивчення дітей кожного віку.

Крім методів, розроблений в експериментальній лабораторії Вундта, велике значення мали дослідження пам’яті, проведені Еббінгаузом, а також роботи Гальтона, насамперед його методи дослідження індивідуальних відмінностей. Накопичуючи дані про розвиток дітей, дитяча психологія мала потребу й у методах математичної статистики. Цій меті служили розроблені Гальтоном основи математичної статистики, як і роботи його учня Пірсона, що займався проблемами кореляції. Ці роботи дали можливість надалі сформувати цілу систему об’єктивних методів психологічного дослідження дітей, у тому числі тести, природний і формуючий експерименти.

Розвиток дитячої психології наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. був тісно зв’язаний з педологією – наукою про дітей, створеною американським психологом Стенлі Холом (1844-1924). Хол був учнем Вундта, пройшовши стажування в його лабораторії в Лейпцізі і повернувшись в Америку, він організував при Балтиморському університету першу експериментальну лабораторію з вивчення психіки дитини, а також організував видання журналу, присвячений проблемам дитячої психології.

Досліджуючи психічний розвиток дитини, С.Холл прийшов до висновку, що в його основі лежить біогенетичний закон, сформульований учнем Дарвіна Е.Геккелем. Однак Геккель говорив про те, що зародки у своєму ембріональному розвитку проходять ті самі стадії, що і весь цей рід за час свого існування. С.Холл же поширив чинність біогенетичного закону на людину, доводячи, що онтогенетичний розвиток психіки дитини є коротким повторенням усіх стадій філогенетичного розвитку психіки людини.

У створеній теорії рекапітуляції С.Холл стверджував, що послідовність і зміст цих етапів задані генетично і тому ні ухилитися, ні минути якусь стадію свого розвитку дитина не може.

Таким чином, С.Холл реалізував ідею, що вже була поширена у товаристві дослідників щодо створення експериментальної дитячої психології, з’єднавши воєдино вимоги педагогічної практики з досягненнями біології і вікової психології.

Піонерами педології були лікарі і біологи, тому що в той час саме вони володіли великою кількістю об’єктивних методів дослідження дітей, що ще не були поширені у психології. Однак згодом на перший план виходить саме психологічна сторона досліджень, яка поступово здобуває яскраво виражену психологічну спрямованість.

Масовий педологічний рух захопив як Америку, так і Європу, де його лідерами були Ернст Мейман – зі своєю педагогічною психологією, Джеймс Селлі, який досліджував проблему асоціанізму у дитячій психології, Едуард Лапаред – з ідеями саморозвитку дитини, Джеймс Марк Болдуїн – проблеми культурного розвитку дитини та ін.

У 20-30 роки ХХ ст. педологія була поширена в Україні.

Питання вікової психології розглядалися у психоаналізі, де стверджувалося, що лібідозна енергія, що пов’язана з інстинктом життя, є також основою розвитку особистості, характеру. Так З.Фрейд стверджував, що в процесі життя людина проходить кілька етапів, що відрізняються один від одного способом фіксації лібідо, способом задоволення інстинкту життя. При цьому важливо, яким саме способом відбувається фіксація і чи страждає людина при цьому для задоволення своїх свої потреб потребує у сторонніх об’єктах. Виходячи з цього З.Фройд виділяв три великих етапи.

Перший етап – лібідо-об’єкт – характерний тим, що дитина має потребу в сторонньому об’єкті для реалізації лібідо. Цей етап триває до одного року і зветься оральною стадією, тому що задоволення відбувається при роздратуванні порожнини рота. Фіксація на цій стадії відбувається в тому випадку, коли дитина в цей період не змогла реалізувати свої лібідозні бажання. Для цього типу особистості характерна визначена залежність, інфантильність.

Другий етап, що триває до початку статевого дозрівання, називається лібідо-суб’єкт і характеризується тим, що для задоволення своїх інстинктів дитині не потрібно ніякого зовнішнього об’єкта. Іноді З.Фройд називав цю стадію нарцисизмом, вважаючи, що для людей, у яких відбулася фіксація на цій стадії, характерна орієнтація на себе, прагнення використовувати оточуючих для задоволення власних недоліків і бажань, емоційна ізоляція. Етап складається з декількох стадій. Перша, котра триває приблизно до трьох років, - анальна, при якій дитина не тільки оволодіває навичкам туалету, але в неї починає формуватися і почуття власності. Фіксація на цій стадії формує анальний характер, що характеризується впертістю, часто твердістю, акуратністю й ощадливістю. З трьох років дитина переходить на наступну, фалічну стадію, на якій діти починають усвідомлювати свої сексуальні відмінності, цікавитися своїми геніталіями. Цю стадію З.Фройд вважав критичною для дівчаток, що вперше починають усвідомлювати свою неповноцінність у зв’язку з відсутністю в них пеніса. Це відкриття, вважав він, може призвести до пізньої невротизації чи агресивності, що взагалі характерна для людей, фіксованих на цій стадії. У цей період наростає напруженість у стосунках з батьками, насамперед з батьком своєї статі, якого дитина боїться і до якого ревнує батька протилежної статі. Ця напруженість слабшає до шести років, коли настає латентний період у розвитку сексуального інстинкту. У цей період, що триває до початку статевого дозрівання, діти звертають велику увагу на навчання, спорт, ігри.

У підлітковому віці діти переходять на третій етап, що також називається лібідо-об’єкт, тому що для задоволення сексуального інстинкту людині знову необхідний партнер. Ця стадія також називається гонтальною, тому що для розрядки лібідозної енергії людина шукає способи статевого життя, характерні для статі і типу її особистості.

Цінні відомості про психологію вікового розвитку людини знаходяться у сповідальній, автобіографічній літературі, духовна і рефлексивна культура якої настільки висока, що вона є зразком психологічної зверненості в себе для кожної людини, що претендує стати психологом чи педагогом. Неперевершеним зразком сповіді є сповідь християнського теолога, одного з отців католицької церкви (єпископа Іппонського) Авресія Августина (354-430), який був канонізований церквою. Святий Августин як істинний християнин звернувся до сповіді як способу духовного очищення, каяття і розвитку. Для нього сповідь – не літературний жанр, а відкриття покаяння перед Богом. Глибокоособисті, безмежно чесні, повні релігійного екстазу сповідь і каяття Аврелія Августина стали на всі наступні часи зразком сповідальної літератури. У „Сповіді” блаженний Августина щиро розповідає про свої дії, роздуми, переживання, шкідливі звички та негідні вчинки на різних етапах свого життя, особливо дитинства та юності.

Ще одним класичним прикладом є сповідь французького мислителя, філософа, реформатора педагогіки, письменника, драматурга, композитора Жан-Жака Руссо (1712-1778). Його „Сповіді” були написані в 1765-1770 рр. Погляди Ж.-Ж. Руссо на власне дитинство мають особливе значення для розуміння його педагогіки. Подібно блаж. Августину він прагнув до найглибшого проникнення в мотиви своїх нереалізованих і реалізованих спонук, в нюанси спонтанних вчинків і тих вчинків, що були добре задумані.

З перших рядків сповіді Ж.-Ж. Руссо зобов’язується „показати своїм братам одну людину у всій правді її природи – і цією людиною буду Я. Я один. Я знаю своє серце і знаю людей. Я створений інакше, ніж хто-небудь із побачених мною; осмілюсь думати, що я не подібний ні на кого у світі. Якщо я не кращий за інших, то крайньою мірою не такий, як вони. Добре чи погано зробила природа, створивши форму, в яку мене відлила, про це можна судити, тільки прочитавши мою сповідь”.

В історії відома поетико-філософська сповідь німецького поета, природознавця, мислителя Йогана Вольфганга Гете (1749-1832). Автор філософських трактатів і „Фауста” засвоїв ще одну сферу людської творчості – поетико-філософську сповідь. Й.В.Гете задався питанням: „Як пізнати самого себе?”. І сам відповідав: „Тільки не шляхом спостереження за собою, а віддаючись справі. Спробуй виконати свій обов’язок і відразу пізнаєш собі ціну”.

Автор „Поезії і правди” поставив перед собою мету лписати „результати” свого життя: „окремі факти, яких я торкнуся, наводяться мною” для підкріплення загальних спостережень і деякої вищої правди... Окремий факт нашого життя цінний не тим, що він правдивий, а тим, що він щось значив”. Назвавши свій щоденник „Поезія і правда”, Гете створив високий зразок історикографічного бачення індивідуальної долі. Він взяв собі за обов’язок не вступати в суперечність з історичними фактами.

Фундаментальною є автобіографічна трилогія російського письменника, філософа-мораліста Лева Миколайовича Толстого (1828-1910) „Дитинство. Отроцтво. Юність”. Звертаючись до дитинства Л.М.Толстой писав „який час може бути кращим від того, коли дві кращі чесноти – невинна веселість і безмежна потреба любові – були єдиними спонуканнями в житті”. У той же час письменник показує, наскільки складний духовний світ дитини. З розвитком самосвідомості герой трилогії Микола відкрив недосконалість людських стосунків. Підліток вступає в період духовних пошуків, кризи та одинокості. Але він відкриває для себе моральні чесноти, і це зміцнює його почуття. В юності герой розвиває в собі аналітичні здібності, тонке відчуття природи і психології людини.

Прикладом філософського осмислення індивідуального життя людини на різних етапах життя є книга російського філософа, екзистенціаліста Миколи Олександровича Бердяєва (1874-1948) „Самопізнання”. Автор, пише про особистісну рефлексію, про особливості пошуку сенсу життя, про особистісні колізії, конфлікти, суперечності.

В українській культурі яскравим прикладом автобіографічного жанру є поезії Т.Г.Шевченка (1814-1861), твори І.Я. Франка (1856-1916), в яких розкрито особливості переживань, роздумів та поведінки в різні вікові періоди самих авторів, рідних та відомих їм людей, що становлять інтерес для вікової психології. В них розкривають особливості дітей, що жили в конкретних історичних умовах.

Професійні психологи теж публікували свої автобіографії. Цікавою у цьому плані є автобіографія швейцарського психіатра, психолога і філософа, автора одного з напрямів психології – глибинної психології – К.Г.Юнга (1875-1961) – одного з видатних психологів із світовим іменем. Особливе місце займає його праця „Спогади, сновидіння, роздуми”. Вчений боявся реакції публіки: „Я зберігав цей матеріал усе моє життя. Але я ніколи не хотів представити його світу, тому що в даному випадку нападки поранять мене набагато більше, ніж у випадку з іншими книгами. Я не знаю, чи буду я настільки духовно відокремленим від цього світу, що критичні стріли ніколи не досягнуть мене...”

Все ж таки К.Юнг опублікував свою автобіографію. Цікавим є його наступне зауваження: „Я знаю багато автобіографій, - писав він, - з їх самообманом і прямою брехнею, і я знаю надто багато про неможливість описати себе для того, щоб у мене виникло бажання здійснити таку спробу”.

На думку автора життя людини є досить нестрогим експериментом. Це багатоаспектний феномен навіть чисто в кількісному плані. У індивідуальному плані життя пекучіше, менше задоволене – і в той же час чудесніше, ніж все решту, що існує та розвивається. К.Юнг порівнює індивідуальне життя із рослиною, яка розвивається із свого кореневища, а її справжні перетворення невидимі, приховані, в глибині, її частина з’являється на поверхні, зберігаючись лише протягом одного літа. Потім вона зникає як ефемерний привид. Те, що ми бачимо на поверхні минає, а зерно залишається. У кінцевому рахунку варті уваги лише ті події життя, які є вторгненням неперехідного в тому, що відбувається. Внутрішній світ фіксується у мріях, снах і у зовнішніх подіях, які складають життєвий шлях людини.

Окрім автобіографій, ще одним важливим джерелом фактів для вікової психології є щоденники розвитку дитини. На очах у батьків відбувається зростання дитини. Це явище має глибокий і різносторонній інтерес та наукове і практичне значення. Швидкий розвиток дитини у фізичному і психічному планах дала можливість відслідкувати першоначала біологічних і психологічних явищ в межах людської особистості. Людський організм та особистість, історія її розвитку є безумовно, одним із цікавих та важливих предметів вивчення. Практичне значення цього факту полягає в тому, що окрема особистість може бути правильно зрозуміла тільки тоді, коли відома історія її розвитку в перші роки. Основи, корені якостей, які людина виявляє у зрілому віці лежать дуже глибоко, у ранніх враженнях, у початкових умовах розвитку.

Щоденники батьків, що відображають історію розвитку дитини, є одним з найцінніших матеріалів для дитячої психології. Систематичний щоденник дає відносно повну історію розвитку дитини. Інші методи дослідження, наприклад, спостереження та експеримент, що проводяться в дитячому садку і школі, дозволяють глибше проникати у специфіку окремих етапів розвитку, але вони самі по собі не можуть дати такої повної картини розвитку дитини, яку дає щоденник, що правильно ведеться, за яким можна відслідкувати протягом років формування психічних якостей дитини, виникнення і розвиток окремих психічних процесів.

Між тим часто інтерес до фактів розвитку дитини заслоняється турботами і переживаннями батьків, які неминучі при вихованні дитини. Це зумовлює перерви у фіксації спостережень, їх неповноту, неточність, а то й взагалі відмову від ведення щоденника.

Відомі опубліковані щоденники Є.І.Станцинської про історію розвитку дитини, від народження до семи років (1915-1922). В.А.Рибнікова-Шилова (1918-1921), щоденник матері професійних психологів І.Д.Менчинської та В.С.Мухіної. Автором не вдалося віднайти щоденники вікової психології, що опубліковані в Україні.

Отже, на початку ХХІ ст. вікова психологія пройшла значні етапи у своєму розвитку: від перших наукових фактів, і до появи перших концепцій та до чіткого визначення свого предмету, об’єкту, методології. Та методів дослідження, цілісних уявлень про психічний та особистісний розвиток людини від народження до глибокої старості.