Місце вікової психології в системі психологічних наук

Вікова психологія відрізняється від інших галузей психології тим, що має справу з особливими одиницями аналізу – це вік і період розвитку, тобто її науковими об’єктом є не самі психічні явища, а їх розвиток, вікова динаміка.

Для розвитку сучасної вікової психології характерною є інтеграція психологічних знань, які стосуються різних рівнів і компонентів психічного розвитку людини. Ця галузь психології складалась у певній послідовності: спочатку виникла дитяча психологія, пізніше – шкільна психологія, ще пізніше - психогеронтологія і, на кінець, акмеологія. Таким шляхом нагромаджувались і узагальнювались знання з окремих розділів вікової психології, присвячених розгляду того чи іншого періоду онтогенетичного розвитку як відносно самостійного циклу.

Яке місце займає вікова психологія серед інших психологічних знань? Ще І.М.Сечєнов писав про те, що психологія не може бути нічим іншим, як наукою про походження і розвиток психічних процесів. Тому вікова психологія пов’язана з генетичною психологією. Відомо, що у психологію генетичні ідеї (від слова генезис – походження, виникнення) дослідження проникли дуже давно. Майже всі видатні психологи, які займалися проблемами загальної психології, водночас займалися віковою психологією. У цій сфері працювали такі відомі вчені як Дж.Уотсон, В.Штерн, К.Бюлер, К.Левін, З.Фройд, Ж.Піаже, В.М.Бехтєрев, С.Л.Рубінштейн, Л.С.Виготський та ін..

Досліджуючи один і той же предмет – психічний розвиток – генетична і вікова психологія – це дві різні психологічні науки. Генетична психологія (психологія розвитку) цікавиться проблемами виникнення і розвитку психічних процесів і властивостей. Вона відповідає на питання як відбувається той чи інший психологічний рух, який проявляється у почуттях, відчуттях, уявленнях, мимовільних чи довільних рухах, як відбуваються ті процеси, результатом яких є думка. Генетична психологія, аналізуючи становлення психічних процесів, може опиратись на результати досліджень, проведених з дітьми чи дорослими, але самі діти (дорослі) не є предметом вивчення генетичної психології.

Існує тісний зв’язок між віковою і загальною психологією, яка вивчає загальнопсихологічні закономірності, визначає теоретичні засади і принципи психологічної науки, її понятійний і категоріальний апарат, систематизує та узагальнює емпіричний матеріал психологічних досліджень. Загальна психологія виявляє закономірності функціонування і розвитку психічних процесів, станів і властивостей, а вікова психологія вивчає зумовлену віком динаміку співвідношення між ними.

Вікова психологія тісно пов’язана з педагогічною психологією, яка вивчає психологічні закономірності навчання і виховання. Вона акцентує увагу на умовах, чинниках та механізмах ефективного навчання та виховання. Ці науки створюють нерозривну єдність: дитина формується в процесі навчання і виховання, які не можуть розглядатись у відриві від віку вихованця, орієнтації на досягнутий рівень розвитку школяра.

Вікова психологія виявляє структурні зміни, новоутворення, які виникають з віком дитини в її психічній діяльності. Саме за тими прогресивними змінами у психічних властивостей у дітей ми і судимо про роль навчання і виховання, про їх вплив та ефективність. Спираючись на дані вікової психології у педагогічній психології обґрунтовуються методи навчання і виховання з урахуванням можливостей віку. Наукове обґрунтування мети навчання і виховання, її змісту, педагогічних методів та технології не може обійтись без врахування знань про вікові особливості вихованців, на чому постійно наголошують не лише вчені-дослідники, а й педагоги-практики.

Розвиток, формування, становлення особливості дитини, юнака, дорослої людини відбувається у колективі ровесників, в малих групах (сім’я, клас, студентська група, виробничий колектив), тому для вікової психології все більше значення набуває її зв’язок з соціальної психологією. Дошкільник, молодший школяр, підліток і юнак у всіх видах діяльності формується як особистість, тільки включаючись у життя таких груп, у суспільні відносини та міжособистісні стосунки, виконуючи в них певні ролі і функції. Дані та висновки соціальної психології необхідні для з’ясування особливостей соціалізації людського індивіда як носія певних суспільних відносин на різних стадіях його вікового розвитку.

Важливою проблемою вікової психології є вдосконалення професійної діяльності і спілкування спеціалістів. Саме в аспекті професіоналізму спілкування та взаємодія має безпосередній вихід соціальної психології на акмеологію, адже проблема соціально-психологічного відображення безпосередньо пов’язана з проблемою психології спілкування, а професійна взаємодія невід’ємна від спілкування.

Існує тісний взаємозв’язок між віковою та диференційною психологією, що вивчає психічні відмінності між окремими індивідами і групами. Ця єдність виявляється в тому, що на кожному етапі розвитку вікові особливості людської психіки проявляються в єдності з їх індивідуальною варіативністю. С.Л.Рубінштейн підкреслив, що реальний процес психічного розвитку людини завжди є конкретним індивідуальним процесом. Чим старша дитина і складніші психічні процеси, тим більшу роль відіграють індивідуальні особливості, тим помітніші індивідуальні відмінності. Стадії індивідуального розвитку залежать від способу життя людини, від реальних форм діяльності та їх конкретного змісту. Своєрідність зрілості і процесу старіння залежать від всього життєвого шляху, від типу характеру та міри активності людини в трудовій, професійній діяльності. Саме тому люди приходять до громадянської та інтелектуальної зрілості різними шляхами. Індивідуальні відмінності накладають відбиток на перехід від зрілості до старості. Передчасне старіння одних і соціальна та інтелектуальна активність, „молодість” інших в період старіння визначається способом життя людини як особистості і суб’єкта діяльності, мірою її соціальної зрілості. У процесі розвитку людини посилюється роль індивідуальних відмінностей та їх вплив на характер вікової динаміки психіки.

Актуальним є зв’язок дитячої психології з акмеологією (гр.. акме – вершина, найкраща пора у розвитку людини) – галуззю психологічної науки, яка вивчає закономірності та механізми розвитку людини на щаблі зрілості, досягнення нею високого рівня. Традиційно акмеологія розглядає закономірності та механізми розвитку людини на стадії її зрілості, розвиток умінь і навичок психологічного відображення. Зокрема інтелектуальних, набуття соціального і морального досвіду, які є невід’ємними атрибутами майстерності і професіоналізму, закладаються в дитинстві. Зрілою людина не народжується, стан зрілості зумовлюється досягненнями на усіх попередніх етапах її розвитку. Тому акмеологія розглядає також розвиток особистості на попередні етапах її життя.

Вікова психологія тісно пов’язана із психологією інтелекту, бо серед інших аспектів вікового розвитку вивчається інтелектуальний розвиток людини. Зокрема, у психології інтелекту, структурно-генетичний підхід ґрунтується на ідеях Д.Піаже, який розглядає інтелект як вищий універсальний спосіб врівноваження суб’єкта із оточенням. Ж.Піаже виділив чотири форми взаємодії суб’єкта з оточенням: 1) форми нижчого типу, в основі якого є інстинкти та анатомо-фізіологічні структури організму; 2) цілісні форми, що утворюються сприйманням та навичками; 3) цілісні незворотні форми оперування, в основі яких є образне (інтуїтивне) доопераційне мислення; 4) динамічні. Зворотні форми, що здатні ґрунтуватися в різні складні комплекси, що утворюються „операційним” інтелектом.

Окрім того, вікова психологія використовує дані таких цілком вже самостійних психологічних дисциплін як психологія особистості, психологія емоцій, психологія волі, психологія здібностей та ін.

Вікова психологія користується відомостями з різноманітних галузей гуманітарних і природничих (педагогічна, психофізіологія, генетика, наркологія та ін.) наук, водночас збагачуючи їх своїми відкриттями.