Загальна характеристика періоду дорослості

Індивідуальний розвиток дорослої людини є продовженням онтогенезу з закладених в ньому філогенетичною програмою. Дорослість – це неоднорічна вікова група, що хронологічно охоплює період життя людини за межами юності, це період продовження розвитку психічної організації людини на всіх її рівнях (індивіда, суб’єкта, особистості, індивідуальності, духовності) та досягнення розквіту можливостей як суб’єкта діяльності, пізнання, спілкування та особистості. Саме в цей час на людину покладається відповідальність за реалізацію не тільки власного життєвого покликання, але й долі інших людей. Доросла людина стає перед необхідністю вирішувати безліч складних соціальних завдань, долати життєві випробування, втрати, колізії професійної кар’єри та особистого життя, які часто несуть загрозу цілості особистості, її психічному здоров’ю, але без яких неможливо собі уявити життя на етапі зрілості.

У розвитку особистості дорослого спостерігається два ключових напрями – це зростання особистісної автономності людини, її автентичної свободи, розвиток індивідуальності, творчого ставлення до дійсності та власного життєвого шляху, а з іншого – зростання соціально-духовної інтегрованості людини, соціальної відповідальності, збагачення форм її життєдіяльності.

В історії вікової психології характеристики дорослих людей виконували функції еталонів щодо різних періодів зростання, дозрівання й формування особистості в роки дитинства, отроцтва і юності. Дорослість розглядалася як стабільний період. Так, наприклад, французький психолог Е. Клапаред характеризує зрілість як стан психічної «скам'янілості», коли припиняється процес розвитку. Е. Єббінгауз, виділяючи в розвитку пам'яті три періоди, визначав вік 25-50 років як незмінний відносно даної психічної функції. Яскравим виявом панівного тоді погляду на психіку дорослої людини є думка американського психолога В. Джеймса, згідно якої після 25 років дорослі не можуть набувати й творити нові ідеї. Безкорислива допитливість минає, розумові зв'язки встановлені, здатність до асиміляції вичерпана. Визначаючи основні стадії формування інтелекту людини, Ж. Піаже обмежував їх межами від народження до юнацького періоду включно.

Психологічні характеристики дорослої людини виступали як еталони і при виявленні інволюційних процесів у період старіння. З виникненням геронтології (кінець XIX - початок XX ст.) дані про молодих людей використовувалися для визначення величини зниження функцій або їх збереження в загальному інволюційному процесі. Багатовимірний характер процесу старіння, зокрема, різночасовість є досить складним і до теперішнього часу. Єдина наукова теорія індивідуального розвитку не може бути побудована без розробки основного розділу вікової психології – психології дорослості. Якщо вікова психологія дітей, підлітків та юнаків почала розвиватись з другої половини ХІХ століття, то психологія дорослих як самостійна галузь психології почала складатись лише в 30-ті роки ХХ століття. Розвиток наукових знань у галузі вікової психології дорослих відбувався різними темпами. Тривалий застій в дослідженнях генетичних аспектів дорослості зумовлений домінуванням серед науковців погляду на дорослість як на період мінімальних змін у психіці людини. В останні роки зацікавленість психологічної науки у розробці проблематики розвитку дорослої людини помітно зросла. Однак, концептуальна основа та емпірична база досліджень психіки дорослої людини знаходиться на стадії первинного оформлення.

Найбільш дослідженим аспектом психічної динаміки дорослої людини є розвиток її пізнавальних функцій та інтелекту. Аспект становлення особистості на етапах дорослості є мало дослідженим і тут залишається багато запитань, що чекають розв’язання в теоретичних та практичних дослідженнях.

Узагальнюючи нагромаджені наукові дані про класифікації дорослого періоду життя, Б. Г. Ананьєв показав різноманітність підходів до вікової періодизації розвитку дорослої людини. Вікові межі дорослості визначаються комплексом соціальних, психологічних і біологічних причин і залежать від конкретних соціально-економічних умов індивідуального розвитку людини.

Різними дослідниками межі дорослості визначаються неоднаково. Так, Е.Еріксон називає ранню дорослість (20-45 років), середню дорослість (40-60 років) і пізню дорослість (понад 60 років). За Д.Б.Бромлей, цикл дорослості складається з чотирьох стадій: ранньої (20-25 років), середньої (25-40 років), пізньої дорослості (40-55 років) і передпенсійного віку (55-65 років), а за ним слідує цикл старіння, в якому виділяються стадії „віддалення від справ” або „відставки” (65-70 років), за нею старість (70 та більше) і остання стадія – дряхлість, хвороблива старість і смерть. У періодизації Ш.Бюлер зрілість знаходиться між 25/30 - 45/50 роками. Р.Гаулд, Д.Левінсон, Д.Вейлант виділяють три періоди дорослого життя: рання (16/22-40/45), середня (45/50-60/65) та пізня (60-70) дорослість, між якими фіксуються перехідні етапи. В межах кожного періоду дорослості виділяються фази „входження”, „переходу” та „кульмінації”. Б.Г.Ананьєв дотримується періодизації дорослості, в якій середній вік (зрілість) ділиться на дві фази: 21/22-35 років і 36-55/60 років, потім слідує похилий вік (55/60-75), далі – старість (75-90) і довгожителі. В.В.Буйнак у розвитку дорослого виділяє дві стадії: стабільну (22-50/55 років) та регресивну (50/55 і більше). Перша включає дорослий період (22\32/35) та період зрілості (32/35-50/55), а друга - похилий вік (50/55-65/70) та старість.

Таким чином, період дорослості – це найбільш тривалий період життя людини, у якому виділяються три стадії і субперіоди. Враховуючи існуючі періодизації та специфіку закономірностей розвитку на етапах дорослого життя, дорослість відносять до відрізку життя після 20 років, в якому виділяють три періоди – рання (20-40 років), середня (40-60 років) та пізня дорослість (після 60 років). Однак, коли йдеться про конкретного суб’єкта, то застосувати до нього дані вікові межі виявляється досить складно, так як суттєвий вплив на поведінку й розвиток людини має її суб’єктивне уявлення про себе і свій вік. Тому дуже часто щодо дорослої людини використовують поняття „вікових часів”. Під цим поняттям прийнято розуміти внутрішній часовий графік життя, який використовується як критерій розвитку в дорослому віці; спосіб встановлення, наскільки людина у своєму розвитку випереджає ключові соціальні події, що припадають на період дорослості або відстає від них. До таких подій відносять навчання у вищому навчальному закладі, одруження, народження дітей, досягнення певного соціального статусу, вихід на пенсію та ін.

Крім поняття вікових часів, часто використовують три незалежні поняття віку: біологічний, соціальний і психологічний.

Психологічний вік вказує на те, наскільки людина адаптована до вимог довколишнього світу. Це поняття включає в себе рівень розвитку інтелекту, здатність до навчання, рухові навички, а також суб’єктивні фактори - переживання, настанови, мотиви, сенси тощо.

Соціальний вік оцінюється за мірою відповідності становища людини існуючим у даній культурі нормам.

У поняття біологічного віку найчастіше включають відповідність стану організму та його функціональних систем, певному моменті життя людини. Цей вік є досить варіативним, тому що існують значні відмінності у тривалості життя та стану здоров’я людей. Розглядаючи закономірності розвитку когнітивної сфери, поняття біологічного віку зіставляється з особливостями динаміки психофізіологічних функцій. Саме вони визначають закономірності дії пізнавальних процесів, оскільки будь-який психічний процес формується як певне поєднання психофізіологічних функцій (сенсорних, мнемічних, вербальних, тонічних та ін.), дій з різними операціями (перцептивні, мнемічні, логічні та ін.) і мотивації (потреби, настанови, інтереси і ціннісні орієнтації).

Розвиток особистості – це безмежний процес, його потенціал зберігається протягом всього життя людини. Психічний розвиток – це основний спосіб існування особистості, в тому числі й дорослої людини. В дорослих вікових групах плинне та стабільне своєрідно поєднане між собою. Якщо в пізнавальній сфері людини основні структури складаються вже на момент переходу до дорослого життя. то для особистості людини настає період глибоких трансформацій та змін. К.Хорні так пише про здатність позитивно змінюватися впродовж дорослості: „... особистість людини може змінюватися. Впливу піддається не тільки маленька дитина. Усі ми до тих пір, поки живі, зберігаємо здатність до змін, навіть до фундаментальних змін. Ця віра підтверджується досвідом”. Близької думки на розвиток як процес неперервного сталеннновя впродовж життя дотримуються К.Г.Юнг, Г.Олпорт, Р.Мей, А.Маслоу та ін. Реальність феномену всевікового розвитку П.Балтес доводить фактом пізньовікових новоутворень: виникнення процесу дальньої ремінісценції і перегляду власного життя та явища автобіографічної пам’яті. З цим підходом поєднюється ідея гетерохронного розвитку психічних функцій, відповідно до якої високий рівень розвитку однієї функції може спостерігатися до старості, іншої – тільки в юності й ранній дорослості. Одні функції починають старіти з народження, інші знижують рівень функціонування лише в старості, а треті зберігають тенденцію до вдосконалення навіть у старіючих людей (С.Пако, Ф.Бурльєр, І.В.Давидовський).