Загальна характеристика ранньої юності

У віковій психології вік старшого школяра (Х–ХІ класи, 15–17рр.) прийнято зараховувати до ранньої юності. З цього приводу Л. Виготський писав: ”Коли кажуть: підліток відкриває свій внутрішній світ з його можливостями, встановлюючи його відносну незалежність від зовнішньої діяльності, то, з погляду того, що нам відомо про культурний розвиток дитини, це може бути відзначено як оволодіння внутрішнім світом. Недаремно зовнішнім корелянтом цієї події є виникнення життєвого плану як відомої системи пристосування, яка вперше усвідомлюється підлітком. Вік цей, таким чином, якби вінчає та завершує весь процес культурного розвитку дитини.” (1983, т.3 С.327-328). Л.Виготський спеціально не виділяв старший шкільний або ранній юнацький (за сучасною класифікацією) вік. Але за своєю суттю наведене вище висловлення стосується в основному не підлітка, а старшого школяра.

Біологічним критерієм “перехідного віку” як стадії переходу від дитинства до зрілості, є статеве дозрівання. Але здатність до дітонародження не робить людину дорослою. Перехід від дитинства до дорослості в людському суспільстві передбачає не лише фізичне дозрівання, а й залучення до культурного оволодіння певною системою знань, норм і навичок, завдяки яким індивід може створювати матеріальні та духовні цінності, виконувати суспільні функції і нести соціальну відповідальність. Дозрівання передбачає соціалізацію. Тому перехідний вік трактується не тільки і не стільки як фаза розвитку організму, а скільки як етап розвитку особистості, як процес переходу від залежного дитинства до самостійної і відповідальної діяльності дорослої людини, як перехід від суто фізіологічної зрілості до зрілості соціальної. Головний зміст такого переходу – це включення в доросле життя, засвоєння норм і правил, які існують у суспільстві.

При характеристиці властивостей особистості юнака слід мати на увазі не тільки хронологічний вік, але й: а) загальні особливості суспільства і культури, до яких воно належить; б) соціально-економічний стан суспільства; в) історичну ситуацію, в якій відбувається його розвиток; г) стать юнацтва; г’) її індивідуально-типологічні властивості.

Існує декілька теорій юності. Зупинимось на основних. Відразу зауважимо, що деякі з них становлять історичний лише інтерес.

Психогенетичний підхід не заперечує значення попередніх, проте на перший план висуває розвиток власне психічних процесів. У цьому підході виділяють три варіанти:

- психодинамічна концепція, яка пояснює поведінку головним чином в термінах емоцій, потягів;

- когнітивістська, в якій перевага надається розвиткові пізнавальних здібностей і інтелекту;

- персонологічна, де в центрі уваги перебуває особистість загалом.

Серед представників психогенетичного підходу можна назвати американського психолога Е.Еріксона. В його роботах міститься багато цінних спостережень за розвитком емоцій і самосвідомості, спостережень з психопаталогії (розклад тимчасової перспективи, криза ідентичності). Проте дослідник не зміг позбутись абстрактних принципів фройдизму, в якому акцент ставиться тільки на психосексуальному розвитку.

Учений приділяє мало уваги розвиткові інтелекту, який суттєво впливає на зміст усіх інших психічних процесів. І найважливіше: хоч Е.Еріксон велику увагу звертає на соціально-історичні аспекти розвитку особистості, це робиться не досить конкретно. Кризи, згідно з його концепцією, є наслідком суперечностей між внутрішніми властивостями дитини і зовнішнім оточенням.

Основні теоретичні підходи до вивчення психології юнацтва відзначаються загальним методологічним недоліком - однобічністю.

Окремо розглянемо методологічні принципи комплексного вивчення юності, сформульовані Л.Виготським. На думку цього вченого, становлення людини як індивіда і особистості передбачає діалектичну взаємодію двох відносно автономних і водночас нерозривно пов’язаних між собою рядів розвитку – натурального і соціального. Для розкриття психології юнацького віку необхідно, по-перше, виділити вікові особливості юності в натуральному ряду розвитку; по-друге, осмислити особливості соціального становлення юнацтва як вікової групи і юності як специфічної фази соціалізації; по-третє, розглянути, як ці два ряди процесів переломлюються в психіці та поведінці особистості.

Натуральний ряд розвитку або процес фізичного дозрівання. Поняття юності завжди було пов’язане з поняттям перехідного віку, центральним біологічним процесом якого є статеве дозрівання. Процеси дозрівання протікають нерівномірно. Це проявляється як на міжіндивідуальному рівні (в 14-15 років один старшокласник може бути постпубертальним (статево дозрілим) юнаком, другий – пубертальним (у періоді статевого дозрівання) підлітком, а третій – допубертальною (до настання періоду статевого дозрівання) дитиною), так і на внутрішньо-індивідуальному рівні (різні біологічні системи однієї і тієї ж людини дозрівають не одночасно).

Чим характерні процеси фізичного дозрівання? У ранній юності кістяк цілковито дозріває. Повного росту дівчата досягають на 16-17 році (±13 місяців), хлопці - на 17-18 році (±10 місяців), у юнаків швидко росте м’язова система.

Соціальний ряд розвитку (процес соціалізації) – це рух старшокласника від суспільства до власної особистості, що передбачає його залучення до культури, оволодіння необхідними знаннями, нормами і цінностями, залучення до суспільно-виробничої діяльності. Психологічні особливості особистості (в тому числі й вікові) розглядаються як похідні від її соціального становища і життєдіяльності, які, в свою чергу, зумовлені системою суспільних відносин.

Залежно від індивідуально-типологічних особливостей існують принципово різні типи розвитку. В одних юність – період “бурі і натиску”, що супроводжується серйозними труднощами в поведінці, конфліктними ситуаціями. В інших – юність протікає плавно, розмірено, в доросле життя школяр включається порівняно легко, таке юнацтво не завдає клопоту вихователям. Третій тип юності характеризується швидкими, стрибкоподібними змінами, які, до речі, ефективно контролюються самою особистістю. Такі особи відзначаються високим рівнем самоконтролю, самодисципліни.

Слід зазначити, що співвідношення і форми вияву цих типів соціалізації не зовсім однакові у юнаків і дівчат. Тому вчителеві необхідно знати сильні і слабкі сторони кожного типу, щоб ефективно корегувати їх прояви і наслідки.

Юність – завершальний період первинної соціалізації, становлення цілісної особистості. Це ставить перед школою три взаємопов’язані завдання: вона повинна підготувати старшокласника, по-перше, до праці, по-друге, до сімейного життя, по-третє, до трудової діяльності, до виконання громадянських обов’язків. Жодне з них не може бути розв’язане у відриві від іншого. Тут необхідний комплексний підхід. У розв’язанні цих важливих завдань школа повинна працювати у співдружності з іншими соціальними інститутами і насамперед індивідуально з кожним старшокласником.

Соціальна ситуація розвитку та новоутворення віку. Соціальна ситуація розвитку в старшому шкільному віці визначається тим, що школяр стоїть на порозі вступу в самостійне життя. Перед ним постає проблема самовизначення, вибору свого життєвого шляху як завдання першочергової життєвої важливості. Самовизначення є центральним новоутворенням раннього юнацького віку. Головною ознакою цього явища психологи виділяють потребу юнацтва зайняти внутрішню позицію дорослої людини, усвідомити себе членами суспільства, визначити себе в світі, тобто зрозуміти себе і свої можливості поряд з розумінням свого місця і призначення в житті. Психологічним центром ситуації розвитку старшокласників стає вибір професії, створюючи у них своєрідну внутрішню позицію. На думку Л.Божович, ця своєрідність внутрішньої позиції полягає в тому, що учні старших класів – це люди, звернені у майбутнє, і теперішнє виступає для них у світлі цієї основної спрямованості їх особистості.

Суттєвим моментом внутрішньої позиції старшокласника стає новий характер потреб: з безпосередніх вони перетворюються в опосередковані, набуваючи при цьому усвідомленого та довільного характеру. Такий етап у розвитку мотиваційної сфери робить для школяра можливим свідоме керування школярем своїми потребами і прагненнями, опанування свого внутрішнього світу, формування життєвих планів і перспектив, а це засвідчує досить високий рівень особистісного розвитку.

На даному віковому етапі відображається формування найбільш складного, вищого механізму цілепокладання, який виражається в наявності в людини певного задуму, плану життя (С.Рубінштейн), життєвої мети (О.Леонтьєв), проекту цілі (Г.Батищев), загального досвіду свого буття (О.Дробницький). Наявність цього механізму пов’язана зі здатністю і прагненням людини здійснювати самопроекцію на майбутнє не тільки як поставлення конкретних цілей, але і як самопроектування, тобто не як часткове, а як цілісне перенесення себе в майбутнє, включення майбутнього в своє реальне буття.

Нова соціальна позиція старшокласника змінює для нього і значущість навчання, його завдання, цілі, зміст. Старші школярі оцінюють навчальний процес з огляду на те, що він дає для їх майбутнього. Чим ближче стоїть учень до закінчення школи, тим гостріше відчуває потребу вирішити питання про вибір професії.

Соціальна позиція старшокласника зорієнтована на здатність зайняти становище старших, тобто на здобуття статусу самостійної дорослої людини. Це зумовлює їх ставлення до старших: з’являється повага до них, інтерес до їхньої діяльності, що диктується необхідністю життєвого і професійного самовизначення, свідомим та активним виявом і ствердженням власної особистісної позиції. Змінюється і ставлення до однолітків: розширюється коло спілкування, яке має характер інтимної дружби, а одночасно підвищується вибірковість та диференціація особистісних контактів і уподобань.

Соціалізація в ранньому юнацькому віці здійснюється за тезою “Для чого я існую? Що мені робити?”. Одночасно, у цей період відбувається процес індивідуалізації. Має місце інтеграція двох процесів: узгодження потреб, самооцінки з готовністю дорослих визнати і прийняти їх, поступове входження у їхній світ.

Таким чином, важливими чинниками, що зумовлюють розвиток особистості у старшому шкільному віці, є перехід від фізіологічної до соціальної зрілості, потреби у самовизначенні, у виборі професійної діяльності. Під впливом цих факторів перебудовується вся система стосунків з оточенням, змінюється ставлення старшокласника до себе, до школи, до власної навчальної і суспільно корисної діяльності.

Отже, центральним новоутворенням раннього юнацького віку є самовизначення. Головною ознакою цього явища психологи називають потребу юнацтва зайняти внутрішню позицію дорослої людини, усвідомити себе членами суспільства, визначитися у світі, тобто зрозуміти себе і свої можливості поряд із розумінням свого місця та призначення в житті.

Наближення моменту закінчення школи вимагає як особистісного, так і професійного самовизначення. Саме тому старший шкільний вік завжди пов’язаний із пошуком відповідей на запитання: «Яким бути?» (морально-особистісний вибір), «Який сенс життя?» (екзистенційний вибір) і «Ким бути?» (професійний вибір). Ці завдання розв’язуються одночасно і взаємозалежно. Внутрішньою їх суттю цих завдань є рух від дитячої залежності до дорослої відповідальності.

Особистісне самовизначення передбачає формування у юнаків і дівчат стійких та усвідомлених переконань, оволодіння принципами, нормами поведінки, ідеалами, вироблення умінь спостерігати та осмислювати явища навколишнього життя, розуміти самого себе. Розвиток особистості при цьому визначається не стільки системою засвоєних знань, скільки готовністю до прийняття рішень та до самостійних дій у нових ситуаціях, в умовах, яких не було та й не могло бути раніше.

Таким чином, особистісне самовизначення - це процес свідомого визначення суб’єктом своєї сутності та місця у світі, в системі суспільних відносин, яка має ціннісно-смислову природу і виражається в активному ставленні людини до самої себе та довколишньої дійсності.

Можна виділити такі основні функції, через які реалізується зміст особистісного самовизначення: сенсотворення, тобто пошук старшокласниками сенсу власного існування та вироблення загальних уявлень про сенс життя; мотивація, спонукання діяльності особистості та встановлення її спрямованості; самореалізація, тобто свідоме ствердження особистістю власної позиції в тих чи інших проблемних ситуаціях. Центральним моментом в особистісному самовизначенні старшокласників виступає усвідомлення себе суб’єктом самопізнання, самозміна, самовдосконалення. Самовизначення при цьому виступає інтегруючим стрижнем розвитку особистості, що охоплює всі її сторони.

Дослідження показують, що старшокласники вже мають тверду настанову при виборі професії, хоч, звичайно, можуть бути і вагання. Це спостерігається в тому випадку, коли декілька професій подобається одночасно, наявний конфлікт між нахилами і здібностями, між ідеалом у виборі професії та реальними перспективами (учень хоче вступити до вищого навчального закладу, а успішність низька чи відсутні кошти на оплату за навчання; на вибір професії впливають думки різних людей: в учня інтерес до одного, а батьки радять інше). Серед старших школярів немало таких, які не вибрали собі професію, але їх хвилює проблема вибору, і вони ведуть з цього приводу розмови з однолітками та з дорослими.

У старших класах учні починають серйозно замислитись і над питанням про те, чи зможуть вони працювати в тій галузі, яку для себе обирають. Старшого школяра хвилюють такі питання:”Чи може людина цікавитись тією галуззю, до якої в неї немає здібностей?”, “Як можна визначити здібність до тієї чи іншої діяльності?”. Питання такого типу свідчать про те, що в старшому шкільному віці учні, вибираючи свій життєвий шлях, не ідуть в напрямі своїх безпосередніх інтересів, а прагнуть вирішити проблему вибору, зважуючи на багато обставин і головним чином враховуючи свої здібності. Вони розглядають вибір професії як свого роду висновок з аналізу потреб та наявних здібностей, із зіставлення цих своїх особливостей з тими вимогами, які ставить до людини та чи інша професія. Не випадково старші школярі починають цікавитись питаннями психології здібностей, мислення, самовиховання. Допомогти школярам в отриманні цих знань – важливе завдання педагога та шкільного психолога.

Крім самовизначення, важливими новоутвореннями старшого шкільного віку є новий рівень самосвідомості, а саме відкриття внутрішнього Я, виникнення цілісної концепції Я та цілісного, в основному науково і теологічно обгрунтованого, світогляду.

У зарубіжній психології аналогом до поняття “самовизначення” виступає категорія “ідентичність”. Психологи відзначають наявність в перехідному віці, включаючи його юнацький етап, кризу “ідентичності”. Термін “криза” використовується тут у значенні поворотної, критичної точки розвитку, коли однаково загострюються як вразливість, так і зростаючий потенціал особистості. Криза ідентичності - це період прийняття рішень стосовно таких важливих питань, як «Хто я і куди я йду?». Особистість опиняється перед вибором між двома альтернативними можливостями, одна з яких веде до позитивного, а друга – до негативного полюсів сенсу життя людини. До певного моменту необхідні фізіологічні, інтелектуальні, особистісні, соціальні передумови були тільки-но дані, а подальший розвиток буде уже наслідком того, яка із тенденцій переможе. Симптоми кризи можуть минути безслідно, але можуть закріпитися, ставши характерологічними особливостями старшокласника.

За Е.Еріксоном, процес самовизначення, який він називає формуванням ідентичності, є довгим і складним. Ідентичність забезпечує неперервність минулого, теперішнього і майбутнього індивіда. Вона утворює одну систему координат для організованих та інтегрованих форм поведінки у різних сферах життя людини, вона узгоджує особисті схильності і таланти з ідентифікаціями та ролями, що були дані їй раніше батьками, однолітками і суспільством. Допомагаючи людині визначити своє місце у суспільстві, особистісна ідентичність також забезпечує основу для соціальних порівнянь. І нарешті, внутрішнє чуття ідентичності допомагає визначити напрям, цілі і зміст майбутнього життя індивіда. На думку Е. Еріксона, формування Его-ідентичності є головним завданням та проблемою юності.

Канадський психолог Марсіа виділяє чотири основні варіанти чи стани формування ідентичності: зумовлення, дифузія, мораторій та досягнення ідентичності. Вони визначаються з урахуванням двох факторів: чи пройшов індивід через період прийняття власних рішень (кризу ідентичності) і чи взяв на себе тверде зобов’язання щодо зробленого ним вибору системи цінностей чи майбутньої професійної діяльності.

Юнаки та дівчата в статусі зумовлення беруть зобов’язання, не проходячи періоду прийняття самостійних рішень. Вони вибрали професію, релігію чи ідеологію, але цей вибір був вирішеним наперед і визначався, найімовірніше, їх батьками чи вчителями, а не самостійно.

Молоді люди, яким не вистачає відчуття напряму в житті і можливостей рухатися в ньому, перебувають у статусі дифузії. Вони не пережили кризи і не вибрали для себе професійної ролі чи морального кодексу. Вони просто уникають подібних запитань.

Юнаки та дівчата в статусі мораторію перебувають у самому центрі кризи ідентичності чи періоду прийняття рішень. Їх майбутні рішення будуть стосуватися вибору професії, релігійних чи етичних цінностей. Молоді люди в цьому статусі вже зайняті “пошуком себе”.

Досягнення ідентичності – це статус юнацтва, яке пройшло кризу і взяло на себе обов’язки внаслідок самостійного вибору. У результаті цього воно саме вибирає професію і прагне жити, дотримуючись сформульованих для себе моральних правил.

На статус ідентичності впливають різні фактори, включаючи соціальні очікування, Я-образ і реакції на стрес.