Принципи психологічної науки

На основі загальних, філософських та загальнонаукових принципів склалися методо­логічні принципи психології. Які ж ці принципи? В чому їх суть? Як вони впливають на вивчення і оцінку психологічний фактів і явищ? До пояснювальних принципів побудови психологічного пізнання відносяться: 1) принцип детермінізму; 2) принцип єдності психіки (особистості) і діяльності; 3) принцип особистісного підходу до вивчення вікових особливостей людини; 4) принцип розвитку; 5) принцип саморозвитку; 6) принцип суб’єктності; 7) принцип системності.

Принцип детермінізму. Психіка як ідеальне, але реально існуюче утворення має свою специфічну детермінацію. Вона суттєво відрізняється від детермінації, що існує в матеріальному, а також від детермінації в соціальному світі.

У психології принцип детермінізму (С.Рубінштейн, О.Леонтьєв, О.Ткаченко та ін.), відповідає на запитання про причини (як в широкому, так і в специфічному розумінні цього терміну) психічних явищ, причини їх динаміки та розвитку.

С.Л.Рубінштейн сформулював загальнопсихологічний принцип детермінізму: зовнішні причини діють на особистість через внутрішні умови (психіку людини), що складають основу розвитку. Уже сама підданість тим чи іншим зовнішнім впливам суттєво залежить від внутрішніх умов, а тому зовнішня зумовленість розвитку особистості закономірно поєднується з його “спонтанністю”. Це означає, що внутрішні умови виступають як причини (проблема саморозвитку, саморуху, рушійні сили розвитку, джерела розвитку знаходяться в самому процесі розвитку як його внутрішні причини), а зовнішні причини виступають як умови, як обставини.

Відповідно, інакше проблему детермінації розглядали О.М.Леонтьєв і П.Я.Гальперін, що створили, починаючи з 50-х рр. до цього часу найбільш розроблений варіант теорії інтеріоризації. За логікою даною теорії зовнішні причини (крайньою мірою на перших етапах онтогенезу) прямо і безпосередньо, а не через внутрішні умови детермінують психічний розвиток дітей. Такий висновок неминуче витікає із самої суті даної теорії інтеріоризації, оскільки її автори не визнавали суттєвої ролі спадкових, генетичних задатків у психічному розвитку людини. А саме внутрішнє в онтогенезі починається з цих задатків і саме вони складають вихідні, найперші внутрішні умови, у процесі взаємодії яких найпершими зовнішніми причинами і починається виникнення людської психіки.

Розглядаючи ці два варіанти формулювання принципу детермінізму С. Л. Рубінштейна («заломлення зовнішнього через внут­рішнє») та О. М. Леонтьєва («внутрішнє, суб'єкт діє через зовнішнє і цим себе змінює»), О. М. Ткаченко запропону­вав не протиставляти та не ізолювати їх одне від одного. Дійсними детермінантами психіки є процес і продукт вза­ємодії суб'єкта з об'єктом. У процесі взаємодії представлене у взаємозв'язку заломлення як зовнішнього через внутріш­нє, так і внутрішнього через зовнішнє. Психіка суб'єкта детермінується процесом і продуктами актуальної та постак­туальної взаємодії з об'єктом і водночас сама виступає як важлива детермінанта поведінки й діяльності людини.

Причинами психічних явищ є як матеріальні чинники, так і ідеальні. Наприклад, розвиток здібностей особистості як психологічного утворення зумовлений її задатками як чисто матеріальними утвореннями. Прикладом ідеальної причини психологічної активності, наприклад інтелектуальної, є поставлена мета розв’язати певну проблему, яка організовує мислення. Наша віра, надія і любов як вічні цінності стратегічно визначають поведінку. У нашому випадку вони розглядаються як духовні причини конкретних мотивів поведінки.

Традиційний каузальний (від cansa – причина) підхід трактує причину як сукупність обставин, впливів, що передують у часі наслідку та зумовлюють його (зміна психічного стану, процесу, властивості). Навпаки, існують цільові причини душевних явищ, коли минуле відіграє роль лише передумов, більш чи менш сприятливих досягненню (формуванню) одних цілей чи блокуванню досягнення інших.

Причини психічних явищ не можна розуміти як безпосередні сили, обставини, умови за зразком дії фізичних сил (вдарив ногою по м’ячу і він покотився). З людиною так не виходить, наприклад, людину можна сильно критикувати, надіючись на те, що вона виправиться у своїй поведінці. Але з різних причин вона може зовсім не звертати увагу на це, наприклад, з причини неповаги автора критики.

Психічні явища, наприклад, переживання людини зумовлюються не тільки зовнішніми причинами (обставинами), але і внутрішніми (наприклад втратою особистістю сенсу життя, переоцінкою своєї поведінки, зміною життєвих намірів тощо). Таким чином психічне зумовлюється не тільки зовнішніми причинами, але й внутрішніми, а точніше, поєднаннями перших і других. Фундаментальними зовнішніми причинами психічного та особистісного розвитку людини є соціальні умови.

Соціальні причини – це початково безперервні взаємозв’язки (виробничі, чисто духовні і т.д.) між людьми у всіх видах активності, незалежно від міри їх суспільної корисності, моральної оцінки і значущості: нехай це вищі рівні творчості, протиправної поведінки та ін. Соціальність всіх взаємодій людини зі світом (суспільством, з природою, з іншими людьми тощо) – є причиною індивідуальності, свободи, відповідальності тощо. Будь-яка людина, виходячи за межі вже досягнутого рівня культури і розвиваючи її далі, робить це саме у взаємодії з культурою, спираючись на неї навіть у процесі долання її обмеженості на тих чи інших напрямах суспільного процесу. Таким чином, будь-який людський індивід і його психіка початково та завжди соціальні.

Отже, у психології причину не можна розуміти як тільки вплив, що передує наслідку. Фактично йдеться про телеологічний (цільовий, фінальний, від грец. телос - мета, логос - вчення) детермінізм. Причи­ни психічних явищ знаходяться не тільки в минулому, а й в майбутньому. Дуже часто головна причина поведінки окремої людини, групи, нації знаходиться в «майбутньому», а «минуле» відіграє роль передумов, що впливають лише специфічне розгортання цільової причини у часі. Навіть людство, Всесвіт рухаються до своєї потенційної, завжди існуючої мети - до Досконалості (І.Шарден).

Отже, для психічних явищ необхідно визнати пріоритет (перевагу) майбутнього над минулим. Зрозуміти розвиток людини - значить зрозуміти не тільки її «минуле» (чому вона так поводиться, так діє?), але й зрозуміти її «майбутнє». Так великі рішення, значущі інтереси, наміри людини зумовлені, в основному, не «минулим», а «майбут­нім» (сенс життя, особистісний ідеал, мрія тощо). Наприклад випускник школи запланував одержати вищу освіту (поставив собі мету, що віддалена у часі на п’ять років). З позиції майбутнього ця мета спрямовує, визначає життя молодої людини.

Складність детермінації психічних явищ полягає в тому, що очевидні конкретні причини однозначно не зумовлюють конкретні наслідки. Наприклад розвиток здібностей дитини зумовлений поєднанням ефекту від дії багатьох причин. Наслідки можуть бути найрізноманітнішими навіть протилежними: дитина стає здібною, або без всього стає бездарною.

Залежно від рівня фундаментальності усі причини психічного розвитку дитини можна поділити на класи. Детермінація психічних явищ розширюється по горизонталі (причини одного рівня, наприклад, соціальні) та вертикалі (від матеріальних, психологічних, соціально-психологічних до духовних). Однозначно не можна стверджувати, що більш фундаментальні (матеріальні, матеріалізовані) чинники такі як нервова система, суспільство однозначно зумовлюють перебіг психічних явищ. Одночасно детермінація психіки людини розширюється по горизонталі. Психіка людини невіддільна від зовнішніх умов (матеріального світу та суспільства, інших людей). Вона невіддільна від тіла людини, адже матеріальним органом психіки є мозок людини.

Залежно від рівня роз­гляду суб'єкта - як організму, як індивіда і як особистості виділяються кілька рівнів детермінації. На рівні організму суб'єкт підпорядкований біопсихічним детермінантам - спадковим і здобутим, що зумовлюють реактивний характер організації поведінки, єдність суб'єкта на психофізіологічному рівні. Індивід - це суб'єкт суспіль­них відносин у процесі засвоєння соціального досвіду, кот­рий визначається соціопсихічним рівнем детермінації. Осо­бистість - це вищий рівень прояву активності суб'єкта, який утворює особливий «підрівень» соціопсихічної детер­мінації, що характеризує соціальне, неповторні, оригінальні властивості психіки людини, здатність до творення нового суспільного досвіду та самотворення.

Кожен феномен із вертикалі у своїй емпіричній реалізації детермінований як „знизу”, так і „зверху”.

Отже, причини психічних явищ знаходяться не поруч. Наслідки (емоційний стан, властивість, процес, розвиток) вже може бути на вищому рівні, а також на віддалені по горизонталі (у зовнішніх умовах). Окрім того, що причини можуть діяти з минулого (наші спогади, психічні переживання страху, втрати рідного), теперішнього (конфлікт з іншою людиною тут і зараз) та з майбутнього (наші цілі, ідеали, мрії, наша смертність).

Отже, не можна стверджувати, що причини психічних явищ знаходяться на нижчих основоположних (базових) рівнях психіки. Вирішальними причинами (ті, що зумовлюють зміну ліній розвитку, життєвого плану, стратегії діяльності, вибору цілей тощо) є причини, що знаходяться вище та збоку. Одночасно не можна применшувати роль значення безпосередніх причин.

Для психіки характерна самодетермінація. Психіка людини має свої рівні поверхи. Вона може розширюватися ніби по вертикалі вверх і вниз. Між цими рівнями є постійна взаємодія (взаємовпливи). Нижчі (базові рівні є основою для вищих рівнів. Одночасно вищі рівні впливають на нижчі, наприклад, завдяки свідомості, особистість впливає на власне сприймання світу (аперцепція сприймання) та увагу в цьому сприйманні (вибирає об’єкт сприймання, тривалість, детальність цього сприймання тощо). Психіка людини ніби виходить за межі свого тілесного Я, підноситься над конкретними матеріальними та соціальними умовами і «виходить» до Вищого Я, Божественної особистості (це явище називається транцедентацією). Наприклад, коли людина втрачає сенс свого життя, то щоб знову знайти новий сенс, їй треба піднятися над своїм Я і з позиції Вищого Я, Божественної Особи, з позиції Вічності поглянути на своє життя, щоб знову відшукати його сенс і тим самим підтримати позитивний саморозвиток.

Причини психічних явищ є різного рівня опосередкування. Так, умовно можна говорити про причини першого порядку. Не треба доводити, що розвиток здібностей людини залежать від спадковості (перша пряма причина) і умов в яких живе, навчається, розвивається дитина (друга пряма причина).

Розвиток здібностей залежить від причин другого порядку, що виникають через специфічне поєднання (взаємодію) причин першого порядку. Так, у дитини можуть бути добрі задатки (спадковість), але вона живе в поганих умовах у сім’ї, де батьки алкоголіки, чи в бідних матеріальних умовах. Тоді здібності дитини, наприклад, музичні, не розвиваються. Причина першого порядку ніби не впливає на стан справ (ніби не «працює»).

Ситуація може складатися так, що дитина не має великих задатків, але батьки все роблять для дитини, щоб вона розвивалася (записують у спортивну чи музичну школу, наймають репетиторів, купляють музичні інструменти, інвентар, переводять дитину у спеціальний клас тощо). У дитини розвивається музичне обдарування, бо спрацьовує друга причина, яка компенсує відсутність першої (спадковість).

Умовно можна говорити про причин третього порядку. Наприклад, розвиток здібностей дитини залежить не тільки від причин першого порядку (спадковості та умов її життя), від причин другого порядку (конкретне поєднання спадковості та умов її життя), але і від активності дитини. Дитина може володіти задатками, жити у сприятливих умовах, але бути пасивною, байдужою до занять спортом чи музикою. І навпаки, дитина може жити у несприятливих умовах, але бути наполегливою, зацікавленою у розвитку своїх здібностей.

У принципі можна говорити про причини четвертого, п’ятого і т.д. порядку, адже розвиток здібностей дитини, окрім зазначених вище чинників, залежить від стану здоров’я дитини, екологічних умов, харчування, ставлення суспільства до талантів, системи навчання у школі та ін.

Принцип детермінізму розкриває причини розвитку пси­хіки у онтогенезі, закономірну зумовленість психічних явищ, становлення психічної діяльності та психічних властивос­тей людини. Принцип детермінізму має велике значення не лише для пізнання процесу розвитку психіки та особистості дитини і дорослого й розробки теорії вікового розвитку індивіда, а й для пошуків шляхів передбачення результатів розвитку, виховання психічних властивостей людини, керування цим процесом.

Принцип єдності свідомості (особистості) і діяльності. Цей принцип розкриває складну діалектику людської свідомості і діяльності як особливого виду людсь­кої активності. Свого часу С.Л.Рубінштейн наступним чином розкрив головні особливості діяльності. Це: 1) завжди діяльність суб’єкта (тобто людини, а не тварини і не машини), точніше, суб’єктів, що здійснюють спільну діяльність; 2) діяльність є взаємодія суб’єкта з об’єктом, тобто вона необхідно є предметною, змістовною, реальною, а не чисто символічною; 3) вона завжди – творча і 4) самостійна. У підсумку вчений зробив такий загальний висновок: “Суб’єкт у своїх діяннях, в актах своєї творчої самодіяльності не тільки виявляється і проявляється; він в них створюється і опредмечується”. Будь-яка діяльність передбачає мету, умови, у яких вона задана, способи і засоби її досягнення, мотив, заради якого людина прагне до досягнення визначеної мети і який сам виступає як вища мета, результат діяльності і нарешті, системою саморегулювання (планування, організація, контроль, діагностика, оцінювання, моделювання і корекція діяльності). Особистість людини характеризується насамперед тими основними, кардинальними цілями, що складають сенс життя людини і є рушійними її діяльності, поведінки.

Психіка, свідомість кожного конкретного індивіда в даний момент є продуктом розвитку особистості в процесі всього її життя. При цьому основним фактором, який формує психіку, розвиває свідомість людини, є діяльність (гра, навчання, праця, спілкування). Чим глибше і детальніше відомий життєвий шлях люди­ни, діяльність, якою вона займалася, її результати, тим точніше і всебічніше можна оцінити її особистість. Без свідомої, а значить цілеспрямованої, зацікавленої (мотивованої) і результативної активності людини неможливий її розвиток. Цей висновок стосується не тільки індивідуальної, але й спільної діяльності, коли група людей здійснює ту чи іншу діяльність, психологічну структуру якої складають цілі, мотиви, засоби і способи їх досяг­нення. Зміст і характер спільної діяльності чинить розвивальний вплив на психіку кожного члена групи і психологію групи загалом, які, в свою чергу, (і психіка індивіда, і психологія групи) вияв­ляються в діяльності.

Основні цілі інтегрують особистість. Відомо, що ще У.Джеймс визначив особистість як „борця за мету”. Особистість, дійсно, реально існує і розвивається лише в процесі досягнення цілей, вироблення планів діяльності, пошуків способів їхнього здійснення, оцінки результатів тощо. Перефразуючи відоме положення С.Л. Рубінштейна про те, що основним способом існування психічного є процес, діяльність, можна сказати, що основним способом існування особистості є діяльність.

Принцип єдності психіки та діяльності конкретизує прин­ципи детермінізму й відображення. За цим принципом психіка і діяльність не тотожні, але й не протилежні. Вони утворюють єдність. Психіка виступає як внутрішній, іде­альний план діяльності. Психічні моделі дійсності дають можливість орієнтуватися у навколишньому світі на всіх рівнях детермінації — організму, індивіда й особис­тості, забезпечуючи життєдіяльність, засвоєння і продуку­вання суспільного досвіду. Принцип єдності психіки та ді­яльності дає змогу вивчати «таємниці» розвитку та функціонування психіки через про­цеси і продукти діяльності та поведінки.

Але не будь-яка діяльність розвиває особистість. Технокритичне розуміння діяльності – це сучасний варіант утопічної свідомості: природу можна переробити, суспільство і людину можна проектувати. Але в німецькій філософії початку ХІХ ст., що досить далека від технокритичних ілюзій, сенс діяльності розглядається як самостановлення суб’єкта (абсолютного Я або абсолютного духу), як вбирання суб’єктом, включення ним у свій внутрішній світ продуктів власної об’єктивації, а інших об’єктів з цієї точки зору і не існує. Тому у віковій психології існує інше розуміння діяльності. Це не діяльність зі створення предмета, в якому людина прагне зафіксувати і виразити саму себе, тобто такого предмета, який би належав суб’єкту. Це взаємна діяльність, взаємодія рівноправних партнерів, які вільно беруть участь у процесі діяльності, кожен із яких поважає іншого і в результаті якої обидва вони змінюються. Саме дослідження взаємодії учасників спільної діяльності лежить в основі нового варіанту психологічної теорії діяльності, який розробляв в останні роки В.В.Давидов. Такий підхід передбачає наявність нередукованого багатоманіття, плюралізму різних позицій, поглядів, ціннісних і культурних систем, що вступають у відношення діалогу і змінюються в результаті цього. У такий спосіб трактована діяльність передбачає не ідеал антропоцентризму щодо людини і природи, а ідеал коеволюції, спільної еволюції природи і людства, що може бути трактовано як стосунки рівноправних партнерів, співбесідників у незапланованому діалозі.

На ранніх етапах онтогенезу у процесі діяльності дитина здійснює „недоцільні” інверсивні дії. У інверсивних діях реалізується неусвідомлене прагнення дитини зберегти сенс діяльності, знайти чи надати його їй знову. Уже у безпосередньо-емоційному спілкуванні з дорослим дитина займає специфічну авторську позицію, вносячи в діяльність особливий сенс, прихований для дорослого. Це суттєво змінює сам принцип побудови і здійснення діяльності, її початкову спрямованість.

У формі інверсії здійснюється авторизація дитиною соціально заданої діяльності. Будь-яка інверсивна дія є спосіб побудови діалогу дитини з дорослим, психологічне знаряддя їх спілкування, оскільки носій нормативного знання – доросла людина, інверсія початково має для дитини комунікативно-особистісний сенс. Так, маніпуляція із зовнішніми предметами насправді є експериментуванням із свідомістю, із суб’єктивним світом дорослого. Старший, що експериментує з дитиною, уже давно знаходиться під “ковпаком” - виступає об’єктом справжнього експериментування з боку дитини, тільки у більшості випадків не підозріває про це. Інверсійні дії лежать і в основі таких явищ, як “ігри в нечемність”(Д.Б.Ельконін). Пустуючи, тобто “перевіряючи на міцність” норми поведінки, дитина прагне, з одного боку, гармонізувати свої стосунки з значущим дорослим, а з іншого - глибше інтегруватися у світ дорослих взагалі, проникнувши у деякі латентні пласти дорослої свідомості. Те, що мама чи батько люблять її “чистенькою”, вона сама знає без будь-якого експериментування. Дитині ж хочеться дізнатися, як віднесуться до неї “брудненької” і примусити інших визнати себе в цій якості. Але це – в той же час і спосіб самоусвідомлення та самопізнання (чим, до речі, пізніше пояснюються і багато феноменів підліткової поведінки).

М.М. Поддьяков вказує на наявність спеціальних форм соціального експериментування у підлітків: 1) пошукова зміна соціальної ситуації з метою зняття чи, навпаки, загострення конфлікту; 2) вияв дитиною особливостей іншої людини (дорослого чи дитини); 3) вияв дитиною своїх власних можливостей (інтелектуальних, вольових, особистісних); 4) пошукове прогнозування різних соціальних ситуацій. Предметом всіх цих форм експериментування є не речове, а саме людське в людині – соціальне, психологічне та інше.

Психіка людини та її особистість загалом не тільки проявляються у діяльності. Воно в ній ї розвиваються.

Принцип особистісного підходу. Принцип особистісного підходу розробляється у вітчизняній психології давно. У відповідності з ним жод­не з психічних явищ, чи то процес, стан чи властивість особис­тості, яке проявляється в діяльності, а відповідно, і сама ця діяльність, і її елементи-дії і вчинки, не можуть бути правильно зрозумілі без врахування особистісної їх зумовленості. Принцип особистісного підходу передбачає розгляд розвитку конкретної особистості як пов'язаної в єдине ціле системи внутрішніх умов (елементів структури особистості), які опосередковують всі зовнішні впливи. Єдність зовнішніх впливів і внутрішніх умов вимагає йти до пізнання внутріш­нього змісту особистості, її переживань, свідомості, виходячи з зовнішніх даних її поведінки, зі справ її і вчинків.

Особистісний підхід передба­чає вивчення конкретної особистості в конкретній соціаль­ній ситуації. Кожне психічне явище має розглядатися в кон­тексті цілісної системи психічних властивостей індивіда - його потреб, знань, цілей, продуктивного боку діяльності та поведінки, емоційно-почуттєвої сфери, здібностей до спілкування, особливостей сфери спрямованості, рис характеру, самосвідомості, досвіду, інтелекту, психофізіології - від­повідно до конкретного вікового етапу розвитку. При врахуванні принципу особистісного підходу розвиток особистості розглядається в єдності її якостей як представника певної соці­альної групи і індивідуальні особливості самосвідомості, спонукальної сфери, її способу мислення і розвитку почуттів.

Особистісний підхід не просто пов'язаний з іншими методологічними принципами психологічної науки, але і вбирає всі основні принципи психології. Він орієнтує дослідника на цілісне вивчення особис­тості в її залученості в групу і діяльність, в єдності головних детермінантів (передумов, умов, чинників) її розвитку - соціального оточення, діяльності особистості, її внутрішньої активності.

Принцип розвитку. У принципі розвитку психіки об'єктивно виявляються й реалізуються детермінація поведінки, зв'язок психіки та діяльності. За цим принципом кожному рівневі детермінації притаманний свій тип розвитку. На рівні організму суб'єкт розвивається в процесі дозрівання і формування психо­фізіологічних підструктур, на рівні індивіда - у процесі присвоєння діяльності, а на рівні особистості - у процесі перетворювальної діяльності.

У реальному процесі становлення людської особистості типи розвитку представлені не однозначно послідовно, а інтегрально, з послідовним домінуванням одного з них. Процес розвитку особистості пов'язаний з її творчою діяль­ністю. Особистісні якості закладаються у процесі ігрової та навчальної діяльності, а досягають повного розквіту у тру­довій, творчій діяльності. При цьому творчість виступає і як процес створення суспільно цінного продукту, і як процес самотворення, саморозвитку, самореалізації, самооб'єктивації особистості на основі засвоєння суспільно-історич­ного досвіду.

Усі типи розвитку (шляхом визрівання, научіння, при­своєння, творення) в реальному процесі становлення лю­дини як особистості відбуваються не ізольовано: вони діалектично переплітаються. Принцип розвитку психіки дає змогу адекватно розуміти психіку, розглядати її не як щось стале, а як результат розвитку й діяльності на різних етапах становлення особистості.

Зміни виступають у формі функціонування і розвитку психіки та особистості. Учені (Л.І.Анцеферова, Д.М. Завалишина) виділяють два основних аспекти аналізу цієї проблеми: онтологічний, гносеологічний і функціонально-генетичний. Онтологічний аспект відображає складність, багато якісність, багатокомпонентність реальностей, які розвиваються. Він конкретизується в таких положеннях:

1. Розвиток – це система якісних змін, що не зводиться до однієї форми і є різноспрямованим процесом.

2. Сам процес розвитку розглядається як системні зміни та сам має свої власні іманентні закони (незворотність, наступність і якісні перетворення тощо).

3. Розгляд розвитку як системи змін зумовлює і системне розуміння критеріїв розвитку і його механізмів.

4. Зв’язок функціонування і розвитку (саме на стадії функціонування виникають передумови та можливості для переходу на вищий щабель).

Гносеологічний аспект розглядає засоби відображення і зображення динаміки об’єктів як систем і концептуальне уточнення генетичних і функціонувальних змін та їх зв’язків. Ці положення реалізувалися в дослідженнях, присвячених загальним закономірностям психічного розвитку.

Функціонально-генетичний аналіз, на думку Л.І.Анциферової, ґрунтується на таких принципах:

1. Принцип „множинності описів” (для побудови адекватного знання про систему вимагається побудова деякого класу її описів, кожен з яких може охопити лише певні аспекти цілості ієрархічності системи).

2. Принцип „змінних структур” (головними чинниками і компонентами функціонування і розвитку системи стають почергово всі діючі чинники і компоненти; перевага того чи іншого фактора пов’язана з кількісними та якісними характеристиками міри його розвитку).

Завдання розвитку – це вимоги, з якими організм чи індивід повинен справитися на певному відрізку часу. Вони можуть бути зумовлені біологічно, соціально і культурно чи ставитися самим індивідом. Так, соціально і культурно зумовлені завдання – це вимоги, які у певний період життя ставляться перед людиною з боку соціального оточення чи культури. Завдання розвитку зумовлене самою особистістю – це ті цілі, які сама людина ставить перед собою у певний відрізок часу.

Принцип саморозвитку: його суть полягає у визнанні пріоритету майбутнього особистості (цілей, мрій, особистісних сенсів, ідеалів, тощо) над минулим (досвіду, звичок тощо). Зро­зуміти людину - значить зрозуміти не тільки "минуле" (чому?), що діє із "не­свідомого", але, головне, зрозуміти її "майбутнє" (для чого?), яке також приховане у "не­сві­до­мому" (А.Адлер, Д.Андрєєв) та «надсвідомому». Конструк­тивно-стратегічні мотиви поведінки людини зумовлені, в ос­нов­ному, не "минулим", а "майбутнім".

Традиційний каузальний (причинний) підхід, як вже зазначалося, трактує причину як сукупність обставин, що пере­ду­ють у часі наслідкові та зумовлюють його. Навпаки, принцип саморозвитку вимагає пошуку ці­льо­вої причинності душевних явищ (мета, ідеал, мрія, сенс життя), де минуле ві­діграє роль лише передумов, спри­ятливіших для формування одних ці­лей та приспання інших. Фактично йдеться про телеологічний (ці­льовий, фінальний, від грец. телеос - мета, логос - вчення) детер­мінізм. При­чи­ни психічних явищ відшуковувати у "майбут­ньому". Тому причини поведінки окремої людини, конкретних соціальних груп, цілого людства містяться в "майбутньому". "Мину­ле" відіграє роль передумов, що вносять лише спе­ци­фіку у розгор­тання цільової причини у часі. Нові еволюційні сили спрямовують роз­ви­ток людини у напрямі до абсолютно нових не біологічних, а духовних цілей. Індивідуальна душевна ево­люція полягає не в адаптації еволю­ційно-старих Сил до нових ситуацій життя, а в про­бу­д­женні духовних Сил, що адекватні цим ситуаціям.

Ідея саморозвитку (спрямованості у «майбутнє» і принципу ієрархічності («спрямованості «вверх») у В.Франкла виражена у запереченні глибинної психології З Фройда: «Екзистенційний аналіз є дещо протилежне так званій глибинній психології. Глибинна психологія забуває, що її протилежність є не поверхнева, а вершинна психологія людини у процесі розвитку безперервно здійснює пошук: 1) коструктивного та ефективного влас­ного «Я»; 2) найвищих переживань; 3) форм правильної поведінки; 4) мудрості - знання, розуміння життєвих явищ; 5) форм творчого самовираження.

Принцип суб’єктності. «Суб’єктом» можна назвати того, хто здатний «вступити в особливі стосунки» з самим собою, звернутися до самого себе. Його характеризує горде “само...” нехай це: самосвідомість, розвинута до рівня рефлексії, самостійність, самодіяльність, самонаучуваність, за якою стоїть загальніша якість – відкритість до самовдосконалення і саморозвитку.

Індивідуального суб’єкта ми можемо визначити за його неповторного вкладу у спільну, цілісну діяльність, за мірою участі дитини і дорослого в її “проектуванні, побудові і розвитку”. Це і є фундаментальним критерієм саморозвитку дитини в якості індивідуального суб’єкта. Те, що дитина може “задумувати” і “конструювати” діяльність на рівні з дорослим, для традиційної педагогіки абсолютно неприйнятно, бо для неї дорослий задає та організовує діяльність за наперед встановленим зразком, а дитина – виконує.

Суб’єкт – це людина на вищому рівні активності, цілості (системності), автономності. Цей вищий рівень завжди індивідуалізований щодо кожної конкретної людини чи групи людей – з урахуванням мотивації, здібностей, інтелекту, волі тощо в реальних історичних умовах.

Суб’єкти – це не обов’язково герої і видатні люди. Будь-яка людина не народжується суб’єктом, а стає ним з виділенням себе (не відокремлення!) з оточення і протиставлення йому як об’єкту дії, пізнання, споглядання. У процесі діяльності і спілкування дійсність виступає для суб’єкта не тільки як система подразників (з якими він взаємодіє на рівні реакції) і сигнальних подразників, але і як об’єкт, а інші люди виступають для неї також як суб’єкти.

Цілісність, єдність, інтегральність суб’єкта є основою для системності всіх його психічних якостей, часто досить суперечливих і важкосумісних. Цілісність суб’єкта означає, перш за все, єдність, інтегральність його діяльності та розвитку.

Принцип суб’єктності передбачаєпріоритет "внутрішнього" над "зовнішнім". Зро­зу­мі­ти людину - значить зрозуміти глибинні Сили, які неявно, із «надсвідомого» та "несвідомого" зумовлюють її душевне життя і вчин­ки (З.Фройд, А.Адлер, К.Юнг, Д.Андрєєв, В.Франкл).

Умови, в яких живе особистість, на відміну від причин, безпосередньо не скеровують про­цес розвитку. Вони є тим оточенням, яке сприяє чи не сприяє розвит­кові. Умови зумовлюють специфіку розвитку, але не його зміст та загальну тенденцію. Спонтанність душевного життя, викли­кана не прямо зовнішніми впливами, а внут­рішніми причинами (внутрішньою людиною у богослов`ї). Зовнішні умови лише підтриму­ють чи не підтримують активне начало в особистості. Але бувають моменти, коли вони набувають визначального значення. Мистецтво використати принцип суб’єктнивності вікової психології - це вміння ставитися до гли­бинних Сил як сутнісних сил розвитку особистості.

Принцип системності. Метою системного дослідження повинне бути побудова динамічної, ієрархічної системи „особистість – її буття”. В психології принцип системного підходу передбачає роз­гляд психологічних утворень як сукупності еле­ментів, кожен з яких прямо чи опосередковано залежить від інших, впливає на них, породжує разом з ними відносно самостійне утворення вищого порядку. Суть системного підходу – дослідження розвитку особистості у взаємозв’язку зі її структурою та діяльністю і системою соціальних норм. Системний метод дозволяє глибше проаналізувати взаємодію цих структур і виявити основні психологічні закономірності такої взаємодії, дати цілісний опис процесу з врахуванням усіх його елементів.

Системний підхід передбачає обов’язковий аналіз структури системи (психіки, особистості). Під структурою розуміється сукупність елементів системи і стійких зв’язків між ними, що забезпечують її цілість і тотожність самій собі, тобто збереження основних якостей за різних зовнішніх і внутрішніх змінах. Аналіз взаємозв’язків понять „система” і „елемент” доводить, що система має таку цілість, за якої кожен її елемент є причиною та одночасно наслідком стану інших елементів системи. Елементи системи відносно самостійні.

Цілість системи забезпечується силою та стійкістю зв’язків між її елементами. Характер зв’язків впливає на структуру системи. Тому, вивчаючи зміни системи важливо з’ясувати зміни зв’язків її структурі. Методологи виділяють два типи зв’язків:

1) між однорідними елементами (горизонтальна ієрархічна структура);

2) між елементами, що знаходяться в певній залежності (вертикальна ієрархічна структура) - субординаційні зв’язки.

Ієрархічні структури дозволяють здійснити логічний перехід від цілого до частини. Ієрархічність – специфічна ознака складної системи, оскільки її неможливо описати детально, не встановивши відношень ієрархії, за яких кожен елемент системи виконує свою функцію, що є складовою загальної функції всієї системи.

Людська психіка є складною системою взаємопов'язаних елементів, таких як пам'ять, воля, мислення, уява та інші, котрі розглядаються як скла­дові елементи цілого. Психіка виступає при цьому як особлива відкрита система зі зворотними зв'язками. На кожному рівні детермінації психіка включена у регуляцію взаємодії суб'єкта з ширшою біологічною системою (на рівні орга­нізму), з соціальною системою (на рівні індивіда), із створюваними культурно-історичними цінностями суспільства та предметного світу (на рівні особистості).

У психологічній науці методологія і основні процедури системних досліджень були сформульовані Б.Ф.Ломовим, який спирався на системні ідеї. Але ряду вчених, таких як Л.С.Виготський, Н.А.Бернштейн, П.К.Анохін. Так, Л.С. Виготський досліджуючи розвиток вищих психологічних функцій у своїх роботах реалізував окремі принципи системного аналізу. Він підкреслював, що „розвиток вищих психічних функцій полягає не стільки в процесі їх внутріфункціональних змін, скільки в зміні тих зв’язків і відношень, які визначають місце і значення кожної функції в системі особистості”. О.К.Тихомиров відмічає, що поняття „психологічна система” і „системна функція” використовуються Л.С.Виготським як синоніми, коли останній стверджує, що в процесі розвитку розпадаються старі натуральні зв’язки між функціями, і на їх місце заступають нові психічні утворення, які ми умовно називаємо психічними системами чи системними функціями.

Якщо про Л.С.Виготського ми можемо говорити як про вченого, який використовував елементи системного аналізу в своїх дослідженнях, то П.К.Анохін створив теорію функціональних систем, яка може, з одного боку, служити ланкою між загальною теорією систем, психологією і фізіологією, з іншого боку, має величезний евристичний потенціал для психологічних досліджень. П.К.Анохін відмовився від поняття „загальна система” і обмежив зміст поняття „функціональна система” набором таких характеристик:

1. Функціональною системою називаються широке об’єднання по-різному лоалізованих структур і процесів на основі одержання кінцевого результату.

2. Взаємодія компонентів системи досягається тим, що кожен з них під впливом аферентного синтезу чи зворотної аферентації звільнюється від надлишкових ступенів свободи та об’єднюється з іншими компонентами тільки на основі тих ступенів свободи, які разом сприяють одержанню надійного кінцевого результату.

3. У функціональній системі результат виявляє вирішальний вплив як на перебіг її формування, так і на всі її подальші реорганізації.

Постійне підкреслювання ролі результату у функціональній системі є важливим для уявлення про її саморегуляцію. П.К.Анохіним були сформовані принципи системного уявлення про психічний процес:

1. Компоненти системи є гетерогенними утвореннями (функціональні ланки, блоки), які відрізняються за функцією, що виконується в єдиній системі.

2. Ці компоненти гетерохронні, тобто являють собою діахронічну послідовність.

3. Функціональна структура, яка забезпечує цілість функціонування системи, характеризується спрямованою впорядкованістю.