Розвиток особистості та кар»єрний ріст в період середньої зрілості.

Даний період розпочинається з переживання кризи середини життя або осмислення її наслідків. Хоча представники середньої дорослості дуже суб'єктивно оцінюють свій психологічний вік, однак існує ряд типових фізичних та розумових особливостей, характерних саме для цього періоду. В цьому віці виразними є гормональні зміни. Жінки стурбовані переживанням клімаксу - згасання репродуктивної функції, що закінчується менопаузою. Клімакс зазвичай важко переноситься жінками, і фізично, і психологічно, впродовж нього часто виявляються депресивні ознаки. Настання менопаузи супроводжується зменшенням кісткової маси та схильністю жінок до хвороб серця. У чоловіків фізіологічні зміни провокують значне зменшення сексуальних можливостей, що викликає невдоволення собою, почуття втрати чоловічої сили та прагнення 'її повернути, що може спричинити інтриги з молодшими себе жінками. Досить часто причиною депресії чоловіків може стати імпотенція, викликана як соматичними, так і психологічними факторами. Зменшення кількості андрогенів викликає у чоловіків певні емоційні реакції - нервозність, невпевненість, пригніченість, втомлюваність. Досягнення людиною середнього дорослого віку професіоналізму в фаховій діяльності сприяє підтриманню позитивної Я-концепції, підвищує рівень самоповаги. Оскільки справжній професіоналізм потребує постійного самовдосконалення, то суб'єкт праці весь час знаходиться у саморозвитку. Середній дорослий вік - це не тільки період професійних досягнень та їх збереження, але аналізу та оцінки трудової кар'єри, які провокує криза середини життя. В зв'язку з старінням і сімейними змінами здійснюється переоцінка цінностей, яка видозмінює пріоритети. Так, професійна діяльність впродовж ранньої дорослості була головним засобом самореалізації чоловіків та запорукою їх успішності. В середній дорослості багато чоловіків вже визначає головними цінностями родину та здоров'я, а вже потім роботу, що спочатку здебільшого характерно для жінок. Дискомфорт та розчарування можуть викликати низькі темпи кар'єрного просування, непривабливий зміст роботи тощо. Невдоволення роботою загострюється, якщо вона не дає перспективи достатнього матеріального забезпечення старості.

Іноді внаслідок переоцінки професійної кар'єри відбувається зміна її напрямку. Кардинальна зміна роботи чи професії є сильним стресогеном, так як адаптивні можливості психіки та організму людини цього віку вже дещо обмежені. Втрата роботи може позначитись на психологічному здоров'ї особистості, тимчасово її дезорганізувати. Передчасний вихід на пенсію провокує депресивні ознаки, особливо у чоловіків. Ближче до середини віку в розгортанні професійного циклу багатьох суб'єктів праці спостерігається досягнення "плато".Професійне "плато" - зупинка у побудові кар'єри особистістю, стабільний період професійної діяльності зі збереженням досягнутих надбань Представники середнього дорослого віку зазвичай цінують своє посадове місце, тому досягнення професійного плато дозволяє відпочити від напруження кар'єрних змін. Крім того, п'ятдесятирічних працівників часто називають поколінням керівників, так як багато хто з них досягнув стадії адміністрування і може насолоджуватись своїми професійними здобутками. Однак, негативним аспектом професійного "плато" є сприятливість особистості, яка в ньому перебуває, до професійної стагнації. Професійний аспект самореалізації не завжди здійснюється лише в позитивному для особистості векторі. Негативними наслідками для суб'єкта праці може стати формування професійних деструкцій.Професійні деструкції - поступово накопичувані стійкі негативні зміни особистості суб'єкта праці та змісту і структури його діяльності

Педагогічна професія провокує цілий "букет" деструкцій: владність, авторитарність й агресивність, догматизм, консервативність та лицемірство Прикладами таких професійних деструкцій є: o синдром "емпатійної стомленості" лікарів, які стають байдужими до страждань хворих,o синдром "асоціальної перцепції" працівників правоохоронних структур, коли кожна людина сприймається ними як потенційний правопорушник, o синдром "вседозволеності" у керівників, які порушують етичні норми з підлеглими, маніпулюють ними.

Однією із розповсюджених в сучасних умовах форм професійних деструкцій є синдром професійного "вигорання"- стійкий стан фізичного, емоційного та розумового виснаження суб'єкта праці, що супроводжується цинізмом та знеціненням професійних досягнень

46. Загальна характеристика періоду пізньої зрілості.

виокремлюють низку своєрідних новоутворень старечого віку:

- відчуття приналежності до групи (чи груп);

- відчуття особистого комфорту в процесі взаємодії з людьми;

- відчуття "спільності" з іншими людьми, переживання подібності до них;

- віра в людей - усвідомлення того, що кожна людина має позитивні властивості;

- усвідомлення можливості бути недосконалим - відчуття того, що зробити помилку цілком природно і допустимо, зовсім необов'язково бути завжди і в усьому "першим" і "найкращим";

- ставлення до себе як невід'ємної частини людства;

- оптимізм - віра в те, що світ можливо змінити на краще.

Водночас, старіння реально створює багато психологічних труднощів, оскільки це роки "вимушеної бездіяльності", пов'язані з відривом від трудової діяльності та різким відчуттям контрасту попередньою і теперішнього життя, яке часто сприймається як принизливе. Вимушена бездіяльність може ставати патогенним чинником в соматичній і психічній сферах, тому багато людей у цей період намагаються зберігати працездатність, працювати і бути корисними. Люди похилого і старечого віку не є монолітною групою, вони так само різнорідні і складні, як і люди юнацького, молодого та дорослого віку. Подальші зміни в період геронтогенезу обумовлюються мірою зрілості конкретної людини як особистості та суб'єкта діяльності. Дослідження підтверджують можливість збереження високого рівня працездатності не тільки в похилому, але й в старечому віці. Працездатність забезпечується великою кількістю різноманітних чинників: освіта, професійна сфера, зрілість особистості тощо. Особливе значення має творча діяльність людини, яка активно протидіє процесам інволюції.

Отже, старість є віковим етапом (у деяких людей досить тривалим), який завершує життя. Для нього характерні фізіологічні обмеження, зміни в усіх сферах особистості.

Старіння може стати періодом втрат (економічних, соціальних, індивідуальних), які призводять до стану залежності, що може сприйматися як принизливий і обтяжливий. Але в позитивному варіанті старість - це узагальнення досвіду, знань і особистісного потенціалу, що допомагає вирішити задачу адаптації до нових вимог життя і вікових змін. У період старості можна глибоко і цілісно осмислити життя, його сутність, сенс, обов'язки перед попередніми і майбутніми поколіннями.

47. старіння: фізіологічні, психологічні та соціальні причини.

Старість як базова біологічна властивість всіх живих організмів розглядається в теоріях програмованого і не програмованого старіння, в теоріях "клітинних відходів", старіння імунної системи, цитологічній теорії. В кожній з цих теорій обґрунтовується своя модель механізму старіння організму. В рамках біологічного підходу розглядається теорія основоположника вітчизняної геронтології О.О.Богомольця, який стверджував, що основним чинником старіння є порушення гармонії фізіологічних процесів, а також теорія старіння як інтоксикації І.І.Мечникова.

Геронтолог В.В.Фролькіс визначає старість як період скорочення адаптивних можливостей організму. Аналізуючи фундаментальні механізми старіння, автор не тільки констатує факт зниження адаптивних можливостей організму, але й показує тенденції саморегуляції, які протидіють процесам руйнування і спрямовані на стабілізацію життєдіяльності та збільшення тривалості життя. Поняття "антистаріння", або вітаукт (від лат. віта - життя, ауктум - продовжувати) є важливим аспектом запропонованої ним адаптаційно-регуляторної теорії старіння.

Підхід, в основі якого лежить уявлення про старіння як процес, запрограмований еволюцією та включений у генетичний код (програмоване старіння)^ а також підхід, згідно з яким пошкодження клітин не детермінується генетично, а відбувається внаслідок збоїв (непрограмоване старіння), мають спільний біологічний характер пояснення причин інволюції в старості. Варто зазначити, що залежно від запропонованого механізму старіння (в рамках біологічного підходу), автори вибудовують систему прогнозування майбутнього стану організму, заходів профілактики негативних наслідків, однак, роль психологічного чинника для збільшення тривалості людського життя при цьому не враховується.

В теорії звільнення "виходу з гри" старіння описується як неодмінний процес послідовного руйнування соціальних зв'язків.

Даний процес включає зміни мотивації, концентрацію власного внутрішнього світу і зниження рівня комунікацій.

Об'єктивними його проявами є втрата соціальних ролей, погіршення стану здоров'я, зниження прибутків, а також втрата близьких людей. Руйнування соціальних зв'язків кожен індивід суб'єктивно переживає як звуження спектру інтересів, зосередженість на собі, усвідомлення власної непотрібності.Суть теорії полягає в тому, що визначений процес руйнування - біологічно і психологічно обумовлений та невідворотний. Розрив між особистістю та суспільством відбувається після виходу на пенсію, спочатку літня людина підтримує старі зв'язки, цікавиться тим, що відбувається на роботі. З часом ці зв'язки стають "неорганічними" і поступово перериваються. Кількість інформації, яку отримує людина, зменшується, знижується активність, у зв'язку з чим прискорюється процес старіння.

Головним аспектом теорії активності є прямий зв'язок між рівнем активності особистості та задоволеністю життям. Згідно з даною теорією, літні люди повинні залучатися до суспільного життя, що суттєво підвищить позитивні прояви емоційної сфери. Концепція неперервного життєвого шляху трактує старість як процес боротьби за збереження звичного стилю життя.

В основі цього підходу лежить, так звана "модель дефіциту", - процес втрати чи зниження емоційних та інтелектуальних здібностей. Теорія інгібіції (стримування) стверджує, що старі люди стають менш вмілими, у зв'язку із ускладненнями сприйняття зовнішньої інформації, і тому вони концентруються на виконанні більш простих завдань. Згідно з теорією "невикористання", інтелектуальні здібності в похилому віці погіршуються внаслідок недостатнього їх використання в процесі діяльності.

Інший варіант когнітивної теорії, пов'язаний з персональними аспектами старіння. Йдеться про основні способи інтерпретації власних вікових змін людьми похилого віку. При цьому головне значення мають три сфери: особисті переживання (погіршення самопочуття, зменшення фізичної привабливості), особливості соціального статусу (активне залучення, інтеграція чи ізоляція), а також усвідомлення скінченності власного буття.

48. Екзистенційна криза розвитку у похилому віці: шляхи подолання.

Старість, як кінцевий етап онтогенетичного розвитку, припускає, що з певного віку в житті людини починають проявлятися ознаки інволюційних процесів, виражені як у позитивних, так і в негативних характеристиках [19; 20].

Виходячи з того, що розвиток особистості протікає нерівномірно, виділяють таку його фазу (восьма - Е. Еріксон і п'ята - Ш. Блюлер), яка знаменується кризою, що передбачає перегляд особистістю свого життєвого шляху, і від того, як цей шлях був пройдений, залежить дозвіл цієї кризи. Якщо, підбиваючи підсумки, людина приходить до висновку, що його життя - це цілісний шлях, який він пройшов не даремно, то він гармонійно приймає смерть, як природний фінал своєї подорожі. Якщо ж він усвідомлює, що прожив даремно своє життя, яка складалася з одних лише помилок і невдач, які зараз вже не можна виправити, то його захлесне почуття безсилля і страх смерті, що наближається

Внутрішній світ літньої людини, в який нас огляді, найкраще зрозуміти через екзистенційні даності стикаючись з якими, людина опиняється віч-на-віч перед оголеною істиною існування. Ці даності являють собою реальні явища, в яких ми перебуваємо кожну мить свого життя і від яких, як правило, намагаємося відгородитися. Їх чотири:

Смерть;

Свобода;

Самотність або ізоляція;

Безглуздість. Літня людина може впасти в яму екзистенціальної самотності лише тоді, коли не був зрозумілий основний момент - самотність - це наша природа, яка межує з іншого екзистенціальної даністю - свободою, пережитої, як відсутність деякої зовнішньої структури, «грунту під ногами», усвідомлення якої наводить людини в сум’яття..Згідно періодизації Ш. Блюлера від 45-50 до 65-70 років у людини починається важкий вік душевної кризи, а кінець цього періоду знаменується відсутністю самовизначення і постановки життєвих цілей. Після 65-70 років людина втрачає соціальні зв'язки, які можуть проявлятися як смерть друзів, родичів чи просто знайомих ровесників. Більш легкий варіант - це, після виходу на пенсію, відчуття непотрібності і марності. Діти приходять рідко, а якщо приходять, то лише впоратися про стан здоров'я і запропонувати свою допомогу. Настає відчуття непотрібності і оголюється така екзистенційна даність як ізоляція, пережита як конфлікт між усвідомленням абсолютної самотності і потребою в захисті. Однак, це не просто стан самотності, яке відчуває людина, що втратила близького друга - це духовне самотність, що виходить з природи нашої істоти. Людина на самоті приходить у цей світ і на самоті його залишає, психологічно він завжди самотній, навіть якщо поряд з ним буде сто чоловік.

49. Завершення життєвого шляху: проблеми помирання та смерті.

Людина відрізняється від інших живих істот тим, що вона чітко усвідомлює неминучість своєї смерті. Знання про скінченність свого життя протягом всієї історії людства було основою для створення різних концепцій сенсу життя, теорій потойбічного світу і життя після смерті.

Тема смерті є найважливішим аспектом всіх релігій світу. Існують релігії, в постулатах яких, - тлінність і тимчасовість земного буття, а також вічне життя душі після фізичної смерті, звільнення від грішного тіла. Інші розглядають ідею реінкарнації, яка допускає можливість багаторазового фізичного відродження в різноманітних живих формах. Варто зазначити, що концепція реінкарнації існувала і в християнстві до 553 року, поки не була відмінена на Другому Константинопольському соборі. Частина людей взагалі не вірить в можливість продовження життя після смерті. Однак для всіх знання про неминучість смерті є найважливішою обставиною, яка безпосередньо впливає на життя людини. До певної міри знання про неминучість смерті надає життю особливого сенсу. Описати, з психологічної точки зору, фінальний період життя людини досить складно. Причиною цього є індивідуалізоване, особистісне ставлення до проблеми смерті різних людей, а також обумовленість сприйняття значною кількістю суб'єктивно-об'єктивних чинників. Разом з віковими параметрами ставлення до смерті визначають: екзистенційна система особистості, міра релігійності, суб'єктивний життєвий досвід, стан здоров'я та ін. В деяких дослідженнях було доведено, що літні люди мають нижчий рівень тривоги та страху смерті, порівняно з молодшими віковими групами. Результати опитування великої кількості людей похилого віку, яке проводився в рамках одного з досліджень, виявили, що на питання "Чи боїтеся ви померти?" лише 10% респондентів дали ствердну відповідь. При цьому відзначається, що літні люди часто думають про смерть, але без яскраво виражених (негативних) емоційних проявів.

Очевидно, що дані результати відображають найбільш загальні тенденції, існує значна кількість винятків, які обумовлюються індивідуальними відмінностями. Так, з одного боку встановлено, що люди, які мають чіткі життєві цілі менше бояться смерті, але інші дослідження показують, що літні люди, які мають гарну фізичну форму, плани на майбутнє, хороші адаптивні можливості найбільше турбуються через думки про смерть. Індивідуалізований характер ставлення до смерті дуже добре ілюструє висловлювання А.Шопенгауера: "Страх смерті - це зворотній бік волі до життя".

Етапи вмирання

Елізабет Кюблер-Росс провела систематичне дослідження смерті та процесу вмирання. Вона виокремлює п'ять основних етапів процесу вмирання:

Заперечення. Людина відмовляється прийняти можливість своєї смерті. Дізнавшись про те, що вона смертельно хвора, людина намагається переконати себе, що це помилка і діагноз встановлено невірно. Гнів. Усвідомлення людиною того, що вона дійсно помирає призводить до почуття гніву, образи і заздрості щодо інших людей. Людина постійно задає питання: "Чому саме я?". Фрустрація актуалізує реакції звинувачення, які спрямовані на лікарів, інших людей, нещасливу долю тощо. Торги. Людина шукає способи продовження життя, починає давати будь-які обіцянки в обмін на продовження життя. Наприклад, людина може обіцяти лікарям кинути пити або курити, звертаючись до Бога, обіцяє почати праведне життя після видужання. Депресія. Людина, що помирає, починає втрачати інтерес до життя, її охоплює почуття безнадії. Вона відчуває горе з приводу наближення смерті та неминучості розлучення з рідними. Прийняття. На останній стадії людина вирішує змиритися зі своєю долею і неминучістю смерті, вона заспокоюється і смиренно доживає останні дні.

Незважаючи на широку популярність, дана класифікація приймається не всіма спеціалістами. Деякі дослідники вважають, що не всі люди проходять через кожен етап вмирання, окрім того, послідовність етапів також може змінюватися. Автори висловлюють занепокоєння, що у зв'язку з запропонованою класифікацією, родичі і друзі людей, які помирають, будуть ставитися до них без потрібного співчуття та розуміння. Вони будуть думати, що будь-яке переживання такої людини є лише черговим етапом процесу вмирання.