Повідомлення з психології особистості

Повідомлення з психології особистості

На тему: Основні теорії особистості

 

Виконала

студентка групи ПО-71

Кравчук Лілія

Теорії особистості

Відповідно до визначень особистості існує багато теорій особистості.

Теорія - це система взаємопов'язаних ідей, побудов і принципів, які пояснюють певні спостереження над реальністю. Теорія не може бути "правильною" чи "неправильною", оскільки це лише перевірені умовисновки чи гіпотези про те, хто такі люди, як вони живуть і чому вони поводяться так, а не інакше.

Теорії особистості виконують дві функції:

1) пояснюють поведінку людини;

2) передбачають поведінку людини.

Кожна теорія включає в себе певні компоненти:

1. Структура особистості - це основні її блоки, незмінні характеристики, які притаманні людині завжди. Такими структурними одиницями є риси, якості особистості. Риса - це схильність людини поводитись певним чином. Другим прикладом структури є описання типів особистості. Тип особистості - це сукупність багатьох рис, які утворюють узагальнені поведінкові характеристики. Наприклад, за К. Юнгом, всі люди поділяються на два типи: інтровертів та екстравертів.

2. Мотивація. Цілісна теорія особистості повинна пояснювати, чому люди чинять так, а не інакше. І таких пояснювальних концепцій є багато.

3. Розвиток особистості - це простеження змін особистості від народження до кінця життя. Є багато стадійних моделей для розуміння фаз зростання. Так, наприклад, у теорії З. Фройда - стадії психосексуального розвитку, стадії розвитку ego Е. Еріксона і т. д. Теорії особистісного зростання відрізняються тим, яку роль у розвитку особистості відводять вони генетичним чинникам чи середовищу.

4. Психопатологія - кожний персонолог шукає відповідь на питання, чому деякі люди проявляють патологічні чи неадекватні стилі поведінки в повсякденному житті. Етнологія - це вивчення і пояснення причин ненормального функціонування психіки людини.

5. Психічне здоров'я - це критерії оцінки здорової особистості та поняття здорового способу життя. На психічне здоров'я людини теж є різні погляди.

6. Змінення особистості за допомогою терапевтичних впливів, тобто пошук шляхів, як змінити особистість, як підвищити свою компетентність. Є багато психотерапевтичних напрямів, які відрізняються як методами впливу, так і поглядами автора на особистість.

Ефективність теорії можна оцінити за такими параметрами:

1) наскільки її положення можна перевірити;

2) якою мірою теорія стимулює психологів проводити подальші дослідження;

3) наявність внутрішніх суперечностей;

4) економність, тобто кількість понять і концепцій в теорії;

5) широта охоплення, тобто на яку кількість поведінкових проявів її можна перенести;

6) здатність допомогти людям зрозуміти їхню поведінку та розв'язати проблеми.

Не треба оцінювати теорії з погляду правильності, оскільки вони відповідають на різні запитання і можуть взаємодоповнювати одна одну. Наведемо змістовні характеристики основних теорій особистості.

1. Автори теорії особистісних рис розглядають особистість як комплекс якостей, що властиві певним категоріям людей, або ж намагаються виявити такі риси особистості, які змушують одних людей поводитися більш чи менш однаково в різних ситуаціях.

Г. Олпорт вирізняв від 2 до 10 основних якостей (працелюбність, лінощі, чесність, ділові якості тощо), які характеризують спосіб життя людини, а решту вважав другорядними.

Р. Кеттел оцінював особистість за 16 шкалами (серйозність-легко-важність, відкритість-закритість тощо).

Айзенк визначав особистісні риси за двома параметрами: екстра-версія-інтроверсія (відкритість-закритість) та стабільність-нестабільність (рівень тривожності).

Розроблені ними методики успішно використовуються в психологічних дослідженнях особистості.

2. Біхевіористичний підхід (Б. Скіннер та ін.) базується на ідеї впливу на людину її соціального оточення. Всі форми соціальної поведінки, на думку теоретиків цього напряму, є результатом спостережень за соціальними моделями (батьками, вчителями, друзями, героями кіно тощо). Особистість є результатом взаємодії індивіда (зі всіма властивими йому характеристиками) і довкілля, яке він прагне пізнати, щоб пристосуватися до нього.

3. Когнітивний підхід (Еліс, Роттер та ін.) є спробою пояснити природу контролю людини над своїм існуванням або надати йому певного сенсу. Людина не пасивна істота, на яку впливає довкілля. Характер її реакцій на ті чи інші ситуації визначається тією когнітивною інтерпретацією, яку вона сама дає цій ситуації, та особливостями її особистості. Одні схильні брати відповідальність на себе за те, що з ними відбувається, і впевнені, що можуть впливати на оточення (люди з внутрішньою підтримкою); інші - систематично пояснюють усе, що з ними відбувається, зовнішніми обставинами, вірять в існування зовнішнього контролю, щасливого випадку (орієнтовані зовні). Втім, когнітивний підхід не пояснює, чому одні люди схильні бачити причини своєї поведінки в собі, а інші - в обставинах. Відповіді на це запитання шукають інші теорії, зокрема психодинамічні.

4. Психодинамічні підходи представлені багатьма теоріями, зокрема психоаналітичною теорією 3. Фройда, індивідуальною психологією А. Адлера та аналітичною психологією К. Юнга.

Зигмунд Фройд сформулював психоаналітичну теорію особистості, де відправним пунктом є концепція підсвідомого, яке дає змогу зрозуміти складність та неоднозначність людського життя. Він вважав, що стійкі особистісні характеристики формуються, зазвичай, досить рано, а потім у різних варіантах відтворюються в дорослій поведінці. Таким чином, життя людини можна розглядати через її минуле, вирізняючи дитячі стереотипи, встановлюючи їхній зв'язок один з одним та з досвідом дитини, а також відповідним чином інтерпретуючи їх.

З. Фройд запропонував теорію розвитку особистості, виділив і позначив періоди, які реалізують завдання розвитку особистості, й описав кризи розвитку. Він підходить до особистості з точки зору фізичного тіла. Основні стимули виникають із соматичних джерел, лібідозна енергія виникає з фізичної, реакції на напруження визначають як психічну, так і фізичну поведінку. Таким чином, З.Фройд нагадав своєму поколінню про первинність тіла як центру функціонування особистості. Він стверджував, що все в нашій поведінці взаємопов'язане, що психологічних випадковостей немає: вибір людей, місць, їжі, розваг тощо визначається досвідом, якого ми не пам'ятаємо чи не можемо пригадати. Наші спогади забарвлені вибірковими репресіями та викривленнями, переробками та проекціями. Наша пам'ять чи версія нашого минулого дає не просто запис минулих подій, а є ключем до нашої поведінки та буття, і уважне спостереження, рефлексування, аналіз сновидінь, аналіз патернів мислення та поведінки, застосовані з метою самоаналізу, мають на меті психологічне зростання особистості.

За К. Юнгом, кожен має тенденцію до індивідуації, тобто саморозвитку. Індивідуація - центральне поняття його аналітичної психології. К. Юнг позначає цим терміном процес розвитку людини, який включає встановлення зв'язків між Его-центром свідомості та Самістю-центром душі загалом, поєднує свідоме й несвідоме.

Упродовж життя людина знову й знову повертається до старих проблем і запитань. Процес індивідуації може бути представлений спіраллю, в якій людина продовжує натрапляти на ті ж фундаментальні запитаннями, але кожного разу в більш тонкій формі. Зрештою вона має стати сама собою, має знайти власну індивідуальність, той центр особистості, який однаково віддалений від свідомого й несвідомого; ми повинні прагнути до цього ідеального центру, до якого природа, здається, спрямовує нас. Лише тоді можуть бути задоволені наші потреби.

Проблему особистісного зростання розглядає й А. Адлер, також представник глибинної психології. Сутність його так званої індивідуальної психології полягає в розумінні кожної людини як інтегрованої цілісності в межах соціальної системи. Психологічне зростання індивіда вчений розглядає передусім як рух від центрованості й мети власної вищості до завдань конструктивного оволодіння середовищем й соціально корисного розвитку. Основними рисами здорового індивіда А. Адлер вважає конструктивне прагнення до вдосконалення, сильне суспільне почуття і кооперацію. Він виділяє три основні життєві завдання, з якими пов'язаний кожен індивід: робота, дружба і кохання. Ці три основні зв'язки визначені тим чинником, що ми живемо в певному місці світу і мусимо розвиватися в тих межах і можливостях, які дає нам оточення; ми живемо серед інших істот нашого роду, до яких ми повинні пристосуватися; ми живемо двостатево, і майбутнє нашої раси залежить від стосунків між цими двома статями.

Узагальнення проаналізованих позицій показує, що для них характерні підхід до розгляду біологічного та соціального в особистості в тісному взаємозв'язку та наголос на первинності тілесного як центру функціонування особистості. Спільним є також вирізнення шарів усвідомлюваного і неусвідомлюваного в особистості, підкреслення суттєвого впливу неусвідомлюваного на поведінку людини. Разом з тим зауважується, що цей вплив не є фатальним, оскільки індивідові властива тенденція до саморозвитку, до змін, до зростання. Майже всі автори підкреслюють велику роль у цьому процесі самопізнання як введення в нашу свідомість нової інформації про себе, про інших та про навколишній світ. Акцентується роль самої особистості в процесі психічного зростання, її власної активності. Поєднання усвідомлюваного й неусвідомлюваного, яке відбувається внаслідок самопізнання, робить індивіда цілісною особистістю, самим собою, індивідуальністю, якій властиве прагнення до подальшого самовдосконалення.

Особистість розглядається не ізольовано від соціальної системи і завдань особистісного зростання, а її розвиток не просто як досягнення цілісності "для самого себе", а як процес, що має на меті ефективну взаємодію з середовищем та максимальне вираження себе в ньому.

5. Гуманістичний підхід найвиразніше представлений у гештальттерапії Ф. Перлса, теоріях самоактуалізації К. Роджерса й А. Маслоу та теорії інтенціональності Ш. Бюлер.

Так, у межах гештальттерапії Ф. Перлса психологічне зростання особистості та ЇЇ зрілість розглядаються як здатність перейти від опори на середовище і регуляцію середовищем до опори на себе та саморегуляцію через рівновагу в собі та між собою й середовищем. Умовою досягнення цієї рівноваги є, на його думку, усвідомлення потреб. Усвідомленню, як і представники глибинної психології, Ф. Перле відводить особливе місце, трактуючи процес зростання, як процес розширення зон самоусвідомлення, а здорову особистість - як самостійну, здатну до саморегуляції істоту. Шлях відкриття цієї саморегулювальної здатності людського організму він вбачає в самоусвідомленні.

Стан оптимального психологічного здоров'я в гештальттерапії називається зрілістю, для досягнення якої індивід має подолати прагнення дістати підтримку з навколишнього світу й знайти нові можливості підтримки в самому собі. Якщо людина не досягає зрілості, то вона більш схильна маніпулювати своїм оточенням для задоволення бажань, аніж брати на себе відповідальність за свої розчарування й намагатися задовольнити свої справжні потреби. Зрілість настає тоді, коли індивід мобілізує свої ресурси для подолання фрустрації та страху, які виникають у ситуації, коли він не відчуває підтримки від інших і не може спертися на себе. Зрілість полягає в здатності йти на ризик, аби вибратися зі скрутної ситуації. Якщо індивід не ризикує, то в нього актуалізуються рольові поведінкові стереотипи, за допомогою яких він маніпулює іншими.

Особистісне зростання можливе і є центральним для структури організму - така основна ідея "терапії, центрованої на клієнтові" К. Роджерса. Він вважав, що існує фундаментальний аспект людської природи, який змушує людину рухатися до більшої конгруентності (під якою він розумів відповідність між тим, що висловлюється, що перебуває в полі досвіду, і тим, що помічається) та до більш реалістичного функціонування.

На думку К. Роджерса, в кожному з нас є прагнення до компетентності й розвитку здібностей настільки, наскільки це можливо для нас біологічно. Індивід має здатність до переживання й усвідомлення свого неправильного пристосування, тобто переживання інконгруентності між уявленням про себе та актуальним досвідом. Ця здатність поєднується з внутрішньою тенденцією до модифікації уявлення про себе, в результаті чого виникає прагнення до реальності, рух від конфлікту до його розв'язання.

Вроджене прагнення до актуалізації, тобто властиве організмові прагнення реалізувати свої здібності з метою зберегти життя й зробити людину сильнішою, а її життя різноманітнішим, К. Роджерс вважав основним мотивом поведінки кожного індивіда. Навіть голод, спрага, мотив досягнення він розглядає як різновид прагнення до актуалізації. Воно є суттю життя і властиве не лише людині, а всьому живому - і рослинам, і тваринам. К. Роджерс вирізняє такі основні характеристики актуалізації: рухливість, відкритість, незалежність від зовнішнього впливу та здатність розраховувати на себе.

У процесі актуалізації бере участь організмічний процес оцінювання. Досвід, який зберігає чи підсилює "Я" людини, оцінюється організмом позитивно. І навпаки, досвід, який загрожує чи заважає збереженню чи підсиленню "Я", оцінюється організмом як негативний і в подальшому уникається. Прикладом є немовля, яке чітко знає, що йому подобається, а що ні. У дорослих цей процес втрачається, що призводить до появи тривожності та захисних механізмів.

Актуалізація своїх можливостей та здібностей веде до розвитку, за висловом К. Роджерса, "людина, яка повноцінно функціонує". До цього ідеалу можна лише наближатися через пізнання себе, свого внутрішнього досвіду.

Метою особистісного зростання, повноцінного функціонування є, за висловом К. Роджерса, "хороше життя", яке означає не життя, заповнене задоволеннями, не багатство чи владу, не цілковитий контроль над собою чи спокій, а рух тим шляхом, який обрав сам організм. Людина, яка вільно рухається шляхом свого особистісного зростання, найповніше функціонує.

З проблематикою особистісного зростання пов'язані також усі психологічні дослідження А. Маслоу, який і саму психологію, власне, розглядає як один із засобів, що сприяє соціальному і психологічному благополуччю. Він запроваджує поняття самоактуапізацй особистості - це цілковите повне використання нею своїх талантів, здібностей, можливостей тощо.

Особистісне зростанням, за Маслоу, є задоволенням все більш високих потреб, якими в його ієрархії є потреби в само актуалізації. Рух до само актуалізації не може початися, поки індивід не звільниться від домінування нижчих потреб, як-от потреб у безпеці та визнанні. Прагнення до високої мети саме собою є показником психологічного здоров'я. Процес особистісного зростання здійснюється шляхом роботи самоактуалізації, за якою стоять тривалість, безперервність процесу зростання і якомога максимальніший розвиток здібностей.

Позитивні результати самоактуалізації матиме особистість із такими характеристиками:

- більш ефективне сприймання реальності та більш комфортні відносини з нею;

- прийняття (себе, інших, природи);

- спонтанність, простота, природність;

- сконцентрованість на завданні (на відміну від сконцентрованості на собі);

- деяка відстороненість і потреба бути наодинці;

- автономія, незалежність від культури та середовища;

- постійна свіжість оцінення;

- містичність та досвід переживання вищих станів;

- почуття єдності з іншими;

- більш глибокі міжособистісні стосунки;

- демократична структура характеру;

- розрізнення засобів і мети, добра і зла;

- філософське, доброзичливе почуття гумору;

- самоактуалізована творчість;

- протистояння аккультурації, насадженню будь-якої часткової культури.

Маслоу зазначав, що самоактуалізовані люди не є досконалими, вільними від помилок, їм можуть бути властиві й проблеми пересічних людей: почуття провини, тривожність, сум, внутрішні конфлікти тощо. Але разом з тим вони обирають складні творчі завдання, які вимагають великих зусиль.

Самоактуалізовані особистості постійно захоплені якоюсь справою, і захоплені настільки, що відмінності між роботою і задоволенням для них щезають. Вони присвячують своє життя тому, що А. Маслоу називає вищими цінностями (істина, краса, добро, досконалість, цілісність тощо), або метапотребами.

Він описує вісім шляхів самоактуалізіції:

1) повна віддача переживанням, коли людина цілком розкриває свою сутність;

2) відмова від загальноприйнятої поведінки, вміння прислухатися до внутрішнього голосу, голосу "самості";

3) що миттєві прогресивні вибори, які сприяють особистісному зростанню;

4) чесність, взяття відповідальності на себе;

5) готовність не подобатись іншим;

6) прагнення робити свою справу настільки добре, наскільки це можливо;

7) граничні, вищі переживання, моменти екстазу;

8) виявлення індивідом того, ким він є, що йому подобається, а що ні, що для нього добре, а що погано, куди він рухається й у чому полягає його місія.

Самоактуалізація вимагає відмови від захисного механізму де-сакралізації (зневіри в існуванні справжніх цінностей та чеснот) та навчання ресакралізації як бачення кожної людини, за висловом Б. Спінози, "в аспекті вічності" тобто бачення святого, вічного. Вона досягається шляхом маленьких, послідовно накопичуваних досягнень.

А. Маслоу певною мірою індентифікує поняття самоактуалізації з поняттям креативності (творчих здібностей).

Ш. Бюлер розробила теорію розвитку людини, поклавши в основу ідею про те, що в основі людської природи лежить "намір" (інтенція). Інтенціональність проявляється протягом життя в здійснюваних виборах для досягнення мети, яку сама людина може і не усвідомлювати. Лише один раз у житті, на думку Бюлер, наприкінці його, людина здатна усвідомити глибину, сутність своїх очікувань та оцінити, наскільки вони досягнуті.

У зв'язку з формуванням і досягненням мети Ш. Бюлер вирізняє п'ять фаз життєвого циклу.

Фаза І триває до 15-річного віку. Для неї характерна відсутність конкретної мети. Дитина живе сучасним і має про майбутнє розмиті уявлення. В цей період відбувається переважно розвиток фізичних і розумових здібностей.

Фаза 11 триває від 15 до 20 років і відповідає підлітковому та юнацькому вікові. В цей період людина усвідомлює свої потреби, здібності та інтереси. Вона виношує плани щодо вибору партнера, професії, розмірковує над сенсом життя, оцінює свої можливості та здібності.

Фаза НІ - період від 25 до 40-45 років, період зрілості й розквіту. Це найбагатший період життя, поза як людина досягає поставленої мети, стабільності як у професійному, так і в особистому плані.

Фаза IV триває від 45 до 65 років. У цей період людина підбиває підсумки своєї минулої діяльності й досягнень, щось переглядає та переосмислює відповідно до статусу, віку, фізичних сил.

Фаза V починається в похилому віці, в 65-70 років. У цей період люди не мають перед собою мети, яку ставили в молодості, більше уваги приділяють відпочинку, здоров'ю. Оглядаючи своє життя як дещо цілісне, людина аналізує його результати, досягнення.

Соціокультурне середовище становить лише джерело розвитку особистості, а не чинник, що безпосередньо визначає поведінку. Як умова реалізації діяльності людини воно є носієм тих суспільних норм, цінностей, ролей, знарядь, системи знаків, з якими індивід має справу. Справжня основа і рушійна сила особистості - спільна діяльність і спілкування. Взаємовідносини між індивідом як продуктом антропогенезу, особистістю, що засвоїла суспільно-історичний досвід, і індивідуальністю, що перетворює світ, можуть бути передані формулою: "Індивідом народжуються. Особистістю стають. Індивідуальність відстоюють".

Акцент на суспільно-історичній природі особистості проходить червоною ниткою через праці психологів, проте погляди авторів відрізняються тим, де вони проводять межу між особистісним та не особистісним.

Наприкінці 70-х років встановився системний підхід до вивчення проблем особистості. В межах цього підходу особистість розглядається як відносно стійка, структурована сукупність психічних властивостей, як результат входження індивіда в простір між індивідуальних зв'язків.

 

 

Хмельницька гуманітарно-педагогічна академія

 

 

Висновки

Безумовно, ідея поєднання в одному систематизованому нормативно-правовому акті загальних умов регулювання суспільних відносин - цілісного утворення, які складаються з елементів, що трансформуються один в одного у процесі взаємодії, заслуговує на увагу. Узагальнення розрізнених елементів в загальну для них логічно структуровану систему норм права значно полегшить їх правозастосування. Таким нормативним актом повинен стати Кодекс України про інтелектуальну власність, який буде мати чітку структуру та містити загальні, принципові положення щодо інтелектуальної власності.

Проте на сьогодні ні законодавець, ні наукові кола не змогли запропонувати законопроект, який відповідав би реаліям сучасності. Напевно, це справа часу і законодавець прийде до прийняття відповідного кодифікованого нормативно-правового акту, а поки здійснюватиме приведення законодавчого масиву у відповідність з Цивільним кодексом України і гармонізуватиме українське законодавство з нормативно-правовими актами Європейського Союзу у сфері інтелектуальної власності.

Саме тому, в основу сучасних процесів у сфері інтелектуального власності повинно бути покладено процес вдосконалення правового регулювання, в якому утілюються такі зміни, доповнення, удосконалення правового механізму, які дозволяють створити в результаті одне ціле, специфічне, але узагальнене, тобто, комплексний інститут інтелектуальної власності.

 

Хмельницька гуманітарно-педагогічна академія

 

 

Повідомлення з

Української мови

 

Виконала:

студентка групи ПО-71

Кравчук Лілія

 

 

Методи класного читання

Фонетичний метод. Фонетичний підхід заснований на алфавітному принципі. В основі - навчання вимові букв і звуків (фонетиці), а коли дитина накопичує достатні знання, він переходить до складах, а потім і до цілих словами. У фонетичному підході є два напрямки:

Метод систематичної фонетики. Перед тим як читати цілі слова, дітей послідовно навчають звуків, відповідним буквах, і тренують на поєднання цих звуків. Іноді програма включає в себе і фонетичний аналіз - вміння маніпулювати фонемами.

Метод внутрішньої фонетики приділяє основну увагу візуальному та смисловому читання. Тобто дітей вчать впізнавати або ідентифікувати слова не за допомогою літер, а за допомогою малюнка чи контексту. І вже потім, аналізуючи знайомі слова, вивчаються звуки, що позначаються літерами. У цілому у цього методу ефективність нижче, ніж у методу систематичної фонетики. Це пов'язано з деякими особливостями нашого мислення. Вчені з'ясували, що здібності до читання напряму пов'язані зі знанням букв і звуків, здатністю виділяти фонеми в усному мовленні. Ці навички при початковому навчанні читання виявляються навіть важливіше, ніж загальний рівень інтелекту.

Лінгвістичний метод. Лінгвістика - це наука про природу і про будову мови. Частина її використовується при навчанні читання. Діти приходять до школи з великим запасом слів, і це метод пропонує починати навчання на тих словах, які часто використовуються, а також на тих, які читаються так, як пишуться.Саме на прикладі останніх дитина засвоює відповідності між літерами і звуками.

Метод цілих слів. Тут дітей навчають розпізнавати слова як цілі одиниці, не розбиваючи на складові. У цьому методі не вчать ні назв букв, ні звуків. Дитині показують слово і вимовляють його. Після того як вивчено 50-100 слів, йому дають текст, в якому ці слова часто зустрічаються.
У Росії цей метод відомий як метод Глена Домана. Поборники раннього розвитку захоплювалися ним у 90-х роках.

Метод цілого тексту. У чомусь схожий з методом цілих слів, але більше апелює до мовного досвіду дитини. Наприклад, дається книга із захоплюючим сюжетом. Дитина читає, зустрічає незнайомі слова, про сенс яких йому потрібно здогадатися за допомогою контексту або ілюстрацій. При цьому заохочується не тільки читання, але і написання власних оповідань.

Мета цього підходу – зробити процес читання приємним. Одна з особливостей - фонетичні правила узагалі не пояснюються. Зв'язок між літерами і звуками встановлюється в процесі читання, неявним шляхом. Якщо дитина читає слово неправильно, його не виправляють. Чільний аргумент: читання, як і освоєння розмовної мови, природний процес, і діти здатні освоїти всі тонкощі цього процесу самостійно.

Метод Зайцева. Микола Зайцев визначив склад як одиницю будови мови. Склад - це пара з приголосної і гласною, або з приголосної та твердого або м'якого знака, або ж одна буква. Склади Зайцев написав на гранях кубиків. Кубики він зробив різними за кольором, розміром і звуку, який вони видають. Це допомагає дітям відчути різницю між голосними і приголосними, дзвінкими і м'якими. Користуючись цими складами, дитина складає слова.

Методика належить до фонетичним методів, адже склад - це або склад, або фонема. Таким чином, дитина вчиться читати відразу по фонемам, але ще при цьому ненав'язливо отримує поняття про буквено-звукових відповідностях, оскільки на гранях кубиків він зустрічає не тільки склади, але букви "поодинці".

Метод Мура. Мур починає з того, що навчає дитину буквах і звуків. Він вводить дитину в лабораторію, де стоїть спеціальна друкарська машинка. Вона вимовляє звуки, а також назви знаків пунктуації та цифр, коли натискаєш на відповідну клавішу. На наступному етапі дитині показують поєднання букв, наприклад, прості слова, і просять набрати їх на друкарській машинці. І так далі – писати, читати і друкувати.

Метод Монтессорі. Марія Монтессорі давала дітям букви алфавіту і вчила дізнаватися їх, писати і вимовляти. Пізніше, коли діти навчалися з'єднувати звуки в слова, вона пропонувала з'єднувати слова у речення.

 

 

Повідомлення з психології особистості