Історія розвитку права інтелектуальної власності

Визначення поняття інтелектуальної власності, дослідження історичного розвитку її правової охорони та сучасних тенденцій розвитку законодавства у цій сфері - ось ті перші питання, без яких є неможливим правильне застосування законодавства. Посадовим особам, яких наділено правом складання адміністративних протоколів за порушення прав на об’єкт права інтелектуальної власності та здійснення провадження у відповідних справах, необхідно мати той мінімум теоретичних знань про інтелектуальну власність, який дав їм можливість легко орієнтуватися у масиві правових норм, які передбачають захист інтелектуальної власності, своєчасно реагувати на порушення прав інтелектуальної власності, а також боротися з такими правопорушеннями.

У науковій і спеціальній літературі термін “інтелектуальна власність" різними авторами не завжди трактується однозначно. Розуміння цього поняття ускладнюється тим, що законодавець також закріплює нечіткі формулювання, які неоднозначно виражено навіть у міжнародно-правових актах щодо охорони інтелектуальної власності. Крім того інтелектуальна власність - це “об’єкт правої охорони”, а не річ і не “сукупність прав”, обтяжена зобов’язальними характеристиками. Інтелектуальна власність є спорідненою “безтілесної речі”, на яку людина має природне право, що за своєю природою є таким самим, як, скажімо, право на “життя”, “здоров’я" або інші подібні об’єкти природно-правової охорони.

Саме це значно ускладнює доктринальне розроблення поняття “інтелектуальна власність”, а також усвідомлення її сутності.

Конвенцією про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності, прийнятою 14 липня 1967 року, вперше на законодавчому рівні було закріплено поняття “інтелектуальна власність”.

Остаточно термін “інтелектуальна власність" у сучасне українське законодавство було впроваджено після прийняття у 1996 році Конституції України.

Хоча у стаття 41 КУ, яка закріплює свободу літературної, художньої, наукової та технічної творчості, захист інтелектуальної власності, авторських прав громадян, їх моральних і матеріальних інтересів, які виникають з огляду на різні види інтелектуальної діяльності, не розкрито зміст зазначеного поняття, у ній підкреслено, що “інтелектуальна власність" охороняється законом.

Узагальнене законодавче поняття інтелектуальної власності закріплено у статті 418 ЦК України,відповідно до якої під інтелектуальною власністю розуміють право особи на результати інтелектуальної, творчої діяльності або інший об’єкт права інтелектуальної власності, визначений цим Кодексом та іншим законом.

Як бачимо, законодавець пішов шляхом використання поняття “інтелектуальна власність" у збірному значенні, розуміючи під нею права як майнового, так і особистого характеру на результати інтелектуальної діяльності та прирівняні до них об’єкти, конкретний перелік яких встановлюється законодавством з урахуванням прийнятих міжнародних актів.

Трактування терміна “інтелектуальна власність" у сучасній юридичній науці характеризується існуванням, конкуренцією та поєднанням різнихтеоретичних концепцій інтелектуальної власності. Представниками провідних наукових шкіл наведено чимало класифікацій теорій права інтелектуальної власності, кожна з яких має як переваги, так і недоліки. Так, В.Д. Базилевич виокремлює у сучасній дискусії щодо права інтелектуальної власності теорію права власності, теорію особистих прав, теорію інтелектуальних прав.

У своїй монографії “Охорона права інтелектуальної власності: авторсько-правовий аспект” відомий цивіліст Р.Б. Шишка всі теорії поділяє на певні групи суб’єктивних прав:

1. Теорія виключних прав, яка відносить права автора до суб’єктивних прав, що полягають у можливості використання будь-яким не забороненим законом способом результату інтелектуальної діяльності й у сукупності специфічних особистих немайнових прав, пов’язаних зі створенням творчого результату.

2. Концепція інтелектуальної власності, що відносить сукупність досліджуваних нами прав до класу речових.

3. Теорія особистості, що розміщує права автора переважно у класі особистих.

4. Теорія інтелектуальних прав, що називає авторські та патентні права правами особливого роду (sui generis), що заходяться за межами класичного розподілу цивільних прав на речові, зобов’язальні й особисті.

Як відомо, на сьогодні у світовій цивілістичній науці переважають дві концепції інтелектуальної власності: концепція виключних прав і концепція пропрієтарної власності.

З розвитком на основі теорії інтелектуальної власності теорії виключних прав у науці виникло питання про законодавче закріплення терміна “виключні права" замість терміна “інтелектуальна власність”. Превалювання теорії виключних прав властиво російській юридичній науці. Так, на думку сучасного російського науковця В.А. Дозорцева було б раціонально використовувати узагальнюючий термін “інтелектуальне право”, поряд з “виключними правами". У сусідній Республіці Білорусь розділ V Цивільного кодексу має назву “Виключні права на результати інтелектуальної діяльності (інтелектуальна власність)". Стаття 139 Цивільного Кодексу Республіки Білорусь свідчить про те, що у випадках і порядку, встановлених цим Кодексом та іншим законодавством, визнається виключне право (інтелектуальна власність) громадянина чи юридичної особи на охоронювані результати інтелектуальної діяльності та прирівняні до них засоби індивідуалізації юридичної особи, індивідуалізації продукції, здійснюваних робіт і послуг (фірмове найменування, товарний знак, знак обслуговування тощо. Отже, як бачимо, у Республіці Білорусь також превалює теорія виключних прав, але не тільки у науці, її положення вже знайшли відображення і у законодавстві. Прихильником теорії виключних прав в українському науковому просторі є Р.Б. Шишка, який зазначає: “…інтелектуальною власністю слід вважати лише майнові права, які полягають у монопольному праві використовувати переваги новинки самому, на певний час заборонити це робити іншим особам чи надати їм це право за винагороду”.

Українські вчені О.А. Підопригора, О.О. Підопригора, О.В. Дзера, Н.С. Кузнєцова, представники пропрієтарної теорії розглядають права на результати інтелектуальної діяльності, як право власності. С.О. Довгий, В.С. Дроб’язко, В.О. Жаров, О.Д. Святоцький стверджують: “вираз “інтелектуальна власність" за своєю суттю не більше ніж логічна абстракція, що використовується в ряді міжнародних конвенцій, у законодавстві, в науковій літературі та в практиці багатьох країн для позначення сукупності виняткових прав на результати інтелектуальної і, передусім, творчої діяльності, а також на прирівняні до них за правовим режимом засоби індивідуалізації юридичних осіб, продукцію, роботи і послуги".

Отже, трактування терміна “інтелектуальна власність" у наукових колах характеризується плюралізмом теорій та поглядів. Дослідники визначають цю категорію як:

- сукупність виключних прав на результати інтелектуальної діяльності, а також на деякі інші прирівняні до них об’єкти;

- форму відносин уповноваженого суб’єкта до результатів інтелектуальної діяльності і прирівняних до них засобів індивідуалізації, які одержали правове вираження у визнанні і захисті державою особливого роду виключних прав на них (прав інтелектуальної власності), що закріплюють винятковий і абсолютний характер панування над нематеріальним об’єктом та свідчать про певний рівень економічного, соціально-політичного та культурного розвитку суспільства й держави;

- об’єктивне втілення створюваних у процесі інтелектуальної діяльності людини суспільно корисних результатів;

- права на результати розумової діяльності людини у науковій, художній, виробничій та інших галузях.

Плеяда молодих учених визначають цей термін наступним чином. У своєму дисертаційному дослідженні на тему “Інтелектуальна власність як теоретико-правова категорія" М.А. Верхольотов зазначає, що інтелектуальна власність - це абстрактна правова категорія, яка визначає об’єктивне втілення створюваних у процесі інтелектуальної діяльності людини суспільно корисних результатів, які не мають матеріальної форми, але визнаються охороноздатними з огляду на оригінальність втіленого у них творчого задуму. Визнаючи певну цінність цього визначення, вважаємо, що воно розкриває поняття інтелектуальної власності більше як теоретичну категорію, а не як правову, бо воно з’ясовує семантику самого поняття інтелектуальної власності. Помилковою, на наш погляд, у ньому є фраза “результатів, які не мають матеріальної форми”, оскільки О.А. Підопригора, О.О. Підопригора акцентують увагу на тому, що результат інтелектуальної діяльності має бути втіленим у певну об’єктивну форму і здатним до відтворення. Б.Л. Терещенко підтримує положення теорії виключних прав. Усі розглянуті підходи, мають велике значення для подальшої доктринальної розробки поняття “інтелектуальна власність”, яка повинна привести до одностайності у вирішення зазначеного питання. Не зупиняючись детальніше на цій проблемі, вважаємо можливим відзначити умовність терміну “інтелектуальна власність" і його використання у збірному значенні.

Отже, приєднуючись до теорії виключних прав, на наш погляд, під інтелектуальною власністю необхідно розуміти сукупність виключних прав особистого та майнового характеру на результати інтелектуальної діяльності, а також деякі інші прирівняні до них об’єкти, конкретний перелік яких встановлюється чинним українським законодавством.

У сучасній науковій літературі немає єдності поглядів також і щодо структури інтелектуальної власності. Зауважимо, що на сьогоднішній день поглядів щодо включення до структури інтелектуальної власності чотирьох груп об’єктів, які регулюються спеціальним законодавством, дотримується більшість представників науки у цій сфері. За традицією, що існує, науковці виділяють такі групи прав:

1. Авторські і суміжні права.

2. Право промислової власності.

3. Права на засоби індивідуалізації учасників цивільного обігу товарів, послуг.

4. Права на нетрадиційні об’єкти інтелектуальної власності.

Слід зауважити, що кожна група прав інтелектуальної власності охороняє певні об’єкти.

Невеликий історичний екскурс дасть уявлення про сутність правової охорони інтелектуальної власності. Історія правового регулювання відносин, пов’язаних із інтелектуальною власністю, налічує десятки тисячоліть, а правові норми, які охороняли ці відносини, є чи не найдавніші серед інших юридичних правил поведінки.

Закономірності діалектики є такими, що будь-який рух у майбутнє неможливий без спирання на минуле. Ю.І. Новик зазначає, що створенню правових норм завжди передує відображення у суспільній правосвідомості тих соціальних потреб, на які ці норми покликані відгукнутися. Отже, для того, щоб пропонувати будь-які шляхи вдосконалення тих чи інших правових норм, необхідно дослідити той історичний період, упродовж якого вони зароджувалися та розвивалися.

Звертаючи увагу на генезис та основні етапи розвитку правової охорони інтелектуальної власності, слід зазначити, що оптимальним критерієм періодизації її історії є, мабуть, модифікація форм власності.

Джерела правового регулювання охорони інтелектуальної власності беруть свій початок з глибокої давнини. Наприклад, ще на світанку людства, у період первісного ладу, ретельно зберігалися і передавалися у спадок секрети добування вогню, створення зброї тощо. Слід зазначити, що у цей період регулятором відносин був формально незакріплений звичай.

За часів Античності, не було будь-яких законів про права авторів і винахідників, але вже у Стародавньому Єгипті та Стародавній Греції існувало поняття літературної власності, що підтверджується чисельними прикладами. Так, Аристофан неодноразово дорікав своїм суперникам за плагіат, й одночасно сам часто використовував мотиви інших авторів. Філострат із Олександрії звинувачував Софокла у запозиченнях із трагедій Есхіла, а Есхіла - у запозиченнях у Фрініха. Ще одним яскравим прикладом регулювання суспільних відносин у сфері інтелектуальної власності може бути випадок, який описано у VII книзі трактату Вітрувія “Про архітектуру”, де йдеться про літературні змагання, які відбувалися в Олександрії. Суддя змагань, граматик Аристофан, присудив нагороду аж ніяк не найкращому письменникові. На запитання про мотиви такого рішення Аристофан відповів, що всі інші учасники змагання надали точні копії творів інших авторів. Після цього всіх плагіаторів було вигнано з Олександрії. А в Афінській республіці існувало право на захист цілісного твору і заборона вносити до нього зміни. Ідея охорони об’єктів права інтелектуальної власності набуває свого розвитку разом із законодавчим закріпленням приватної власності у Римі, де було розроблено розгорнуту договірну систему. Саме тому, у той час для видання творів уже була необхідною наявність згоди автора, між видавництвом і автором укладалися угоди про видання книг. Отже, можна зробити висновок про те, що вже за часів Античності існувала потреба в регулюванні суспільних відносин у сфері інтелектуальної власності, але на світанку людської цивілізації практично не було ні фактичних прав, ні юридичних документів на результати творчої діяльності. Вважаємо, що саме виникнення друкарства стало підґрунтям формування законодавства про охорону інтелектуальної власності.

В епоху Середньовіччя появі законів, пов’язаних з інтелектуальною власністю, передував досить тривалий період видачі привілеїв, які охороняли відносини в цій сфері. Перші привілеї щодо захисту видавничої справи було видано у 1357 році в Лондоні гільдії переписувачів і художників-ілюстраторів на монопольне право видавництва, а також у 1491 році у Венеції власникам типографій Ратдольфу та А. Мануцію. В Англії у 1567 році королева Єлизавета видала Гастінгсу привілей на виключне право торгувати особливою тканиною “he could have the sole trade”. Дещо пізніше було видано привілей Гумфрею на інструмент для виплавки свинцю. Слід зауважити, що привілеї надавалися за особисті заслуги без будь-якої законодавчої регламентації порядку їх видачі. Система привілеїв, тобто монопольних прав, зазнавала дедалі більшої критики, автори та винахідники все активніше заявляли про свої права.

Тільки у XV-XVII ст. в Європі виникають закони, які охороняють права творчості. Охорона прав винахідників розпочалася вперше у Венеціанській республіці. 19 березня 1474 року там було прийнято закон про монопольне право автора на використання свого винаходу протягом 10 років. У 1546 році видано королівський указ, згідно з яким будь-який твір, що було надруковано в Англії, повинен мати відомості про автора і типографа, містити дату опублікування. Взагалі Англія вважається першою країною, в якій об’єкти права інтелектуальної власності підлягали офіційній охороні. Так, ще у 1623 році за правління короля Якова Стюарта було прийнято “Статут про монополії", яким визнавалося виключне і незалежне монопольне право автора на користування протягом 14 років вигодами та перевагами створеної і застосованої технічної новинки. Вважаємо обґрунтованою критику О.О. Пиленка щодо визнання зазначеного закону, як прообразу сучасних законів в сфері промислової власності. Він зазначав, що згадування виключних прав, які ґрунтуються на привілеї, є лише суто зовнішнім явищем, що суттєво не вплинуло на еволюцію принципів.

В юридичній літературі першим значним положенням про авторське право прийнято визнавати Статут королеви Анни, прийнятий 10 квітня 1710 року.

У ХVІІІ столітті законодавством Франції також передбачалася охорона права інтелектуальної власності. Так, Людовик XVI видав у 1777 році 6 ордонансів, які визнавали за авторами права на публікацію і продаж своїх творів. Пізніше декретами 1791 і 1793 років було встановлено право на використання твору і виключне право автора на відтворення своєї літературної праці. Серед німецьких держав Саксонія першою у 1694 році прийняла закон про захист авторських прав. Саме тоді виникають перші федеральні закони Північно-Американських Сполучених Штатів щодо охорони книг, карт, вистав та інших форм творчості. Більш повний розгляд цих питань є темою спеціального дослідження та виходить за межі цієї роботи.

Щодо генезису правової охорони інтелектуальної власності в Україні, слід зазначити, що в різні часи діяли закони тих держав, до складу яких входили українські землі: Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Російської держави, Австро-Угорщини.

На відміну від західноєвропейських країн становлення і розвиток правової охорони авторського права у нашій державі припали на ХІХ століття. Переважно, більш пізній розвиток обумовлювався її соціально-економічним та політичним становищем України, своєрідністю її історичного розвитку. Першими вітчизняними законодавчими актами у сфері інтелектуальної власності стали: Патентний закон Російської Імперії “Про привілеї на різні винаходи і відкриття у мистецтві та ремеслах” (1812) і Цензурний статут (1828) з окремою главою “Про складачів і видавців книг”.

Подальший розвиток законодавства у ХІХ ст. відбувався шляхом розширення переліку об’єктів охорони. Наприклад, у 1845 і 1848 роках було визнано права на музичну та художню власність. Важливим етапом розвитку авторського права царської Росії стало прийняття у 1911 році Закону “Положення про авторське право”, який був чинним і на території сучасної України.

Лютнева буржуазно-демократична революція 1917 року не змінила норми щодо інтелектуальної власності, а вже Жовтнева соціалістична революція 1917 року рішуче і скасувала нормативні Російської імперії і оголосила намір будувати нове, соціалістичне право, у тому числі й право інтелектуальної власності.

Взагалі, в період з 1917 року по теперішній час у сфері формування законодавства з забезпечення права інтелектуальної власності, на нашу думку, можна виділити такі етапи:

1. 1917-1924 рр. Цей період характеризувався занепадом розвитку вітчизняного законодавства у сфері інтелектуальної власності.

2. 1924-1928 рр. Значним етапом розвитку інституту інтелектуальної власності стало прийняття двох нормативно-правових актів: 12 вересня 1924 року ЦВК СРСР прийнято Положення про патенти на винаходи, згідно з яким патент знову стає єдиною формою охорони винахідницьких прав, а у сфері охорони авторського права 30 січня 1925 року - загальносоюзний Закон “Основи авторського права”, який набув досить широкого практичного застосування.

3. 1928-1961 рр. Цей етап відзначився прийняттям нового загальносоюзного Закону “Основи авторського права" (16 травня 1928 року). Після набрання чинності цього Закону у всіх союзних республіках було прийнято республіканські закони. Так, 6 лютого 1929 року постановою ЦВК і РНК УРСР затверджено перший український Закон “Про авторське право”. Щодо права промислової власності, то тут законодавець теж не стояв на місці. У 1931 році закон “Про патенти та винаходи” було замінено положенням “Про винаходи і технічні вдосконалення”. За цей період законодавство про винаходи переглядалося ще двічі - у 1941 і в 1959 роках. Закон про промислові зразки 1924 року скасували в 1936 році. Нового акту прийнято не було. Охорону промислових зразків здійснювали у межах законодавства про авторське право.

4. 1961-1973 рр. Цей етап розпочався після прийняття у 1961 році загальносоюзного Закону “Основи цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік”. Безумовно, перевагою цього нормативно-правового акту було те, що інститут інтелектуальної власності включено до складу цивільного законодавства, що збільшило його правове значення.

5. 1973-1991 рр. У цей період простежується активна участь держави у міжнародній охороні інтелектуальної власності. У зв’язку з чим виникає потреба вдосконалення національно-правового регулювання у сфері інтелектуальної власності. Юристи-фахівці висловлюють думки про необхідність наближення правового регулювання у вищезазначеній сфері до принципів, характерних для більшості розвинених країн. Для цього пропонувалося узгодити законодавство у сфері інтелектуальної власності з вимогами основних міжнародних конвенцій.

6. 1991 р. - дотепер. Після набуття Україною статусу самостійної держави й зорієнтованістю її на розвиток ринкових відносин дався взнаки недостатній рівень охорони інтелектуальної власності. Виникла потреба у створенні власного законодавства у сфері інтелектуальної власності, приведенні його у відповідність до міжнародного законодавства. Цей період характеризується розширенням сфери системи охорони інтелектуальної власності, поступовою адаптацією національного законодавства до міжнародних норм. Деякі вчені пропонують поділяти період становлення вітчизняної, суто української, системи охорони інтелектуальної власності на підетапи:

- 1991-1994 рр. - створення першочергових законодавчих засад та створення базових організаційних структур;

- 1995-1999 рр. - запровадження курсу на здійснення соціально-економічних реформ, спрямованого на застосування міжнародних стандартів у сфері охорони інтелектуальної власності;

- 2000 р. - дотепер - удосконалення створених на передніх етапах нормативно-правових актів, інтенсифікація участі України в системі міжнародних конвенцій і договорів з інтелектуальної власності.

Таким чином, здійснене дослідження історичного генезису правової охорони інтелектуальної власності дає можливість умовно і, насамперед, з пізнавальною метою, поділити історичний шлях формування законодавства про інтелектуальну власність на такі етапи:

1-й етап - зародження (період Античності: III ст. до н. е. - ІІ ст.)

2-й етап - становлення (період Середньовіччя: V-XVII ст.)

3-й етап - розвиток (період Нового часу XVII: - XIX ст.)

4-й етап - удосконалення і приведення у відповідність до соціально-економічного та політичного розвитку (з ХІХ - дотепер).

На нашу думку, такий поділ історичного шляху розвитку правової охорони інтелектуальної власності дасть можливість надалі більш поглиблено досліджувати тенденції розвитку законодавства про інтелектуальну власність і вносити відповідні пропозиції щодо його вдосконалення.

На сьогодні в Україні правовідносини у сфері інтелектуальної власності регулюються окремими положеннями Конституції України, нормами Цивільного, Кримінального, Господарського, Митного кодексів України, Кодексу України про адміністративні правопорушення, а також нормами десяти спеціальних законів і майже ста підзаконних нормативно-правових актів. Законодавство України в сфері інтелектуальної власності нині є розрізненим і нескоординованим, а тому потребує певної систематизації. Безумовно, що центральна роль в ієрархії системи законодавства у сфері інтелектуальної власності належить прийнятому 16 січня 2003 року Верховною Радою України Цивільному кодексу України, четверта книга якого має назву “Право інтелектуальної власності".

Що стосується адміністративно-правової охорони інтелектуальної власності, то поява у чинному кодексі статті, яка передбачала відповідальність за порушення прав інтелектуальної власності, зумовило прийняття Закону України “Про охорону прав на сорти рослин”. Так, у 1994 році в Кодексі України про адміністративні правопорушення з’явилася стаття 51-2 “Порушення прав власника патенту на сорти рослин” і тільки у 2001 році Законом України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення відповідальності за порушення прав на об’єкти права інтелектуальної власності" редакцію зазначеної статті було змінено чинною статтею.

У нормах спеціальних законів безпосереднє вказування на захист інтелектуальної власності адміністративним законодавством зазначено у ст.51 Закону України “Про авторські та суміжні права". У всіх інших зазначається, що порушення прав власника тягне за собою відповідальність згідно з чинним законодавством України, яке передбачає і адміністративну відповідальність.

Отже, можна висновувати про те, що інститут адміністративної відповідальності за порушення прав на об’єкт права інтелектуальної власності є новим для сучасної адміністративістики, саме тому існує реальна потреба з урахуванням новітніх досягнень науки адміністративного права, вітчизняного та зарубіжного досвіду виробити оптимальні рекомендації для удосконалення адміністративної відповідальності за зазначені правопорушення, виробити раціональний і ефективний механізм її реалізації.

Окрім зазначених національних нормативно-правових актів, в Україні застосовуються також норми міжнародного права. Так, Україна є учасницею 18 багатосторонніх міжнародних договорів у сфері інтелектуальної власності, які адмініструє Всесвітня організація інтелектуальної власності, а також п’яти міжнародних угод держав СНД і десяти двосторонніх міжурядових угод у цій сфері.

Отже, на сьогодні Україна стоїть на шляху реформування власної системи права інтелектуальної власності (інтелектуального права). З одного боку Україна бере участь в усіх основних (базових) загальновизнаних міжнародних договорах у сфері охорони інтелектуальної власності, а з іншого - українське законодавство в цій сфері сформовано аж ніяк не остаточно. На необхідність оновлення наявної системи інтелектуального законодавства звертається увага в наукових статтях, а також у багатьох документах як дослідницького, так і політичного змісту, таких як: Програма інтеграції України до Європейського Союзу, Рекомендації парламентських слухань: “Захист прав інтелектуальної власності в Україні: проблеми законодавчого забезпечення та правозастосування".

Сьогодні триває дискусія про подальші шляхи розвитку системи законодавства про інтелектуальну власність. Все більшої уваги приділяється державній політиці у сфері регулювання суспільних відносин з приводу інтелектуальної власності щодо відповідності світовим стандартам і бажанні провести гармонізацію внутрішнього законодавства до нормам основних міжнародно-правових актів. Про невідповідність деяких положень внутрішнього законодавства нормам конвенцій і міжнародних договорів, до яких приєдналася Україна, йдеться у багатьох дослідницьких роботах, присвячених проблемам регулювання інтелектуально-правових відносин. Також на сьогодні існують закони, які не приведено у відповідність до Цивільного кодексу України, не врегульовано належним чином питання охорони комп’ютерних програм, баз даних, промислових зразків та корисних моделей, “ноу-хау”, раціоналізаторських пропозицій, існує неоднозначність термінології в різних нормативно-правових актах.

У сучасній юридичній науці панує думка про те, що розв’язання наявних законодавчих проблем є можливим із прийняттям єдиного закону, який би визначав систему норм інтелектуального права загалом. Прикладом може бути практика Франції, де Кодекс інтелектуальної власності містить основи охорони і правового регулювання зазначеної сфери. Заслуговують на увагу і здобутки російських учених-цивілістів і фахівців з інтелектуальної власності, які стверджують, що правова природа інтелектуальної власності більш ніж специфічна порівняно із природою об’єктів цивільного права і, за таких умов, включення нормативно-правової бази інтелектуального права до Цивільного кодексу спричиняє до порушення зв’язку елементів загальної частини ЦК РФ з елементами інших його складових частин. Саме тому вони наголошують на необхідності підготовки і прийняття Кодексу інтелектуальної власності. В Україні у 2004 році також було зроблено спроби кодифікувати сферу інтелектуальної власності. Так, народними депутатами України Б.І. Тарасюком і Р.М. Зваричем подано до Верховної Ради України проект Кодексу України про інтелектуальну власність (реєстрація №5620 від 07.06.2004 року), у якому запропоновано прийняти єдиний консолідований акт, скасувавши при цьому Книгу ІV Цивільного кодексу України “Право інтелектуальної власності”, Главу 16 Господарського кодексу України, спеціальні закони України, якими регламентовано різні питання зазначеної сфери. Але запропонований проект мав низку недоліків: звужував сферу регулювання, мав некоректно сформульовані положення, неузгодженість норм тощо. З цього питання було проведено наукову експертизу та круглий стіл у Верховній Раді України, та вирішено прийняття запропонованого Кодексу про інтелектуальну власність не обґрунтованим.

Висновки

Безумовно, ідея поєднання в одному систематизованому нормативно-правовому акті загальних умов регулювання суспільних відносин - цілісного утворення, які складаються з елементів, що трансформуються один в одного у процесі взаємодії, заслуговує на увагу. Узагальнення розрізнених елементів в загальну для них логічно структуровану систему норм права значно полегшить їх правозастосування. Таким нормативним актом повинен стати Кодекс України про інтелектуальну власність, який буде мати чітку структуру та містити загальні, принципові положення щодо інтелектуальної власності.

Проте на сьогодні ні законодавець, ні наукові кола не змогли запропонувати законопроект, який відповідав би реаліям сучасності. Напевно, це справа часу і законодавець прийде до прийняття відповідного кодифікованого нормативно-правового акту, а поки здійснюватиме приведення законодавчого масиву у відповідність з Цивільним кодексом України і гармонізуватиме українське законодавство з нормативно-правовими актами Європейського Союзу у сфері інтелектуальної власності.

Саме тому, в основу сучасних процесів у сфері інтелектуального власності повинно бути покладено процес вдосконалення правового регулювання, в якому утілюються такі зміни, доповнення, удосконалення правового механізму, які дозволяють створити в результаті одне ціле, специфічне, але узагальнене, тобто, комплексний інститут інтелектуальної власності.

 

Хмельницька гуманітарно-педагогічна академія