Виникнення та розвиток вікової психології у 19 на початку 20 століття.

Перша спроба докладного і послідовного опису психічного розвитку особистості пов'язана з ім'ям німецького філософа Альфреда Тідемана (1736-1803), який опублікував у 1787 р. "Спостереження за розвитком душевних здібностей дитини". він тиждень за тижнем, від народження до трьох років, стежив за розвитком хлопчика фіксуючи зміни в його сенсориці і рухах, виникнення афектів, довільної артикуляції звуків та ін.

Значно ширше і детальніше дослідив поведінку дитини-дошкільника у середині XIX ст. німецький психолог Альберт Кусмауль (1811-1897). Спостерігав за розвитком дитячої психіки французький філософ Іпполіт Тен (1828-1893). Він описав процес засвоєння мови своєю дочкою.

Наприкінці XIX ст. визріли всі передумови для формування вікової психології як самостійної галузі психологічних знань. На ту пору вчені почали сприймати дитячу психологію як окрему науку.

А ще на початку XIX ст. про необхідність урахування психологічних даних при формуванні методів навчання дошкільників писав німецький педагог Фрідріх Фребель (1782-1852). На важливості взаємозв'язків між педагогікою і психологією наголошував також український і російський педагог Костянтин Ушинський (1824- 1870/71): "Якщо педагогіка хоче виховувати людину у всіх відношеннях, то вона повинна спочатку довідатися про неї у всіх відношеннях".

Засновником дитячої психології вважають англійського ембріолога і психолога Віктора Прейєра (1822- 1899). Якщо до нього досліджували окремі проблеми і давали фрагментарні ескізи розвитку психіки дитини, то В. Прейєр намагався цілісно проаналізувати проблему на основі систематичного її дослідження. Його книга "Душа дитини" (1882) репрезентувала опис психічного та біологічного розвитку дитини від народження до трьох років. На думку В. Прейєра, у сфері психічного розвитку виявляється біологічна спадковість, яка є основою індивідуальних відмінностей. Він прагнув не тільки розкрити зміст дитячої душі, описати розвиток пізнавальних процесів, мовлення, емоцій дитини, а й навчити дорослих розуміти дітей, використовуючи об'єктивні методи.

Важливе значення для вікової психології мало вчення Ч.-Р. Дарвіна про еволюцію живого на Землі, походження видів та їх властивості, зокрема психічні. Порівнюючи людський організм із тваринним, Дарвін не обмежився анатомічними і фізіологічними ознаками. Він порівняв виразні рухи, які супроводжують емоційні стани, встановивши подібність між цими рухами людини і високоорганізованих живих істот - мавп. Свої спостереження Дарвін виклав у книзі "Вираження емоцій у тварин і людей", доводячи, що виразні рухи (оскал зубів, стискання кулаків) є рудиментами безпосередньої боротьби за життя і мають важливий практичний зміст.

Позитивно позначилися на розвитку вікової психології експериментальні методи німецького психолога, фізіолога, філософа Вільгельма Вундта (1832-1920), дослідження пам'яті німецьким психологом Германом Еббінгаузом (1850-1909), індивідуальних відмінностей англійським біологом, психологом і антропологом Френсісом Гальтоном (1822-1911). Використання методів математичної статистики, кореляції забезпечило формування цілісної системи об'єктивних методів психологічного дослідження, важлива роль серед яких відводилася тестуванню, природному і формуючому експериментам.

Розвиток дитячої психології наприкінці XIX - на початку XX ст. був тісно пов'язаний з педологією - наукою про дітей, яка охоплювала результати досліджень різних наукових дисциплін (психології, анатомії, фізіології й педагогіки), що вивчають розвиток людини. Започаткував її американський психолог Стенлі Холл (1844-1924).

Неабиякий інтерес виявляв до питань вікової психології психоаналіз, доводячи, що пов'язана з інстинктом життя лібідозна (лат. libido - потяг, бажання) енергія е також основою розвитку особистості, характеру. Засновник психоаналізу 3. Фройд стверджував, що в процесі життя людина долає кілька етапів, які відрізняються способами фіксації лібідо і задоволення інстинкту життя. Важливо враховувати, чи страждає людина при цьому, чи необхідні для задоволення її потреб сторонні об'єкти.

Отже, наприкінці XIX - на початку XX ст. вікова психологія почала формуватися як самостійна психологічна наука. Активно розвивалася дитяча психологія, що було зумовлене вимогами педагогічної теорії і практики. Важливі ідеї вікової психології сформувалися у зв'язку з дослідженням загальнопсихологічних та педагогічних проблем. Концептуальні підходи до аналізу вікового розвитку заявили про себе в лоні класичних напрямів психології, насамперед у психоаналізі.

9. Біологічний підхід до розвитку(Теорія дозрівання А.Гезелла, етологічна теорія Лоренца).

У психології створено багато теорій, які по-різному пояснюють віковий психічний розвиток, його витоки. їх можна об'єднати у два напрямки - біологізаторський і соціологізаторський.

В рамках біологізаторського напряму виникла теорія рекапітуляції, в рамках якої Е. Геккель сформулював біогенетичний закон щодо ембріогенезу (онтогенез є коротке і швидке повторення філогенезу)

А. Гезелл увів у психологію метод лонгітюдного (лонгітюдінального), тобто поздовжнього вивчення психічного розвитку одних і тих самих дітей від народження до підліткового віку, який він пропонував називати "біографічно-лабораторним". Крім того, досліджуючи монозиготних близнюків, він одним з перших увів у психологію близнюковий метод для аналізу співвідношення дозрівання і научіння. В останні роки життя А. Гезелл вивчав психічний розвиток сліпої дитини, щоб глибше зрозуміти особливості нормального розвитку.

Узагальнюючи дані власних спостережень за 165 дітьми, А. Гезелл розробив теорію дитячого розвитку, згідно з якою, починаючи з моменту розвитку, через строго визначені проміжки часу, в певному віці у дітей з'являються специфічні форми поведінки, які послідовно змінюють одна одну.

Визнаючи важливу роль соціальних чинників, у своїх дослідженнях А. Гезелл обмежувався кількісним вивченням порівняльних зрізів дитячого розвитку, зводячи розвиток до простого збільшення, біологічного зростання, дозрівання - "приросту поведінки", не аналізуючи якісних перетворень при переході від одного ступеня розвитку до іншого, підкреслюючи залежність розвитку лише від дозрівання організму. Намагаючись сформулювати загальний закон дитячого розвитку, А.Гезелл звернув увагу на зниження темпу розвитку з віком (або зменшення "щільності" розвитку): чим молодша дитина, тим швидше відбуваються зміни в її поведінці.

А. Гезелл орієнтувався на біологічну модель розвитку, в якій чергуються цикли оновлення, інтеграції, рівноваги, і в рамках такого підходу до розуміння розвитку він не зміг дати відповідь на запитання, що ж приховується за зміною темпу розвитку. Тому наслідком застосування ним зрізових (поперечних і поздовжніх) методів дослідження було ототожнення розвитку і зростання.

Етологічна теорія. Етологічний напрям в психології пов’язаний передусім з ім'ям німецького вченого Конрада Лоренца, який досліджував людську поведінку як одну з форм поведінки тварин взагалі. Спираючись на теорію Ч.Дарвіна про походження видів, він дивився на людину як на продукт біологічної еволюції і природного відбору. Згідно його уявлень, життя людини принципово не відрізняється від життя інших тварин (риб, птахів, ссавців) і є ланцюгом інстинктивно детермінованих форм поведінки. Всі вищі і суто людські явища - дружбу, любов, війни, політичну боротьбу, заздрість та ін. - він пояснює як прояв природжених інстинктів, спрямованих на виживання індивіду і збереження виду. Біологічна доцільність є основною цінністю і головним пояснюючим принципом його теорії. Головним методом доказу цієї теорії є "заключення за аналогією", яке полягає у порівняльному аналізі поведінки людей і тварин. Визначаючи риси подібності між поведінкою досліджуваних тварин і людською поведінкою, етологи роблять висновки, що спосіб поведінки в обох випадках обумовлений однією і тією ж причиною. Пояснення механізмів поведінки високорозвинених і складноорганізо-ваних структур на підставі найпростіших і примітивніших форм поведінки призводить до надзвичайного спрощення людської поведінки і зведення до її набору інстинктивно-детермінованих моделей

10.Психодинамічний підхід до розвитку(теорія психосексуального розвитку Фройда, психосоціальна теорія Еріксона).

В центрі психодинамічного підходу знаходяться питання, пов’язані з динамічними аспектами психіки, тобто мотивами, захопленнями, бажаннями, внутрішніми конфліктами, існування і розвиток яких забезпечують функціонування і розвиток особистісного „Я”. Головним завданням психоаналізу є доведення до свідомості клієнта конфліктної ситуації, пов’язаної з неприйнятністю для нього несвідомих захоплень. Усвідомлення наявності несвідомих імпульсів і самої конфліктної ситуації – шлях вирішення цих конфліктів.

Критерієм періодизації психічного розвитку Зиґмунд Фрейд вважав особливості психосексуального розвитку. Сексуальний розвиток визначає розвиток всіх сторін особистості і може слугувати критерієм вікової періодизації. Дитячу сексуальність 3.Фрейд розуміє широко, як все, що приносить тілесне задоволення - погладжування, ссання, звільнення кишечника тощо. Стадії розвитку пов'язані зі зміщенням ерогенних зон - тих областей тіла, стимуляція яких викликає задоволення.

Згідно за З.Фрейдом, людина з самого початку біологічна істота, що володіє інстинктами життя, а також інстинктом смерті. Енергією життєвих вчинків є енергія лібідо (від лат. "бажати", "хотіти"), яка знаходить розрядку в сексуальній поведінці. Структура зрілої особистості містить три інстанції: Воно (ід), Я (его) і Над-Я (супер-его).

В онтогенезі особистості структура особистості формується поступово. Народжуючись, дитина має тільки Воно і живе за принципом задоволення. З часом, зіштовхуючись із заборонами та обмеженнями, які йдуть від оточуючих її людей, дитина розвивається як особистість - у неї з'являється Я і Над-Я. Таким чином, з одного боку, людина з самого початку життя знаходиться в антагоністичних стосунках із суспільством, суспільство тисне на неї, з іншого - без цього тиску неможливе особистісне зростання.

Стадії вікового розвитку пов'язані зі зміщенням ерогенних зон - тих ділянок тіла, стимуляція яких викликає задоволення.

Оральна стадія триває до 1 року, ерогенною зоною є слизова оболонка рота і губ. Дитина одержує задоволення, коли ссе молоко, а за відсутності їжі - власний палець або якийсь предмет. Всі бажання немовляти не можуть бути задоволені, з'являються перші обмеження. Тому в кінці стадії з'являються друга інстанція - Я. Формуються такі риси характеру, як ненаситність, жадність, вимогливість, незадоволеність всім, що їй пропонують.

Анальна стадія триває від 1-го до 3-х років, ерогенна зона зміщується в слизову оболонку кишечника. У цей період дитина привчається до акуратності, виникає багато вимог і заборон, у результаті чого інтенсивно розвивається Я, визначальним стає принцип реальності. Починає формуватися третя інстанція - Над-Я як втілення соціальних норм, внутрішня цензура, совість. Розвиваються акуратність, пунктуальність, впертість, агресивність, скритість, схильність до накопичення та інші риси.

Фалічна стадія триває від 3-х до 5-ти років і бактеризує вищу міру дитячої сексуальності. Провідною ерогенною зоною виступають геніталії. Якщо до цього часу дитяча сексуальність спрямовувалася на себе, то зараз діти починають відчувати сексуальну прив'язаність до дорослих людей, хлопчики до матері (Едіпів комплекс), дівчатка до батька (комплекс Електри). Це час найбільш строгих заборон та інтенсивного формування Над-Я. Розвиваються такі риси як самоспостереження, розсудливість та ін.

Перериває сексуальний розвиток дитини латентна стадія, яка триває від 5 до 12 років. Потяги, які виходять з Воно, добре контролюються. Дитячі сексуальні переживання витісняються, інтереси дитини спрямовуються на спілкування з друзями, шкільне навчання тощо.

Генітальна стадія починається з 12 років і відповідає власне статевому дозріванню. Об'єднуються всі ерогенні зони, з'являється прагнення до нормального сексуального спілкування. Воно підсилює свою активність, і особистості доводиться боротися з його агресивними імпульсами, використовуючи механізми психологічного захисту.

Психосоціальна концепція розвитку особистості, розроблена відомим психологом Е. Еріксоном, показує тісний зв'язок психіки людини і характеру суспільства, в якому вона живе. Еріксон увів поняття «групова ідентичність», яка формується з перших днів життя; дитина орієнтована на включення у певну соціальну групу, починає розуміти світ, як ця група. Але поступово в дитини формується «егоідентичність», почуття сталості та безперервності свого «Я», незважаючи на те, що відбувається багато змін. Формування егоідентичності – тривалий процес; він містить ряд стадій розвитку особистості Кожна стадія характеризується завданнями цього віку, а завдання висуваються суспільством. Але вирішення завдань визначається вже досягнутим рівнем психомоторного розвитку людини і духовної атмосфери суспільства, в якому людина живе.

Перехід від однієї стадії до іншої – це зміна свідомості і ставлення людини до оточуючої дійсності та провідної діяльності, це критичні, перехідні віки, коли відбувається ломка старих соціальних взаємовідносин особистості і оточуючих.

За твердженням Е. Еріксона, протягом життя людина переживає вісім психосоціальних криз, які є специфічними для кожного вікового періоду, а їх сприятливий або несприятливий перебіг зумовлює розвиток особистості в соціумі (нормальну чи аномальну лінію):

Вікові періоди розвитку сексуальності	Стадія	Вік	Психосоціальна криза	Позитивний результат
Парапубертатний	Орально-сенсорна	0-1 рік	Базальна довіра - базальна недовіра	Надія
	М'язово-анальна	1-3 роки	Автономія і самоконтроль - сором і сумнів	Сила волі
	Локо-моторно-гені-тальна	3-6 років	Ініціатива - провинна	Мета
Передпубертатний	Латентна	6-12 років	Працелюбство - неповноцінність	Компетент ність
Пубертатний	Підліткова	12-19 років	Его-ідентичність - рольове змішання	Вірність
Статевої зрілості	Рання дорослість	20-25 років	Інтимність - ізоляція	Любов
	Середня дорослість	26-64 роки	Продуктивність - зрілість	Турбота
Інволюційний	Пізня дорослість	Від 65 років lо смерті	Егоінтеграція - відчай	Мудрість

У контексті цієї концепції становлення особистості є зміною етапів, на кожному з яких відбувається якісне перетворення внутрішнього світу індивіда, змінюються його стосунки з навколишнім середовищем, а криза вікового розвитку – деяким узгодженням індивідуальних, біологічних чинників із соціальними.

Таким чином, можна узагальнити, що розвиток особистості відбувається протягом всього життя, але основні новоутворення з’являються у дитячому віці, де і закладаються основи самосвідомості, адекватності самооцінки та світогляду.