Вчення про особистість. Психолого-педагогічна характеристика етапів розвитку особистості.

Особистість вивчає і психологічна наука. Вона досліджує соціально зумовлену систему психічних якостей індивіда, яка формується у предметній діяльності та спілкуванні. На початку XX століття особистість стає центральним психологічним поняттям. З розвитком психології як самостійної науки та накопичення різноманітних знань про психіку виникає потреба у цілісному розумінні психічної організації людини у всіх її проявах. Саме в цей період розпочинаються перші експериментальні дослідження особистості.

Так, у психологічній науці з’являються різні визначення поняття "особистість": особистість – суб’єкт суспільної поведінки і комунікації (Б.Г. Ананьєв); особистість – це індивід, який визначає свою активну позицію щодо усього навколишнього: до праці, до соціального ладу, до боротьби мас, до завдань колективу, до долі іншої людини (Є.П. Кряжев); поняття особистості позначає людського індивіда як члена суспільства, узагальнює інтегровані в ньому соціально значущі риси (І.С. Кон); особистість – людина як суспільний індивідуум, суб’єкт пізнання й об’єктивного перетворення світу, розумна істота, яка володіє мовою і виявляє здатність до трудової діяльності (А.В. Петровський); особистість – людина як носій свідомості (К.К. Платонов) [3, с. 78–79]; особистість – розвиток організму, як фізичного, так і емоційного (І.З. Головінський) [5, с. 7]. Крім того, слід наголосити, що психологія розглядає особистість насамперед як біосоціальну істоту, що має дві сторони: біологічну (живий організм) і соціальну (член суспільства). Не можна ігнорувати біологічні основи в особистості й обмежуватися лише соціальними особливостями. Людина – це жива істота, якій притаманні природні закономірності (стать, зміни життєвих процесів в організмі та ін.) [3, с. 79]. Тому необґрунтована соціологізація людини (як homosapiens) неприпустима.

Уже наприкінці 20-х років XX століття у психології особистості розпочалася активна диференціація напрямів її дослідження. Як наслідок до другої половини XX століття склалися різноманітні підходи та теорії особистості (на сьогодні налічується близько 50 таких теорій і ще більше – її дефініцій) [2, с. 7]. Зазначене різноманіття підходів щодо особистості в психологічній науці свідчить про відсутність його оптимального визначення.

Так, у загальній психології під особистістю розуміють певне ядро, інтегруюче начало, яке пов'язує в єдине ціле різні психічні процеси індивіда й надає його поведінці необхідну послідовність та усталеність. Залежно від того, у чому саме вбачається це начало, створюється та чи інша теорія особистості.

Слід зазначити, що в психології існує велика кількість підходів до вивчення особистості тому розглянемо одні з основних. Так, психоаналітичний підхід австрійського психіатра Зигмунда Фрейда розглядає особистість як відносно стійке явище, що визначається вродженими потребами і подіями, які виникли в оточуючому її середовищі протягом перших п’яти років життя. Згідно з цією теорією тільки глибокий психоаналіз може нейтралізувати деякі негативні наслідки попередніх переживань, але його можливості цим обмежуються. Це була одна з слабких сторін даного підходу, тому що людина виглядала як відносно пасивна істота [3, с. 513]. В подальшому психологічна теорія була модифікована іншими психологами, найбільш відомим з яких був К. Юнг. Саме він визначив, що, крім особистого несвідомого, описаного Фрейдом, існує колективне несвідоме, тобто частина свідомості загальна для всіх людей [8, с. 554].

Досить відомим підходом є біхевіористський, він орієнтований на детермінанти поведінки, пов’язані з навколишнім середовищем, або ситуацією. Поведінка відповідно до згадуваного підходу є результатом постійної взаємодії різних особистостей, з різним оточенням. Умови оточення формують поведінку особистості через навчання, у свою чергу поведінка формує оточення. Людина і ситуація взаємно впливають одна на одну. Щоб прогнозувати поведінку, потрібно знати, які характеристики індивіда взаємодіють з характеристиками ситуації [4, с. 13], тому що міжособистісні відмінності зумовлюють наслідування через спостереження.

Одним з поширених у психології є гуманістичний підхід, який був створений як альтернативний психоаналітичному та біхевіористському, вивчення особистості зосереджувалось на суб’єктивному досвіді індивіда. Відомий психолог-гуманіст К. Роджерс, спостерігаючи за внутрішньою тенденцією індивіда рухатись до позитивних змін, дійшов висновку, що мотиваційна сила людського організму – це тенденції до актуалізації усіх здібностей організму. Отже, очевидно, що психологи гуманістичного напряму вважають, що розуміння людиною себе визначається її прагненням до зростання й самоактуалізації.

Когнітивний підхід вивчення особистості заснований на уявлені про те, що джерелом відмінності між особистостями є відмінності в психологічній репрезентації інформації у різних індивідів. Позитивною стороною такого підходу є те, що психологи не просто виявляють характерні риси особистості, а й досліджують когнітивні структури з метою пояснення індивідуальних відмінностей у поведінці [8, с. 554].

 

 

40. Напрями, форми та методи виховання студентської молоді.

Див. питання 38.

 

41 Студент як об'єкт — суб'єкт педагогічної діяльності

Студентство — найкультурніша частина молоді в усіх країнах, яка є важливим джерелом відтворення інтелігенції.

Студентство - це мобільна група, метою існування якої є органі­зована за певною програмою підготовка до виконання професій­них і соціальних ролей у матеріальному і духовному виробництві.

Студент є об'єктом педагогічної діяльності. Продукти діяль­ності педагога матеріалізуються у психічному обличчі іншої лю­дини - у її знаннях, вміннях, навичках, в рисах характеру. Своєрідність даного об'єкту полягає в тому, що він одночасно є суб'єктом діяльності, проте не педагогічної, а іншої навчальної, ігрової, дослідницької, комунікативної. Об'єктом діяльності сту­дента є наукова, теоретична і практична інформація, якою він має оволодіти. Продуктами його діяльності є відповіді: усні, письмові, графічні.

Таким чином, у студента як суб'єкта діяльності є своя мета, свій об'єкт, свої способи досягнення мети, свої можливості.

Одне із завдань викладача на всіх етапах становлення студента - допомогти йому знайти себе. Якщо людина отримує завдання, що не відповідає її нахилам, вона ніколи не пізнає якою цікавою може бути праця.

У соціальній позиції студента останнім часом сталися суттєві зміни: він став критичним, активним, прагне раціонально вико­ристовувати навчальний час, зусилля, матеріальні ресурси. Сту­дент припускає, що він може висловити своє незадоволення квал­іфікацією викладача; при цьому втрачається та стабільність, яка грунтувалася на взаєминах старшого і молодшого, досвідченого і недосвідченого Студент не довіряє красивим словам, він хоче відчу­ти повагу до себе, шанобливе ставлення до його особистості, визнання права бути вислуханим, права на самовираження, визнання його потреб законними. Студент вимагає від викладача самокритичності.

Можна виділити такі психологічні особливості студентського віку. Старший юнацький, або студентський вік, як і будь-яка інша стадія життєвого циклу людини, має свою неповторну специфіку. Соціолог В.Шубкін називає вік від 17 до 25 років доленосним періодом у житті людини. Інтенсивні пошуки поклику, вибір пріо­ритету, перехід від книжних романтичних уявлень до зіткнення з реальними інститутами, професійне самовизначення, працевлаш­тування, любов, становлення сім'ї. Все це пов'язане з такою гос­тротою емоційних переживань, з такою кількістю рішень, які не­обхідно прийняти в найкоротший період і які величезною мірою визначають долю людини, тому:

• це період найбільш інтенсивного дозрівання особистості; саме на нього припадає досягнення стабільності більшості психічних функцій;

• це вік переоцінки цінностей і мотивації поведінки, посилення свідомих мотивів поведінки; проте спеціалісти в галузі вікової психології і фізіології відзначають, що здатність до свідомої саморегуляції своєї поведінки розвинена у студентів не повною мірою (невмотивований ризик, невміння передбачити наслідки своїх вчинків, в основі яких можуть бути не завжди гідні мотиви);

• водночас - це вік безкорисливих жертв і самовіддачі;

• це центральний період формування якостей характеру та інтелекту; саме на нього припадає досягнення стабільності та піку більшості психічних функцій (пік розвитку уваги 2 2, роки, в подальшому в 27, 29 років - спад; пік розвитку пам'яті 23, 24, 29 років; пік розвитку мислення від 20-22 до років).

Протягом усього цього вікового періоду найменше змінюється образна пам'ять, яка зберігає попередній рівень розвитку. Найбіль­ших змін набуває короткотривала, вербальна пам'ять. У цьому віці посилюється роль практичного мислення.

 

 

Студент як суб’єкт навчально-виховного процесу

Навчальний час студента. Права та обов’язки студентів. Інтеграція навчальної і наукової діяльності. Базовий і варіативний компоненти у змісті освіти. Шляхи і засоби усунення, дублювання навчального матеріалу. Новітні інформаційні технології в навчанні. Методи та прийоми диференційованого вивчення навчальних дисциплін. Методика використання комп’ютерів у навчально-виховному процесі вищої школи. Організація навчальної діяльності студентів з використанням методів проблемного навчання. Організація самостійної роботи студентів. Використання гри (ігрових прийомів) під час вивчення навчальних дисциплін у вищих навчальних закладах. Повторення, контроль, корекція знань і вмінь студентів з навчальних дисциплін. Особливості використання засобів наочності під час вивчення навчальних дисциплін. Реалізація діяльнісного підходу в навчанні. Технологія навчального процесу у вищих навчальних закладах. Оцінка якості проведення навчальних занять. Планування діяльності викладача та студентів на лекційних і практичних заняттях. Недоліки організації навчально-виховного процесу у вищих навчальних закладах. Проблеми формування мотивації учіння студентів вищих навчальних закладів.