Професіоналізм педагога як акмеологічний синтез “тріади” його компонентів.

Слово "акмеологія" походить від грецьких "акме" – вершина, гостре; і "логос" – слово; поняття, вчення; "... логія" в закінченні складних слів означає: вчення, наука. Акмеологія – галузь наукового знання, комплекс наукових дисциплін, об'єктом вивчення якої є людина в динаміці самоактуалізації її творчого потенціалу, саморозвитку, самовдосконалення, самовизначення в різних життєвих сферах, у тому числі, в освіті, самостійній професійній діяльності, системі підвищення кваліфікації (Н.В.Кузьміна). Людина в акмеолоігії розглядається як суб'єкт життєдіяльності, здібна до саморозвитку і творчості, до самоорганізації свого життя й професійної діяльності. Акмеологія звернена до Homo Sapiens – людини розумної в повному смислі цього слова. Людина розумна – це людина, яка, рефлексуючи свою мету та способи дій, вміє передбачити результати своїх дій, що має "Я-концепцію", відповідальна за своє життя та його якість.

Роль України в розвитку світової цивілізації у значній мірі залежить від якості людини, яка формується в процесі освіти. Акмеологія, по суті, – це наука про якість людини та про якість життя. Акмеологія освіти, в свою чергу, досліджує умови досягнення високої якості освітніх систем, розвитку суб'єктів освітнього процесу (вчителя й учня) і орієнтується на психологію розвитку людини в навчальній та професійній діяльності.

Педагог-акмеолог – це нова якість педагога, яка характеризує його здібність визначати перспективи свого саморозвитку в контексті акмеологічних завдань, акмеологічної моделі педагога, вершину якої складає духовна зрілість. Акмеологічна модель цілісного розвитку людини в процесі навчання:МН – мета навчання (цілісний розвиток людини), ЗН – зміст навчання (людинознавство), ТН – технологія навчання (саморозвиток), РН – результат навчання (людина як суб’єкт життєдіяльності), ДР – духовний розвиток, ІОР – індивідуально-особистісний розвиток, СР – суб’єктний розвиток, ПР – професійний розвиток, ДЗ – духовна зрілість, ОЗ – особистісна зрілість, ЖЗ – життєва зрілість, ПЗ – професійна зрілість, АП – акмеологічна позиція.

. Успіх роботи вчителя залежить від: 1) рівня готовності учнів; 2) якості змісту навчальних програм; 3) рівня педагогічної майстерності вчителя.

Отже, розвиток освітніх систем на засадах акмеологічних ідей проходить у руслі підвищення якості освіти. Акмеологія освіти відкриває прогресивний шлях розвитку, так як інтегрує знання з педагогіки і психології та створює новий методологічний підхід до проектування освітніх систем сучасної школи, до забезпечення якості освіти з обдарованими дітьми в умовах стійкої еволюції українського суспільства.

Як об’єкт акмеологічного дослідження освітній процес розглядається у вигляді продуктивно функціонуючої педагогічної системи, у структурі якої можна виділити:

 мету як системоутворювальний компонент у вигляді образу кінцевого результату;

 зміст навчання, яким повинні опанувати студенти;

 засоби комунікації (форми, методи і засоби впливу на студентів для забезпечення необхідного результату);

 студентів;

 викладачів як носіїв знань про мету, навчальну інформацію, засоби комунікації, студентів і тих, хто володіє мистецтвом такої організації навчально-виховного процесу, теоретичним і практичним результатом якого є формування особистості студента з необхідними якостями.

У прогнозуванні результату навчання можна виділити два його види: стратегічний і локальний. Стратегічний результат – системне бачення особистості випускника вищого навчального закладу з його готовністю до продовження освіти в інших педагогічних системах (навчання протягом всього життя). Локальний результат прогнозується як формування повноцінної основи в загальнособистісному й інтелектуальному розвитку студента для успішного дося-

гнення стратегічного результату.

В образі особистості випускника вищого навчального закладу можна виділити такі системні характеристики (І.І. Драч):

1. Спрямованість, що розглядаємо як складне особистіснеутворення, що є потребно-мотиваційною сферою людини. Спрямованість – це інтерес до обраного виду діяльності, схильність як діформа реалізації інтересу, установка на позитивне ставлення до діяльності і прагнення домогтися успіхів у ній. Критеріями оцінки спрямованості є задоволеність студентів діяльністю, уміння відчути її привабливість, усвідомлене ставлення до неї, що виявляється в умінні ставити перед собою завдання, переборювати труднощі в діяльності, а також доводити роботу до кінця.

2. Моральна стійкість особистості, що дозволяє їй зберегти психічне здоров’я і не «зламатися» в умовах несприятливого середовища. Ця якість виявляється в активній життєвій позиції, емоцій-

ній стійкості особистості, вольових якостях, культурі спілкування і

Акмеологія у педагогічній діяльності викладача ціннісних орієнтаціях, якими керується випускник вищого навчального закладу.

3. Креативність. Категорія креативності в психологічних дослідженнях розглядається і як вищий рівень інтелектуальної активності мислення, і як особливий тип інтелектуальної здатності, результат творчих досягнень. Креативність – багатобічне явище, що виявляється в інтелектуально-творчій ініціативі, широті асоціацій,швидкості, гнучкості й оригінальності мислення, динамізмі психічних процесів, у готовності і високій мотивації до творчої діяльності.

4. Готовність до продовження освіти. Готовність до продовження навчання – стійка системна властивість особистості, що містить у собі: переконання в правильному виборі діяльності; мотивацію, що характеризує позитивне ставлення до обраної професії й об’єкта майбутньої професії на рівні стійких інтересів і схильностей; наявність знань з обраної діяльності та первинних умінь для творчого вирішення завдань, спеціальних здібностей в обраному виді діяльності і якостей особистості для їхньої реалізації, гарного розвитку емоційно-вольової сфери, яка знаходить своє вираження в саморегуляції дій, самоосвіті та самовихованні.

 

62.Роль викладача в якісній підготовці фахівців різних галузей. Функції викладача. Поняття “педагогічна майстерність” викладача, її вплив на результат навчання студентів.

Виникає потреба вирішити проблему щодо ролі викладача: яким він повинен бути і якими вміннями повинен володіти. Викладач повинен, перш за все, виступати у ролі консультанта і помічника. Аналіз результатів опитування, власний досвід в організації навчального процесу дорослих дали змогу виявити, що від домінуючих уявлень про те, що мета освіти полягає в набутті знань поза людиною, викладач має йти до розуміння кожного окремого студента як носія індивідуального досвіду, яким визначається право на розкриття власного потенціалу, одержаного від природи, а викладач повинен допомогти студентові у його внутрішньому розвитку, розвитку творчих здібностей тощо, забезпечуючи відповідні умови, а не тільки звертаючи увагу на озброєння студента-дорослого знаннями, носієм яких є сам викладач.

Викладач вищого навчального закладу виконує такі функції:

• організаторську (керівник, провідник у лабіринті знань, умінь, навичок);

• інформаційну (носій найновішої інформації);

• трансформаційну (перетворення суспільно значущого змісту знань в акт індивідуального пізнання);

• орієнтовно-регулятивну (структура знань педагога визначає структуру знань студента);

• мобілізуючу (переведення об'єкту виховання у суб'єкт, самовиховання, саморуху, самоутвердження).

Конкретний зміст праці, права та обов'язки професора, доцента, викладача вищого навчального закладу визначає статут відповідного навчального закладу.

Підсумовуючи все викладене вище, ми прийшли до висновку, що, насамперед, викладач повинен бути компетентним, достатньо підготовленим до теоретичної діяльності. Це можливе за наявності аналітичних, прогностичних, проективних, рефлексивних умінь. Сформованість аналітичних вмінь - один із критеріїв педагогічної майстерності: вміння усвідомлювати складові елементи педагогічних явищ (умови, стимули, причини, мотиви, засоби тощо), проводити діагностику педагогічних явищ, виявляти основні педагогічні та методичні проблеми і способи їх ефективного вирішення, на основі аналізу цих проблем у відповідності до поставленої мети.

Педагогічна майстерність – це, насамперед, висока культура організаторської, управлінської, виховної, трудової, ігрової і громадської діяльності викладача, наділеного якостями творчої особистості, що дозволяє вирішувати всі питання навчально- виховної роботи разом зі студентами в умовах співдружності та спі- втворчості, враховуючи інтереси і рівень вихованості кожного, а також індивідуальні та психологічні особливості кожного студента.

Діяльність викладача неможлива без глибокого проникнення вособистісну сутність студента (інтереси, уподобання, стан, сприйняття світу, досвід, моральні якості тощо) для виявлення ціннісних орієнтацій особистості, знання яких сприятиме успішності навчального процесу та педагогічному спілкуванню. Особливу увагу, на нашу думку, доцільно звернути на педагогічнумайстерність викладача як комуніканта. Це означає, що він має знати й пам'ятати своїх студентів, розуміти їх індивідуальні психологічні особливості, бачити навколишній світ їх очима, створювати середовище колективного пошуку, спільної творчої діяльності, допомагати зняти віковий бар'єр і бар'єр досвіду, створювати сприятливий мікроклімат на уроці, аналізувати поведінку студентів і передбачати їх дії та свої власні у певних ситуаціях.

Розвитку майстерності викладача як комуніканта сприяє педагогічна техніка, яка охоплює певну сукупність навичок й умінь: вибирати правильний стиль і тон у спілкуванні зі студентами, відчувати зміни в загальному психологічному настрої групи і кожного студента зокрема, їхню готовність до співробітництва. Особливе місце посідає мовлення викладача: володіння словом, технікою інтонування, правильна дикція, міміка. Жестикуляція-оскільки будучи засобами навчання, воно виступає зразком

для наслідування, опорою, стимулом, що спонукає студентів до мовлення. Мовлення викладача повинно бути виразним, переконливим, грамотним, економним, різноманітним за стилістичними засобами, аутентичним та адаптивним, тобто відповідати мовленнєвому досвіду студентів.

Професіоналізм спілкування — це готовність і уміння використовувати системні знання у взаємодії зі студентами. Йдеться про те, що виховують студентів не тільки знання, але й сама особистість викладача. Викладач повинен розуміти, пам'ятати, що ефективність спільної діяльності педагога і студента в будь-яких формах залежить від взаєморозуміння між ними. А «зрозуміти внутрішній світ іншої людини, — як справедливо зауважує Кулюткін Ю.М., — це значить зуміти поставити себе на місце іншої людини і бачити оточення немовби очима іншого. Проте взаєморозуміння — це не просто моє розуміння іншого, але й знання того, що інший розуміє мене.. Іншими словами, взаєморозуміння передбачає єдність вихідних цілей учасників спільної діяльності. Обов'язковою нормою професійної поведінки викладача є дотримання педагогічної етики, прагнення формувати людські стосунки зі студентами і між ними. В основі моральної норми професійної поведінки викладача має бути повага до особистості студента і, водночас, максимальна вимогливість до нього. Професіоналізм спілкування передбачає його позитивну позицію стосовно студента. Відомо, що підвищення ефективності якості праці у всіх сферах виробництва залежить від мікроклімату в колективах, від настрою кожної людини. У сфері спілкування викладача зі студентами важливу роль відіграє психологічно активний стан або педагогічний оптимізм. Ідея, однак, залишається незмінною: постійна бадьорість, готовність до дії, веселий добрий настрій.

 

 

63.Види та цілі спілкування педагога зі студентами. Роль спілкування викладача зі студентами в навчально-виховному процесі.

Педагогічне спілкування – це професійне спілкування викладача зі студентами в процесі навчання та виховання, яке має певні педагогічні функції і спрямоване (якщо воно повно- цінне і оптимальне) на створення сприятливого психологічного клімату, оптимізацію навчальної діяльності та відносин між педагогом і студентом усередині колективу. Іншими словами, педагогічне спілкування – це спілкування педагога зі студентами в педагогічних цілях. Це особлива категорія спілкування, специфіка якого обумовлена різноманітними соціально-рольовими та функціональними позиціями суб’єктів цього спілкування. Викладач у процесі педагогічного спілкування здійснює (в прямій або непрямій формі) свої соціально-рольові та функціональні зобов’язання з управління процесом навчання та виховання. Від того, якими є стильові особливості цього спілкування й управління, певною мірою залежить ефективність процесів навчання і виховання, особливості розвитку особистості та формування міжособистісних відносин у навчальній групі.

Педагогічне спілкування є основною формою здійснення педагогічного процесу. Його продуктивність визначається, перш за все, цілями та цінностями спілкування, які повинні бути прийняті всіма суб’єктами педагогічного процесу як імператив їх індивідуальної поведінки.

Основна мета педагогічного спілкування полягає як у передачі суспільного і професійного досвіду (знань, умінь та навичок) від педагога студентам, так і в обміні особистісними знаннями, пов’язаними з об’єктами, що вивчаються, і життям в цілому. При спілкуванні відбувається становлення (тобто виникнення нових властивостей та якостей) індивідуальності як студентів, так і педа-

гога.

Педагогічне спілкування створює умови для реалізації потенційних, сутнісних сил суб’єктів педагогічного спілкування за умови дотримання таких принципів:

· гуманізм – «не зашкодь», «не перекладай на інших свої помилки», «не принижуй гідність людини»;

· демократизм – «відмовся від авторитаризму у взаємовідносинах зі студентами і колегами»;

· оптимізм – «студенту й колезі потрібні позитивні уявлення про самого себе й свої можливості».

· індивідуально-особистісній підхід – «спочатку вивчи, пізнай особистість», «відмовся від репресивних методів впливу»;

· наступність – «не поспішай», «не забувай, що перед тобою студент або колега».

Педагогічна взаємодія є двостороннім процесом, який передбачає відносини між викладачем та студентом. Характер та специфіка міжособистісної взаємодії в системі «викладач – студент» залежить від особливостей педагогічних домовленостей, які існують між ними. Ідеальною є система педагогічних домовленостей, яка побудована на принципах взаєморозуміння та співробітництва, і визначається вже на першому етапі навчально-виховної роботи викладача зі студентами, коли викладач чітко формулює усі вимоги, як формальні (конспектування лекцій, ведення словників, відвідування занять) так і неформальні (активність, ініціативність, науковий пошук). Отже, будь-який стиль, що обраний для спілкування у навчально-виховному процесі, – це постійна взаємодія викладача і студента. Іпедагог, на наш погляд, може і повинен професійно її регулювати і спрямовувати, оскільки це надзвичайно важливо для здійснення повноцінного спілкування у студентській аудиторії

 

Професіограма педагога

Узагальнений портрет вчителя або сукупність професійно зумовлених вимог до вчителя-вихователя називають різними термінами: "професіограма особистості вчителя-вихователя", "професійна придатність", "професійна готовність". Професіограма вчителя-вихователя є свого роду реєстром, що включає сукупність особисто-ділових рис, певний об'єм суспільно-політичних, психолого-педагогічних й спеціальних знань, а також програму педагогічних умінь й навичок, необхідних для виконання вчителем його повсякденних професійних обов'язків.

У педагогіці вищої школи вважається загально визнаним, що професійні вимоги до викладача повинні складатися з трьох основних комплексів:

· загальногромадянські риси;

· риси, що визначають специфіку професії вчителя;

· спеціальні знання, уміння й навички з предмету (спеціальності).

Будучи одним з видів професійної освіти, вища школа виконує багаточисельні загальнокультурні функції, формує й розвиває трудову й суспільно-політичну активність молоді, її світогляд, мораль, забезпечує умови для всебічного розвитку особистості майбутнього спеціаліста, який спроможний успішно сприяти соціальному й науково-технічному прогресу суспільства.У вищих педагогічних навчальних закладах майбутньому вчителю включитися у процес моральних дій по прилученню до морального виховання допоможе модифікована професіограма у педагогічній діяльності (на основі професіограми, запропонованої дослідниками Г.І.Корольовою та Г.О.Петровою), що включає компонент морального виховання.

Професіограма — це спеціальна карта, яка містить розгорнутий перелік умов і характеристик трудової діяльності по конкретній професії, її окремих вимог і професійно важливих якостей, якими повинен володіти працівник.

Перелік вимог професії до психіки людини та необхідних здібностей складає психограму професії.

Під професійними здібностями розуміють достатньо стійкі властивості особистості, які змінюються в процесі діяльності і забезпечують її успішність та вдосконалення.

Професіограма містить:

1. загальні відомості про професію та її динаміку в зв’язку з розвитком науки і техніки, соціальне та економічне значення;

2. виробничу характеристику професії, опис трудового процесу (наводяться назви знарядь праці, за допомогою яких виконується робота, вказується рівень фізичного і психологічного напруження (значне, помірне, незначне), робоча поза тощо;

3. санітарно-гігієнічні умови праці з виділенням професійних шкідливостей і переліком фізіологічних умов та медичних протипоказань;

4. перелік обсягу знань і умінь, які необхідні для успішної професійної діяльності, з виділенням тих, що визначають професійну майстерність;

5. характеристику видів і тривалості професійного навчання, можливості підвищення кваліфікації;

6. психограму, тобто характеристику психологічних вимог професії до людини з виділенням основних і бажаних психічних особливостей, а також психофізіологічних протипоказань.

 

65.Рівень знань, умінь і навичок викладача з методики викладання навчальних дисциплін та його вплив на рівень знань, умінь і навичок учнів і студентів з конкретної навчальної дисципліни

З навчальною роботою тісно пов'язана методична ді­яльність щодо підготовки навчального процесу, його забезпечення та удосконалення. До неї відносять: підго­товку до лекційних, лабораторних, практичних, семі­нарських занять, навчальної практики; розроблення і підготовку до видання конспектів лекцій, збірників вправ і задач, лабораторних практикумів, методичних матеріалів з курсових і дипломних робіт; поточну роботу щодо підвищення педагогічної кваліфікації (читання методичної і навчальної, науково-методичної літерату­ри); вивчення передового досвіду з представленням звіт­ності і рецензування конспектів лекцій, збірників задач і лабораторних практикумів; складання методичних роз­робок, завдань, екзаменаційних білетів, тематики курсо­вих робіт; розроблення графіків самостійної роботи сту­дентів тощо.

Педагогічна діяльність викладача має поєднуватись з дослідницькою, яка збагачує внутрішній світ, розвиває творчий потенціал, підвищує науковий рівень знань. У свою чергу педагогічна діяльність спонукає до глибоких узагальнень і систематизації матеріалу, до досконалішого формулювання ідей, висновків і нових гіпотез.

Педагогічна наука може розвиватися лише за умови збагачення її новими фактами, здобутими у процесі науководослідної роботи. Хороший викладач, щоб краще й глибше оволодіти своїм навчальним предметом, ознайомлюється з новою науковою літературою, стежить за роз­витком цієї науки за кордоном, аналізує основну методич­ну літературу, уважно опрацьовує науково-методичні журнали зі свого предмета, вивчає досвід навчально-ви­ховної роботи своїх колег за фахом, експериментальне пе­ревіряє доцільність запровадження у власну практику педагогічних новацій.

Професіоналізм викладача вищого навчального закладу виявляється в умінні на основі аналізу педагогічних си­туацій бачити і формулювати педагогічні завдання та зна­ходити оптимальні способи їх розв'язання. А це вимагає творчого підходу до педагогічної діяльності.

Психолого-педагогічна структура діяльності викла­дача. Для ефективного виконання педагогічних функцій сучасному педагогу важливо усвідомлювати основні компоненти психолого-педагогічної структури своєї діяльності, а також педагогічні дії і професійно важли­ві вміння та психологічні якості, необхідні для її реа­лізації.

Структуру діяльності викладача розглядають у двох аспектах. Перший її аспект передбачає взаємозв'язок знань і умінь:

- спеціальних (знання теорії своєї науки та практич­ні вміння застосовувати їх в педагогічній діяльності);

- педагогічних (знання дидактики вищої школи, тео­рії виховання, усвідомлення основної мети навчання і ви­ховання у вищому навчальному закладі, діагностика про­фесійних даних майбутнього спеціаліста, прогнозування його фахового зростання);

- психологічних (знання психологічних основ викла­дання обраного предмета, психічних станів студентів і сво­го власного, закономірностей вікових та індивідуальних особливостей сприймання студентами змісту навчання);

- методичних (знання шляхів, методів, прийомів і за­собів донесення наукової інформації до студентів).

Другий аспект структури педагогічної праці виклада­ча - це його конструктивна, організаційно-мобілізуюча, комунікативно-розвивальна, інформаційно-орієнтуюча, дослідницька і гносеологічна діяльність, що передбачає високу кваліфікацію.

Підготовка висококваліфікованого спеціаліста у вищій школі передбачає не лише запам'ятовування масивів інформації, а й розвиток навичок самостійного творчого мислення, здатності продукувати нові знання, уміння застосо­вувати їх на практиці. Продуктивне мислення формується тільки у проблемних ситуаціях, які сприймаються як про­тиріччя між наявними і новими знаннями. Ефективним навчання може бути лише в процесі дослідження. Тому у вищій школі у навчальний процес впроваджують методи науково-дослідної діяльності, прищеплюють студентам уміння володіти методологією наук як інструментом здобування нових знань. З огляду на це викладач вищого на­вчального закладу перетворюється на вченого-дослідника, теоретика і практика, керівника дослідницького студентського колективу, психолога-вихователя, управлінця навчально-пізнавальною діяльністю студентів.

Рівні готовності викладача до педагогічної діяльності. Ефективність викладацької роботи залежить від професійності викладача. За результатами роботи педагогів відносять до кількох рівнів (Н. Кузьміна):

1) репродуктивний (недостатній) полягає в умінні розповісти те, що знає сам;

2) адаптивний (низький) — передбачає уміння пристосувати своє повідомлення до особливостей аудиторії;

3) локально-моделюючий (середній) — полягає у воло­дінні педагогом стратегіями передавання знань з окремих розділів та тем;

4) системно-моделюючий (високий) -— полягає в умін­ні формувати систему знань, умінь, навичок з предмета загалом;

5) системно-моделюючий діяльність і поведінку (ви­щий) — передбачає здатність педагога перетворювати свій предмет на засіб формування особистості вихованців.

Педагоги першого і другого рівня не володіють свідо­мими стратегіями педагогічної діяльності та здійснюють її здебільшого завдяки інтелектуальним якостям. Власне пе­дагогічні здібності виявляються на третьому рівні, коли домінанта зміщується із себе на вихованців. На четвертому і п'ятому рівнях уже очевидна педагогічна обдарова­ність, що виявляється у спроможності підпорядковувати власні інтереси педагогічній меті, створювати оригінальні системи навчально-виховної роботи. На високих рівнях педагогічної діяльності виявляються спеціальні здібності (художні, артистичні), які також спрямовуються на досяг­нення педагогічних цілей.