Методологія і методи вікової психології

1.2.1. Загальна характеристика методології. Напочатку ХХ ст. перед вченими постала проблема науки методології, тобто своєрідної само рефлексії науки. У методологічних дослідженнях відбувається пошук відповідей на такі запитання: 1) що вивчає конкретна наука (проблема предмету науки); 2) як одержуються та аналізуються наукові факти (проблема методу дослідження); 3) які в результаті наукового пошуку очікуються результати; 4) як використати результати наукового пізнання.

Специфіка психологічного пізнання полягає в тому, що дослідник не завжди має можливість спостерігати те, що пізнає, мати безпосередній контакт з предметом дослідження, що є доступним при пізнанні природних об'єктів. Окрім того, для психологічного пізнання характерним є те, що явище, подія не лише може не співпадати із суттю, але й спотворювати її. Але і в цьому випадку результатом пізнавальної діяльності вченого-психолога є встановлення об'єктивної істини. Отримання наукових знань про таке складне явище, яким є психіка, значною мірою залежить від підходу до­слідника до об'єкта пізнання. Цей підхід визначається сис­темою методологічних засад або принципів.

Розвиток вікової психології як науки теж безпосередньо залежить від її методологічної забезпеченості. Тому кожен дос­лідник і психолог-практик повинен чітко знати мето­дологічні можливості психології, вміти вибрати, а коли необхідно, і розробляти відповідно мети і завдань дослідження конкретні методики. Для цього потрібно мати чітке уявлення про систему методів, яка використовується для пізнання психологічних явищ. Чіткість методологічної позиції психолога не дозволить йому надмірно захоплюватися збором лише емпіричного матеріалу, чи піддатися складанням теоретичних схем, у володінні фактів на шкоду теоретичним узагальненням, відволікшись на побічні явища, збитись з основної лінії пошуку істини. Вона також не дозволить обмежуватися лише складанням абстрактних теоретичних схем, а орієнтує його вникати в психологічну реальність, вивчати психологічну проблему в самій її суті, керуючись при цьому надійними науковими критеріями оцінок одержаних фактів.

Кожна наука має свій предмет і відповідні йому методи дослідження. Однак, не незалежно від тоого, у якій сфері ведеться дослідження, до нього пред’являються визначені вимоги:

- по-перше, досліджуване явище повинно вивчатися у своєму розвитку, у взаємозв’язку з навколишнім оточенням та іншими системами; по-друге, наукове довлсідження повинне бути об’єктивним – це означає, що дослідник повинен прагнути до того, щоб його суб’єктивні оцінки та ідеї не впливали на процес інтерпретації одержаних даних і процес формулювання висновків. З допомогою методів досліджуються законорміності будь-якої науки, а рівень розробки цих методів визначають розвиток і ступінь одержуваних результатів.

З’ясуємо важливі поняття: методологія, методика і метод.

Поняття “методологія” по-різному трактується в науковій літературі, проте змінюється упродовж кількох останніх десятиліть лише незначною мірою. Так, у “Філософському словнику” (1968р.), методологія визначається як “1) сукупність прийомів дослідження, що застосовуються в будь-якій науці; 2) вчення про метод наукового пізнання і перетворення світу”. В іншому “Філософському словнику” методологія характеризується як: “1) сукупність пізнавальних засобів, методів, прийомів, що використовуються в будь-якій науці; 2) галузь знання, що вивчає засоби, передумови і принципи організації пізнавальної і практично-перетворювальної діяльностей. На думку А.Спіркіна, Е.Юдіна та М.Ярошевського, “методологія”- це система принципів і способів організації та побудови теоретичної і практичної діяльностей, а також вчення про цю систему. В.Кохановський стверджує, що “поняття методології має два основних значення: система певних способів і прийомів, що застосовуються в тій чи іншій сфері діяльності (в науці, політиці, мистецтві тощо); вчення про цю систему, загальна теорія методу, теорія в дії”.

Дещо інакше визначають методологію фахівці-нефілософи. Так, І.Суслов характеризує методологію як “підсумок, синтез принципів і засобів пізнання, вироблених людством у процесі його пізнавальної та перетворювальної діяльностей”. Методологія науки – вчення про принципи побудови, форми та способи “наукового пізнання”. В “Енциклопедичному соціологічному словнику” наведені такі дефініції методології: “1. Наука про метод. 2. Система найбільш загальних принципів, положень і методів, які становлять основу даної науки. 3. Сукупність прийомів дослідження, які використовуються в даній науці”.

Розбіжності у визначеннях сутності методології значною мірою зумовлені походженням цього поняття від грецьких слів “метод” (шлях дослідження або пізнання, теорія, вчення) та “логос” (слово, поняття, вчення). Якщо дотримуватися цих вихідних значень, то методологію найлогічніше визначити як певну сукупність засобів та прийомів пізнання і вчення про них.

Метод визначається як спосіб досягнення якої-небудь мети, вирішення конкретного завдання, сукупність прийомів і операцій практичного чи теоретичного засвоєння (пізнання) дійсності. Метод виконує результативну функцію і вказує психологові як він повинен поводитись щодо об'єкта пізнання, які пізнавальні і практичні операції повинен здійснити, щоб досягти поставленої мети. Сам метод є способом досягнення певної мети у пізнанні і практиці він завжди містить дві органічно пов'язані сторо­ни - об'єктивну і суб'єктивну.

Методика - це система методів і процедур, яку застосовує дослідник в діяльності. Науково-обґрунтована методика вивчення, наприк­лад, особистості передбачає використання сукупності правил, які визначають послідовність здійснення психологом відповідних операцій і застосування при цьому певних методів. Методика - це ніби модель дос­лідження, розгорнута в часі. Вона завжди конкретна та унікальна, так як визначається характером об'єкта вивчення, цілями і завданнями, зовні­шніми обставинами та ін.

Отже, методологія - це система принципів і способів організації та побудови
теоретичної і практичної діяльності, а також вчення про цю систему. Особливо важливо усвідомити, у чому полягає зв'язок методики і методології, так як від цього безпосередньо залежить як якість психологічного дослідження, так і успішність практичних дій психолога. Загальноприйнятим є виділення кількох рівнів методології.

Рівень філософської методології - це загальний спосіб пізнання реальної
дійсності. З точки зору філософської методології, основою якої є діалектика, гносеологічні принципи (принципи розвитку, загального зв'язку, системного підходу, єдності теорії і практики). Основні закони і парні категорії діалектики слу­жать основоположними вимогами будь-якого дослідження з будь-якої наукової дисципліни. Це пояснюється тим, що науку цікавлять не лише самі явища, але й їх походження (джерела), внутрішній взаємозв'язок, причинна зумовленість.

Рівень загальнонаукової методології - це сукупність тих методоло­гічних принципів, які застосовуються в будь-якій науці (наприклад, в пси­хології, управлінні, педагогіці, математиці і т.ін.). Загальнонаукова методоло­гія, виходячи з вимог філософської методології, вирішує загальні для даної наукової
дисципліни проблеми, виділяючи при цьому свої основоположні ідеї.

Рівень конкретно-наукової методології - це сукупність тих принципів і теорій, які притаманні і можуть застосовуватись для цілком конкретного напряму (галузі) тої чи іншої науки (наприклад, для загальної психології, чи вікової психології, чи юридичної психології і т.д.).

Рівень процедур і методик дослідження визначає вимоги, які необхідно враховувати психологу, коли він використовує будь-який метод чи техніку (процедуру) вивчення конкретного психологічного явища.

Розглянемо основні загальнофілософські принципи.

Розглядаючи методологічні філософські принципи, необ­хідно докладніше розкрити поняття "принцип". Під принципом розуміють начало, основу, вихідне положення, що стосується явищ дійсності та їх пізнання. Вони характеризують як об'єктивну реальність, так і реальність суб'єктивну.

Принципи складають основу для побудови системи знань, для викладення того чи іншого вчення. Як гносеоло­гічне явище принцип багатогранний і має двояку природу, виконує дві різні функції:

по-перше, у принципі фіксуються знання про дійсність. Психолог, опрацьовуючи емпіричний матеріал, описує результати досліду, формулює наукові поняття, а потім, здійснює синтез знань на основі суджень і понять формулює принципи й ідеї;

по-друге, принцип - це засіб пізнання дійсності. Виступаючи в даній якості, принцип виражає методологічну вимогу, яка ставиться до пізнання, це своєрідне правило здійснення пізнавальних операцій. Наприклад, принцип єдності логічного й історичного в пізнанні вимагає, щоб теоретичне пізнання пред­мета відбувається з врахуванням історії як самого предмета, так і з врахуванням історії його пізнання.

Отже, основними структурними підсистемами методології психологічного дослідження (мовиться про підсистеми, оскільки в межах кожної з них виділяється низка окремих елементів) на абстрактному рівні теоретичного аналізу є: а) загальні; б) загальнонаукові; в) специфічні; г) дисциплінарні та міждисциплінарні. Проте така класифікація видається надто загальною, а тому втрачає певною мірою ознаки методологічної функції. Конкретизувати такі методи слід у контексті розмежування принципів, законів і категорій, їх гносеологічної ролі.