ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Джерела і рушійні сили психічного розвитку



 

Ста­нов­лен­ня ди­ти­ни власне як осо­бис­тос­ті здій­сню­єть­ся на основі її ак­тив­ної вза­є­мо­дії з со­ці­аль­ним се­ре­до­ви­щем. Там во­на чер­пає "бу­ді­вель­ний ма­те­рі­а­л", необхідний для її "со­ці­а­лі­за­ції", а са­ме нор­ми, знан­ня, вмін­ня то­що. У про­це­сі ак­тив­ної вза­є­мо­дії з оточенням ство­рю­єть­ся ін­ди­ві­ду­аль­на си­ту­а­ція роз­вит­ку, яка зу­мов­лює неповторну сво­є­рід­ність кож­ної осо­бис­тос­ті і значною мі­рою виз­на­чає шлях її роз­вит­ку. Це підтверджується результатами дослідження розвитку близнюків.

Який ді­а­лек­тич­ний вза­є­моз­в'я­зок зов­ніш­ніх і внут­ріш­ніх умов пси­хіч­но­го роз­вит­ку? Зов­ніш­ні умо­ви – це при­ро­да і сус­піль­ство, необхідні для іс­ну­ван­ня ін­ди­ві­да, йо­го жит­тє­ді­яль­нос­ті, нав­чан­ня, ос­ві­ти і пра­ці, для ре­а­лі­за­ції мож­ли­вос­тей роз­вит­ку. Зов­ніш­ні умо­ви зав­жди вплива­ють на цей про­цес че­рез внут­ріш­ні, які є в са­мо­му ін­ди­ві­ді, у суб'єк­ті (С. Ру­бін­штейн). Від при­ро­ди ін­ди­ві­да, йо­го пот­реб та ін­ших суб'єк­тив­них влас­ти­вос­тей за­ле­жить, що са­ме із зов­ніш­ньо­го, об'єк­тив­но­го оточення є для ньо­го значущим, що впли­ває на ньо­го і стає фак­то­ром йо­го ак­тив­нос­ті.

Зов­ніш­ні і внут­ріш­ні умо­ви роз­вит­ку дитини є суперечливими. Вони не тіль­ки вза­є­мопов’я­за­ні, а й пе­ре­хо­дять од­ні в од­них. Так, зов­ніш­нє, об'єк­тив­не, зас­во­ю­ю­чись ін­ди­ві­дом, стає внут­ріш­нім. Склад­ним є і зво­рот­ний про­цес об'єк­ти­ва­ції внут­ріш­ньо­го (пе­ре­хо­ду внут­ріш­ньо­го в зов­ніш­нє). Це внутрішнє виз­на­чає но­ві став­лен­ня особистості до зов­ніш­ньо­го сві­ту. Від­бу­ва­єть­ся "ін­те­рі­о­ри­за­ція" дій (прак­тич­них, ро­зу­мо­вих, мов­них), фор­му­єть­ся здат­ність опе­ру­ва­ти об'єк­та­ми в об­ра­зах, дум­ках, пе­рет­во­рю­ва­ти їх мис­лен­но і вод­но­час ви­яв­ля­ти ці про­це­си на­зов­ні (ек­сте­рі­о­ри­зу­ва­ти їх). Зов­ніш­нє не прямо стає внут­ріш­нім, а заз­на­є ряду змін, пе­рет­во­рень.

Спів­від­но­шен­ня внут­ріш­ньо­го й зов­ніш­ньо­го змі­ню­єть­ся в хо­ді роз­вит­ку ін­ди­ві­да. Во­но на­би­рає сво­їх особ­ли­вос­тей на різ­них ета­пах цьо­го про­це­су. Так, внут­ріш­ні умо­ви не за­ли­ша­ють­ся од­наковими на всіх йо­го сту­пе­нях. Во­ни нев­пин­но зба­га­чу­ють­ся че­рез ді­яль­ність ­дитини. Зав­дя­ки цьо­му стає мож­ли­ви­м її но­ве ставлен­ня до зов­ніш­ньо­го сві­ту, пов'я­за­не з но­ви­ми ці­ля­ми, пот­ре­ба­ми, ін­те­ре­са­ми. Те, до чого дитина була байдужою, набуває для неї значущості і привабливості.

З'я­су­є­мо, яка роль спад­ко­вос­ті і со­ці­аль­них умов в ін­ди­ві­ду­аль­но­му роз­вит­ку дити­ни. Бу­ду­чи пра­виль­ною у своїй суті, теза про єд­ність бі­о­ло­гіч­но­го і со­ці­аль­но­го, взя­та, так би мо­ви­ти, аб­страк­тно, ма­ло що до­дає до по­яс­нен­ня кон­крет­них ме­ха­ніз­мів фун­кці­о­ну­ван­ня і розвитку пси­хі­ки. Вра­ху­ван­ня цих фак­тів доз­во­ляє су­ди­ти про ін­ди­ві­ду­аль­ні особ­ли­вос­ті кон­крет­ної ­ди­тини, але ма­ло спри­яє ре­зуль­та­тив­нос­ті ви­хо­ван­ня, ефек­тив­но­му со­ці­аль­но­му ви­ко­рис­тан­ню її при­род­них за­дат­ків і пе­ре­ду­мов. Через неадекватність ­ро­зу­мін­ня діалектики (спів­від­но­шен­ня) бі­о­ло­гіч­но­го та со­ці­аль­но­го, бе­зус­піш­ни­ми є практичні спро­би по­лег­ши­ти бо­лю­чі жит­тє­ві суперечності між бі­о­ло­гіч­ним і со­ці­аль­ним, у які ча­сом пот­рап­ляє лю­ди­на в ре­аль­них умо­вах, нап­рик­лад за ста­те­вої па­то­ло­гії. "У на­у­ко­вій лі­те­ра­ту­рі,– під­крес­лю­вав В. Не­би­лі­цин, - зус­трі­ча­єть­ся не­ма­ло фак­тів і спос­те­ре­жень, які пря­мо чи опо­се­ред­ко­ва­но вка­зу­ють на зна­чен­ня люд­сько­го сус­піль­ства і йо­го струк­тур­них та фун­кці­о­наль­них ком­по­нен­тів для нор­маль­но­го пси­хіч­но­го роз­вит­ку лю­ди­ни. Од­нак ці по­зи­тив­ні спос­те­ре­жен­ня ще не да­ють жод­них під­став для не­га­тив­них вис­нов­ків щодо тієї ро­лі, яку ві­діг­ра­ють у цьо­му про­це­сі при­род­на основа люд­ської ор­га­ні­за­ції, в то­му чис­лі спад­ко­вість, умо­ви пре­на­таль­но­го і ран­ньо­го пос­тна­таль­но­го роз­вит­ку та ха­рак­те­рис­ти­ки на­яв­ної бі­о­ло­гіч­ної (особ­ли­во моз­ко­вої) ор­га­ні­за­ції" (В.В. Небылицын).

Люд­ська чут­ли­вість скла­да­лася в со­ці­о­ге­не­зі. Во­на – про­дукт сус­піль­ної іс­то­рії. Але з цього фак­ту мож­на зро­би­ти і та­кий гно­се­о­ло­гіч­ний вис­но­вок: в люд­ській піз­на­валь­ній ді­яль­нос­ті та її здіб­нос­тях є і де­я­кі еле­мен­ти та фак­то­ри, зу­мов­ле­ні ево­лю­ці­єю ці­ліс­ної ос­но­ви люд­сько­го бут­тя.

Зрос­та­ю­ча ін­тег­ра­ція знань у пси­хо­ло­гії про психічний роз­вито­к дитини, даних ві­ко­вої фі­зі­о­ло­гії, ге­не­ти­ки та ін­ших на­ук змушує пе­рег­ля­да­ти де­я­кі уяв­лен­ня про спів­від­но­шен­ня бі­о­ло­гіч­но­го та со­ці­аль­но­го в роз­вит­ку лю­ди­ни. На змі­ну кон­фрон­та­ції бі­о­ло­гіч­них та куль­ту­ро­ло­гіч­них уяв­лень про лю­ди­ну при­хо­дить більш кон­струк­тив­ний під­хід, у ме­жах яко­го на пер­ший план ви­хо­дить з’ясування діалектики вза­є­мо­дії бі­о­ло­гіч­но­го та со­ці­аль­но­го, ствер­джу­єть­ся со­ці­аль­но-духовна зу­мов­ле­ність бі­о­ло­гії лю­ди­ни. Крім то­го, ви­су­ва­єть­ся твер­джен­ня, що для роз­вит­ку осо­бис­тос­ті ха­рак­тер­на не­від­діль­на єд­ність при­род­но­го, со­ці­аль­но­го,психологічного та духовного.

При та­ко­му під­хо­ді по-но­во­му трак­туєють­ся зна­чен­ня спад­ко­вос­ті (ге­не­тич­них ос­нов) у роз­вит­ку лю­ди­ни. Ге­не­тич­не не про­тис­тав­ля­єть­ся со­ці­аль­но­му. Ге­но­тип містить у згор­ну­то­му виг­ля­ді, по-пер­ше, ін­фор­ма­цію про іс­то­рич­не ми­ну­ле лю­ди­ни. В ньому зак­ріп­ле­на ті­лес­на ор­га­ні­за­ція лю­ди­ни, уні­вер­саль­ність ру­ки, здат­ність до пря­мої хо­ди і зас­во­єн­ня мо­ви. Це так зва­на кон­сер­ва­тив­на спад­ко­вість.

По-дру­ге, ге­но­тип вмі­щує ін­фор­ма­цію про прог­ра­му ін­ди­ві­ду­аль­но­го роз­вит­ку, адап­то­ва­ну до спе­ци­фіч­них со­ці­аль­них умов жит­тя. Під­ра­хо­ва­но, що можливих варіантів людського генотипу у мільярди разів більше від кількості людей, що вже жили і живуть зараз. За об­раз­ним вис­лов­лю­ван­ням од­но­го з ге­не­ти­ків, кож­на лю­ди­на – це уні­каль­ний ге­не­тич­ний ек­спе­ри­мент, який ні­ко­ли не бу­де пов­то­ре­ним(ситуація ускладнюється у зв’язку з потенційною можливістю клонування). У кож­но­му кон­крет­но­му ви­пад­ку сво­є­рід­ність будь-якої пси­холо­гіч­ної оз­на­ки є ре­зуль­татом не тіль­ки не­пов­тор­но­го жит­тє­во­го досві­ду, але і не­пов­тор­ної ге­не­тич­ної кон­сти­ту­ції.

Он­то­ге­нез люд­сько­го ор­га­ніз­му виз­на­ча­єть­ся бі­о­ло­гіч­ною спад­ко­віс­тю. З люд­сько­го за­род­ка виростає люд­ський ор­га­нізм з при­та­ман­ни­ми йо­му мож­ли­вос­тя­ми роз­вит­ку. Він бу­ду­єть­ся за ра­ху­нок ре­чо­вин, зас­во­ю­ва­них із се­ре­до­ви­ща, але ця по­бу­до­ва від­бу­ва­єть­ся за пев­ною прог­ра­мою, за­да­ною в йо­го ге­но­ти­пі.

Ге­но­тип виз­на­чає ана­то­мо-фі­зі­о­ло­гіч­ну струк­ту­ру ор­га­ніз­му, йо­го мор­фо­ло­гіч­ні оз­на­ки, що від­різ­ня­ють лю­ди­ну від тва­рин, бу­до­ву нервової системи, стать, ста­дії і тем­пи доз­рі­ван­ня, ряд ін­ди­ві­ду­аль­них (ней­ро­бі­о­ло­гіч­них і фун­кці­о­наль­них особ­ли­вос­тей) ор­га­ніз­му, зок­ре­ма пев­ну гру­пу кро­ві, особ­ли­вос­ті об­мі­ну ре­чо­вин, ди­на­міч­ні влас­ти­вос­ті нер­во­вих про­це­сів, де­я­кі ана­то­міч­ні та фі­зич­ні ано­ма­лії. Він зу­мов­лює бе­зу­мов­но-реф­лек­тор­ні струк­ту­ри. Але нервова система не­се в со­бі спад­ко­во зу­мов­ле­ні ве­ли­чез­ні по­тен­ції виникнення но­вих пот­реб, форм по­ве­дін­ки та їх нер­во­вих про­це­сів. Во­ни є при­род­ною ос­но­вою ак­тив­нос­ті лю­ди­ни, її мож­ли­вос­ті нав­чати­ся і ви­хо­ву­ва­ти­ся, чим від­різ­ня­ють її від тва­рин.

Однією з природних передумов розвитку є задатки людини. За­дат­ки – це не го­то­ві пси­хіч­ні влас­ти­вос­ті, а при­род­ні по­тен­ції ви­ник­нен­ня і роз­вит­ку цих властивостей. Во­ни ре­а­лі­зу­ють­ся тіль­ки в люд­ських умо­вах жит­тя ін­ди­ві­да з до­по­мо­гою за­со­бів, ство­ре­них сус­піль­ством. Ге­но­тип виз­на­чає оз­на­ки і влас­ти­вос­ті ор­га­ніз­му через ря­д про­це­сів, які за­ле­жать не тіль­ки від йо­го хро­мо­сом­но­го апара­ту та ге­нів, а й від зов­ніш­ніх умов.

Дослідники виявили пе­реш­ко­ди в роз­гор­тан­ні прог­ра­ми ге­но­ти­пу, зок­ре­ма зов­ніш­ні чинники, нап­рик­лад ра­ді­а­ція, екологія, хар­чу­ван­ня, пологові трав­ми. От­же, не все при­род­же­не зу­мов­лю­єть­ся спад­ко­віс­тю. Як­що не­має пев­них умов, то за­дат­ки мо­жуть не роз­ви­ва­ти­ся. На ос­но­ві од­на­ко­во­го типу нервової системи час­то фор­му­ють­ся різ­ні ха­рак­те­ро­ло­гіч­ні ри­си лю­дей і нав­па­ки, на основі різних типів нервової системи розвиваються близькі за характером особистості. Тут не­має однознач­но­го збігу - це ре­зуль­тат ін­ди­ві­ду­аль­но­го роз­вит­ку.

За су­час­ни­ми уяв­лен­ня­ми різ­ні ста­дії он­то­ге­не­зу кон­тро­лю­ють­ся різ­ни­ми ге­на­ми.У про­це­сі роз­вит­ку гени "вмика­ють­ся" і "вимика­ють­ся". Го­лов­ною лан­кою, яка опо­се­ред­ко­вує мож­ли­ві впли­ви ге­но­ти­пу на ста­нов­лен­ня пси­хіч­них особ­ли­вос­тей лю­ди­ни, є цен­траль­на нер­во­ва сис­те­ма.

Ге­не­тич­ні фак­то­ри, іні­ці­ю­ю­чи про­це­си доз­рі­ван­ня ок­ре­мих ут­во­рень го­лов­но­го моз­ку, зу­мов­лю­ють ство­рен­ня внутрішніх умов, не­об­хід­них для ви­ник­нен­ня пси­хіч­них но­во­ут­во­рень. Крім то­го, цен­траль­на нер­во­ва сис­те­ма ви­ко­нує і зво­рот­ну фун­кцію – опо­се­ред­ко­вує вплив ото­чення, се­ре­до­ви­ща на ре­а­лі­за­цію ге­не­тич­ної прог­ра­ми роз­вит­ку. Ін­ши­ми сло­ва­ми, пси­хіч­ні влас­ти­вос­ті та ста­ни за пев­них умов мо­жуть впли­ва­ти на ре­а­лі­за­цію ге­не­тич­них програм. Чим біль­ше від­да­ле­ні ре­зуль­та­ти дії ге­нів на рів­ні оз­нак, тим цей вплив знач­ні­ший.

Не­за­леж­но від рів­ня про­я­ву сен­зи­тив­нос­ті в зас­во­єн­ні, на­прик­лад, ру­хів, мо­ви, в ос­но­ві їх ви­ник­нен­ня ле­жить ак­ти­ва­ція пев­ної час­ти­ни ге­нів. У той же час, го­лов­ною особ­ли­віс­тю таких сен­зи­тив­них пе­рі­о­дів є зу­мов­ле­ність ефек­ту роз­вит­ку оточенням. То­му од­ні­єю з най­більш важ­ли­вих ха­рак­те­рис­тик сен­зе­тив­них пе­рі­о­дів є якість дос­ві­ду ін­ди­ві­да, не­об­хід­но­го для роз­вит­ку, мі­ра йо­го спе­ци­фіч­нос­ті, три­ва­лість та ін­тен­сив­ність йо­го впли­ву на ди­ти­ну. Сен­зи­тив­ний пе­рі­од вис­ту­пає ні­би фільтром, який про­пус­кає од­ні впли­ви оточення і бло­кує ін­ші. Причо­му, цей фільтр мо­же бу­ти вузь­ким, і то­ді йо­го про­пус­кна здат­ність об­ме­же­на пе­ре­да­чею інколи єдиного сти­му­лу з оточення - наприклад, вчасно дати дитині в руки музичний інструмент.

Ге­но­тип іні­ці­ює ста­дії роз­вит­ку, зу­мов­лює пе­рі­о­дич­ність ви­ник­нен­ня чут­ли­вос­ті до певних зов­ніш­ніх впли­вів. Але, за об­раз­ним вис­ловом уче­но­го-ге­не­ти­ка Ге­о­ба, за­пи­ту­ва­ти, нас­кіль­ки да­ний тип по­ве­дін­ки за­ле­жить від ге­не­тич­них, а нас­кіль­ки від чинників оточення – це все од­но, що за­пи­ту­ва­ти, нас­кіль­ки пло­ща по­ля за­ле­жить від йо­го дов­жи­ни, а нас­кіль­ки – від ши­ри­ни. Це твер­джен­ня аб­со­лют­но спра­вед­ли­ве, ко­ли йдеться про нор­ма­тив­ні за­ко­но­мір­нос­ті та тен­ден­ції роз­вит­ку. Од­нак ко­ли йдеться про ін­ди­ві­ду­аль­ні від­мін­нос­ті яко­їсь ха­рак­те­рис­ти­ки, в то­му чис­лі й пси­хо­ло­гіч­ної, то їх при­чи­ни мо­жуть бу­ти до­сить од­ноз­нач­но від­не­се­ні або до оточення, або до ге­но­ти­пу, або од­ночасно до то­го і до ін­шо­го дже­ре­ла від­мін­нос­тей (ва­рі­а­тив­нос­ті). А ці від­мін­нос­ті мо­жуть бу­ти у ве­ли­ких чис­лах. Так, спів­від­но­шен­ня між мак­си­маль­ни­ми і мі­ні­маль­ни­ми зна­чен­ня­ми ве­ли­чи­ни ча­су ре­ак­ції – удвічі, по­каз­ни­ків пам’яті за тес­том Век­сле­ра – май­же втричі, а де­я­ких по­каз­ни­ків тем­пе­ра­мен­ту – біль­ше, ніж в 30 ра­зів. То­му да­ні про се­ред­нє зна­чен­ня тієї чи ін­шої ве­ли­чи­ни да­ють ма­ло ін­фор­ма­ції. Іс­нує пра­ви­ло, що ін­ди­ві­ду­аль­ні від­мін­нос­ті зав­жди біль­ші за гру­по­ві.

У про­це­сі роз­вит­ку спів­від­но­шен­ня впли­ву ге­но­ти­пу і се­ре­до­ви­ща зміню­єть­ся. Ге­ни, як вже бу­ло ска­за­но, мо­жуть "вмика­ти­ся" і "ви­мика­ти­ся". Так, вив­чен­ня впли­ву ге­но­ти­пу і се­ре­до­ви­ща на фор­му­­ван­ня у близ­ню­ків од­ні­єї з пси­хо­ло­гіч­них ха­рак­те­рис­тик – за­галь­но­­го рів­ня ре­ак­тив­нос­ті - по­ка­за­ло, що у ді­тей 4-х ро­ків 46% ва­рі­а­тив­нос­­тей ці­єї ха­рак­те­рис­ти­ки пов'я­за­ні з впли­вом ге­но­ти­пу, а 54% - з впли­­вом оточення. У ді­тей 7 ро­ків частка впли­ву ге­но­ти­пу зрос­та­ла до 67%, од­нак тіль­ки 12 % з них бу­ли ти­ми ж, що і в чо­ти­ри ро­ки, тоб­­то 55% при­па­ло на частку впли­вів ге­но­ти­пу, які в 4 ро­ки ви­яв­ле­ні не бу­ли.

Дос­лід­жен­ня при­ро­ди ін­ди­ві­ду­аль­них від­мін­нос­тей різ­них ін­те­лек­ту­аль­них фун­кцій по­ка­зує, що внесок ге­но­ти­пу в їх ва­рі­а­тив­ність з ві­ком збіль­шу­єть­ся і в се­ред­ньо­му біль­ше ніж напо­ло­ви­ну виз­на­ча­ють­ся ге­но­ти­пом.

На ран­ніх ета­пах он­то­ге­не­зу лю­ди­ни в пер­шу чер­гу фор­му­ють­ся за­галь­но­ви­до­ві, тоб­то уні­вер­саль­ні фор­ми по­ве­дін­ки, роз­ви­ток яких за­без­пе­чу­єть­ся пе­ре­важ­но стій­кою час­ти­ною ге­на. На від­мі­ну від цьо­го, ін­ди­ві­ду­аль­но-спе­ци­фіч­ні особ­ли­вос­ті по­ве­дін­ки ста­бі­лі­зу­ють­ся піз­ні­ше в про­це­сі ак­тив­ної вза­є­мо­дії лю­ди­ни зі сво­їм ото­чен­ням.

Оточення мо­же бу­ти спри­ят­ли­вим для роз­вит­ку лю­ди­ни з од­ним ге­но­ти­пом і менш спри­ят­ли­вим для лю­дей з ін­шим. Нап­рик­лад, у дво­річ­них ді­тей їх емо­цій­ні особ­ли­вос­ті виз­на­ча­ють, чи бу­де ін­те­лек­ту­аль­ний роз­ви­ток пов'я­за­ний з особ­ли­вос­тя­ми оточення, в яко­му від­бу­ва­єть­ся роз­ви­ток. Так, за низь­кої емо­цій­нос­ті ди­ти­ни та­кі особ­ли­вос­ті, як мі­ра вклю­чен­ня ма­те­рі в спіл­ку­ван­ня та іг­ри з нею, різ­но­ма­ніт­ність чи од­но­тип­ність іг­ра­шок, вид ви­ко­рис­то­ву­ва­них по­ка­рань ви­яв­ля­ють­ся не пов'я­за­ни­ми з рів­нем ін­те­лек­ту. У ді­тей з ви­со­кою емо­цій­ніс­тю та­кий зв'я­зок є.

Ди­ти­на мо­же одер­жу­ва­ти від бать­ків не тіль­ки ге­не­тич­но зу­мов­ле­ні пе­ре­ду­мо­ви яки­хось здіб­нос­тей, але й від­по­від­ні для ін­тен­сив­но­го роз­вит­ку обставин. Доб­ре ілюс­трує це твер­джен­ня іс­ну­ван­ня про­фе­сій­них та творчих династій, нап­рик­лад, му­зи­кан­тів.

Спів­від­но­шен­ня між ге­но­ти­пом та оточенням мо­же бу­ти різ­не. Як­що ди­ти­на "ус­пад­ко­вує" ра­зом із ге­на­ми й умови, що "від­по­ві­дають" за роз­ви­ток її здіб­нос­тей та на­хи­лів, то го­во­рять про па­сив­ну від­по­від­ність між ге­но­ти­пом та оточенням. Це ви­яв­ля­єть­ся у тих ви­пад­ках, ко­ли до­рос­лі звер­та­ють ува­гу на роз­ви­ток ди­ти­ни і до­по­ма­га­ють їй у цьо­му. Бу­ва­ють си­ту­а­ції, в яких ди­ти­на са­ма ак­тив­но шу­кає умо­ви для роз­вит­ку сво­їх за­дат­ків. На основі су­час­них да­ни­х мож­на стверджувати, що знач­ні ін­ди­ві­ду­аль­ні від­мін­нос­ті в роз­вит­ку ін­те­лек­ту зу­мов­ле­ні як­раз спів­від­но­шен­ням ге­но­ти­пу та оточення.

Іс­нує гіпотеза, за якою ди­на­мі­ка про­це­су пси­хіч­но­го роз­вит­ку виз­на­ча­єть­ся пос­лі­дов­ніс­тю роз­гор­тан­ня ге­не­тич­ної прог­ра­ми. Та­ким чи­ном, за­дат­ки впливають на ди­на­мі­ку становлення но­вих моз­ко­вих структур та ме­ха­ніз­мів, ство­рю­ють більш чи менш спри­ят­ли­ві внут­ріш­ні умо­ви. Ге­но­тип виз­на­чає мож­ли­вос­ті, ме­жі, але не виз­на­чає зміс­ту пси­хіч­но­го роз­вит­ку. Сам зміст виз­на­ча­єть­ся зов­ніш­ні­ми умо­ва­ми та активністю дитини.

Оточення ди­ти­ни – це не стіль­ки пред­ме­ти та яви­ща при­ро­ди, а пе­ре­ду­сім лю­ди, їх вза­є­ми­ни, ство­ре­ні ни­ми ре­чі, зна­ряд­дя ді­яль­нос­ті, мова, ду­хов­ні цін­нос­ті. Але не все те, що ото­чує ди­ти­ну, є оточенням (ситуацією) її роз­вит­ку. На неї впливають тіль­ки ті аспекти (складники) зов­ніш­ніх умо­в, з яки­ми во­на всту­пає в ак­тив­ний зв'я­зок, взаємодіє. З ча­сом оточення ди­ти­ни не тіль­ки роз­ши­рю­єть­ся те­ри­то­рі­аль­но, а й зба­га­чу­єть­ся змістово. З роз­вит­ком вона стає ви­бір­ко­во сприй­нят­ли­вою до тих чи інших агентів оточення. Ви­ни­ка­ють но­ві ви­ди та фор­ми ді­яль­нос­ті.

Со­ці­аль­не оточення по-різ­но­му впли­ває на роз­ви­ток дитини. Цей вплив за­леж­ить від то­го, які вза­є­ми­ни лю­дей існують у ньо­му, який рі­вень йо­го куль­ту­ри, ос­ві­ти батьків, і як вони дбають про ста­нов­лен­ня ін­ди­ві­ду­аль­нос­ті кож­ної осо­бис­тос­ті. В од­ній сім'ї час­то ви­рос­та­ють різ­ні ді­ти, хоч спад­ко­вість є близь­кою.

Що є ру­шій­ною си­лою пси­хіч­но­го роз­вит­ку? У про­це­сі роз­вит­ку осо­бис­тос­ті ви­ни­ка­ють су­пе­реч­нос­ті. Спо­чат­ку це, як зазначалося вище, зов­ніш­ні су­пе­реч­нос­ті між ор­га­ніз­мом і се­ре­до­ви­щем, а зго­дом і внут­ріш­ні.

Ру­шій­ні си­ли роз­вит­ку ди­ти­ни - до­сить склад­ні та різ­но­ма­ніт­ні. На всіх ві­ко­вих сту­пе­нях є роз­ход­жен­ня між но­ви­ми пот­ре­ба­ми, ці­ля­ми, праг­нен­ня­ми осо­бис­тос­ті і до­сяг­не­ним нею рів­нем ово­ло­дін­ня за­со­ба­ми, не­об­хід­ни­ми для за­до­во­лен­ня цих пот­реб.Мо­ти­ва­цій­ний бік роз­вит­ку осо­бис­тос­ті завжди ви­пе­ред­жає опе­ра­цій­ний і зміс­то­вий. Наприклад, ді­ти-дош­кіль­ня­та праг­нуть бра­ти участь у нав­ко­лиш­ньо­му жит­ті, але їх мож­ли­вос­ті обмежені. Це прагнення спонукає до активності, а отже - до розвитку.

У нав­чаль­ній ді­яль­нос­ті шко­ля­рів пос­тій­но ви­ни­ка­ють роз­ход­жен­ня між но­ви­ми піз­на­валь­ни­ми ці­ля­ми, зав­дан­ня­ми та на­яв­ни­ми в них спо­со­ба­ми дій, між но­ви­ми си­ту­а­ці­я­ми та по­пе­ред­нім дос­ві­дом уч­нів, між уза­галь­нен­ня­ми, які вже скла­ли­ся в них, і но­ви­ми фак­та­ми. Ці су­пе­реч­нос­ті роз­в'я­зу­ють­ся шля­хом ви­роб­лен­ня но­вих спо­со­бів дій, опе­ра­цій, уза­галь­не­них при­йо­мів ро­зу­мо­вих дій. Ді­а­лек­тич­ни­ми є су­пе­реч­нос­ті між ду­хов­ним і ті­лес­ним, ду­хов­ним і ма­те­рі­аль­ним, мо­раль­ним і амо­раль­ним, від­по­ві­даль­ним і без­від­по­ві­даль­ним.

Ді­а­лек­тич­ни­ми є су­пе­реч­нос­ті, що ви­ни­ка­ють між до­сяг­нен­ня­ми рів­ня роз­вит­ку ін­ди­ві­да та спо­со­бом йо­го жит­тя(К.Абульханова, Т.Титаренко). Час­то спо­сіб жит­тя пе­рес­тає за­до­воль­ня­ти йо­го і від­стає від йо­го мож­ли­вос­тей. То­ді ви­ни­кає праг­нен­ня роз­ши­ри­ти вза­є­ми­ни, змі­ни­ти умо­ви. Пер­спек­тив­ні жит­тє­ві ці­лі, пла­ни, що ви­ни­ка­ють у осо­бис­тос­ті, по­род­жу­ють роз­ход­жен­ня між очі­ку­ва­ним май­бут­нім, з од­но­го бо­ку, і те­пе­ріш­нім - з дру­го­го. Це стимулює роз­ви­ток.

Ді­а­лек­тич­ним є пе­ре­хід від пер­цеп­тив­но­го до мис­ли­тель­но­го піз­нан­ня ди­ти­ною пред­ме­тів та явищ об'єк­тив­ної дій­снос­ті, від ниж­чих до ви­щих сту­пе­нів роз­вит­ку мис­лен­ня і мов­лен­ня, від ана­лі­тич­но­го ви­ді­лен­ня різ­них оз­нак об'єк­тів до син­те­тич­но­го їх ві­доб­ра­жен­ня. В уч­нів ви­ни­ка­ють су­пе­реч­нос­ті між на­оч­ним об­ра­зом і дум­кою, об­ра­зом і сло­вом, між уза­галь­нен­ням, жит­тє­ви­ми по­нят­тя­ми, які вже скла­ли­ся, та но­ви­ми фак­та­ми і науковими поняттями. Ці су­пе­реч­нос­ті роз­в'я­зу­ють­ся у про­це­сі но­вого пізнання, ек­спе­ри­мен­тів, шляхом ви­роб­ле­ння но­вих дій, засвоєння опе­ра­цій.

Внут­ріш­ні су­пе­реч­нос­ті на­яв­ні у стан­овлен­ні пот­реб та конкретних мо­ти­вів ді­яль­нос­ті і рис осо­бис­тос­ті. Роз­ви­ток емо­цій та­кож ха­рак­те­ри­зу­єть­ся сво­ї­ми спе­ци­фіч­ни­ми су­пе­реч­нос­тя­ми. Як ві­до­мо, емо­ції ма­ють "по­ляр­ні" якос­ті, що пе­ре­жи­ва­ють­ся як про­ти­леж­нос­ті (за­до­во­лен­ня – не­за­до­во­лен­ня, ра­дість – сум, упев­не­ність – сум­нів). Єд­ність і вирішення цих суперечностей є важ­ли­вою умо­вою в роз­вит­ку емо­цій.

Ді­а­лек­ти­ка влас­ти­ва роз­вит­ку, до­віль­ній ре­гу­ля­ції по­ве­дін­ки осо­бис­тос­ті, становленню її са­мос­тій­нос­ті, мо­раль­ної во­лі. Так, праг­нен­ня до са­мос­тій­нос­ті вже у ма­лят по­єд­нуєють­ся з чут­ли­віс­тю до ви­мог до­рос­ло­го.

На кож­но­му ета­пі он­то­ге­не­зу внут­ріш­ні су­пе­реч­нос­ті на­бу­ва­ють особ­ли­во­го ха­рак­те­ру, сво­го зміс­ту, сво­єї фор­ми ви­яв­лен­ня та спо­со­бів розв'язан­ня. Во­ни самі роз­ви­ва­ють­ся з роз­ши­рен­ням жит­тє­вих ­стосунків дитини з оточенням, з духовними цінностями.

Та­ким чи­ном, внут­ріш­ні су­пе­реч­нос­ті, що ви­ни­ка­ють у жит­ті ди­ти­ни, спо­ну­ка­ють її до ак­тив­ної ді­яль­нос­ті, спря­мо­ва­ної на їх роз­в’я­зан­ня. Це призводить до роз­вит­ку, а на­то­мість ви­ни­ка­ють но­ві суперечності. Суперечності між зовнішнім та внутрішнім тільки тоді є рушієм розвитку, ко­ли вони ін­те­рі­о­ри­зують­ся.

Чинники психічного розвитку. Роз­гля­не­мо конкретні чинники пси­хіч­но­го роз­вит­ку ди­ти­ни. Роз­ви­ток осо­бис­тос­ті не­мож­ли­вий без її ак­тив­нос­ті, то­му ос­нов­ни­ми фак­то­ра­ми роз­вит­ку є ді­яль­ність і по­ве­дін­ка, спіл­ку­ван­ня, в то­му чис­лі внут­ріш­ні ді­а­ло­ги, а та­кож піз­нан­ня і самопізнання, трансцендентування. Роз­гля­не­мо ко­жен з них. За будь-якою по­ве­дін­кою та ді­яль­ніс­тю тре­ба виз­на­ти влас­ти­вість наг­ро­мад­жен­ня енер­гії, за­па­сан­ня її на­да­лі, не­хай і в різ­них кіль­кос­тях, для пси­хіч­но­го роз­вит­ку. Так, наприклад, піс­ля здій­снен­ня вчи­нок за­кар­бо­ву­єть­ся в “тек­сті”-осо­бис­тос­ті, яка ні­би лі­пить­ся з дос­ві­ду цих вчин­ків.

Подібно, як здій­сню­ва­ні пред­мет­ні дії ве­дуть до фік­са­ції пер­цеп­тив­них або мо­тор­них настанов, здій­сню­ва­ні вчин­ки ве­дуть до фік­са­ції со­ці­аль­них, точ­ні­ше осо­бис­тіс­них настанов, мотивів. Вплив вчин­ку на осо­бис­тість незво­рот­ний. Вчин­ки не тіль­ки «бу­ду­ють" осо­бис­тість, во­ни мо­ди­фі­ку­ють, змі­ню­ють її, під­ні­ма­ють її над ді­яль­ніс­тю, над са­мос­ві­до­міс­тю та сві­до­міс­тю, роз­ши­рю­ють чис­ло сту­пе­нів сво­бо­ди, які були притаманні лю­ди­ні до їх здій­снен­ня.

Вплив вчинку на особистість зумовлюється такими його характе­рис­ти­ка­ми як мо­раль­ність, від­по­ві­даль­ність, єд­ність. Вчи­нок - це по­дія, звід­си і йо­го ці­ліс­ність (М.Бахтін). Вчи­нок то­му ха­рак­те­ри­зу­єть­ся ці­ліс­ніс­тю, що в ньо­му зни­щу­єть­ся (зні­ма­єть­ся) про­ти­леж­ність он­то­ло­гії й фе­но­ме­но­ло­гії (ре­аль­ність бут­тя і йо­го сенс). І не тіль­ки. В ньому знімається роз­дво­є­ність "Я": доб­ро­го й по­га­но­го, мо­раль­но­го й амо­раль­но­го, ниж­чо­го і ви­що­го, ду­хов­но­го і без­ду­хов­но­го. Вчи­нок це не тіль­ки діяння, по­зи­ція, але і кож­на дум­ка осо­бис­тос­ті з її зміс­том.

Вчи­нок вклю­чає в се­бе два мо­мен­ти: смис­ло­вий та індивідуальний. Пер­ший є по­за­ча­со­вим, а дру­гий – кон­крет­но-іс­то­рич­ним, тоб­то таким, що роз­гор­та­єть­ся в прос­то­рі й ча­сі, в яких діє ін­ди­ві­д. Якщо аб­страк­тно взя­ти до уваги лише другий мо­мент, то­ді втра­ча­єть­ся смисл, ма­є­мо без­зміс­тов­ну, в гір­шому разі – тех­но­ло­гіч­ну дію. Як­що роз­гля­да­ти ли­ше зміс­тов­но-смис­ло­вий мо­мент, то в цій дум­ці не бу­де кон­крет­ної осо­бис­тос­ті, її ак­тив­нос­ті, її бут­тєвос­ті, її від­по­ві­даль­нос­ті, ви­хо­ду в по­дію.

Здійснювати вчин­ки важ­ко, це особливий дар сво­бо­ди. Да­ле­ко не ко­жному до снаги нес­ти по­сох сво­бо­ди. При тран­сфор­ма­ції вчин­ку в характер осо­бис­тості ді­ють за­ко­ни пря­мої та зво­рот­ної пер­спек­ти­ви. Вчи­нок не тіль­ки по­род­жує осо­бис­тість, він мо­ди­фі­кує сві­до­мість, під­ні­ма­ю­чи її з бут­тєво­го на реф­лек­сив­ний рі­вень, зав­дя­ки ус­ві­дом­лен­ню са­мо­го се­бе, сво­їх влас­них мож­ли­вос­тей, в то­му чис­лі за­па­сів фі­зич­ної, мо­раль­ної та духовної енер­гії.

Як для на­род­жен­ня ди­ти­ни пот­ріб­но мі­ні­мум двоє, так і для її роз­вит­ку пот­ріб­ні інші люди: дитина не мо­же бу­ти в си­ту­а­ції ро­бін­зо­на­ди. Не­об­хід­ні ін­ші лю­ди в зов­ніш­ній си­ту­а­ції, але і дру­ге "Я" у внут­ріш­ньо­му пла­ні, нап­рик­лад, «Я – іде­аль­не», «Над – Я».

Зви­чай­но, осо­бис­тість змінюють, зокрема, її са­мість, заг­либ­лен­ня в се­бе, ведення складних внут­ріш­ніх ді­а­ло­гів з влас­ною со­віс­тю, з «Ви­щим Я» (самотрансцендентація). Пси­хо­ло­гія над­то дов­го піз­на­ва­ла лю­ди­ну лише як за­ли­ше­ний текст при­ро­ди, в то­му чис­лі і со­ці­аль­ної. На­род­жен­ня осо­бис­тос­ті має міс­це то­ді, ко­ли по­тен­цій­но лю­дина по­єд­ну­єть­ся не тільки з ін­шою лю­ди­ною, але й з Богом. Енер­гія та­ко­го ­єд­нан­ня із зна­ком, сим­во­лом, мі­фом, зу­сил­ля над са­мим со­бою по­род­жують лю­ди­ну.

Осо­бис­тість роз­ви­ва­єть­ся у про­це­сі піз­нан­ня зов­ніш­ньо­го сві­ту та са­мо­піз­нан­ня. У про­це­сі піз­нан­ня ди­ти­на долає шлях від нез­нан­ня до знан­ня, від піз­нан­ня зов­ніш­ньо­го до піз­нан­ня внут­ріш­ньо­го, сут­тє­во­го, від об­раз­но­го до по­ня­тій­но­го. Це по­род­жує но­ві мож­ли­вос­ті ди­ти­ни, а з ни­ми й но­ві піз­на­валь­ні пот­ре­би. У про­це­сі піз­нан­ня ре­а­лі­зу­ють­ся при­род­ні за­дат­ки, що призводить до роз­вит­ку здіб­нос­тей. Крім то­го, про­цес піз­нан­ня здій­сню­єть­ся в єд­нос­ті ін­те­лек­ту­аль­них, емо­цій­них та воль­о­вих про­це­сів. То­му в про­це­сі учін­ня як спе­ці­аль­но ор­га­ні­зо­ва­ної ді­яль­нос­ті роз­ви­ва­ють­ся не тіль­ки ін­те­лек­ту­аль­ні мож­ли­вос­ті, але й воль­о­ві та емо­цій­но-мо­ти­ва­цій­ні влас­ти­вос­ті осо­бис­тос­ті.

Ці­ліс­ну сис­те­му де­тер­мі­нант пси­хіч­но­го роз­вит­ку дитини мо­жна подати так:

1. Об'єк­тив­ні умо­ви та пе­ре­ду­мо­ви роз­вит­ку. Це, насамперед, мак­ро­со­ці­аль­ні, зокрема рівень еко­но­міч­ного та куль­тур­ного розвитку сус­піль­ства, існуюча сис­те­ма ос­ві­ти, рі­вень со­ці­аль­ної тур­бо­ти про ди­ти­ну, національні тра­ди­ції ви­хо­ван­ня тощо.

Сюди ж належать мік­ро­со­ці­аль­ні умови, зок­ре­ма про­це­си в ма­лих гру­пах (сім'я, ди­тя­чий са­док, клас), характер спіл­ку­ван­ня в них, вза­є­мо­дія, цін­нос­ті, які куль­ти­ву­ють­ся в цій групі.

До об’єктивних умов належать пси­хо­сома­тич­ні: ге­но­тип, особ­ли­вос­ті пре­на­таль­но­го (до на­род­жен­ня) і пос­тна­таль­но­го (піс­ля на­род­жен­ня) роз­вит­ку дитини, стан здоров’я.

II. Суб'єк­тив­ні чинники – це де­тер­мі­нан­ти, які, хоч і перебувають під впли­вом, за­леж­ні від пер­ших, але скла­да­ють внут­ріш­ню ло­гі­ку роз­вит­ку (са­мо­роз­вит­ку):

а) особ­ли­вос­ті спонукальної сфе­ри;

б) особ­ли­вос­ті сві­до­мос­ті та са­мос­ві­до­мос­ті;

в) ак­тив­ність ди­ти­ни (по­ве­дін­ка, ді­яль­ність, спіл­ку­ван­ня, пізнання, самопізнання, трансцендентація).

Загальні закономірності розвитку дитини. Зро­би­мо де­я­кі узагальнення про особ­ли­вос­ті пси­хіч­но­го роз­вит­ку ди­ти­ни. Ці висновки умовно можна розглядати як тенденції (за­ко­но­мір­нос­ті) психічного та особистісного роз­вит­ку.

1. Розвиток дитини, перш за все, характеризується якісними змінами, появою новоутворень, запуском нових механізмів, нових процесів, виникненням нових структур. Психологи описали основні ознаки розвитку. Найбільш важливими серед них є: диференціація, розчленування у минулому єдиного елемента; поява нових сторін, нових елементів у самому розвитку; поява зв’язків між сторонами суб’єкта.

2. Лю­ди­на – бі­о­-со­ці­аль­но-духовна іс­то­та. Бі­о­ло­гіч­на єд­ність лю­ди­ни зна­хо­дить ві­доб­ра­жен­ня у всьо­му. Роз­ви­ток ди­ти­ни відбувається у різноспрямованих і вза­є­мопо­в'я­за­них ас­пек­тах (ті­ло, пси­хі­ка, осо­бис­тість, суб'єк­тність, ду­хов­ність та ін.). Цей роз­ви­ток зу­мов­ле­ний ба­гать­ма чин­ни­ка­ми (де­тер­мі­нан­та­ми). За­леж­но від ча­су та си­ту­а­ції, для кож­но­го індивіда ре­зуль­тат їх впливу про­яв­ля­єть­ся по-різ­но­му. Для кож­ної ди­ти­ни скла­да­єть­ся своя, ін­ди­ві­ду­аль­на си­ту­а­ція роз­вит­ку.

3. Рівень роз­вит­ку ди­ти­ни виз­на­ча­єть­ся її активністю в ці­ліс­ній сис­те­мі жит­тє­ді­яль­нос­ті (ді­яль­ність, піз­нан­ня, самопізнання, спіл­ку­ван­ня, трансцендентація).

4. Для пси­хіч­но­го роз­вит­ку ха­рак­тер­на не­рів­но­мір­ність та ге­те­рох­рон­ність. У певний період різ­ні пси­хіч­ні влас­ти­вос­ті розміщені на різ­них рів­нях роз­вит­ку. В одному віковому періоді у конкретний момент одні з них ви­пе­ред­жують ін­ші, а в другий - ці інші вже випереджують перші. Так, наприклад, в од­ні пе­рі­о­ди жит­тя дитини най­більш сут­тє­ві змі­ни від­бу­ва­ють­ся у піз­на­валь­ній ді­яль­нос­ті, а в ін­ші - відбувається пе­ре­бу­до­ва пог­ля­дів і фор­му­ван­ня пе­ре­ко­нань. Але це не за­пе­ре­чує те­зи про те, що ди­ти­на в кож­ний пе­рі­од жит­тя є єди­на, ці­ла ін­ди­ві­ду­аль­ність у всіх склад­них і час­то до­сить су­пе­реч­ли­вих ви­я­вах.

5. У пев­ні пе­рі­о­ди роз­вит­ку ви­ни­ка­ють най­більш спри­ят­ли­ві умо­ви для роз­вит­ку од­них влас­ти­вос­тей, а в ін­ші – для ін­ших. Та­кі ві­ко­ві пе­рі­о­ди, ко­ли умо­ви для роз­вит­ку тих чи ін­ших пси­хіч­них влас­ти­вос­тей є спри­ят­ли­ви­ми, на­зи­ва­ються сен­зи­тив­ни­ми (Л.Ви­гот­ський, О.Ле­он­тьєв). Так, для роз­вит­ку мов­лен­ня сен­зитив­ни­ми пе­рі­о­да­ми є вік від 1 до 5 ро­ків, фе­но­ме­но­ло­гіч­но­го слу­ху – 5 ро­ків, пам'я­ті – мо­лод­ший шкіль­ний вік, мис­лен­ня – під­літ­ко­вий пе­рі­од, світогляду - старший шкільний вік.

6. У про­це­сі роз­вит­ку має місце тен­ден­ція до ін­тег­рації пси­хі­ки, її особистості. Прак­тич­но будь-яка влас­ти­вість осо­бис­тос­ті є сис­те­мою (ін­тег­рованою якістю). Во­на, з од­но­го бо­ку, ви­ни­кає в хо­ді пе­ре­ти­ну он­то­ге­не­зу і жит­тє­во­го шля­ху лю­ди­ни, а з дру­го­го - є еле­ментом більш склад­ної сис­те­ми соціального оточення, міс­це і зна­чен­ня яко­го виз­на­ча­єть­ся склад­ніс­тю осо­бис­тос­ті як ці­ло­го. Це виявляється в тому, що від­бу­ва­єть­ся ін­тег­ра­ції різ­них сфер осо­бис­тос­ті, - ін­те­лек­ту­аль­ної, спонукальної, воль­о­вої, ду­хов­ної. Така ін­тег­ра­ція відстежується в ме­жах окремої сфе­ри, нап­рик­лад, в ін­телектуаль­ній сфе­рі ін­тег­руюєть­ся пер­цеп­тив­ний та ког­ні­тив­ний рі­вні піз­нан­ня то­що.

Пси­хі­ка стає ці­ліснішою, стабільнішою. Ці­лість і спе­ци­фіч­ність кож­ної осо­бис­тос­ті з най­біль­шою пов­но­тою проявляється у пов­сяк­ден­но­му жит­ті, в по­ве­дін­ці, у вчин­ках, в ді­ях, у став­лен­нях до дій­снос­ті. Змі­ни характеру вчин­ків осо­бис­тос­ті вказують на зру­шен­ня в її роз­вит­ку. З роз­вит­ком усі вчин­ки ста­ють ціліснішими. Ок­ре­мі пси­хіч­ні ста­ни та про­це­си фік­су­ють­ся в ри­сах осо­бис­тос­ті.

7. У роз­вит­ку ди­ти­ни про­яв­ля­ється плас­тич­ність і мож­ли­вість ком­пен­са­ції. Плас­тич­ність за­без­пе­чує ком­пен­са­цію, замі­ну од­ні­єї пси­хіч­ної фун­кції ін­шою (наприклад, зір – слу­хом у сліпих). Роз­ви­ток суб'єк­тив­но­го сві­ту ді­тей ве­де до змі­ни спів­від­но­шен­ня ре­ак­тив­нос­ті та активності у про­це­сі вза­є­мо­дії. Зрос­та­ють до­віль­ність, іні­ці­а­ти­ва, са­мос­тій­ність по­ве­дін­ки, опір зов­ніш­нім впли­вам, які не від­по­ві­да­ють внут­ріш­нім настановам ди­ти­ни.

8. Пси­хіч­ний роз­ви­ток за­без­пе­чу­єть­ся вклю­чен­ням ін­ди­ві­да в сис­те­му ді­яль­нос­ті. У цій системі є про­від­на ді­яль­ність (або кілька діяльностей), що на пев­но­му ві­ко­во­му пе­рі­о­ді зу­мов­лює ос­нов­ні змі­ни в психі­ці ди­ти­ни та її особистості.

9. Ру­шій­ною си­лою пси­хіч­но­го роз­вит­ку є суперечності, які ви­ни­ка­ють між осо­бис­тіс­тю і оточенням, а та­кож внут­ріш­ні суперечності між окремими складовими особистості та окремими психічними функціями. Ус­ві­дом­лен­ня цих суперечностей, на­яв­ність во­лі у їх вирішенні, гуманістичні стосунки в гру­пах, ви­хо­ван­ня, са­мо­ви­хо­ван­ня за­без­пе­чу­ють прог­ре­сив­ний роз­ви­ток осо­бис­тос­ті. Розв’язання суперечності виявляється у виникненні психологічних новоутворень віку, що не відповідають старій соціальній ситуації розвитку, виходять за її межі. Виникає нова суперечність, генетична задача, яка може бути розв’язана завдяки побудові нової системи стосунків, нової ситуації розвитку, що засвідчує перехід дитини в новий психологічний вік.

10. У про­це­сі пси­хіч­но­го роз­вит­ку наявна пос­тій­на вза­є­мо­дія внут­ріш­ньо­го і зов­ніш­ньо­го, бі­о­ло­гіч­но­го й со­ці­аль­но­го, ті­лес­но­го і ду­хов­но­го. Роз­плу­та­ти клу­бок бі­о­ло­гіч­них та со­ці­аль­них чин­ни­ків оз­на­чає зро­зу­мі­ти дій­сний внесок при­ро­ди і сус­піль­ства в роз­ви­ток осо­бис­тос­ті, а зна­чить, нав­чи­ти­ся опосередковано ке­ру­ва­ти про­це­сом розвитку.

11. Постійний прогресивний розвиток особистості - це норма, це запорука психічного здоров’я. Ви­щою формою роз­вит­ку є са­мо­роз­ви­ток осо­бис­тос­ті.

12. Пси­хіч­ний та осо­бис­тіс­ний роз­ви­ток зу­мов­ле­ний фун­кці­о­ну­ван­ням не тільки свідомістю, але й нес­ві­до­мо­го через дію механізмів захисту “Я”, проявів акцентуацій особистості тощо.





Последнее изменение этой страницы: 2016-06-06; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.208.73.179 (0.017 с.)