Моделі та стратегії розвитку країн, що розвиваються




ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Моделі та стратегії розвитку країн, що розвиваються



Важливою рисою економічних політик країн, що розвиваються, було створення сприятливого інвестиційного клімату з метою залучен-ня іноземних інвестицій; зокрема, було запропоновано пільгове опо-даткування, можливість придбання нерухомої власності іноземними інвесторами. У 80–90-х роках минулого століття це сприяло інтенсив-ному надходженню інвестицій; поступово, з середини 90-х років, тем-пи іноземного інвестування почали спадати через те, що все зростаюча частина ПІІ почала прямувати на ринки розвинутих країн

Одним із стратегічних напрямів економічної політики країн, що розвиваються, є переорієнтування виробництва з імпортозамінного на експортоорієнтований. Вони значно розширили номенклатуру запропонованих на експорт товарів, перейшовши з розряду моно-функціональних у поліфункціональні.

У багатьох країнах, що розвиваються, на початковому етапі реформу-вання економіки була широко застосована модель “етатизму” – широкого втручання держави в економічні процеси, створення потужного державного сектора. Економічні ресурси опинилися в руках уряду, який постійно регулював ціни на продукцію державних підприємств, регулював курс валют, контролював зовнішню торгівлю. Для зниження безробіття на державних підприємствах штучно завищувалася чисельність робітників. Поряд з пози-тивними наслідками такої політики (наприклад, у Сінгапурі, Тайвані) мали місце й негативні; зокрема, зосередження великих ресурсів та економічної влади в руках державних чиновників часто вели до корупції.

На сучасному етапі економічного розвитку більшість країн цієї групи перейшли до неоліберальної політики. Особливо широко неоліберальна модель застосовується в країнах Латинської Америки. Вона була розроблена Економічною комісією ООН для Латинської Америки й Карибського басейну (ЕКЛАК). Ця модель, яка мала назву «периферійної економіки», передбачала структурні перетво-рення щодо формування імпортозамінної індустріалізації. Головну роль у реалізації моделі повинна була відіграти держава, але метода-ми макроекономічної політики. Імпортозамінна політика дала мож-ливість у Латинській Америці розвивати нові виробництва і підтри-мувати достатньо високі темпи економічного зростання.

Країни, що розвиваються, особливо на ранніх стадіях економічної розбудови, знаходяться у специфічному становищі. У нестабільності їхніх економічних систем закладено значний позитивний потенціал - можливість вибору, якого позбавлені розвинені економіки. Отже, вiд адекватностi, послiдовностi й комплексностi стратегії побудови ринкового середовища залежить довготермінова соцiально-економiчна ефективнiсть намiчених перетворень. Вирiшальна роль у цьому процесi належить державі, завданням якої є спрямування стихiйно дiючих ринкових законiв у конструктивне русло.

Низький початковий рівень розвитку та зародковий стан ринкової організації зумовлюють поєднання у стратегіях країн цієї групи як напрямів, характерних для ринкових економік, так і специфічних. До останніх відносяться передусім індустріалізація, імпортозаміщення, розбудова грошово-фінансової сфери та стабілізація валюти, реформа системи соціального захисту, підвищення культурно-освітнього рівня населення тощо. Такі заходи, особливо на початкових етапах, здійснюються переважно адміністративними засобами.

Стратегії економічного розвитку країн, що розвиваються, розробляються також в умовах глобалізації. Більшість країн цього типу значно відстає в економічному розви­тку, тому вони не мають часу для тривалої природної еволюції економічних структур, що відповідали б сучасним стандартам розвинутих країн. У таких умовах роль держави в регулюванні економічних процесів повинна бути істотно вищою.

Країни з перехідною (транзитивною) економікою опинили­ся в процесі глобалізації в дуже складний період свого розвитку, тому перед їх урядами, що розробляють економічні стратегії, по­стають найгостріші проблеми. Нарощування темпів глобалізації збіглося з докорінною перебудовою економічних відносин у ко­лишніх соціалістичних країнах, яка супроводжувалася падінням ви­робництва і втратою важливих позицій на світових ринках. Іншою проблемою при розробленні економічних стратегій для урядів країн перехідної економіки є знаходження оптимального співвідношення між лібералізацією зовнішньоекономічних відносин і захистом національної економіки. Із самого початку економічних реформ, тобто в першій половині 90-х років, прак­тично всі постсоціалістичні країни вдались до політики міжнаро­дної лібералізації, що виявилося, зокрема, в зниженні, а то й лік­відації митних тарифів на імпорт і експорт, усуненні перешкод на вивезення капіталу за кордон та ін. Головною метою при цьому ставилося якнайшвидше входження країни у світовий економіч­ний простір.

 

Наднаціональна координація процесів сталого розвитку

Міжн. співр-во в інтересах сталого розвитку, маючи досить розгалужену інституційну і нормативну базу, здійсн. в рамках певних міжн. установ та на базі сис-ми угод. Комплексність сталого розвитку зумовлює опосередковану причетність до цього процесу всіх без винятку орг-цій різних рівнів і спрямованості.

Провідну роль у впровадженні в життя ідеї сталого розвитку на міжн. арені відіграє ООН. Фактично, тільки в рамках ООН діє глобальний механізм узгодження політики більшості держав планети щодо заг.безпеки і переходу до сталого розвитку. Однак, взявши на себе ініціативу з впровадження політики сталого розвитку, ООН виявилася суттєво обмеженою внаслідок позиції західних держав, перш за все США.

Діяльність ООН з впровадження сталого розвитку є вкрай важливою, та вона ніколи не буде ефективною без підтримки міжнародних фінанс., торг. та ін. впливових установ (таких як МВФ, СОТ, ОЕСР), адже саме вони сьогодні визначають розвиток міжн. співт-ва. Успіх в реалізації концепції сталого розвитку залежить переважно від того, наскільки міжн. фінан. і торг. установи будуть віддані принципам сталого розвитку.

Розвиток механізмів міжн. співр-ва, покликаний сприяти реалізації сталого розвитку, з’ясовувати спільні інтереси і вирівнювати суперечності між країнами, суттєво прискорився. Зросла і кількість міжн. інст-в (з 1985 по 1999рр збільшилась на дві треті), причому їх завдання стають більш комплексними, а сфери відповідальності частково перетинаються. Число програмних документів і міжнародних договорів з різних аспектів розвитку неухильно збільшується (за оцінкою ЮНЕП, лише з проблем довкілля їх близько 500). Але із зростанням кількості договорів постала проблема дублювання, фрагментації та браку координації, що підриває ефективність системи в цілому.

Розширення співр-ва міжн. інст-цій, нац. урядів і місцевих та субнац.органів держ. управління допомогло б використати глобалізацію як засіб підтримки сталого розвитку.А для цього необхідний значно вищий ступінь транспарентності й відкритості МВФО та переговорів з питань торгівлі і охорони довкілля, які є рушієм процесу розробки глобальної політики.

Для досягнення цілей сталого розвитку у політику розвитку обов’язково повинна закладатися не лише реформа міжн. правил взаємодії в цьому питанні, а й одночасна зміна рамкових умов на нац. рівні. Вкрай необхідно повернутися до „кодексу ТНК”; розробити програму зміни структури і ф-й МО; необхідно здійснювати цілеспрямовану (за зразком політики МВФ) політику, спрямовану на реальне втілення моделі сталого розвитку; слід переглянути моделі допомоги країнам, що розв., ввести програму списання боргів за умови екологізації економіки та підвищення стандартів рівня життя населення. І врешті-решт, вибудувати ефективну систему глобального управління як спосіб організації сталого глобального поступу сус-ва.

 





Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.239.233.139 (0.007 с.)