Еволюція стратегій Європейського Союзу.

 

Перший етап формування ЄПС був започаткований саммітом Глав держав «шістки» в Гаазі 2 грудня 1969р., який доручив міністрам закордонних справ розглянути можливість розвитку Співтовариства в напрямі політичного об’єднання. Прийняттям Люксембурзької декларації (27 жовтня 1970р.) було встановлене політичне співробітництво країн "шістки" у формі регулярного обміну інформацією і консультацій з міжнародних проблем.

Рішення про інтенсифікацію політичного співробітництва, прийняте на Паризькій конференції (1972р.), разом із заснуванням Європейської Ради (грудень 1974р.) та рішенням про запровадження прямих виборів до Європарламенту (1976р.) поклали початок інституалізації ЄПС.

На другому етапі, з прийняттям Єдиного європейського акту, відбулася кодифікація політичного співробітництва. Акт передбачав:

· обов’язковість взаємного інформування, консультацій і узгодження точок зору та акцій;

· обов’язковість консультацій перед прийняттям рішень на національному рівні, якщо вони стосуються зовнішньополітичних проблем;

· прийняття рішень консенсусом;

· постійний безпосередній зв’язок між міністер­ствами закордонних справ;

· створення нових органів політичного співробіт­ництва (Політичного комітету, Групи європейських кореспондентів, робочих груп і Секретаріату.

На третьому етапі, з підписанням Маастрихтського договору про Європейський Союз (ДЄС), поряд із Європейськими Співтовариствами запроваджувалися інші складові співробітництва: спільна зовнішня політика та політика безпеки (СЗППБ), політика у сфері юстиції і внутрішніх справ.

СЗППБ (другий "стовп" ЄС) іде набагато далі ЄПС у багатьох сферах. Головними цілями СЗППБ є:

· захист спільних цінностей, основних інтересів і незалежності Союзу;

· посилення безпеки Союзу та країн-членів;

· збереження миру та зміцнення міжнародної безпеки;

· сприяння міжнародному співробітництву;

· розвиток та утвердження демократії і верховенства права за безумовного дотримання прав і свобод людини.

З прийняттям Амстердамського договору до ДЄС були інкорпоровані так звані Петерзберзькі завдання, закріплено формування Спільної європейської політики безпеки і оборони (СЄПБО). Були створені Офіс високого представника ЄС з питань СЗППБ та інші виконавчі органи. Під час наступних засідань Європейської Ради були зроблені подальші кроки в розпитку СЗППБ.

 

 

3 0. Еволюція стратегій розвитку економіки України.

 

Україна розвивається за такими принципами – за моделлю саморозвитку капіталізму, що не розрахована на економічний прорив. Історія не наводить доказів тому, що так званий „саморозвиток” приводив до зміцнення могутності національної держави.

Що стосується України, то стратегічно вивіреної національно-мобілізаційної доктрини у неї немає і досі: розвиток трансформаційних процесів відбувається за „диким” сценарієм, а тому поступове, але досить динамічне послаблення конкурентоздатності країни на світовому ринку є логічним наслідком.

Наприклад, розгортання приватизації – провідної інституції трансформацій, як уже зазначалось, відбувалось усупереч логіці доктрини національної економічної безпеки (ця доктрина не раз декларувалась, причому саме у контексті лібералізації, хоча зазвичай, якщо брати до уваги трансформативні наміри, вона вступає з нею у антагонізм), і результатом втілення цієї програми є перехід ключових, вирішальних структуроутворюючих галузей у власність інших держав, що повністю підриває усяку основу для формування конкурентноздатної національної економіки. Це вже не просто відтік ресурсів – це повне узалежнення економіки країни.

На сьогоднішній день актуальною як в світі, так i особливо для України є мобілізаційна модель, з використанням принципу економічного націоналізму для України, слід зазначити, що передумови використання такої моделі уже дозріли: у суспільстві зростає розуміння того, що національний суверенітет (як збереження цивілізаційної унікальності) не може бути самоціллю, а може бути тільки виразом певної ідеї: щоб стати реальністю, він потребує економічного оформлення, щоб довести свою спроможність та життєздатність – економічних аргументів. Та, найголовніше, у використанні саме такої моделі вже назріла потреба у того прошарку суспільства, що на собі відчув наслідки розмивання національно-економічних граней суспільства, і за використання у своїх приватних цілях моделі надмірної відкритості розплачується з глобальним співтовариством особистою ізоляцією

 

31. Економічна допомога країн-лідерів країнам з перехідною економікою як інструмент управління трансформаційними процесами у цих країнах.

Країни-лідери досить активно надають фінансову допомогу країнам з перехідною економікою, що дає змогу економікам цих країн розвиватися швидше та більш ефективніше. Приклад економічної допомоги можна привести на країнах-лідерів ЄС та Україною. Такий приклад є характерним і для інших країн, з перехідною економікою.

Значну матеріальну допомогу було надано Україні для підтрим­ки перехідного періоду у вигляді макрофінансової допомоги (під­тримка балансу платежів) шляхом надання позик. Вона спрямована на впрова­дження заходів у межах економічних реформ, на вдосконалення ядерної політики, на гуманітарну допомогу, пов'язану з проблема­ми, які виникли внаслідок Чорнобильскої катастрофи, на технічну допомогу всіх видів. Каналами надання допомоги слугували Про­грама ТАСІS та інші спец. програми. Серед інших секторів, на яких було зосереджено увагу Про­грами, були енергетика й охорона довкілля. По двох секторах (с/г і продовольство, транспорт та комунікації) спостерігалося зменшення обсягів коштів, що свідчить про зниження уваги до них у Програмі по країні. Однак значні фін. ресурси бу­ли надані Україні у формі устаткування і споруд.

Саме фінансова допомога є досить вагомим інструментом трансформаційних процесів у країнах з перехідною економікою, адже вона може мати значний вплив на збільшення фінансування важливих галузей економіки країни та підтримки тих сфер, які потребують цих грошей.

32. Економічна інтеграція як напрям світового економічного розвитку.

Як відомо міжнародна економічна інтеграція являє собою процес господарського і політичного об’єднання країн на основі розвитку глибоких стійких взаємозв’язків і розподілу праці між окремими національними господарствами, взаємодіях їх економік на різноманітних рівнях і в різноманітних формах. На макрорівні інтеграція розвивається на основі об'єднання національних економік країн, внаслідок чого виника­ють регіональні інтеграційні утворення. Основними формами ре­гіональної інтеграції є: зона преференційної торгівлі; зона вільної торгівлі; митний союз; спільний ринок; економічний і політич­ний союз. На досить високому рівні розвитку інтеграції націона­льні економіки становлять єдине ціле, що характеризується єди­ною виробничою структурою, спільною структурою регулювання з боку державних і недержавних інституцій, вільним рухом фак­торів виробництва і навіть політичною єдністю.

33. Економічна політика України в контексті діяльності СНД.

Вироблення чіткої та послідовної стратегічної лінії, визначення прийнятних тактичних методів розв’язання кардинальних завдань розвитку України істотно ускладнені парадоксальним і небезпечним дисбалансом зовнішніх чинників. Мова йде про суперечність між дедалі більш прозахідним зовнішньополітичним, військово-стратегічним курсом країни та її жорсткою, значною мірою односторонньою економічною залежністю від Росії, взагалі від відносин за східним вектором — із блоком країн СНД. Можна вважати, що ця залежність значною мірою є енергетичною, а це означає, що з підвищенням ефективності комплексу відтворення така залежність має бути подоланою. Але, по-перше, це є справою часу, а по-друге, мають значення й наявні виробничо-технологічні зв’язки, перспективи розвитку виробничої кооперації.

Про характер української торгівлі в рамках СНД свідчить її структура. Так, третину українських закупівель у Росії становить газ, більше однієї п’ятої — нафта і нафтопродукти, і до цього додається закупівля вугілля й електроенергії. Предметом закупівлі у другого за значенням зовнішньоторговельного партнера України в СНД — Туркменістану — майже виключно є газ. Власне, можна сказати, що на сьогодні основним зовнішньоторговельним вектором для України автоматично стає базовий постачальник вуглеводневих енергоносіїв.

Другий за значенням «вузол залежності» України від СНД — збут товарів. При цьому також кажуть про безальтернативність, але вже в плані неконкурентності вітчизняних товарів на світових ринках. Однак виробництво неякісних товарів аж ніяк не можна вважати стратегічним вибором, а насправді такий вибір не може не бути пов’язаним із радикальним переозброєнням основних фондів, а отже — з інвестиціями. А достатніх навіть для власних потреб інвестиційних ресурсів у країн СНД немає. Один з нечисленних винятків становить російський Газпром, але його інвестиційні інтереси пов’язані з установленням контролю над стратегічними трубопроводами і потужностями нафтопереробки і, як правило, є некомпліментарними стосовно національних пріоритетів України.

Очевидно, що подібний стан речей у принципі не може тривати досить довго, бо можна втратити здатність дотримуватись системи пріоритетів, орієнтованої на національні інтереси, а це загрожує самому існуванню України як суверенної держави.

34. Економічна політика України в контексті розширення ЄС.

Європейське співтовариство визнало Україну як незалежну державу у 1991. На сьогодні ЄС є найбільшим інвестором і другим після Росії торговим партнером України, а також найбільшим донором безоплатної фін. допомоги. Значну матеріальну допомогу було надано Україні для підтрим­ки перехідного періоду у вигляді макрофінансової допомоги (під­тримка балансу платежів) шляхом надання позик. Вона спрямована на впрова­дження заходів у межах економічних реформ, на вдосконалення ядерної політики, на гуманітарну допомогу, пов'язану з проблема­ми, які виникли внаслідок Чорнобильскої катастрофи, на технічну допомогу всіх видів. Каналами надання допомоги слугували Про­грама ТАСІS та інші спец. програми. Серед інших секторів, на яких було зосереджено увагу Про­грами, були енергетика й охорона довкілля. По двох секторах (с/г і продовольство, транспорт та комунікації) спостерігалося зменшення обсягів коштів, що свідчить про зниження уваги до них у Програмі по країні. Однак значні фін. ресурси бу­ли надані Україні у формі устаткування і споруд. У 1998 була затверджена стратегія інтеграції України до ЄС, що має за­безпечити входження держави до європейського політичного, економічного і правового простору та отримання на цій основі статусу асоційованого члена ЄС, що є головним зовнішньополі­тичним пріоритетом України у середньостроковому вимірі. Пріоритет на найближчі роки в галузевій співпраці віддається сфері транс'європейських транспортних, електроенергетичних та інформаційних мереж, співробітництву в галузі юстиції, боротьбі з організованою злочинністю, митній справі, науково-дослідній сфері, промисловій і с/господарській кооперації тощо. Загальна стратегія ЄС щодо України ухвалена Європейською радою у 1999 р. Вона розрахована на 4 роки і є до­кументом, що закладає засади співпраці з державою, яка не є без­посереднім претендентом на вступ до Союзу. Основні положення стосуються підтримки України з боку ЄС в економічній, політичній, культурній сферах, а також у галузі юстиції і внутрішніх справ.

 

35. Економічне середовище, види й суб'єкти міжнародних економічних стратегій.

При розробці стратегії необхідно насамперед виходити з інтересів і можливостей своєї країни. Але в умовах глобалізації вплив міжнародного середовища, великою мірою саме економічного, на економічний розвиток країни дуже сильний
Види стратегій класифікуються за вертикальним та горизонтальним рівнями і у загальному вигляді є стратегіями:
· Глобальними
· Стратегії домінування та підпорядкування
· Стратегії поступального розвитку
Ці стратегії використовують лише розвинуті країни такі як Швеція, Швейцарія, Голландія, Франція.
· Стратегії наздоганального розвитку
· Стратегії економічного прориву
Являє собою мобілізаційну модель розвитку. Потребує мобілізації всіх зусиль заради поставленої мети.
· Стратегії виживання
Пасивна стратегія, що не потребує ні участі держави, ні активної ролі індивідів суспільства.
· Антикризові стратегії
Ця стратегія здійснюється як на глобальному, так і на мікрорівнях.
Суб’єкти міжнародних економічних стратегій
- Національні інститути та організації
- Над регіональні інститути та організації
- Наднаціональні регіональні уряди
- Національні уряди
- Менеджери ТНК
- Власники підприємств

 

 

36. Економічний глобалізм і економічний антиглобалізм у геостратегічному контексті.

Економічний «глобалізм» являє собою історичний процес, що є результатом новаторства людей і технічного прогресу. Цим терміном називають усе зростаючу ступінь інтеграції країн в усьому світі, обумовлену насамперед торговими і фінансовими потоками. Іноді під ним мається на увазі також рух людей (праці) і знань (технологій) через міжнародні кордони. Глобалізації властиві також більш широкі культурні, політичні й екологічні параметри.

Останніми роками піднялась хвиля безпрецедентного громадського опору сучасному економічному глобалізму, формується і структурується антиглобалізаційний рух, з’являються характерні в цьому плані публікації.
Активними учасниками антиглобалістичного руху є різні за цілями, формами організації і діяльності протестні (стосовно до глобалізації) групи: профспілкові, релігійні, зелені, ліві, анархісти, пацифісти та ін. Спектр їхніх антиглобалізаційних інтересів і дій, як з точки зору мотивації, так і організації є унікально різноплановим і різновекторним

.
При цьому очевидним є, по-перше, безпрецедентно зростаюча масовість руху; по-друге, його «молодіжний» характер; по-третє, неформальність відносин; по-четверте, переважно електронна основа консолідації; по-п’яте, відносна самостійність груп і організацій без чіткої централізації і «єдиного» керівництва.
Серед організаційно оформлених антиглобалізаційних груп превалюють представники розвинених країн, хоча в цей процес поступово і по-своєму зацікавлено втягуються і громадяни країн, що розвиваються, та країн із перехідними економіками.

При неупередженому аналізі видно, що функціонально антиглобалізм зосереджений на таких (далеко не нових) проблемах розвитку, як: збереження середовища нормальної життєдіяльності; захист прав людини і працівників, подолання нерівності і бідності тощо.

 

37. Економічний націоналізм – стратегія захисту національних економік в умовах глобалізації.

Основною з функцій економічного націоналізму є захист національної економіки. Вперше про це заговорив Ф.Ліст. він виділяє такі економічні положення економічного націоналізму.

1. Фінанси. Фінансова політика перебуває під контролем держави, регулюється її законами, але не підпорядковується державним установам. Збереження контролю національного капіталу над банківською системою.

2. Торгівля. Вільне існування внутрішнього ринку. Державне управління торгівлі в міждержавних угодах. Кожна держава захищає своїх виробників через політику протекціонізму з метою їх розвитку. Після підйому галузі промисловості - повернення до вільної торгівлі.

Важливим інструментом у процесі становлення народного господарства нації стає політика протекціонізму (обмеження надходження до країни імпортних товарів шляхом введення високого ввізного мита), а також стимулювання розвитку транспорту і технічних знань.

3. Промисловість. Державна підтримка власного виробника та стратегічно -важливих галузей промисловості. Державний контроль над ними.

У перспективі вкрай вигідно розвивати ті галузі, де сьогодні витрати поки що вищі, ніж за кордоном. Розвивати, інвестувати – ось єдина дорога зниження витрат на перспективу.

4. Сільське господарство. Опора с/г - це середнє фермерське господарство. Їм надається право володіти засобами виробництва та самостійно розпоряджатися результатами своєї праці. Їхня діяльність не має наносити шкоди національному господарству. Рівень та масштаби конкуренції зводяться до мінімуму кооперативними спілками.

5. Роль держави. Держава – основний інструмент для досягнення економічного добробуту нації та народів, які проживають на її теренах. Через це держава є цінністю для її населення. Держава – окремий гравець у господарській системі поруч з іншими її суб’єктами.

За Фрідріхом Лістом, держава повинна інвестувати в науку, освіту та транспортну систему, які виступають головними рушіями розвитку та модернізації нації й країни.

 

6. Основна економічна мета. Економічний розвиток нації як частини світової спільноти. Класовість не заперечується, як у марксизмі, але і не допускається безконтрольна експлуатація робітників буржуазією (власниками капіталу). Добробут окремої людини прямо залежить від добробуту нації.

 

7. Приватна власність. Не є священною, але сприймається як необхідність. Приватна власність надається представникам нації з метою збільшення особистого та суспільного добробуту.

38. Економічні аспекти зіткнення та взаємодії цивілізацій.

Аспекти зіткнення і взаємодії цивілізацій можна сформулювати у таку схему:

бажання мати вплив на хід подій у світі → 2. посилення ролі на світовому ринку → 3. стратегія поглинання.

Найголовнішу роль головного агресора у світі можна без вагань віднести США. Через американську фінансову могутність, ця країна «підкорює» собі інші країни, перетворюючи їх на свої колонії. США під прикриттям за демократію суспільства фактично робить країни своїми базами природних ресурсів. Що ж до Європейського союзу, він, незважаючи на свою могутність, все ж не йде шляхом США. Тут більше спостерігається взаємодія цивілізацій, хоч не без зиску для самого Євросоюзу. Безперечно першоосновою їхніх дій є бажання мати якомого більше впливу на хід подій у світі.

 

39. Економічні інтереси і міжнародні стратегії економічного розвитку.

Загалом економічні інтереси поділяються на:
- Комунітарні Це інтереси спільнот. Вони завжди вступають у суперечність з інтересами зовнішнього середовища і дуже часто з інтересами самих підсуб’єктів. Комуні тарний національний інтерес полягає у формуванні соціально-економічної конкурентоспроможності країни. А комунітарний інтерес спільноти – у конкурентоспроможності всієї групи країн.
- Індивідуальні. Це приватні інтереси господарських суб’єктів, що характеризуються продуктивністю та успішністю.
Надзвичайно важливо є сформувати таку стратегію, яка узгоджує національні та індивідуальні інтереси.
Стратегія економічного розвитку (економічна стратегія) країни являє собою економічну політику уряду, розраховану на тривалий строк, спрямовану на досягнення основної мети соціально-економічного розвитку. Економічна стратегія – це довгострокові, найпринциповіші, найважливіші установки, плани, наміри уряду стосовно виробництва, надходжень і витрат бюджету, податків, капіталовкладень, цін, соціального захисту. Міжнародна стратегія економічного розвитку є принциповою, концептуальною, вимірною економічною політикою, яка визначає поведінку суб’єктів міжнародної економічної системи у глобальному середовищі і водночас політику двосторонніх і багатосторонніх економічних стосунків та взаємовідносин суб’єктів міжнародної економічної діяльності.
Ці стратегії одночасно підпорядковуються глобальним реаліям і потребам національних та регіональних економік. В них відбиваються стратегічні напрямки та мета розвитку.