Економічне диво» (цивілізаційний досвід країн Південно-Східної Азії).

Економічне диво» (цивілізаційний досвід країн Південно-Східної Азії).

є чотири "хвилі" економічного зростання уПівд-СхАзії. 1- Японія, 2 - чотири "тигри" - Гонконг, Південна Корея, Сінгапур, Тайвань, 3 - Індонезія, Малайзія та Таїланд. 4- "економічне диво" Китаю та В'єтнаму.

економічні успіхи були досягнуті за рахунок комбінування чотирьох факторів: 1) експортно-промислової стратегії розв; 2) залучення інозем капіталу; 3) держрегулюв 4) ств життєздатних госп суб'єктів - нац корпорацій.осн напрям еконрозв - індустріалізація: ств сучасної структури економіки, з розвиненим обробним сектором, що використовує передові технології та виробляє засоби вир-ва й споживчі товари, необхідні для динамічного розвитку нац економіки, досягнення екон і соц прогресу. найважливіше значення для створення підприємництва мала наявність ринку та платіжоспроможного попиту. Тому від самого початку розвиток промисловості набув ринково-орієнтованого хар-ру. Спочатку - імпортозаміщуюча модель розвитку. Її прийняття було об'єктивно необхідним, через порівняно великий за абсолютними розмірами платіжоспроможний попит на споживчі товари, який не міг задовольнити імпорт, бо до 70-х років погіршувалися умови торгівлі для країн, що розвиваються, в цілому.це викликало зміни галузевої структури господарства. Випереджаючими темпами розвивалися галузі легкої промисловості - текстильна, взуттєва, харчова, тютюнова. Посилювалася роль зовнішніх факторів в економічному розвиткові розглянутих країн. Насичення внутрішнього споживчого ринку товарами місцевого виробництва супроводжувалося не зменшенням, а поширенням загального обсягу імпорту, до того ж зростала частка в ньому товарів виробничого призначення. Внаслідок цього підвищувався попит на валютні ресурси, а задоволення його не могло здійснюватися тільки за рахунок поширення експорту сировини через обмеженість потенціалу його росту. Крім того, посилювалася залежність від міжнародного поділу праці, і не вимагало диверсифікації експорту, тому розглянуті країни змушені були шукати можливості переходу до політики експортної орієнтації обробної промисловості. Пріоритет - галузей легкої промисловості, а через поширення обслуговуючих їх галузей (виробництво синтетичних волокон, первинна хімія) поступовий розвиток галузей важкої промисловості (металургійної, хімічної промисловості, машинобудування). Тому на світовому ринкові вони з'явилися як виробники та експортери масової споживчої продукції, головним чином для ринків промислово розвинутих держав. починає здійснюватися перехід від традиційних капітало- та трудомістких виробництв до розвитку наукомістких галузей і створення власної науково-дослідної бази. Відбувається поступова переорієнтація з випуску споживчої продукції (яка поки що зберігає пріоритетне значення) на високотехнічні товари та інші компоненти. Водночас зберігається експортна спрямованість виробленої продукції. Головною рисою цієї стадії індустріалізації є поступовий ріст державних та приватних асигнувань на розвиток НДДКР.

країни субрегіону мають відносно високий рівень подушевого доходу, демонструють стабільні й високі темпи економічного розвитку, мають добре розвинуту виробничу інфраструктуру. А головне - уряди країн Південно-Східної Азії проводять комплексну, послідовну політику стимулювання капіталовкладень (внутрішніх і зовнішніх) у ті галузі економіки, де вони можуть забезпечити найбільшу віддачу. Рішуче проводиться боротьба з бюрократизацією системи управління.

Виступаючи як підприємець, держава безпосередньо сприяла економічному зростанню, бо доходи, які одержували її підприємства, служили важливим джерелом фінансування капіталовкладень. Але в більшості країн передбачалось, що державний сектор у майбутньому буде зведений до мінімуму, бо діяльність його у більшості випадків неефективна, оскільки підпорядкована створенню сприятливих умов для ефективного функціонування приватного капіталу.Держава також виконувала певні регулюючі функції.Державна політика, що реалізувалася у 60-ті, а особливо в 70-ті роки, передбачала систему різноманітних заходів для стимулювання розвитку дрібної промисловості: надання пільгових кредитів, державних замовлень, допомогу в реалізації продукції, розробку необхідних технологій та організацію консультацій з налагодження виробництва. Внаслідок цього масштаби дрібного підприємництва в економіці країн Південно-Східної Азії зросли

Полюси економічного розвитку»: національний і регіональний аспекти.

Згідно розробкам Ф. Перроу, економічний простір правомірно визначати як силове поле, напруженість якого нерівномірна. У напрямку до полюсів діють певні доцентрові сили, є і сили відцентрові. Ці полюси як би групують нововведення, проте навколо певної лідируючої галузі, і в результаті утворюють територіальні концентрації. Останні характеризуються, зокрема, тим, що чітко простежується зв'язок між виробленим сукупним доходом та інвестиціями, економічним і соціальним рівнем розвитку тощо
Таким чином, регіональний полюс зростання являє собою поєднання розвиваються і розширюються галузей, здатних викликати економічне зростання в зоні свого впливу.
Дослідниками також встановлено, що виникнення територіальних «точок зростання» обумовлено:
нерівномірністю масштабів та ефективності виробництва;
наявністю особливо зручних територій для розміщення підприємств декількох сполучених галузей;
набирає силу тенденцією зміщення інновацій з великих міст у малі та середні, де є високотехнологічний потенціал, та іншими причинами.

У теорії полюсів зростання є кілька вкрай важливих, принципових тез
- Полюс зростання не самоціль, а засіб підйому району;
- Полюс зростання ефективний тільки в мережі з таких же полюсів;
- Полюс зростання повинен володіти відмінною зв'язком з іншими пунктами району, щоб використовувати його ресурси і передавати їм нововведення та інші імпульси розвитку;
- Полюс зростання повинен здійснювати зв'язок між країною і регіоном;
- Полюси зростання можуть бути самого різного значимості - міжнародної (зв'язок країни зі світом), національної, регіональної та місцевої (наприклад, центральна садиба колгоспу за часів СРСР) і масштабу - від окремого поселення до цілого району;
- Головна мета - пробудження стимулів і сил саморозвитку
Теорія полюсів росту швидко завоювала широку популярність в країнах Заходу, і практично всі ці країни ще в 60-х роках поклали дану теорію в основу своєї регіональної політики. Спочатку мова йшла тільки про піднесення відсталих і депресивних районів, тобто використанні полюсів росту в якості інструменту політики вирівнювання. Пізніше з'явилася ідея підтримки основних центрів для підтримки конкурентоспроможності країни. Згодом же полюса зростання стали розглядатися як каркас всієї територіальної структури суспільства, незалежно від того, розміщувалися вони в процвітаючою частини країни або у відсталій. Так склалася концепція поляризованого простору.

Рівноваги.

Класифікаціяекономічних стратегій країн (за рівнем розвитку, цивілізаційною приналежністю,інституціональною та галузевою структурою економіки,рівнемконкурентоспроможності,параметрамисередовища розвитку).

За рівнем розвитку: 1) стратегії домінуючих країн (Японія, США); 2) країн, що розвиваються (Бразилія, Аргентина); 3) країн з перехідною економікою (Китай, Україна).За цивілізаційною приналежністю вирізняють наступні види стратегій: західноєвропейська,східноєвропейська, північноамериканська, латиноамериканська, африканська, південноазійська, східноазійська.За параметрами середовища розвитку розрізняють стратегію відкритості, протекціонізму або автаркії, наступальні стратегії або стратегії лідерства, стратегії „наздоганяючого розвитку”, стратегія поступального розвитку, стратегія виживання, антикризові стратегії тощо.За галузевою структурою економіки: переферійносировиннапереферійно-аграрна, індустріальна, постіндустріальна.За інституційною ознакою: Національні стратегії, які являють собою економічну політику уряду, розраховану на тривалий строк, спрямовану на досягнення основної мети соціально-економічного розвитку. Регіональні стратегії вимагають примирення і узгодження економічних інтересів суб’єктів, які представляють певне економічне угрупування або регіон світу, але передбачає протиставлення регіональних економічних інтересів інтересам глобальним і подекуди національним (загальна мета – зміцнення і поєднання сил для протистояння агресивному середовищу).Стратегії наднаціональних інституцій (ООН, ЄБРР, СБ, МВФ)Стратегії двостороннього, або багатостороннього розвитку (знаходять свій відбиток в угодах про партнерство)Стратегії ТНК і підприємств, що самостійно виходять на ринок, які мають на меті реалізацію вузько корпоративних інтересів.Глобальні стратегії економічного розвитку розуміють під собою міжкраїновий рівень економічних відносин, який вимагає стратегії примирення і узгодження економічних інтересів суб’єктів усіх рівнів.

 

54. Класифікація економічних стратегій країн за цивілізаційною приналежністю.

За цивілізаційною приналежністю вирізняють наступні види стратегій: західноєвропейська, східноєвропейська, північноамериканська, латиноамериканська, африканська, південноазійська, східноазійська.

Новий цивілізаційний розлом сприяв поділу західної цивілізації на західноєвропейську (материнську) і північноамериканську (дочірню) цивілізації.Країни-лідери – США, європейські країни, Японія, Китай представляють різні цивілізації. З восьми найбільш населених країн світу на сьогоднішній день всі належать до різних цивілізацій. Якщо ж розглянути сім найбільш економічно розвинутих країн, то вони належать до п’яти різних цивілізацій. Перехід до багатополюсного світу в сучасних умовах за наявності теперішньої домінанти – США, а також низки потенційних центрів тяжіння різної політичної, економічної, військової ваги, очевидно можливий лише через системну інтеграцію континентальних та трансконтинентальних державних угрупувань. Іншими словами, жодна з країн сучасного світу (за винятком США) не може отримати статус світової держави, не виступаючи складової певного інтегрованого цивілізаційного утворення. Це стосується як України, так і інших європейських країн, Росії, Китаю, держав ісламського світу.

Економічне диво» (цивілізаційний досвід країн Південно-Східної Азії).

є чотири "хвилі" економічного зростання уПівд-СхАзії. 1- Японія, 2 - чотири "тигри" - Гонконг, Південна Корея, Сінгапур, Тайвань, 3 - Індонезія, Малайзія та Таїланд. 4- "економічне диво" Китаю та В'єтнаму.

економічні успіхи були досягнуті за рахунок комбінування чотирьох факторів: 1) експортно-промислової стратегії розв; 2) залучення інозем капіталу; 3) держрегулюв 4) ств життєздатних госп суб'єктів - нац корпорацій.осн напрям еконрозв - індустріалізація: ств сучасної структури економіки, з розвиненим обробним сектором, що використовує передові технології та виробляє засоби вир-ва й споживчі товари, необхідні для динамічного розвитку нац економіки, досягнення екон і соц прогресу. найважливіше значення для створення підприємництва мала наявність ринку та платіжоспроможного попиту. Тому від самого початку розвиток промисловості набув ринково-орієнтованого хар-ру. Спочатку - імпортозаміщуюча модель розвитку. Її прийняття було об'єктивно необхідним, через порівняно великий за абсолютними розмірами платіжоспроможний попит на споживчі товари, який не міг задовольнити імпорт, бо до 70-х років погіршувалися умови торгівлі для країн, що розвиваються, в цілому.це викликало зміни галузевої структури господарства. Випереджаючими темпами розвивалися галузі легкої промисловості - текстильна, взуттєва, харчова, тютюнова. Посилювалася роль зовнішніх факторів в економічному розвиткові розглянутих країн. Насичення внутрішнього споживчого ринку товарами місцевого виробництва супроводжувалося не зменшенням, а поширенням загального обсягу імпорту, до того ж зростала частка в ньому товарів виробничого призначення. Внаслідок цього підвищувався попит на валютні ресурси, а задоволення його не могло здійснюватися тільки за рахунок поширення експорту сировини через обмеженість потенціалу його росту. Крім того, посилювалася залежність від міжнародного поділу праці, і не вимагало диверсифікації експорту, тому розглянуті країни змушені були шукати можливості переходу до політики експортної орієнтації обробної промисловості. Пріоритет - галузей легкої промисловості, а через поширення обслуговуючих їх галузей (виробництво синтетичних волокон, первинна хімія) поступовий розвиток галузей важкої промисловості (металургійної, хімічної промисловості, машинобудування). Тому на світовому ринкові вони з'явилися як виробники та експортери масової споживчої продукції, головним чином для ринків промислово розвинутих держав. починає здійснюватися перехід від традиційних капітало- та трудомістких виробництв до розвитку наукомістких галузей і створення власної науково-дослідної бази. Відбувається поступова переорієнтація з випуску споживчої продукції (яка поки що зберігає пріоритетне значення) на високотехнічні товари та інші компоненти. Водночас зберігається експортна спрямованість виробленої продукції. Головною рисою цієї стадії індустріалізації є поступовий ріст державних та приватних асигнувань на розвиток НДДКР.

країни субрегіону мають відносно високий рівень подушевого доходу, демонструють стабільні й високі темпи економічного розвитку, мають добре розвинуту виробничу інфраструктуру. А головне - уряди країн Південно-Східної Азії проводять комплексну, послідовну політику стимулювання капіталовкладень (внутрішніх і зовнішніх) у ті галузі економіки, де вони можуть забезпечити найбільшу віддачу. Рішуче проводиться боротьба з бюрократизацією системи управління.

Виступаючи як підприємець, держава безпосередньо сприяла економічному зростанню, бо доходи, які одержували її підприємства, служили важливим джерелом фінансування капіталовкладень. Але в більшості країн передбачалось, що державний сектор у майбутньому буде зведений до мінімуму, бо діяльність його у більшості випадків неефективна, оскільки підпорядкована створенню сприятливих умов для ефективного функціонування приватного капіталу.Держава також виконувала певні регулюючі функції.Державна політика, що реалізувалася у 60-ті, а особливо в 70-ті роки, передбачала систему різноманітних заходів для стимулювання розвитку дрібної промисловості: надання пільгових кредитів, державних замовлень, допомогу в реалізації продукції, розробку необхідних технологій та організацію консультацій з налагодження виробництва. Внаслідок цього масштаби дрібного підприємництва в економіці країн Південно-Східної Азії зросли