Основні етапу розвитку науки соціального управління

Основні закономірності та методи управління спільною діяльністю людей, управління державою і суспільством відомі з давніх часів. Археологи знайшли письмові свідоцтва про це у документах і пам'ятках шумерської та давньоєгипетської цивілізацій. Не менш переконливими доказами, на наш погляд, можуть вважатися й самі піраміди та інші грандіозні споруди, у будівництві яких брали участь одночасно десятки тисяч працівників, які виконували різноманітні операції. Результа­тивна діяльність таких величезних колективів просто була б немож­ливою без належної ефективної організації спільної праці таких мас людей, її координації, контролю та управління.

За свідоцтвом В. І. Кноррінга, ще десь близько 4 тис. років тому з'явився трактат "Повчання Птаххотепа", який свідчить про високий рівень розвитку управлінських знань і навіть психології управління. Під час спорудження легендарного Ієрусалимського храму, ще на по­чатку першого тисячоліття до нашої ери, використовувалась де­централізація у організації управління, вахтовий метод, контроль якості виконання робіт тощо. Відомий кодекс вавілонського царя Хаммурапі (4 тис. років тому) визначав необхідність відповідальності за доручену роботу, рівень мінімальної заробітної плати працівника, необхідність документальної звітності тощо [37].

Широкого розвитку наукові положення адміністративного управ­ління та їхня практична реалізація набули у стародавніх Китаї, Індії, Персії, Греції та Римі. Подальший розвиток продуктивних сил та пов'язані з ним відповідні зміни у соціальних відносинах людей зу­мовлювали й розвиток теорії і практики адміністративного управ­ління. Однак до початку XX століття цілісної науки про управління соціальними системами у сучасному її розумінні практично не існу­вало. Управлінська діяльність вважалась скоріше мистецтвом, хоча й визнавала наявність певних закономірностей, які необхідно було враховувати в процесі її практичного здійснення.

Бурхливий розвиток промислового виробництва, який розпочався з другої половини XIX століття, зумовив не тільки істотні зміни ха­рактеру суспільного виробництва і методів його організації, а й змусив по-новому переосмислити роль і сутність соціального управління, сти­мулював пошуки дійсно ефективних технологій практичного його здійснення. Саме починаючи з цього періоду, наука управління посту­пово набуває системних рис, свого чіткого окреслення набувають пред­мет і об'єкт її дослідження. Водночас зростає інтерес до філософських питань феномену управління, поступово формується поняття філософії управління як самостійної наукової дисципліни.

Розробляються та досліджуються окремі його теоретичні і прикладні аспекти. Уявляється цілком природним, що їхні генезис і розвиток тісно пов'язані з усвідомленням необхідності урахування досягнень психології та соціології управління, з формуванням і розвитком самого наукового управління, яке зовсім не випадково інколи навіть і ототожнювалось з власне філософією управління.

Становлення сучасних наукових основ теорії соціального управ­ління пов'язано з іменем Ф. Тейлора, який розробив методи науко­вої організації праці. Його численні експериментальні дослідження елементарних трудових процесів дозволили дійти висновку, що наукове управління являє собою потужний засіб економії живої праці. Він же запропонував систему матеріального стимулювання високопродуктивної праці. Відділивши планування і контроль вико­нання роботи від її здійснення, Тейлор активно вводив спеціалі­зацію, в тому числі і в сфері управління, що дозволило істотно підвищити ефективність промислового виробництва.

Послідовники Тейлора Г. Емерсон, Ф. та А Джилберти, які вивчали механіку рухів працівника, запропонували принципи раціональної організації робочого місця, які також істотно підвищували продуктивність праці. З цього приводу Емерсон, зокрема, вказував, що "справжня продуктивність завжди дає максимальні результати при мінімальних зусиллях і напруженні працівників, навпаки, дає досить великі резуль­тати лише при зусиллях ненормальних. Напруження і продуктивність - це не тільки не одне й те ж, а й речі прямо протилежні". Надзвичайно характерним виглядає і його зауваження стосовно того, що "невизначе­ність, невпевненість, відсутність чітко поставлених цілей у виконавців являють собою лише відображення невизначеності, невпевненості, від­сутності чітко поставлених цілей у самих керівників. Таким чином, чітка постановка цілей та їхнє доведення до безпосередніх виконавців - пер­ша передумова успішної роботи" [37, с. 141-142]. Ці дослідження запо­чаткували новий напрям у розвитку науки управління, відомий сьогодні під назвою наукового менеджменту або класичної школи управління.

Істотний внесок у теорію і практику соціального управління нале­жить одному із засновників автомобільної промисловості Генрі Форду. Саме він став ініціатором створення і впровадження системи поточно-конвеєрного виробництва, яке ґрунтувалось на принципах стандарти­зації, типізації і конвеєризації виробничих процесів та детальному по­ділі спільної праці робітників на максимально можливу кількість послі­довних елементарних технологічних операцій. Завдяки цьому Форд зумів забезпечити істотне зростання продуктивності праці, що, у свою чергу, дало можливість успішно реалізувати вкрай суперечливий принцип єдності цілей адміністрації і працівників: прибуток - премія. Форд одним з перших усвідомив і неухильно сповідував принципи соціальної відповідальності бізнесмена. Відповідно до них він проводив виважену соціальну політику: робітники на його підприємствах отри­мували набагато більш високу заробітну плату, ніж на інших; талано­витим дітям робітників він встановлював стипендії; на конвеєрі ство­рюються спеціальні робочі місця для людей з обмеженими фізичними можливостями тощо.

Практичне застосування ідей стандартизації та автоматизації виробничих процесів здійснило істотний вплив на організацію праці, на підвищення її продуктивності та загальної ефективності управлін­ня виробництвом. Однак, з іншого боку, конвеєр зумовив необхід­ність надзвичайно вузької спеціалізації праці, за якої працівник змушений був протягом цілої зміни виконувати монотонну роботу, наприклад, одноманітно закручувати гайки на одному й тому ж вузлі машини. Така ситуація стала приводом для деяких філософів розглядувати працівника як своєрідне продовження конвеєра, як придаток машини. За цих умов робітник звичайно може втрачати інтерес до своєї праці, падає престиж; його роботи.

Виник навіть термін "машинний фетишизм", який означав при­ниження ролі людини за рахунок перебільшення ролі техніки і техноло­гії в історичному розвитку людства. Одним з перших філософський аналіз цього явища здійснив М. О. Бердяев. У перших працях з цієї проблеми він вважав машину і техніку взагалі фактором, який роз­кріпачує людину, звільняє її від "тягаря матеріальності". Однак надалі він глибше усвідомлює цю проблему і звертає увагу на те, що "машина підкорила людині не лише сили природи, а й саму людину; машина не стільки звільняє людину, скільки по-новому закабаляє її. Ця нова страшна сила руйнує природні форми людини, піддає людину процесу розщеплення, внаслідок чого людина перестає бути природною істо­тою" [115, с. 440].

Істотний внесок у розробку філософських проблем взаємовідносин людини і техніки, шляхів подолання машинного фетишизму належить таким відомим дослідникам, як М. Хайдеггер, К. Ясперс, М. Льюїс та інші. Зокрема, на думку Хайдеггера, техніка поневолює людину, погли­нає і підкоряє її. Однак людина повинна усвідомити, що загрозу їй створює не техніка сама по собі, а недостатнє розуміння її сутності та можливостей використання. Ясперс і розглядає техніку як принципово новий фактор історії людської культури. Він підкреслює, що техніка дійсно полегшує працю, істотно розширює можливості людини і посилює соціальну динаміку. Тому вона має вважатись одним з потужних джерел прискореного формування майбутнього. У свою чергу, Льюїс піддає кри­тиці філософію технократизму. Він зазначає, що індустріальна револю­ція, розвиток техніки призводять до певної технократизації навіть людські відносини, зумовлюють розрив між зростаючим рівнем техноло­гічного розвитку, духовністю і мораллю. На його думку, це створює загрозу дегуманізації суспільства, відсування на узбіччя соціального життя ідей соціальної справедливості, духовності, співчуття тощо.

Недоліки конвеєрної форми організації і управління виробницт­вом сприяли подальшому пошуку шляхів і засобів кращої організації соціального і організаційно-виробничого управління. Результатом цих пошуків стала адміністративна школа управління, яка зобов'язана своєю появою і розвитком видатному теоретику і практику менедж­менту Анрі Файолю. Це він визначив у структурі управління п'ять основних функцій: планування, організацію, добір і розстановку кад­рів, керівництво і мотивацію та контроль. Йому ж належить і розробка основних принципів управління, якими він вважав:

- розподіл праці; авторитет і відповідальність влади;

- дисципліну;

- єдність керівництва;

- єдність розпорядництва;

- підпорядкування індивідуальних інтересів спільному, загаль­ному інтересу;

- винагороду за працю;

- раціональний баланс між централізацією та децентралізацією управлінських функцій;

- координацію дій управлінців одного рівня;

- порядок;

- справедливість;

- доброту і порядність;

- стійкість персоналу;

- ініціативу.

На основі результатів досліджень А. Файоля у 20-ті роки мину­лого століття сформувалось надзвичайно важливе в теорії соці­ального управління поняття організаційної структури фірми, сукуп­ність елементів якої являє собою систему взаємовідносин та неперервних взаємопов'язаних дій, спрямованих на досягнення бажаних результатів діяльності фірми.

Наступним етапом розвитку сучасних уявлень про наукові основи соціального управління стала школа людських відносин, або поведінська школа, яка сформувалась на межі 30-х років. Вона стала важливим кроком у розвитку науки управління, оскільки в основу досліджень представників цієї школи було покладено досягнення психології та соціології, як наук про поведінку людини (звідси й друга назва школи). Саме завдяки цьому стало можливим зосередити увагу на працівникові, а не на змісті його роботи. Фундатором школи людських відносин вважається Е. Мейо, який встановив, що група працівників являє собою соціальну систему, в структурі якої існують власні механізми контролю. Він був впевнений, що здійснення відповідного впливу на ці механізми може сприяти поліпшенню результатів спільної праці цієї групи.

Істотний внесок у розвиток школи людських відносин в 40-60-ті роки належить представникам так званої біхевіористської школи (від англійського слова behavior - поведінка), які значну увагу приділяли розробці методів мотивації. Однією з основ цих методів стала теорія ієрархії потреб, висунута А. Маслоу. До них же відно­сять і вчення Д. Макгрєгора про теорії X та Y. За теорією X пересіч­ний працівник є тупуватим індивідуумом, який всіляко прагне уник­нути роботи, тому його слід примушувати, спонукати, контролювати й спрямовувати. Людина цього типу прагне уникнути ініціативи та відповідальності, вважає за краще, щоб нею хтось керував, тур­бується лише про власні безпеку і спокій.

За теорією Y люди не є пасивними від природи, вони стають такими в результаті своєї участі у діяльності певної організації. Людям цього типу притаманне охоче використання своєї фізичної та інтелектуальної праці, вони не тільки не уникають відповідальності, а й прагнуть брати її на себе. їх не треба контролювати, оскільки у них досить розвинений внутрішній самоконтроль.

Після другої світової війни, у зв'язку з розвитком математичного моделювання, комп'ютерної техніки та інформаційних технологій знач­ного поширення набула кількісна, або управлінська школа. її представ­ники підходять до соціального управління як до логічного процесу, який можна описати за допомогою математичного апарату. Використання математичної формалізації дозволяє істотно підвищити рівень підготов­ки, обґрунтування і прийняття навіть суто суб'єктивних управлінських рішень. Це істотно підвищує загальну ефективність управління, а отже і процесів самого функціонування відповідних соціальних систем.

Новий своєрідний внесок у розвиток світової управлінської думки зробили відомі американські соціологи Т. Парсонс і Р. Мертон, які стали одними з творців так званого структурно-функціонального ана­лізу. Парсонс, зокрема, істотну увагу приділяв проблемі інституціалі-зації зразків ціннісних орієнтацій як важливому аспекту теорії соці­альних систем. Він вважав, що ці зразки виступають найважливішими компонентами, що керують вчинками, діями та поведінкою окремих індивідів, малих груп, локальних спільнот і формальних організацій аж до суспільства в цілому та сукупностей або систем суспільств. Сама ж інституціалізація виступає як процес формування відносно стабільних норм і стандартів, що регулюють відповідні типи соціальної діяльності та спілкування як окремих особистостей, так і певних спільнот.

Сьогодні в усьому світі широко використовуються методи системного аналізу складних суспільних процесів та системний підхід до розв'язання управлінських проблем, який ґрунтується на теорії систем. Розроблена австрійським біологом-теоретиком Людвігом фон Бертапанфі, який з кінця 40-х років працював у США та Канаді, загальна теорія систем поступово набула міждисциплінарного харак­теру й отримала визнання та широке застосування у найрізноманіт­ніших галузях людської діяльності. Істотною перевагою системного підходу вважається можливість плідного застосування у різноманітних сферах як добре формалізованих його методів у задачах оптимізації чи кількісних оцінок в процесі прийняття управлінських рішень, так і у розробці та застосуванні слабко формалізованих методів аналізу ієрар­хій, експертних оцінок, нечітких множин тощо і навіть таких операцій, що не підлягають математичній формалізації (зокрема, формулювання проблем, цілепокладання, визначення критеріїв досягнення цілей, висунення множини можливих альтернатив тощо).

Найвідомішими представниками теорії і практики системного підходу до дослідження і розв'язання проблем соціального управлін­ня вважаються розробники функціонально-структурного аналізу Т. Парсонс та Р. Мертон. На підставі його методології Дж. Форес-тер запропонував методи так званої системної динаміки, яку він успішно застосовував для аналізу функціонування та прогнозування розвитку складних соціальних систем - від окремого підприємства до глобальної системи світової економіки. За допомогою розроблених ним аналітичних і особливо топологічних моделей Форестер плідно досліджував ефективність тих чи інших управлінських впливів ще на етапі їхнього проектування.

Плідно продовжували ці роботи Р. Ханнеман, Д. X. Медоуз та Д. Медоуз, зокрема, в рамках досліджень так званого "Римського Клубу". Ви­користання можливостей комп'ютерної техніки допомогло В. Вайдліху моделювати процеси у великих соціально-економічних системах. Розроб­лена під керівництвом У. Лютербахера комп'ютерна модель SIMPEST дозволила здійснити моделювання функціонування держави та міждер­жавних відносин. При цьому модель держави містила підсистеми еконо­міки і ресурсів, внутрішньої політики та урядового управління.

Подібні дослідження здійснювались і в Україні. Відомі, зокрема, фундаментальні праці у цій галузі В. С. Михалееича, М. 3. Згуровського та інших. Нам також доводилось брати участь у дослідженнях з використанням методів системної динаміки для математичного моделювання та прогнозування варіантів довгострокового соціально-економічного розвитку України [27].

Істотний внесок у розробку і розвиток системних методів, в тому числі їх застосування у соціальному управлінні, належить також Р. Саймону, І. Ансофу, Р. Джонсону, Д. Розенгцвєйгу, С. О'Донелу, А. Гьювіку. Останній, зокрема, спеціально підкреслював, що "управління все більш стає мистецтвом і водночас наукою в силу того, що воно прагне на системній основі усвідомити, чому і як люди систематично працю­ють разом для досягнення певних цілей та для того, щоб зробити ці сис­теми співробітництва більш корисними для людства" [4, с. 32].

З позицій системного аналізу процес розв'язання будь-яких складних управлінських завдань або так званих проблемних ситуа­цій виступає у вигляді послідовності стандартизованих операцій. При цьому керівник має розглядати свою організацію чи підпри­ємство як систему, інакше кажучи, як сукупність взаємопов'язаних елементів та певної множини зв'язків між; ними. Цими елементами виступають люди і групи людей, організаційна та функціональна структура підприємства, завдання й цілі, що стоять перед ним, а також устаткування, технології, наявні ресурси тощо.

Головною особливістю і водночас важливою перевагою систем­ного підходу виступає принципова можливість визначення реакції будь-якого елемента системи на той чи інший вплив, на те чи інше управлінське рішення. Тобто вважається, що жодна дія не відбува­ється ізольовано, у відриві від інших, а наслідки цих дій простежу­ються для всієї системи. Це дозволяє уникнути досить поширеної в соціальному управлінні ситуації, коли. розв'язання • однієї проблеми призводить до виникнення цілої низки інших проблем.

Одне з основних положень системного підходу полягає в тім, що будь-який об'єкт управління не тільки являє собою систему, а й дозволяє чітко виокремити у його структурі відносно самостійні частини з усіма ознаками систем. Вони являють собою підсистеми і, в свою чергу, дозво­ляють, з одного боку, розглядати інші підсистеми цього об'єкта як зов­нішнє відносно них середовище, а з іншого - припускати можливість по­дальшої деталізації з виокремленням більш дрібних підсистем вже у своєму складі. Таке виокремлення, або декомпозиція, може здійснюва­тись за різноманітними ознаками - цільовими, організаційними, функ­ціональними, територіальними, часовими, продуктовими та іншими.

Більше того, суб'єкт управління часто також; являє собою склад­ну систему. Зрозуміло, що чим складнішим є об'єкт управління як ке­рована система, тим більш складною й розвиненою має бути керівна система. Відомому англійському психологу, кібернетику і системо­техніку У. Ешбі належить сформульований ним принцип необхідної різноманітності, згідно з одним із положень якого для забезпечення належної ефективності управління необхідно, щоб за мірою своєї складності система управління не поступалась мірі складності відповідного об'єкта управління.

Використання методів системного аналізу дозволило привнести у теорію і практику управління соціальними системами добре розвинені моделі і методи, підходи і алгоритми загальної теорії управління. їх застосування виявилось настільки плідним, що викликало формування і розвиток низки таких нових і відносно самостійних наукових дисцип­лін, як економічна кібернетика, соціально-економічне прогнозування, соціальна інформатика, управління розвитком соціально-економічних систем та інших. Предметом їхнього дослідження стали шляхи і методи успішного розв'язання завдань, які раніше навіть не ставились у прак­тиці аналізу складних соціально-економічних та суспільно-політичних завдань.

Розвиток теорії і практики соціального управління неможливо також: уявити без того істотного внеску, який належить розробникам теорії ієрархічних багаторівневих систем Н. Месаровичу, Д. Мако та І. Такахарі. Спираючись на загальні принципи методології сис­темного підходу, згідно з якими жодне діяння не відбувається ізольо­вано від інших, вони вказали на існування трьох основних видів функціонування систем управління. На їхню думку, існують, по-пер­ше, однорівневі одноцільові системи управління; по-друге, одно-рівневі багатоцільові; по-третє, багаторівневі багатоцільові системи. Зрозуміло, що останні є найскладнішими. Вони і являють собою ієрархічні управлінські системи, причому властивість ієрархічності полягає в існуванні не тільки певної множини структурних елемен­тів, а й чітко виокремлюваних рівнів управління, кожен з яких, крім крайніх, має як вищі відносно себе рівні управління, яким він під­порядковується, так і нижчі, які підпорядковуються йому і діяль­ністю яких він керує.

Характерними прикладами нових напрямів розвитку сучасної теорії соціального управління можна вказати такі. Методи теорії непередбачуваних ситуацій використовується, коли керівник вияв­ляється в ситуації, яка схожа з іншими, але їй притаманні якісь особ­ливі, унікальні властивості. Для її розв'язання необхідно виявити нові фактори й проаналізувати окремо вплив кожного з них на еле­менти системи та зв'язки між; ними. Це дасть змогу визначити най­більш істотні кореляції, які й слід враховувати при підготовці, прийнятті та реалізації того чи іншого управлінського рішення.

Останнім часом в практиці соціального управління, поряд з сис­темним підходом важливого значення набуває також теорія ситуа­ційного підходу. Істотний вклад в її розробку внесли Д. Вудворд, Ф. Ау-танс, П. Лоуренс та інші. В основу ситуаційного підходу покладено ідею про те, що ефективне оптимальне управління соціальною систе­мою можливе лише за умов, коли її функціонування повністю узгод­жене з вимогами цілей і завдань цієї системи, з її технічним та техно­логічним оснащенням і потребами персоналу (що утворює множину внутрішніх змінних) та зі станом і вимогами зовнішнього середовища (які утворюють множину зовнішніх змінних), а також; з обов'язковим урахуванням тих конкретних обставин, в яких ця система опинилась і перебуває у даний момент.

Іншими словами, згідно з теорією ситуаційного підходу, цілі, фор­ми, методи, системи, технології, засоби та стилі управління організацією повинні істотно варіюватись в залежності від характерних особли­востей кожної конкретної ситуації. Таким чином, управління повинно бути спрямованим на ситуацію. Дійсно, для будь-якої організації вияв­ляється надзвичайно істотною та сукупність обставин, які впливають на характер її функціонування в даний конкретний момент. Це вима­гає розв'язання будь-якої поточної конкретної господарської, організа­ційної чи управлінської проблеми в залежності від визначених цілей організації та умов, що склалися, у яких бажана, заздалегідь визначена мета має бути обов'язково досягнутою.

Хоча й уявляється очевидним, що загальні принципи соціаль­ного управління повинні використовуватись по-різному в різних ор­ганізаціях і навіть в одній і тій же організації за різних обставин, це положення стало загально визнаним принципом лише завдяки його обґрунтуванню в рамках теорії ситуаційного підходу. Саме в цій тео­рії було показано, що тільки за умов орієнтації керівника на ситуа­цію та відповідної конкретизації ним своїх дій з урахуванням вимог цієї ситуації, загальні принципи управління здатні сприяти найбільш ефективному досягненню цілей організації. Разом з тим слід підкрес­лити, що неприпустимо для керівника під приводом "вимог конкрет­ної ситуації" ігнорувати загальні закони й принципи соціального управління і діяти, як йому заманеться.

Саме тому успішна управлінська діяльність і можлива тільки за умови її організації та здійснення на надійних методологічних прин­ципах і загальних законах теорії управління з обов'язковою конкре­тизацією окремих управлінських дій та рішень відповідно до ситуа­ції, що склалася, як це наочно показано на рис. 40.

Рис. 40. Загальна схема ситуаційного підходу до управління соціальними системами

Таке поєднання й дає реальні підстави вважати соціальне управ­ління не тільки особливим видом людської діяльності, а й одночасно наукою та мистецтвом. Дійсно, виявлення і усвідомлення наявності системи певних закономірностей та множини загальних принципів соціального управління надає йому рис, характерних саме для науки. В той же час, уміння і можливість найкращим чином застосовувати ці принципи і закономірності у кожній конкретній ситуації вимагають не тільки глибокого знання цих закономірностей і принципів (і багато ще чого!), а й наявностей деяких особистісних якостей, певної фантазії, інтуїції, навіть артистизму, що й наближає управлінську діяльність ке­рівника до справжнього мистецтва. До того ж, величезне різноманіття можливих ситуацій не може заздалегідь передбачити жоден вчений. Тим більш неможливо розробити чітко визначену сукупність певних універсальних рецептів стосовно раціональних шляхів і засобів розв'я­зання таких ситуацій.

Значний внесок у розробку і розвиток науки соціального управ­ління та у впровадження результатів наукових досліджень і розробок в управлінську практику належить видатному українському вченому академіку В. М. Глушкову, а також його послідовникам зі створеного ним Інституту кібернетики НАН України. Зокрема, можна вказати на цікаві результати досліджень, виконаних науковими школами акаде­міків В. С. Михалевича, І. В. Сергієнка і М. 3. Згуровського, а також на роботи М. В Михалевича, А А. Бакаєва, А. Ф. Бабицького та дея­ких інших вітчизняних дослідників.

Подальший розвиток теорії ситуаційного управління з ураху­ванням останніх досягнень сучасних досліджень соціальної психо­логії, психології особистості та психології управління переконливо довів, що як унікальною є кожна людська особистість, так унікаль­ними мають вважатися й кожна організація, кожна керівна посада та майже кожна ситуація, яка для свого ефективного розв'язання вимагає від кожного керівника творчого пошуку та раціонального вибору відповідного унікального управлінського рішення.

Дослідження, що базуються на використанні плідних підходів і синтезу кращих досягнень управлінської теорії (в тому числі із застосу­ванням методів математичного моделювання), соціальної психології та філософії управління дали реальну змогу усвідомити та обґрунтувати ви­значальну роль людини у забезпеченні бажаної ефективності управлін­ської діяльності і відповідного функціонування соціальних систем як об'єктів цього управління. Безперечно, надзвичайно велику роль відіграє вибір методів і технологій управління, особливо коли йдеться про ви­конавця. Дійсно, його ставлення до роботи, до якості та результатів своєї праці зумовлює, в кінцевому результаті, споживчі якості товарів і послуг, якими ми всі користуємось, а отже наш добробут та соціальний настрій.

Однак ще більш істотна роль належить керівникові. Адже саме від його уміння організувати спільну працю великих груп людей, знайти належну мотивацію та створити відповідні умови для реалізації твор­чого потенціалу кожної особистості й залежать їхнє ставлення до праці та результати цієї праці. Тому надзвичайної вагомості набувають дослідження філософів, психологів, соціологів та педагогів, що здійсню­ються стосовно проблем змісту і характеру управлінської діяльності, методів і засобів управління та перспективних управлінських техноло­гій, управлінської культури керівника. У зв'язку з цим останнім часом пильну увагу дослідників дедалі більше привертають проблеми управ­лінської підготовки фахівців, проблеми формування кадрів професій­них керівників-лідерів.

їхню роль у забезпеченні сталого розвитку суспільства, особливо на зламних етапах його історії, важко переоцінити. Так, значною мірою саме завдяки політичній волі, рішучості, системному підходу і страте­гічному характеру мислення, притаманних президентові Ф. Д Рузвель­ту, Сполученим Штатам Америки вдалося свого часу успішно подолати так звану Велику депресію 1929-33 pp. й забезпечити успішний харак­тер соціально-економічного розвитку, який дозволив їм вийти на ни­нішні позиції незаперечного лідера у світовій економіці та науково-технічному прогресі.

Добре відомо, що успішна відбудова вщент зруйнованої й вкрай деморалізованої після поразки у другій світовій війні Німеччини та вихід її на провідні позиції у світовій економіці зумовлені не тільки такими притаманними німецькому народові якостями, як наполегливість, ре­тельність, економність, працелюбність та працездатність, не тільки знач­ною американською допомогою згідно з планом Маршалла, а в першу чергу видатною управлінською майстерністю, політичною волею, далеко­глядністю і особистісними якостями федерального канцлера К. Аденауєра, міністра господарства, пізніше федерального канцлера А Ерхарда та державного секретаря міністерства економіки А. Мюллера-Армака.

Це їм належить розробка інноваційної концепції побудови в Німеччині соціального ринкового господарства та її успішна практична реалізація. Як зазначає К. Г. Цінн, у конституції країни "закріплена без­сумнівно соціальна спрямованість держави, а не просто ринкової еко­номіки" і уточнює, що "більш доречно говорити про соціальну державу з ринковою економікою або ж про демократичний і соціально-еконо­мічний устрій" [120, с. 11]. Ця концепція, попри всі труднощі, забезпе­чила країні сучасний технологічний рівень, провідне місце у світовому господарстві та високий рівень добробуту і соціальної захищеності громадян в умовах демократичного розвитку.

Вражаючий стрибок Китаю на провідні позиції у світовій еко­номіці істотною мірою забезпечений мудрістю й управлінським генієм Ден Сяопіна. Йому вдалось успішно поєднати політичну систему соціа­лізму (без якої у такій бідній і густонаселеній країні, цілком можливо, й не змогла б відразу сформуватись парадигма демократичних цінностей у західному її розумінні) з безсумнівними перевагами ринкової еконо­міки. В результаті, вже у 2005 році країна за рівнем ВВП вийшла на четверте місце у світі, а до 2040 року прогнозується, що вона випере­дить за цим показником і США. Показово, що китайський досвід сьогодні досить успішно застосовується і у В'єтнамі.

Відомо, як непросто і суперечливо проходять трансформаційні процеси у пострадянських країнах. На цьому тлі вражаючими вигляда­ють успіхи Естонії, Латвії та Литви. Послідовна демократизація громад­ського життя, системні ринкової перетворювання в економіці останньої з них значною мірою пов'язані з діяльністю Альгірдаса Бразаускаса. Під його керівництвом країна впевнено здійснила необхідні реформи і прийнята до складу Європейського Союзу.

Ще одним яскравим прикладом ефективного впливу керівника-лідера на істотне прискорення соціально-економічного розвитку своєї країни на основі високих технологій може слугувати діяльністю віце-прем'єр-міністра та міністра підприємництва, торгівлі та зайнятості Ір­ландії Мері Харні, яку називають "Ірландською залізною леді". За свідоцтвом журналу "Le Nouvel Economiste", архаїчна ще у 1985 році економічна система цієї країни протягом десятиліття 90-х років викли­кала захоплення всього світу. Вона демонструвала найкращі досяг­нення у Європейському Союзі, втричі перевищуючи зростання своїх сусідів за темпами, які між 1996 та 2000 pp. становили у середньому 8,5%, рівень безробіття скоротився до менш як 4%, а державний борг -до 33% ВВП проти 93% у 1993 році. Ще більш вражаючою стала дина­міка ВВП на душу населення: в 1973 році, коли Ірландія вступила до ЄЕС, цей показник становив 59% від середнього по співдружності, а сьогодні перевищує 114%. Ці успіхи досягнуто саме завдяки наполег­ливій боротьбі Мері Харні за перетворення своєї країни на сучасну державу, за скорочення податків, поліпшення освіти, розвиток високих технологій і залучення іноземного капіталу.

Можна навести багато прикладів успішної діяльності малих, середніх і навіть великих підприємств і в умовах сучасної України. Ми впевнені, що формування управлінського корпусу нової генерації та досягнення належної "критичної маси" справді нової управлін­ської еліти здатне забезпечити успішне подолання тривалої соціаль­но-економічної кризи та подальший стабільний і динамічний розви­ток нашої країни. Однак для цього потрібно знати кого ж, як і чому слід навчати в процесі підготовки якісно нових кадрів керівників. Результати системного аналізу характеру та змісту професійної діяль­ності керівників та світових тенденцій розвитку суспільного вироб­ництва, соціального управління і освіти дають нам вагомі підстави стверджувати, що наші майбутні успіхи належним чином і соціально прийнятними засобами може забезпечити тільки нова національна гуманітарно-технічна управлінська еліта.

Важливі теоретичні дослідження проблем еліти, в першу чергу управлінської, здійснюються й відомими сучасними українськими вче­ними В. Г. Кременем, Д. М. Табачником, В. М. Ткаченком [50], В. М. Кня-зєвим [38], А. О. Гошком, Г. А. Дмитренком [20] та іншими. Проблемам формування еліти присвячені також роботи Л. Л. Товажнянського, О. Г. Романовського і О. С. Пономарьова [101, 103]. В останній з них про­аналізовано практичний досвід Національного технічного університету

"Харківський політехнічний інститут" з формування та реалізації' кон­цепції підготовки національної гуманітарно-технічної еліти.

Сьогодні велику увагу української громадськості привертають шляхи і напрями нашого подальшого соціального розвитку, тобто здійс­нення таких рішучих змін у суспільстві, які б відзначились переходом всієї сукупності суспільних відносин до якісно нового стану. Реалізація стратегії такого розвитку та забезпечення стабільного його характеру вимагає проведення системних політичних і соціальних реформ, впро­вадження практики дійового науково обґрунтованого соціального пла­нування. Очікувані зміни не можуть відбутись лише за рахунок ініціа­тиви владних структур, вони вимагають активності всього суспільства і в першу чергу основних соціальних інститутів. Однак визначальним фактором в удосконаленні суспільства та в успішному соціальному розвитку виступає істотне поліпшення системи соціального управлін­ня на основі демократизації суспільних відносин. Здійснити ж таке поліпшення здатна тільки нова управлінська еліта.