ТОП 10:

МІСЦЕ І РОЛЬ СОЦІАЛЬНОГО УПРАВЛІННЯ У ЗАБЕЗПЕЧЕННІ ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ СОЦІУМУ



Навіть стислий огляд еволюції ідей соціальної філософії та управ­ління соціальними системами, наведений вище, переконливо свідчить про той великий інтерес, який здавна викликали у численних дослідників складні й надзвичайно важливі проблеми суспільної організації життє­діяльності людей та управління нею. Серед цих проблем завжди чи не на перший план виходить здійснення функцій управління суспільством на макрорівні, тобто переважно організація управління на рівні держави.

В той же час з усією очевидністю слід визнати, що однією з визначальних умов існування й успішного функціонування суспільства, поряд зі спільною діяльністю людей та суспільним поділом праці, висту­пає необхідність раціональної організації управління на мікрорізні, в порівняно невеликих групах і колективах людей, де безпосередньо й відбуваються процеси виробництва і розподілу матеріальних і духовних благ, необхідних для задоволення потреб як окремих людей, так і сус­пільства у цілому. Саме тут управління виступає основною передумо­вою самої можливості успішного здійснення ефективної спільної діяль­ності людей по досягненню заздалегідь визначених її цілей, раціо­нальної організації цієї діяльності, у тому числі чіткого розподілу обо­в'язків між; конкретними виконавцями з урахуванням здібностей та фізичних, інтелектуальних і психічних особливостей окремих індивідів. Саме на такому рівні соціальне управління здатне забезпечити мак­симальне використання переваг і можливостей подібного розподілу. Адже така організація і являє собою глибинну сутність суспільства як визначальної форми існування та життєдіяльності людини.

Зрозуміло, що саме ці обставини визначають загальний характер управління, тобто потребу в ньому на всіх рівнях суспільної організації. Фактично управління має місце вже там, де відбувається спільна діяль­ність двох і більше людей. Дійсно, адже їм треба узгоджувати й коор­динувати свої дії (нехай навіть це відбувається підсвідомо), інакше вони можуть не досягти бажаних цілей та очікуваних результатів. Та­ким чином, необхідність у соціальному управлінні виступає як об'єктив­но зумовлена і суб'єктивно усвідомлена суспільна потреба. Існують найрізноманітніші форми, способи і особливості реалізації управління і задоволення цієї потреби. Одним з них є ієрархічний характер органі­зації управління, який являє собою відображення ієрархічної структури соціальних систем, як це показано на рис. 41.

Рис. 41. Ієрархічний характер управління

Аналіз цієї схеми, як і практики реаль­ної управлінської ді­яльності взагалі, дає всі підстави стверд­жувати, що ефектив­ність процесу управ­ління в соціальних системах істотною мірою визначається тим, хто конкретно і яким чином виконує управ­лінські функції, як він здійснює керівництво відповідною системою та її окремими підрозділами. Особистість керівника, рівень його професійної та управлінської компетентності, його загальної та професійної культури та морально-вольові якості виступають важли­вими передумовами можливості успішного керівництва, а отже і нормального функціонування та розвитку системи, належного само­почуття виконавців і їхнього бажання плідно працювати і спрямо­вувати свої зусилля на досягнення власних цілей і спільних цілей організації.

Соціальне управління завжди пов'язане з керівництвом людь­ми. Тому його результати і загальна ефективність залежать не тільки від того, хто здійснює керівництво, а й від тих, ким керують. При цьому, крім необхідних суто професійних знань і навичок надзви­чайно важливими чинниками виступають і особистісні риси та якос­ті окремих працівників, їхні цілі, мотиви, прагнення й інтереси. Важливо також і те, наскільки ці прагнення та інтереси збігаються із загальними цілями організації, наскільки той чи інший працівник здатний належним чином адаптуватися до бажаної діяльності, якої можна очікувати від нього поведінки у тій чи іншій ситуації та якими регуляторами можна впливати на неї. Нарешті, на ефектив­ність управління впливає знання керівником прагнень та інтересів виконавців. Його уміння, з одного боку, враховувати у своїй прак­тичній діяльності, а з іншого - мобілізувати на досягнення спільних цілей, якими виступають цілі керованої ним організації.

В процесі управління характер взаємодії керівника з виконав­цями завжди набуває форми ділового та управлінського спілкування. Воно має свої психологічні та соціологічні особливості, певні законо­мірності. Практика свідчить, що навіть окремі порушення цих законо­мірностей через їх незнання або відверте ігнорування з боку керівника неминуче зменшує ефективність самого управління, ефективність жит­тєдіяльності та нормального функціонування відповідної системи. Тому в навчально-виховному процесі, у якому реалізуються управлінська підготовка майбутніх керівників і формування національної гуманітар­но-технічної еліти, вкрай необхідно прищеплювати студентам широту і системний характер мислення, його стратегічну інноваційну спрямова­ність. Вони повинні бути добре обізнані з сучасною філософією управ­ління, яка б допомагала правильному вибору лінії поведінки у будь-яких складних ситуаціях.

Іншою характерною особливістю практичної реалізації соціального управління може вважатись функціональна спрямованість його окремих чітко окреслених спеціалізованих підсистем та необхідність здійснення управління з обов'язковим урахуванням динамічно мінливих умов і ви­мог зовнішнього середовища. При цьому головною метою соціального управління і відповідно центральним елементом системи управління має розглядатись людина з її потребами, прагненнями та інтересами. Саме на їх задоволення і мають бути спрямовані суспільне виробництво та певна сукупність основних його чинників. Основними із вказаної сукуп­ності чинників або спеціалізованих підсистем у загальній структурі со­ціального управління виступають управління організаційними та техно­логічними підсистемами, управління людськими ресурсами, фінансо­вими потоками, природними та іншими видами ресурсів.

Під зовнішнім же середовищем слід розуміти всю сукупність чинників, які діють на дану соціальну систему, перебуваючи поза її ме­жами. Однак зазначені чинники тією чи іншою мірою можуть вплива­ти на характер і результати її функціонування та розвитку і тому вони повинні обов'язково враховуватись при організації та практичному здійсненні управління. Найбільш суттєвими з цих чинників виступають природні умови, правове поле відповідної держави, її культурно-історичні традиції, морально-етична парадигма, прийнята у даному сус­пільстві, та інформаційний простір (рис. 42).

Таку зумовленість викликає, по-перше, необхідність узгодження ці­лей, мотивів, прагнень та інтересів окремих учасників цієї діяльності, які можуть істотно відрізнятись і практично завжди дійсно відрізняються.

По-друге, в процесі управління здійснюється координація діяль­ності не тільки учасників окремих мікрогруп, але й певне узгодження цієї діяльності із зовнішнім середовищем, з іншими групами і так до суспільст­ва в цілому включно.

Рис. 42. Основні підсистеми у структурі управління соціальними системами

По-третє, уп­равління виступає як своєрідний за­сіб нагромаджен­ня суспільного до­свіду, його узагаль­нення і раціональ­ного використання.

Нарешті, по-четверте, практи­ка здійснення со­ціального управ­ління сприяє його поступовому влас­ному удосконален­ню та збагаченню досвіду керівни­ків, які його здійс­нюють.

А це, у свою чергу, виступає важливим джерелом подальшого удосконалення людей та підвищення її ефективності. Схематично відобразити за допомогою рис. 43.

 

Рис. 43. Динаміка взаємодії процесів здійснення і удосконалення спільної діяльності людей

спільної діяльності цей процес можна

Тут внутрішній контур визначає уп­равління конкретною поточною діяльністю певної соціальної сис­теми, а зовнішній кон­тур відображає усві­домлення та узагаль­нення окремих управ­лінських процесів і дос­віду здійснення його процедур. В результаті

такого нагромадження практичного досвіду й відбувається поступове удосконалення організації спільної діяльності людей та відповідного управління нею, а через них - і удосконалення самої діяльності та підвищення її ефективності.

Незважаючи на те, що соціальне управління як специфічний вид людської діяльності виникло в далекій давнині, практично одно­часно з появою людини як суспільної істоти, однак теоретичне осмислення сутності управління, його цілей, принципів і функцій почало формуватися значно пізніше, разом з генезисом і розвитком теоретичного знання взагалі. Як було показано у попередньому роз­ділі, спочатку осмислення сутності феномену управління не мало самостійного значення. Воно носило найімовірніше характер певної частини загальнофілософських роздумів про сутність і призначення людини, про морально-етичні засади взаємовідносин і взаємодії лю­дей, визначення раціонального (на той час і в тому розумінні) сус­пільного устрою тощо. В контексті філософського аналізу суспільно-владних відносин розглядались і проблеми управління та їх співвід­ношення з поняттями природи і призначення людини, з проблемами добра і зла, справедливості й несправедливості. Сама ж природа влади і управління вважалась об'єктивною реальністю, яка не зале­жить від людей і являє собою одне з творінь Бога.

Цілеспрямовані ж та систематичні дослідження складних фі­лософських проблем управління, в тому числі виявлення його при­роди і сутності, встановлення особливостей і найзагальніших зако­номірностей соціального управління та їх аналіз інтенсивно почали здійснюватись тільки у XIX і набули розквіту у XX столітті. На цей період припадають детальне вивчення структури управління як певної сукупності чітко визначених функцій і послідовності операцій та процедур, системний аналіз взаємозв'язку і взаємозалежності між якістю управління і характером його здійснення, з одного боку, та ефективністю функціонування і розвитку соціальних систем і суспільства у цілому, з іншого. Відбувається також: цілеспрямований пошук шляхів і методів подальшого удосконалювання управління.

Добре відомо, що в житті й діяльності значної кількості люд­ських спільнот протягом тривалого часу істотне місце посідали війни. Характерною ж особливістю ведення як війни в цілому, так і окре­мих бойових операцій виступає необхідність належної організації управління військами. Саме якість цього управління найчастіше визначала успіх, оскільки у воєнних діях завжди беруть участь величезні маси людей, а організація взаємодії між: ними виступає одним з основних чинників і головною запорукою успіху. Історія дає численні приклади того, коли ефективне управління військами та їх діями, яке виявлялося у виборі полководцем відповідної, стратегії й тактики та у своєчасному гнучкому і адекватному реагуванні ним на зміни ситуацій, що складались, часто вирішувало долю битви навіть в умовах значної чисельної переваги сил противника.

Тому не дивно, що мистецтво управління військами розвивалось досить інтенсивно, а імена знаменитих полководців пам'ять людства збе­регла протягом століть і тисячоліть. Наукове ж узагальнення практики управління військами та його філософське осмислення відбулося значно пізніше. Одним з перших теоретичне обґрунтування стратегічних прин­ципів управління військами здійснив відставний прусський генерал Карл фон Клаузевіц. Прихильник і послідовник філософії Г. Гегеля, І. Канта і Й. Фіхте, він у своїй знаменитій книзі "Про війну", яку було опубліковано в 1832 році, системно і послідовно застосовував діалектич­ний метод для аналізу сутності війни і розробки воєнної теорії, розробив цілісну сукупність принципів стратегії й тактики, дотримання яких ви­значає успіх будь-якої війни. Торкаючись самої сутності війни, Клаузевіц сформулював положення про війну як продовження політики іншими методами.

Відомі теоретики сучасного маркетингу і дослідники феномену так званих "маркетингових воєн" Ел Райс та Джек Траут цілком спра­ведливо підкреслюють, що К. Клаузевіц був великим військовим філо­софом. Автори плідно використовують принципи, запропоновані ним для ведення військових дій, у визначенні стратегії і тактики форму­вання успішної маркетингової стратегії та управління її реалізацією. Вважаємо за необхідне додати, що Клаузевіц був і одним з перших філософів управління, хоча основні положення його філософії і стосу­вались управління луже специфічною сферою людської діяльності, якою виступає управління військами та їх діями. Райс же і Траут підкреслю­ють, що "його ідеї та концепції проіснували понад 150 років. Цитати з його книги і сьогодні наводять у багатьох військових академіях США".

Вважаємо надзвичайно показовим, що відтоді, як вийшла в світ книга "Про війну", як дуже слушно підкреслюють автори, "сама війна істотно змінилась. З'явились танки, літаки, автомати, сила-силенна якісно нових видів зброї. А ідеї Клаузевіца, актуальні у XIX столітті, лишаються такими й по сьогоднішній день. Зброя може змінюватися, однак принци­пи війни, про що вперше сказав Клаузевіц, ґрунтуються на двох непо­хитних особливостях: стратегії й тактиці. Його викладення стратегії може істотно допомогти сучасним командирам увійти в XXI століття" [89, с. 17].

Самі ж Е. Райс і Дж. Траут на численних і переконливих прикладах аналізу діяльності різноманітних фірм блискуче підтверджують життє­вість і справедливість принципів філософії управління К. Клаузевіца у зовсім інших сферах. Вони показують, що правильний вибір і ефективна реалізація стратегії управління сучасним маркетингом являють собою важливу запоруку не тільки успішної виробничої та комерційної діяль­ності компанії, а й надійних перспектив її тривалого сталого розвитку.

Формування і розвиток наукових засад соціального управління виявились зумовленими насамперед актуальними потребами життєвої практики. Тому воно найбільш інтенсивно проходило наприкінці XIX і особливо у XX столітті. Становлення і бурхливий розвиток наукового управління в цей час були пов'язані з інтенсифікацією суспільного ви­робництва, значним збільшенням його обсягів та його широкою індуст­ріалізацією, що набували масового характеру. Особливо істотний ім­пульс науковим дослідженням і прикладним розробкам у галузі соціаль­ного управління дав розвиток важкої промисловості, яка вимагала участі у спільній діяльності величезних мас людей. При цьому збільшен­ня глибини розподілу праці та зростання рівня поопераційної спеціалі­зації працівників, впровадження конвеєризації призводили до того, що часто від якості роботи навіть однієї конкретної людини могли істотно залежати кінцеві результати діяльності дуже великого колективу, доля значних обсягів матеріальних і фінансових ресурсів, використовуваних у відповідному виробництві.

Розвиток і зміна характеру виробництва значною мірою сприяли і розвитку теорії та практики управління. Саме в цей час була встановлена і науково обґрунтована, зокрема, необхідність і величезна роль зво­ротного зв'язку в організації соціального управління, були сформульовані загальні принципи управління і визначені його основні функції. Було переконливо доведено, що стосовно соціального управління принцип зворотного зв'язку "виражається не тільки у виконанні та систематич­ному контролі, але, що також важливо відзначити, передбачає широку ініціативу, співтворчість і навіть дійсну творчість тих, хто виступає у да­ній ситуації як об'єкт управління. Тому будь-яка соціальна система та її елементи виступають врешті-решт самодіючими, саморушійними, таки­ми, що саморозвиваються, а отже -єй самокерованими" [114, с. 15-16].

За цих умов організація управління повинна бути адекватною стану відповідної соціальної системи, а цілі управління мають макси­мальною мірою відповідати цілям діяльності та розвитку цієї системи. Тому кожному керівникові так важливо навчитися чітко обирати систему цілей своєї діяльності та визначати їх ієрархію, визначати такі стратегію і тактику управління, які забезпечують можливість досяг­нення цих цілей найбільш соціально та економічно прийнятним чином. Керівник повинен уміти мобілізувати людей на реалізацію обраних стратегії й тактики, бути готовим нести персональну відповідальність за можливі результати діяльності організації по їх реалізації.

Для цього йому слід не просто знати, а глибоко усвідомити, що в основі науки соціального управління лежить певна система базових закономірностей, принципів і положень, властивих тільки їй, хоча й взаємопов'язаних з положеннями інших наук, які тим. чи іншим чином причетні до управління людьми та до стосунків між: ними. Керівник повинен постійно пам'ятати, що саме людина виступає не тільки об'єктом його управлінської діяльності, а й метою цієї діяльності та одним з визначальних чинників її успіху.

Однак і цього недостатньо. Навіть найкваліфікованіший і найдосвідченіший керівник здатний помилятись. Крім того, він може занадто емоційно реагувати на певну проблемну ситуацію, недос­татньо враховувати можливість негативного впливу на підлеглих своєї поведінки у цій ситуації. Цілком ймовірні й випадки, коли керівникові не вистачає загальної або суто психологічної культури, щоб розібратись у несподіваних вчинках тієї чи іншої людини і знайти адекватну реакцію на них. Можна навести безліч факторів, коли успішній управлінській діяльності заважав брак морально-етичної культури керівника.

Саме тут виявляються ті діалектичні суперечності, які широко відомі як ситуація, коли "верхи не можуть, а низи не хочуть". Марк­сизм звичайно характеризує її як революційну ситуацію, тоді як Е. Вернштейн і К. Каутський вважали, що вона тільки свідчить про те, що методи соціального управління, які застосовувались до цього часу, перестали відповідати новим цілям системи і необхідна певна їх корекція, яка повинна здійснюватись еволюційним шляхом.

Ця теза уявляється особливо актуальною з огляду на наше недав­нє минуле. Так, за нашим глибоким переконанням, однією з основних причин вкрай низької ефективності радянської економіки слід вважа­ти грубі прорахунки вищого керівництва саме у сфері визначення цілей її функціонування і розвитку. Відповідно ж до характеру та міри усвідомлення цілей обиралися й методи управління. Навіть окремі вдалі рішення, на жаль, не реалізовувались через ідеологічні міркування. Так було і з новою економічною політикою (НЕП) В. І. Леніна, від якої Й. В Сталін відмовився під приводом необхідності прискорення побу­дови соціалізму. Так були припинені та згорнуті раціональні реформи, ініційовані свого часу М. С. Хрущовим, а потім і О. М Косигіним внаслі­док консерватизму, недалекоглядності та відсутності системного стра­тегічного мислення у Л. І. Брежнєва. Недарма період його правління цілком справедливо був визнаний як епоха застою.

Ми цілком усвідомлюємо, що в процесі аналізу історичних подій неприпустимий умовний спосіб мислення типу "а що було б, якби...". Ми також ні в жодному разі не вважаємо себе прихильниками Ра­дянського Союзу і тим більш його відновлення. Однак ми впевнені, що у М. С. Горбачова були шанси дещо відтягнути його розпад, надавши свого часу в порядку експерименту, як це пропонувала тодішня прем'єр-міністр Литви Казімера Прунскене, право самостійно здійсню­вати зовнішньоекономічну діяльність прибалтійським республікам. Було ж цілком очевидно, що відмова тільки стимулюватиме й без того досить сильне прагнення їх населення до незалежності та провоку­ватиме рішучі дії у цьому напрямку. По суті, так і сталося, бо фактич­ний вихід цих краш зі складу Союзу став початком ланцюгової реакції його розпаду. Показово, що значною мірою цьому сприяла і позиція тодішнього керівника комуністичної партії Литви, члена політбюро ЦК КПРС Альгірдаса Бразаускаса. Неординарна особистість і сильний керівник, він наважився на небувалий крок, оголосивши про вихід компартії Литви зі складу КПРС.

Для колишньої системи ще однією характерною рисою, яка, на жаль, істотною мірою залишилася у спадщину й незалежній Україні, була повна відсутність відповідальності влади перед народом. Ця обставина являє собою глибинну причину недовіри людей до влад­них інститутів, тривалої соціально-економічної та духовної кризи, і загалом всіх наших сьогоднішніх негараздів. Адже, за словами В. И. Кноррінга, "політична криза може бути переборена, якщо буде нарешті усвідомлена азбучна істина теорії управління - влада й відповідальність невіддільні" [37, с. 6].

А в українських виборців відсутня навіть теоретична можли­вість відкликати депутата, який не виконує їхню волю, практичні дії якого протилежні не тільки інтересам народу і держави, а й поло­женням його власної передвиборної програми та його обіцянкам. Саме у цьому полягають глибинні корені соціальної пасивності насе­лення нашої країни і труднощі становлення й розвитку демокра­тичного громадянського суспільства.

Ситуація ще більш ускладнюється і загострюється з переходом до пропорційної системи виборів за партійними списками. її передчасність для сучасної ситуації в Україні полягає не у великій кількос­ті партій, на чому акцентують увагу деякі політологи. Передчасність цієї системи можна аргументувати такими міркуваннями. По-перше, ця система порушує конституційні права громадян обирати і бути обраними до органів влади, позбавляючи такої можливості переваж­ну частину людей, які не належать до жодної партії. Оскільки новий закон про вибори не передбачає процедур самовисування, вони приречені залишатись пасивним електоратом.

По-друге, ця система призведе до повної втрати будь-якого зв'язку депутатів зі своїми виборцями. Дійсно, обиратимуться вони за партійними списками, з виборцями не зустрічатимуться, ні за який округ не відповідатимуть, ні перед ким конкретно не звітува­тимуть про результати своєї діяльності. Тому ці депутати в принципі не можуть бути й відкликані виборцями у випадку неналежного виконання ними своїх обов'язків і передвиборної програми.

По-третє, завдяки впровадженню цієї системи Верховна Рада та її депутати (а за цих умов вони втрачають моральне право називатись народними) практично не матимуть зв'язків з більшістю населення регіонів України, оскільки переважну частину партійних списків складатимуть кияни та ті, хто обов'язково стануть киянами через своє обрання до парламенту.

Нарешті, по-четверте, основна ідея цієї системи полягає у фактичному консервуванні основного складу депутатського корпусу і блокуванні можливостей його оновлення, приходу до парламенту нової генерації національної еліти. Дійсно, багато хто з тих, які ніколи не змогли б бути обраними населенням за мажоритарною системою через свою діяльність, моральні якості тощо, спокійно може купити собі прохідне місце у партійному списку і забезпечити можливість довічного депутатства. Відомо ж, що тільки І. Р. Юхновський відмовився знову балотуватись, посилаючись на похилий вік. Більшості ж депутатів явно бракує самокритичної оцінки своєї діяльності, відповідальності за її якість та міру корисності для держави і українського народу.

Таким чином, одним з основних принципів соціального управ­ління має бути органічне поєднання необхідних владних повноважень кожного керівника з його безумовною персональною відповідальністю за результати своєї управлінської діяльності. В умовах ринку і широ­кого різноманіття форм власності та господарювання уявляється ціл­ком доречним ставити питання "відповідальність перед ким?" На це резонне питання відповімо так. Для керівника державного підприєм­ства - це відповідальність перед державою, для хазяїна приватного підприємства - перед собою та своєю сім'єю тощо. Однак для усіх них, як і для кожної людини взагалі, вищим пріоритетом завжди має бути відповідальність перед людьми і своєю совістю. Це практично адек­ватно тому, що віруючі люди вважають відповідальністю перед Богом, а атеїсти - відповідальністю перед своїм народом.

Взагалі питання моралі та етики у філософії управління й у реаль­ній практиці управлінської діяльності є принциповими. Нам вже дово­дилось писати з цього приводу, що кожний керівник повинен "глибоко усвідомлювати, що навіть яскравий талант лідера не дає його носієві жодних переваг в галузі громадянських прав і свобод". Досліджуючи специфічні психолого-педагогічні проблеми формування особистості керівника-лідера, ми підкреслювали, що "минув час безгрішних діячів і "видатних" керманичів. Сьогодні найзначніший керівник звичайно працює, користуючись послугами великих груп радників і помічників, професіоналів у конкретних галузях. Успіх діяльності лідера значною мірою визначається талантом і успіхами його команди та його оточення. Таким чином, лідер-керівник зможе досягти максимальної самореалізації тільки за умови, якщо він буде всіляко заохочувати пошук і підготовку нових лідерів, підтримувати їх особистісне, фахове і службове зростання" [92, с. 183].

Водночас з прискоренням процесів суспільного розвитку відбува­ється й розвиток методів, засобів і технологій управління цими проце­сами, йде пристосування управлінських структур до потреб забезпе­чення належного функціонування та життєдіяльності суспільства в нових умовах. Істотне де ускладнення самих умов і потреб суспільства, змісту й характеру управління вже не дозволяють очікувати результатів тривалих досліджень і появи їх результатів та рекомендацій з раціональ­ної організації ефективного управління. Однак їх прискорення можливе тільки за умови глибокого філософського осмислення визначальних сус­пільних процесів та сутності управління ними. Тільки на основі усвідом­лення і глибокого філософського аналізу закономірностей соціального управління може формуватись ефективна методологія управлінської діяльності, визначатись напрями розумної еволюції цілей, характеру і технологій управління у нових соціально-економічних умовах.







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.235.239.156 (0.01 с.)