ТОП 10:

ДІАЛЕКТИКА ВЗАЄМОВІДНОСИН МІЖ ПРИЧИННІСТЮ, ВИЗНАЧЕНІСТЮ, ІНФОРМАЦІЄЮ ТА УПРАВЛІННЯМ



 

У класичному розумінні будь-який процес, з усієї сукупності процесів, які відбуваються в об'єктивній реальності й навіть у свідо­мості людини, має розглядатись як причинно обумовлений. Іншими словами, між; двома явищами чи об'єктами А і В має місце причинний (або, як його ще прийнято називати, причинно-наслідковий чи кау­зальний) зв'язок, якщо зміни, що відбуваються у першому з них, тобто в об'єкті А, породжують певні зміни у другому об'єкті В шляхом передачі йому відповідної кількості речовини, енергії або інформації. Явище, яке полягає у передачі об'єктом А речовини, енергії чи інформації, являє собою відповідну зміну цього об'єкта і виступає причиною вказаних змін у об'єкті В, в той час як самі ці зміни у об'єкті В виступають наслідками зазначеної передачі речовини, енергії чи інформації від об'єкта А та їх сприйняття об'єктом В.

Наявність причини, що викликала процес тієї чи іншої зміни, та її характер і являють собою зміст інформації, потрібної керівникові як суб'єкту управління, щоб сформувати адекватні ситуації, що виникли внаслідок цих змін, управлінські впливи та реалізувати їх у вигляді певної сукупності дій і функцій. Саме ці дії та виконання належних функцій і повинні забезпечити можливість здійснення корекції процесу змін та спрямувати подальший його розвиток у бажаному напрямі відповідно до визначених цілей. Результати ж їх реалізації, як, до речі, і сам факт формування і здійснення управлінських впливів і виступають наслідками вказаної причини. Точніше, тут має місце ланцюжок при­чин і наслідків. Дійсно, управлінські впливи являють собою наслідки первісної причини та водночас виступають причинами змін у об'єкті, породжених в результаті їх здійснення.

Встановлено такі чотири характерні ознаки, які водночас ви­ступають і критеріями наявності причинно-наслідкового зв'язку між; двома об'єктами:

- певна часова асиметрія, яка полягає у наявності деякого ча­сового інтервалу між моментами настання подій, які являють собою відповідно причину і наслідок;

- неінваріантність, або незворотність зв'язку, яка полягає у то­му, що подія, яка являє собою наслідок, не може породжувати подію, яка виступала його причиною;

- чітка визначеність, тобто необхідність або однозначність ха­рактеру зв'язку між причиною та наслідком;

- дійсно породжувальний, творчий характер зв'язку, який існує між аналізованими явищами чи об'єктами.

Слід підкреслити, що тільки у своїй сукупності ці критерії й визначають дійсно причинно-наслідковий характер існуючого зв'язку між об'єктами на відміну від інших типів можливих зв'язків між ними. При цьому основним критерієм причинно-наслідкового зв'язку вважа­ється саме притаманний йому породжувальний характер. Дійсно, відсутність причинно-наслідкових відносин характерна, наприклад, для функціонального зв'язку чи для відносин еквівалентності, яким також притаманна часова асиметрія.

Розглянемо основні підходи до розуміння сутності та ролі причин­но-наслідкових зв'язків. У філософському словнику за редакцією М. М. Розенталя причинність (або каузальність) визначається як "філо­софська категорія для позначення необхідного генетичного зв'язку явищ, з яких одне (називається причиною) зумовлює інше (називається наслідком або дією)". Підкреслюється також, що існує повна причина і специфічна. Повною причиною автори словника називають "сукупність усіх обставин, за наявності яких необхідно виникає наслідок". Під специфічною ж причиною вони мають на увазі "сукупність низки обста­вин, поява яких (за наявності багатьох інших обставин, які вже мали місце в даній ситуації до настання наслідку і утворюють собою умови дії причини) призводить до появи наслідку".

За словами авторів словника, "установлення повної причини виявляється можливим лише у порівняно простих випадках, і зви­чайно наукове дослідження спрямоване на розкриття специфічних причин даного явища. Це відбувається ще й тому, що у специфічну причину поєднані найбільш істотні в даній ситуації компоненти повної причини, а інші ж компоненти виступають лише як умови дії цієї специфічної причини" [110, с. 329-330].

Виходячи з філософських позицій діалектичного матеріалізму у її марксистському розумінні, автори словника вважають питання про сутність і природу причинності ареною гострої боротьби мате­ріалізму та ідеалізму. Матеріалізм, відстоює положення про об'єктив­ний і загальний характер причинності, вважаючи причинно-наслідкові зв'язки такими, що дійсно мають місце між речами, які існують поза людською свідомістю і незалежно від неї.

В той же час суб'єктивний ідеалізм або взагалі заперечує існу­вання причинності, вважаючи її звичною для людини послідовністю відчуттів (Юм), або, визнаючи причинність як необхідний зв'язок стверджує, що її вносить у реальний світ сам суб'єкт пізнавальної діяльності (наприклад, твердження Канта про апріорний характер причинності). Об'єктивний ідеалізм, визнаючи існування причин­ності, яка не залежить від суб'єкта пізнання, вважає її продуктом духу, ідеї, поняття, які знов-таки, не залежать від суб'єкта.

Діалектичний же матеріалізм, як спеціально підкреслюють автори, "не тільки визнає об'єктивний і загальний характер причин­ності, а й відкидає спрощений погляд на неї, зокрема характерне для метафізики протиставлення один одному причини і наслідку, і розглядаючи їх як моменти взаємодії, у якій наслідок, визначаючись причиною, у свою чергу відіграє активну роль, здійснюючи зворот­ний вплив на причину [110, с. 330].

Ці положення виступають методологічною основою визначеності, на якій грунтується інформаційний підхід до розуміння природи і сут­ності управління взагалі і управління соціальними системами, зокрема. Сутність визначеності може розглядатись як прояв детермінізму, тобто вчення про загальну причинну зумовленість природних, суспільних і психічних явищ. При цьому неодмінно слід пам'ятати, що причинність виступає лише одним з елементів детермінізму, поряд з яким він містить необхідність і випадковість, закон і телеономію тощо. Класична наука про управління протягом тривалого часу виходила зі світоглядних пози­цій детермінізму, вважаючи будь-які природні і суспільні явища зумов­леними певними об'єктивними причинами. Що правда, досить часто ці причини не вдається до кінця з'ясувати. Тому в таких випадках дово­диться здійснювати управління в умовах певної інформаційної невизна­ченості, спираючись на досвід керівника, а той - на свою інтуїцію.

У той же час, надзвичайно важливим уявляється положення авторів вказаного словника стосовно того, що "причинні зв'язки носять різноманітний характер, і їх неможливо зводити, як це робив метафі­зичний матеріалізм (наприклад, лапласівський детермінізм, який абсо­лютизував механічну причинність) до якоїсь однієї форми. Розвиток сучасної науки, відкидаючи абсолютизацію раніше відомих форм при-чинно-наслідкових зв'язків, розкриваючи їхній різноманітний харак­тер, підтверджує, поглиблює і узагальнює діалектико-матеріалістичне розуміння причинності". Для доведення цього положення наводиться приклад з квантової фізики, де існує суперечність між емпіричним фактом неоднозначності результату взаємодії макроскопічного тіла з мікрооб'єктом і традиційним трактуванням причинно-наслідкового зв'язку, згідно з яким "однакові причини за однакових умов супро­воджуються однаковими результатами" [110, с. 330].

Короткий філософський словник за редакцією А. П. Алексеєва ви­значає причину як "взаємодію тіл чи елементів, яка викликає відповідні зміни у взаємодіючих тілах, елементах, сторонах або породжує нове явище". Наслідком у такому випадку проголошуються "ті зміни, що виникають у взаємодіючих тілах чи елементах в результаті їхньої взаємодії (можна сказати: причина являє собою взаємодію, а наслідок виступає результатом цієї взаємодії)". На основі одиничного ("клітини", за виразом авторів) причинно-наслідкового зв'язку формуються ланцюжки причинності. Причинний ланцюг звичайно утворює "така послідовність об'єктивно існуючих явищ, у якій кожне з них поперемінно виступає і причиною, і наслідком (наслідком по відношенню до попереднього явища і причиною відносно наступного)". Дуже важливим з методологіч­ної точки зору уявляється також теза про те, що "наслідок не є байдужим до дії причини: він здійснює зворотний вплив на причину, яка його породжує, а зміни у причині впливають на наслідок і т. ін., інакше кажучи, однолінійний ланцюг причинності супроводжується реактив­ними ланцюгами причинності" [45, с. 304].

Слід відзначити, що поряд з однолінійними і реактивними ланцюгами причинності, у багатьох природних і соціальних системах мають місце також: дволінійні ланцюги та ланцюги із зворотним зв'язком. Сутність їх полягає у тому, що перенесення речовини, енергії чи інформації від наслідку до причини відіграє істотну роль у забезпеченні нормального функціонування системи у цілому. Саме такі системи й називають системами із зворотним зв'язком.

Ще одним принципово відмінним видом причинності висту­пають так звані розгалужені ланцюги причинно-наслідкових зв'яз­ків, їх сутність полягає у можливості існування таких варіантів при­чинно-наслідкових зв'язків, коли:

- одна причина може викликати певну множину наслідків (одно-багатозначні зв'язки причинності, рис. 33);

- кілька причин викликають один і той самий наслідок (багато-однозначний характер відносин причинності, рис. 34);

- існує множина причин, колена з яких здатна виступати по­родженням кількох наслідків (багато-багатозначний характер відно­син причинності, рис. 35).

Усі ці випадки цілком вписуються у коло ідей згадуваної синергетичної парадигми І. Пригожина з її можливістю множинних точок біфуркації та каскадним характером самої біфуркації. При цьому сукупність ланцюгів причинності може утворювати цілу мережу причинно-наслідкових зв'язків. Ця мережа, у свою чергу, здатна формувати внутрішньо цілісний причинний комплекс, який на новому рівні відносин може виступати як єдина причина.

Рис.33

Рис.34

Рис.35

Прикладом такого комплексу у природних системах може бути вулкан, виверження якого, з одного боку, являє собою наслідок цілої мережі причин геологічного характеру, а з іншого виступає причи­ною тих руйнувань, які воно завдає навколишній території та фор­мування її нового ландшафтного вигляду. Ще одним прикладом подібного характеру причинних відносин може розглядатись людина зі всією множиною її внутрішніх фізіологічних, біохімічних та пси­хічних зв'язків і відносин у її організмі, що зумовлюють самопочуття людини, яке, у свою чергу, виступає у соціальних зв'язках і відно­синах людини як певна їх цілісна єдина причина. Загальний вигляд такого характеру причинних відносин наведено на рис. 36.

Рис.36

Протягом 70-80-х років минулого століття американ­ські вчені фізик-теоретик Де-від Бом та нейропсихолог Карл Прибрам запропонували кон­цепцію універсальної косміч­ної голограми. Згідно з її по­ложеннями, Всесвіт, внаслідок множини квантово-механічних

взаємодій, утворює єдину, нескінченну у часі і просторі, багатовимірну причинно-наслідкову мережу енергоінформаційних взаємодій, у якій тією чи іншою мірою "усе взаємодіє з усім". Іншими словами, кожна точка енерго-інформаційного поля, відповідно до цієї теорії, містить у собі дані про всі інші точки простору і часу і, у свою чергу, інформаційно представлена у всіх інших частинах єдиного просторово-часового континууму. За словами Т. Г. Лешкевич, у зв'язку з цим надзвичайно доречно і зовсім по-новому звучать твердження Спінози про те, що "тіло людини являє собою окремий випадок нескінченної протяж­ності", а "розум людини являє собою одну з форм нескінченного мислення". Автор наводить і слова Б. Іскакова, який пропонує нази­вати душу "сукупністю мікролептонних голограм" [54, с. 216].

Взагалі, в сучасних умовах, як це часто буває на зламі історичних епох та під час соціальних криз, значного поширення набувають різного роду науковоподібні езотеричні, містичні, есхатологічні, фантастичні та інші теорії. Концепції "розумного Всесвіту", енергоінформаційних взає­модій, так званих торсійних полів та їм подібні інколи для більшої впев­неності посилаються на справді науково обґрунтоване вчення В. І. Вернадського про ноосферу, на положення кібернетики, психології, фізики і космології тощо. Однак в дійсності науки (у таких концепціях) не більше, ніж у екстрасенсориці, астрології, окультизмі, уявленнях про телекінез чи телепатію та інших подібних "теоріях". Цьому певною мірою сприяло й по­ширення наприкінці XX століття філософського постмодернізму, який за­перечує будь-які обмеження інтелектуального філософського експеримен­ту. На жаль, відсутність таких чітких світоглядних позицій і методологіч­них принципів часто зумовлює некритичне ставлення до таких псевдо­наукових "теорій" не тільки пересічних громадян, а й окремих науковців.

Однак, критикуючи псевдонаукові течії сучасної думки, ми не повинні відкидати можливості справжнього прориву у нескінченному процесі людського пізнання зовнішнього і внутрішнього світу, в тому числі й за рахунок сміливих, інколи навіть таких, що на перший погляд уявляються "божевільними", ідей. Адже свого часу саме такими ви­глядали ідеї Н. Коперніка, Г. Галілея, пізніше - А. Ейнштейна та К. Ціолковського. Без таких проривних теорій, які виходять за межі звичного, неможливо подолати шалений опір консервативного мислення. Воно ж звичайно не взмозі сприйняти і осмислити незвичні ідеї, які видаються безглуздими, абсурдними з позицій традиційної науки.

До речі, це також виступає одним із проявів прагнення вже самого мислення до збереження свого стану та характеру функціонування у колі звичних понять та уявлень, своєрідним проявом механізмів самоор­ганізації. Тому воно майже не реагує на "незначні" подразнення, і тільки коли їх кількість призводить до якісних змін у сприйнятті нових ідей, починає поступово змінюватись і характер мислення. По суті, К. Поппер у своїй філософській системі критичного реалізму й відкидав неспрос­товність як ознаку науковості тієї чи іншої теорії.

Стосовно ж ноосфери, нагадаємо, що свої світоглядні позиції ви­датний український вчений і мислитель Володимир Іванович Вернадський називав "філософським скептицизмом", підкреслюючи пріоритет науки у процесах прогресивного розвитку знання. В той же час, його ідеї були результатом своєрідного науково-філософського синтезу. Він, зокре­ма, визначав три шари реальності відносно просторово-часових коор­динат - космічні явища, планетарні та мікроскопічні, а еволюцію біосфе­ри розглядав у єдності космічних, геологічних, біогенних та антропоген­них процесів. І містиці чи "торсіонним полям" не знаходиться місця у науково-філософських конструкціях вченого. Організованість біосфери, за його переконанням, має тенденцію до зростання. Це цілком відпові­дає й нашим сучасним уявленням про самоорганізацію. Збільшення ж рівня організованості біосфери зумовлює появу мислячої людини, а згодом і науки. У свою чергу, з розвитком науки біосфера переходить на якісно новий рівень ноосфери. Вернадський вважає її своєрідною сфе­рою розуму, де природні та соціальні закони утворюють цілісність.

На жаль, сучасний стан взаємовідносин у системі "людина-суспільство-природа-техносфера" лишається далеким від гармонії і яскраво свідчить, що людство у цілому ще не вийшло на рівень ноосферного мислення. Підтверджує вказану тезу й думка І. Пригожина про те, що проблема переходу від культури війни до культури миру ще не розв'язана. Однак з притаманним йому оптимізмом, вчений висловлює впевненість, що сьогодні "ми наближаємось до точки бі­фуркації, пов'язаної з прогресом у розвитку інформаційних техно­логій і з усім тим, що до них відноситься, тобто: засоби масової ін­формації, робототехніка і штучний інтелект". За його словами, це буде "суспільство з мережною структурою" (networked society) з його мріями про глобальне село" [84, с. 6].

Вченого найбільш серйозно турбують гострі доленосні питання про те, яким все-таки буде результат цієї біфуркації, на якій її гілці нам випаде виявити себе та, врешті-решт, яким буде результат гло­балізації взагалі. Він особливо підкреслює необхідність збереження плюралізму культур, толерантності та поваги до представників інших культур, привертаючи до необхідності розв'язання цієї проблеми увагу наступних поколінь.

Досліджуючи вплив інформаційного суспільства на індивідуальну креативність людини, І. Пригожий зупиняється на таких двох принци­пових моментах. Перевагами такого типу суспільства він вважає, зокрема, розвиток медицини і економічний устрій. З іншого боку, дослідник зазначає, що існує інформація і дезінформація, і необхідно навчитися бачити різницю між ними. З його слів безпосередньо випли­ває одне з кардинальних завдань освітньої системи, яка має дати лю­дині набагато більше знань, ніж вона це робить сьогодні, і головне, вона має сформувати у людини розвинуте критичне мислення.

Треба, за його переконанням, щоб людина навчилась відрізняти істинне від хибного, можливе - від неможливого. Вважаємо, що ці вимоги носять надзвичайно важливий методологічний, світоглядний характер і повною мірою стосуються відношення фахівців до згадува­них вище напівмістичних вірувань і поглядів. За словами Пригожина, розвиток інформаційного суспільства висуває складні завдання перед прийдешніми поколіннями. Неможливо, на його думку, навіть припус­тити, щоб "розвиток "суспільства з мережною структурою", яке ґрунту­ється на інформаційних технологіях, зумовлював появу нових розбіж­ностей і суперечностей. Треба шукати розв'язки і більш фундамен­тальних проблем" [84, с. 7].

До числа таких проблем вчений відносить очікування біфуркації, яка б зменшувала розрив між багатими та бідними націями; прин­ципове питання, про те, чи будуть для глобалізації характерними мир і демократія, чи матиме місце явне або приховане насильство. Він впев­нений, що саме від свідомості, ідеалів і прагнень прийдешніх поколінь залежатиме ініціювання таких флуктуацій, які були б здатні спряму­вати розвиток подій у напряму, що відповідає вимогам епохи і очікуванням інформаційного суспільства.







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.235.239.156 (0.007 с.)