ТОП 10:

ЧИ ІСНУЄ УПРАВЛІННЯ У ПРИРОДНИХ СИСТЕМАХ?



Перш за все підкреслимо, що значну частина досліджень з управління соціальними системами здійснюють фахівці з соціального управління (можна було б їх назвати теоретиками менеджменту, однак поняття управління, навіть стосовно тільки соціальних систем, є більш широким, ніж поняття менеджменту), фахівці з психології управління та з соціології управління. Прагнення глибше усвідомити його природу, сутність і призначення, а іноді і просто бажання про­демонструвати ерудицію і широту поглядів, спонукає їх звертатись і до питань більш загального характеру. Недостатня ж загальнофілософська підготовка і відсутність чітких світоглядних принципів і методологічних позицій нерідко призводять при цьому до хибних висновків. Більшість же філософів, в тому числі фахівців з філософії управління, відзначають універсальний характер феномену управ­ління і вважають, що воно є загальною функцією різноманітних ма­теріальних систем як соціальної, так і органічної та неорганічної природи. Таким чином, на їхню думку, функції управління прита­манні як флорі та фауні, так і світу неживої природи.

Дійсно, за умови дещо розширеного трактування сутності та змісту терміну "управління" як реакції будь-якої системи на впливи зовнішнього середовища, сьогодні можна вважати доведеним той факт, що органічні системи, підкоряючись біологічно обумовленим закономірностям, в процесі свого функціонування та розвитку фор­мують і використовують особливі механізми рефлекторно-адаптив­ного або інстинктивного характеру, за допомогою яких і забезпе­чується висока здатність пристосування до умов динамічно мінливо­го зовнішнього середовища. Адаптація і пристосування здійсню­ються шляхом цілеспрямованої, здавалося б, зміни в певних межах деяких параметрів системи. Така зміна забезпечує збереження її ці­лісності, структури та основних системоутворюючих характеристик.

Справедливість цього положення яскраво і переконливо можна проілюструвати на прикладі відомого механізму гомеостазису, при­таманної живому організму відносної динамічної сталості складу, структури і властивостей свого внутрішнього середовища та стабіль­ності основних фізіологічних функцій і параметрів у мінливих умо­вах зовнішнього середовища.

Досить поширеним є погляд на гомеостазис як на спеціальний ме­ханізм, що являє собою "результат складних координаційних і регуля­торних взаємовідносин, які здійснюються як у цілісному організмі, так і на органному, клітинному та молекулярному рівнях. Завдяки пристосу­вальним (адаптаційним) механізмам фізичні і хімічні параметри, якими визначається життєдіяльність організму, змінюються у порівняно вузь­ких межах, незважаючи на значні зміни зовнішніх умов" [9, с. 51].

Дійсно, на численних і різноманітних прикладах і фактах експе­риментально доведено і життєвою практикою підтверджено, що лю­дина може жити і зберігати працездатність в умовах істотних змін параметрів зовнішнього середовища - температури, атмосферного тис­ку, вологості повітря та його забруднення, в тому числі й шкідливими речовинами тощо. Наприклад, зафіксовано, що життєдіяльність людей зберігається в умовах температури зовнішнього середовища, яка змі­нюється у величезному діапазоні приблизно від -70 до +70 градусів. Нижня межа діапазону досягається у природних умовах Антарктиди, де полярники живуть і проводять наукові дослідження протягом досить тривалого часу. Верхня ж межа зустрічається на пожежах, при виконанні аварійних ремонтних робіт на теплоенергетичних установ­ках тощо. Характерно, що при цьому власна температура тіла людини лишається практично стабільною, змінюючись всього лише в дуже вузьких межах від 35 до 42 градусів.

Результати медико-біологічних досліджень свідчать, що найви­щого рівня розвитку механізм гомеостазису, як специфічної форми регулювання життєвих процесів, досягає у високоорганізованих тварин і людини. Для багатьох же інших видів живих істот харак­терні приклади вражаючої пристосованості до зміни природних умов, коли вони впадають у анабіоз чи зимову сплячку і можуть перебувати у такому стані кілька місяців.

Експериментально доведено факт наявності регулювання ха­рактеру процесів життєдіяльності в живих організмах. Виявилось, Що максимальна активність організму має місце не тоді, коли він ситий, а тоді, коли він голодний. Цілком природно, що ця активність спрямована на задоволення потреби в їжі. З позицій системного підходу живий організм можна розглядати як динамічную систему, у якій здійснюється саморегулювання процесів накопичення і витрати енергії, наочне уявлення про яке дає рис. 11.

Такі системи звичайно прагнуть до динамічної рівноваги, коли до­тримується приблизна рівність потоків накопичення і витрати енергії. Графічно цей стан зображає точка А. Однак, в силу динамічного харак-^РУ, система практично ніколи у цьому стані не перебуває, час від часу під впливом множини чинників відхиляючись від нього у той чи інший бік і потім відповідним чином долаючи ці відхилення. У цьому, в прин­ципі, і полягають головна умова і характер існування живих організмів.

 

 

Рис. 11. Динаміка регулювання процесів накопичення і витрати енергії у живому організмі

Проаналізуємо властивість саморе­гулювання організ­му і характер дина­міки процесів його життєдіяльності за будь-яких змін про­цесів накопичення і втрати енергії за допомогою рис. 11, де в системі коор­динат "активність -енергія" наведено

графіки процесів накопичення і витрати енергії організму в залеж­ності від міри його активності. Вони побудовані з таких природних міркувань, що чим більшою є активність організму у пошуках їжі, тим більше він витрачає енергії, а накопичення енергії при цьому зменшується, оскільки її притоку немає. Коли ж організм задоволь­нив свою потребу в їжі, його активність падає і витрата енергії змен­шується, і одночасно відбувається її накопичення. Ці якісні мірку­вання стосуються лише форми кривих залежності накопичення і витрати енергії від активності організму і не пояснюють механізму саморегулювання процесів життєдіяльності.

Уявимо, що організм перебуває у точці А енергетичної рівнова­ги. Користуючись схемою, можна впевнитись, що саморегулювання відбувається у формі реакції організму на відхилення від стану рівноваги. Нехай, наприклад, відбулось відхилення організму від точки рівноваги у точку а. При цьому накопичена енергія (точка сц) ще перевищує її витрати (точка аг), і відбуваються процеси життєді­яльності, пов'язані з витратою накопиченої енергії. Внаслідок життє­вих процесів активність організму зростає за напрямком вектору з точки а і призводить до збільшення витрат енергії. Коли вона зрівня­ється з величиною накопичення, організм повертається до стану рівноваги А. Великі витрати енергії вимагають її відновлення, тобто викликають потребу організму в харчуванні, через що ще більше зростає його активніть, спрямована тепер безпосередньо на пошуки їжі. Таким чином, відбувається подальше відхилення стану організму від точки рівноваги і переходить праворуч від неї. Нехай цей стан визначається точкою б. Сутність такого відхилення полягає у тому, що витрата енергії (точка а1) перевищує її накопичення (точка а2). Внаслідок цього активність організму досягає максимуму, за умови якого він задовольняє свою потребу в харчуванні. Після цього, ціл­ком природно, його активність починає зменшуватись за напрямком вектора з точки б, що призводить до зменшення витрачання енергії, і при тому ж водночас зростає її накопичення завдяки отриманій і споживаній їжі. Тобто організм знову повертається до стану рівноваги А, а потім поступово переходить ліворуч від нього.

Таким чином, перевищення одного потенціалу немовби автома­тично включає своєрідний компенсуючий механізм іншого. Саме у цьому полягає один з основних проявів принципу самозбереження живого організму як складної системи, яке забезпечується регулю­ванням його активності. Чим більше витрачено енергії, тим інтен­сивніше починають працювати механізми потреби у її накопиченні. На використанні цього принципу, зокрема, ґрунтується методика тренувального процесу спортсменів, забезпечуючи тим самим істот­не підвищення рівня їхніх функціональних можливостей.

Ми так докладно зупинились на цьому прикладі для того, щоб по­казати, з одного боку, складність механізмів саморегулювання процесів життєдіяльності у живих організмах, а з іншого, щоб довести, що ці ме­ханізми не мають нічого спільного з управлінням. Зокрема, якщо не бра­ти до уваги осторонь останній приклад стосовно спортсменів, ми у жод­ному випадку не можемо визначити ні суб'єкта, ні об'єкта управління, ні механізмів цілепокладання, які, за визначенням, виступають обов'язко­вими атрибутами управління. Водночас наведений аналіз яскраво ілюструє характер дії механізмів самоорганізації у біологічній системі.

Підкреслимо відсутність однозначного розуміння сутності управ­ління стосовно природних систем і у багатьох інших дослідників. Так, супротивники ідеї його наявності аргументують свою позицію таким чи­ном. Сутність управління у будь-яких системах дійсно передбачає наяв­ність суб'єкта управління, який, до речі, й визначає цілі цього управління і спрямовує свою управлінську діяльність так, щоб функціонування відпо­відної системи забезпечувало можливість досягнення нею цих цілей.

Тому твердження про наявність управління у неорганічній природі та й взагалі у будь-яких природних системах, часто викли­кають цілком резонні запитання. Хто ж повинен розглядатися як суб'єкт управління у випадках, коли людина виключається з розгляду як потенційний суб'єкт управління природними процесами? Хто визначає цілі системи та цілі управління нею? Адже всі ці процеси відбуваються без втручання людини, оскільки природа існувала до появи людини та існує без неї там, де людина відсутня взагалі (хоча, на жаль, таких місць на нашій планеті майже не залишилося).

У таких випадках ні загально вживаний інженерний, ні філософський підхід з позиції матеріалістичного світогляду не здатні дати розумної відповіді. Вони однозначно вимагають відмовлення від поняття управління при розгляді "квазідоцільних" природних процесів. Якщо ж припустити можливість втручання людини у природні процеси (сільськогосподарська діяльність, видобування корисних копалин, будівництво гідротехнічних споруд тощо), то відповідні системи у цих випадках втрачають характер суто природних, і цілеспрямована практично-перетворювальна Діяльність людини надає їм штучного характеру. Тут людина виступає суб'єктом управління, вона ж визначає свої цілі (а не цілі функціонування відповідних систем!), на досягнення яких і спрямовує свою діяльність, а відповідні природні утворення, над якими працює людина, дійсно виступають об'єктами управління у класичному розумінні цього терміна.

Припущення ас щодо справедливості тверджень про наявність управління у системах неорганічної природи (до речі, як і в живих організмах) з усією невідворотністю вимагають визнання існування як суб'єкта управління якихось зовнішніх нематеріальних субстанцій. Ними можуть виступати Бог, вищий або світовий розум чи космічні сили, які здійснюють цілепокладання у природних системах і забезпечують досяг­нення ними ж визначених цілей. Сьогодні існує багато філософських систем, погляди представників і прихильників яких не виключають існування та наявності таких вищих трансцедентних сил і дозволяють вважати їх реальністю, розглядаючи як універсальні суб'єкти управління. Однак і таке припущення анітрошки не проясняє цілого ряду складних питань світоглядного і методологічного характеру. Виникають не менш складні проблеми, пов'язані з глибинною сутністю управління, з визна­ченням його цілей і природи, з механізмами контролю стану системи та здійснення управлінських впливів, із співвідношенням волі та стихії, із закономірними та випадковими витоками тощо.

З визнанням факту існування Бога (для тих, хто хоче, - Вищого або Світового розуму чи абсолютної ідеї) і проголошенням Його творцем природи виникає таке просте міркування. Принаймні дивно, що при Його всемогутності, Бог не забезпечив можливості функціонування усієї величезної сукупності Своїх творінь у автоматичному режимі. Невже у кожній найдрібнішій системі час від часу необхідне Його втручання, визначення цілей її функціонування і розвитку та безпосереднє здійснення відповідних управлінських впливів? Таким чином, раціональною відповіддю і у цьому випадку може розглядатись тільки дійсно завдання природі і всім її елементам режиму "автоматичного" саморегулювання. А це знов-таки є не управління у традиційному розумінні, а звичайний прояв самоорганізації.

Припущення про існування вищих сил викликає багато питань щодо управління в соціальних системах. Наприклад, це стосується співвідношення між проявом і межами дії людських і вищих надпри­родних впливів, проблем їхньої взаємозалежності, взаємозв'язку та взаємодії, можливості корекції вищими силами особливо загрозливих чи самогубних рішень людей. Логіка (знов-таки наша обмежена людська логіка) вимагає навіть допущення можливості запобігання реалізації управлінських рішень з потенційно катастрофічними наслідками. Однак реальна практика переконливо свідчить про те, що ані подібної корекції, ані запобігання не спостерігається. І голодомор, і жахливі війни, і Хіросіма, і Чорнобиль відбулись. Постраждали мільйо­ни, переважно ні в чому не винних людей, в тому числі дітей, навіть немовлят, завдано величезної і непоправної шкоди природі. Чи при­пустив би це дійсно розумний суб'єкт управління?

За нашим глибоким переконанням, ці проблеми повинні лежати за межами науки про управління, у тому числі й за межами філософії управ­ління. Вони являють собою найімовірніше предмет теологічних та загальнофілософських досліджень і дискусій. Певною мірою ці проблеми стосу­ються також загальнокультурних питань та релігійних морально-етичних систем. Залишаючись же на позиціях наукового світогляду, слід відмови­тись від розуміння феномену управління як деякої фундаментальної властивості об'єктивної реальності. Реакція будь-якого об'єкта цієї реаль­ності на зовнішні впливи з метою збереження своєї цілісності, структури і характеру функціонування не є управлінням. У філософському узагаль­ненні поняття управління плідним виявляється тільки підхід, пов'язаний зі свідомою пізнавальною та перетворювальною діяльністю людини. Згідно з ним, внутрішня структура феномену управління визначається наявністю суб'єкт-об'єктних відносин, цілепокладання і обумовленої ним послідовності дій, спрямованих на досягнення визначених цілей.

У такому розумінні глибинна сутність феномену управління і зміст цього поняття можуть бути вірно усвідомлені тільки стосовно технічних, соціо-технічних та соціальних систем, оскільки тільки людина привно­сить доцільність і цілеспрямованість у процеси їх функціонування та управління ними. Адже саме від вибору цілей залежить досягнення бажаного результату, з'являється можливість контролювати міру його досяжності, і залежно від цієї міри виробляти і здійснювати ті чи інші керівні впливи. А саме в цьому і полягає процес управління.







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.235.239.156 (0.01 с.)