Генезис соціального управління

Внаслідок потрійної природи людини як істоти біологічної і водночас соціальної та свідомо мислячої, основним способом і неодмінними умовами, що забезпечують можливість її нормального існування, стала її участь у спільній з іншими людьми діяльності у складі малих чи великих груп. В свою чергу, це зумовило, з одного боку, необхідність виникнення і розвитку суспільного поділу праці. З іншого ж боку це зумовили необхідність дотримання кожним членом групи й суспільства у цілому певної сукупності норм і обмежень та підпорядкування цим нормам своїх вчинків і поведінки у цілому. В процесі становлення і розвитку суспільних відносин вказана сукуп­ність обмежень поступово формувалась, розвивалась і згодом транс­формувалась у систему більш-менш стабільних норм і правил, загально визнаних членами відповідної спільноти.

Справа в тому, що з давніх часів спільна діяльність окремих індивідів і особливо суспільний поділ праці об'єктивно зумовлювали потребу в певній організації та координації дій окремих виконавців та належному здійсненні цієї діяльності управління. Така організація та координація були викликані необхідністю урахування і максимального використання індивідуальних можливостей і здібностей окремих учас­ників, а також цілком природною суперечністю між наявністю у них не тільки спільних, а й індивідуальних цілей, які навіть в ті далекі часи у переважній більшості випадків не збігалися між собою.

Дійсно, вкрай обмежені ресурси й можливості давали змогу кож­ному індивідові отримати необхідну й бажану їжу та захист від хижаків тільки у складі певної групи та за умови своєї обов'язкової участі в її спільній діяльності. Однак, коли спільна мета (наприклад, полювання на звіра) була досягнута, цей індивід вважав за справедливе, що він повинен вхопити собі найкращий і найбільший шматок, інтереси ж і прагнення інших партнерів зі спільного полювання його вже практично не цікавили. Однак група на такі його дії не тільки не погоджувалась, а й рішуче виключала цього індивіда зі свого складу, бо поряд з біологічними витоками (необхідність наїстися та нагодувати своїх дітей) вже форму­вались і соціальні, які полягали в необхідності більш-менш справедливого (залишимо осторонь питання про критерії справедливості) поділу пожи­ви та підтримці хворих, поранених, вагітних жінок тощо.

Розв'язання цієї суперечності й викликало поступове формуван­ня певних норм і правил співіснування та співпраці індивідів у складі соціуму, його закріплення у суспільній свідомості. Для забезпе­чення ж дотримання цих норм і правил та підвищення загальної результативності спільної діяльності відбувалося виникнення і розви­ток елементарних функцій управління нею та усвідомлення їхньої життєвої необхідності.

Уже з давніх часів поступово ставало все більш зрозумілим, що управління являє собою особливий і досить відповідальний вид люд­ської діяльності, оскільки від якості її виконання істотно залежать ефективність і результати спільних дій і зусиль багатьох людей. Вияви­лося також;, що для успішного здійснення управлінських функцій від їхнього носія вимагається не тільки і не стільки фізична сила (яка, очевидно, була визначальним чинником на перших етапах генезису й розвитку елементів управління), скільки розум, хитрість, кмітливість, здатність до аналізу та передбачення, особливі вольові та інші особистісні якості. Тому ставало все більш зрозумілим, що успішно викону­вати управлінські функції, ставати керівником (вождем, ватажком тощо) відповідної групи може далеко не кожна людина.

Згадані вище норми і правила призначалися не тільки для певної регламентації поведінки людини в соціумі, але й для створення ефектив­них механізмів управління співіснуванням і спільною діяльністю людей. Вони, з одного боку, мали обмежувати волю, прагнення і поведінку кожної людини заздалегідь визначеними і загально сприйнятими рам­ками, які регламентували її поведінку в суспільстві, а з іншого боку - за­безпечували можливість нормальної життєдіяльності як самого сус­пільства у цілому, так і кожного окремого його члена.

Більше того, кожен індивід мав реальну змогу впевнитись, що без дотримання цих норм і правил він буде приречений на виключення зі складу цього соціуму, тобто на вигнання, що було у ті часи майже рівнозначно смерті. Тому він був змушений не тільки прийняти ці норми і правила та особисто дотримуватись їх, а й активно відстою­вати їх як певну гарантію його належного виживання від спроб пору­шення прийнятих норм з боку інших індивідів.

При цьому можна впевнено говорити про існування тенденцій формування й подальшої дії двох принципово різних груп вказаних норм і правил. Для кожної з груп цих норм і правил існували свої власні чіткі цілі та призначення, свої специфічні джерела походження, своя структура та відповідна сфера переважного їх застосування.

Мета формування норм, правил і обмежень першої групи поля­гала у забезпеченні певної стабільності умов успішного існування і життєдіяльності мікросоціуму, його цілісності й чіткої визначеності. Основ­ними джерелами норм цієї групи ставав накопичений і усвідомлений багатьма поколіннями колективний досвід людей та його поступове певне узагальнення. У структурі цієї групи чітко виділяються, по-пер­ше, деяка сукупність звичаїв і традицій, які слугують відображенням вказаного суспільного досвіду.

По-друге, у її складі формуються морально-етичні принципи, які логічно випливають з цього досвіду, звичаїв і традицій і на більш високому рівні усвідомлення виступають певним їх узагальненням. По-третє, до складу цієї групи входить і система життєвих ціннос­тей, ідеалів та орієнтирів, що формується у складній і суперечливій діалектичній взаємодії особистісних інтересів, мотивів і прагнень окремих індивідів та різних суспільних інтересів групи, а отже й са­мих індивідів та усвідомлення ними об'єктивної необхідності в існуванні та дотриманні цих спільних інтересів.

Мета формування та розвитку норм і правил другої групи по­лягала у закріпленні та узагальненні управлінської практики, в посту­повому переході від епізодичного виконання певними людьми окремих управлінських дій і функцій до формування, становлення й розвитку регулярної розвиненої системи влади. її джерелами ставали владні відносини управління, спочатку як право розсуду суперечок та най­простіші адміністративно-управлінські функції на рівні родоплемінних, а пізніше й державних утворень, що виникали на стадії організа­ційного оформлення людських співтовариств та їхньої трансформації у стабільні соціуми.

У структурі цієї групи можна виділити усні накази і розпоряд­ження керівників - вождів, воєначальників та інших посадових осіб, а згодом і письмові приписи та розпорядження разового характеру, що віддавалися переважно вищими керівниками - монархами, диктато­рами або ж обраними народом главами того чи іншого соціуму. Пізніше з'являються різного роду закони, укладення та інші акти тривалої дії, які потім отримували характер обов'язкових правових норм. Саме на основі подібних первісних правових норм і починала поступово скла­датися та належним чином оформлятись нормативна база влади і управління. Згодом же вона перетворилася на чітку й досить розгалу­жену правову систему.

Така структура системи норм і обмежень, за допомогою яких забезпечується цілісність і нормальне функціонування суспільства, нормальне життя і діяльність людини у суспільстві та здійснюється процес регулювання суспільних відносин, може бути наочно пред­ставлена у вигляді рис. 39.

Паралельно з процесами формування права як специфічної форми суспільної свідомості та як системного регулятора суспільних відносин виникали й розвивались і процедури юридичного закріплення законодавчих норм. Однак ці процеси значною мірою йшли стихійно, одні норми права залишалися, хоча ними вже майже не корис­тувалися, а замість них і поряд з ними виникали інші, більш прийнятні для тих, хто мав владні повноваження розробляти їх та уводити у дію. Зміни носіїв влади звичайно здійснювались при підтримці людей, за­цікавлених у тих чи інших змінах правових норм.

Рис. 39. Загальна структура чинників забезпечення суспільного характеру існування людини

Отже, черговий правитель був змушений віддячувати своїм прихильникам, особливо тим з них, хто допомагав йому прийти до вла­ди, прийняттям відповідних правових актів чи іншими законодавчими діями. Ці дії були спрямовані на отримання цими прихильниками додаткових матеріальних благ і владних повноважень.

Суперечності, які неминуче виникали при цьому, можливі різ­ночитання та інші недосконалості й хиби правових норм породжу­вали необхідність певної систематизації та кодифікації правових актів, розробки зведень законів, різного роду кодексів і конституцій. Важливо підкреслити також, що з моменту самого свого виникнення й до наших днів будь-якій правовій системі завжди була й лиша­ється притаманною ще одна надзвичайно істотна суперечність.

Справа в тому, що визначальним мотивом участі кожної люди­ни у спільній діяльності соціуму виступають перш за все її економіч­ні інтереси, а забезпечення можливості їх дослідження вона най­імовірніше, вбачає у правових механізмах. Такий пріоритет еконо­мічних інтересів чітко показаний на рис. 36.

Під економічними інтересами слід розуміти специфічну форму взаємовідносин між. людьми, яка виникає в процесі формування і реа­лізації цілей і матеріальних умов виробництва, в процесі самого вироб­ництва, обміну, розподілу і споживання життєвих благ. Тому прагнен­ня забезпечити ту чи іншу суспільну організацію, управління нею та правове регулювання має своєю внутрішньою домінантою саме еконо­мічні інтереси, відносно яких всі інші відіграють підпорядковану роль, хоча зовнішньо ця підпорядкованість може бути прихована морально-етичними, політичними, ідеологічними, релігійними тощо чинниками, а в нинішніх умовах - також: міркуваннями національної безпеки, націо­нального престижу чи національних інтересів.

Слід відзначити також ту істотну роль, яку відігравали і суспіль­ний досвід з відповідною сукупністю звичаїв і традицій, з морально-етичною парадигмою та ціннісними орієнтирами, і правова система у формуванні й розвитку культури, релігії, науки, інших форм суспільної свідомості. В свою чергу, ці форми, виступаючи певним узагальненням суспільного досвіду і важливими елементами світогляду, здійснювали потужний вплив не тільки на формування правової системи, а й на звичаї, мораль, життєві цінності тощо, пристосовуючи їх до вимог ре­лігійних догматів, результатів наукового пізнання світу, людини і сус­пільства, досягнень культури тощо. Сукупність цих зв'язків також наочно показана на рис. 39.

У такому розумінні вся історія генезису, становлення та розвитку людської цивілізації являє собою, за своєю глибинною сутністю, історію формування й розвитку суспільства і суспільної культури, послідовність процесів виникнення, розвитку і зміни одних форм суспільного вироб­ництва та управління ним іншими формами як на рівні родини, роду, племені чи якогось іншого локального соціуму, так і на рівні держави в цілому. У цьому сенсі можна стверджувати, що генезис, функціону­вання та розвиток кожного людського соціуму значною мірою визнача­лись і визначаються тим, наскільки оптимально він був організований, наскільки ефективно здійснювалося в ньому управління процесами життєдіяльності суспільства, включаючи процеси виробництва, обміну, розподілу та споживання матеріальних і духовних благ. Це ж повною мірою стосується й сучасного суспільства.

Управління і влада не виникали самі по собі як якісь ізольовані явища. їхній розвиток здійснювався разом з розвитком суспільства, суспільної свідомості та культури. Поняття культури є складним і багатоаспектним. Ми його розглядаємо тут тому, що соціальне управління виступає невід'ємною складовою суспільної культури і водночас одним з характерних продуктів її розвитку. Феномен культури виникає тільки з формуванням людства, людського стимулу і виступає специфічною ознакою людини, характерною тільки для неї формою діяльності. За словами Г. В. Щокіна, феномен культури виражається "в системі різ­них, мінливих за часом і в просторі позабіологічних способів оформ­лення тих чи інших видів діяльності, більшість з яких притаманні всьо­му людству з початку його існування". Основними підсистемами куль­тури автор вважає виробничу (виробництво засобів існування і знарядь для їх здобування, створення засобів життєзабезпечення, транспорт і т. ін.), духовну (до якої він відносить наукову, художню, релігійну, кому­нікативну та інші види пізнавальної діяльності) та організаційну (в тому числі соціонормативну, політичну, управлінську та інші види діяль­ності) [121, с. 176].

У своїх первісних формах культура виникає разом з появою лю­дини. Вже тоді з'являються як матеріальні її форми (виготовлення зна­рядь праці та формування навичок користування ними), так і духовні (зображення звірів, різні ритуали тощо). Про це свідчать численні археологічні знахідки, які відносяться до глибокої давнини у кілька тисячоліть. Тоді ж, як показано вище, виникає й управління. Оскільки на цьому етапі культура ще не усвідомлюється як самостійна форма суспільного життя і специфічний різновид суспільної свідомості, вона являє собою певну цілісність, тобто кожний індивід, кожна сім'я чи плем'я виступають носіями основних ознак цієї культури, в тому числі й характеру традиційної спільної діяльності та первісних нормативно-регулятивних її обмежень як початку формування родинних і пле­мінних морально-етичних та владно-управлінських відносин.

За переконанням істориків, в ті давні часи існували два основних види життєдіяльності людей і відповідно два господарсько-культурних типи людських спільнот. Для першого типу характерним був переваж­но привласнювальний спосіб життя, а основними видами діяльності людей - мисливство, збирання природних продуктів та частково ри­бальство. Його представники вели кочовий спосіб життя, соціальна структура і матеріальна культура цих спільнот були недостатньо розви­неними, а самі спільноти настільки повільно розвивались, що окремі прояви архаїчних норм і звичаїв збереглись до наших днів.

Для спільнот же другого типу характерною була виробничо-гос­подарська діяльність, перш за все пов'язана з вирощуванням сільсько­господарських культур та утриманням домашніх тварин. Ці спільноти швидше розвивались, тут інтенсивніше відбувались процеси як розвитку матеріальної, духовної та організаційної культури, так і соціального розшарування. Це, незалежно від конкретних природних умов та особ­ливостей духовного життя, зумовлювало розвиток і владно-управлін­ських відносин, які ставали одним з основних інструментів закріплення майнової нерівності, а відтак і різного суспільного становища різних груп людей. Слабко розвинений рівень продуктивних сил не давав мож­ливості повного задоволення навіть досить примітивних потреб кожного індивіда чи його сім'ї, тому ця нерівність була об'єктивно зумовленою. Правові норми та характер управління тільки закріплювали її, а не породжували, як це може уявлятися на перший погляд.

З часом, за надзвичайно поодинокими випадками, відбувався процес поступового переходу спільнот першої групи до систематич­ної господарської діяльності. Разом з цим ускладнювався спосіб жит­тя людей, у цих спільнотах складались різноманітні відносини май­нової та владно-станової залежності, формувалось їх суспільне усві­домлення та узагальнення. Згодом виникали й належні управлінські структури та відбувалось їх правове закріплення.

Саме тому, незважаючи на величезну розмаїтість природних умов, за яких доводилось існувати різним людським спільнотам, на істотні етносоціальні, культурно-історичні, морально-етичні, психологічні та ре­лігійні розбіжності, які є досить характерними для різних співтовариств, держав і цивілізацій, за твердженням дослідників з Донецької академії управління, "такі філолофсько-соціологічні поняття, як "управління", "організація", "влада" тощо, є універсальними, вони в кожну історичну епоху, у тому чи іншому державному устрої суспільства, з одного боку, зберігають у собі класичні риси й ознаки, а з іншого, наповняються новим змістом, що відображає особливості тієї чи іншої історичної епохи. Багатовікова історія філософії та соціології - наочне підтвердження динаміки розвитку цих корінних суспільних явищ" [114, с. 12].

Саме з цього періоду починаються не тільки справжній розвиток соціального управління шляхом поступового збільшення числа сфер його застосування і розгалуження управлінських функцій, залучення все більшої кількості людей до виконання управлінських функцій, у свою чергу, ці процеси об'єктивно зумовлювали появу спроб теоретич­ного, філософського осмислення природи і сутності управління, пошуку його найбільш доцільних форм, виявлення можливостей і засобів практичного здійснення, пошуку справедливого суспільного устрою.

Вони виступали відображенням поступового усвідомлення окреми­ми мислячими індивідами глибинної суперечності між потребами та ін­тересами людей і реальними можливостями їхнього задоволення. Подібні пошуки виступають яскравим проявом цілісності суспільного організму з його надзвичайно складною системою різноманітних взаємозв'язків. На них, зокрема, істотний вплив здійснюють філософські погляди і світо­глядні позиції, релігійна парадигма морально-етичних норм, життєві цінності та ідеали, інші форми суспільної свідомості. Дещо абстрактні спочатку поняття добра і зла, справедливості і несправедливості, рів­ності людей перед Богом тощо знаходять конкретні сфери своєї можли­вої реалізації у різних проектах "ідеального" державного устрою.

Принципово нові аспекти у розуміння самої природи, сутності, цілей і характеру соціального управління вносять постіндустріальний етап розвитку людської цивілізації, свідками й учасниками формування якого нам довелося стати, а також становлення й бурхливий розвиток так званого інформаційного суспільства, характерного для цього етапу. Його визначальними рисами стають кардинальна зміна цілей, характеру і пріоритетів суспільного виробництва, його демасифікація, скорочення й подолання розриву між виробництвом та споживанням, усунення крайностей надмірної централізації та концентрації, створення сімейних фірм, надомна робота у так званих "електронних котеджах" тощо [122].

Подібні явища, які супроводжують кардинальні зміни харак­теру і структури суспільного виробництва і способу життя самого суспільства, разом з одночасним суттєвим зростанням ролі людсько­го чинника у забезпеченні його ефективності істотно змінюють, що уявляється цілком природним, також сутність, цілі та характер соціального управління. В сучасних умовах дедалі виразнішою стає тенденція подальшої демократизації системи управління та управ­лінських відносин, певною мірою відбувається їх наближення до рівня міжособистісних відносин партнерського типу.

Однак, як свідчать історія й соціальна практика людства, процес усвідомлення й розуміння справжніх суспільних потреб, в тому числі й потреб у якісному управлінні, є досить складним і суперечливим. Гли­боке усвідомлення того, "як треба управляти" найчастіше приходить уже в формі "як треба було б управляти" або навіть у формі "як не треба було управляти", бо майже кожен керівник, незалежно від його освіти, досвіду, ієрархічного рівня, який він посідає в системі управлін­ня тощо, лишається живою людиною зі своїми слабостями та нахилами, зі своєю так званою референтною групою, яка, навіть поза його волею, здійснює на нього певний, інколи досить істотний вплив. Недарма французи говорять, що історія твориться у спальнях королів. Та й самі управлінські рішення, навіть ті, що вражають своєю мудрістю й вива­женістю, досить часто виявляються не результатом тривалого роздуму керівника чи ретельного аналізу ним ситуації, а нерідко імпульсивно виникають у нього на інтуїтивному, підсвідомому рівні.

Що правда, сучасні погляди на інтуїцію вже не розглядають її прояви як миттєве раптове прозріння чи осяяння, яке невідомо звідки з'явилось. Під інтуїцією звичайно розуміють здатність осягнення істини шляхом безпосереднього її бачення без звертання до логічних аргументів. На думку таких авторитетних вчених, як В. І. Вернадський, В. М. Глушков, М. М. Моісеєв та інші, успішна наукова творчість реально можлива лише за умови поєднання формальних і неформальних методів, тобто логіки та інтуїції. Вони повинні не протиставлятись одна одній, а взаємно доповнювати одна одну. Тим більше, що окремі дослідники вбачають у інтуїції "спресований" досвід, який зберігається у підсві­домості й у відповідний момент випливає з неї начебто цілком спонтан­но. Однак в дійсності цим процесам передує напружена інтелектуальна діяльність керівника, спрямована на пошук найдоцільнішого управлін­ського рішення, "яке б ураховувало всю множину особливостей і нюан­сів кожної конкретної проблемної ситуації.

За таких умов успішний пошук, розробка та використання най­доцільніших форм, методів, засобів і технологій управління уявляються неможливими без глибокого й серйозного філософського узагальнення попереднього розвитку відповідної соціальної системи, будь то певне під­приємство, комерційна фірма, галузь економіки, регіональне утворення чи держава в цілому, без аналізу попередньої практики управління функціонуванням цієї системи та його результатів. Такий системний підхід вимагає вийти за межі самої системи, розглянути її взаємозв'язки і взаємовідносини із зовнішнім середовищем, динаміку і тенденції роз­витку самого середовища. Потрібен також аналіз цілей системи, наявних ресурсів та існуючих обмежень, виявлення відповідності наявної струк­тури управління, що склалася і функціонує, сукупності цілей системи та стратегічним завданням її перспективного розвитку.

Конструктивні відповіді на ці непрості запитання неможливо отри­мати без глибокого усвідомлення самої природи феноменів соціальної організації та соціального управління без належного філософського дис­курсу історії їхнього генезису і розвитку. Цей дискурс має розглядатись як невід'ємний елемент системної методології і водночас як один з дійо­вих засобів, що становлять арсенал інструментарію системного аналізу, у їхньому застосуванні до процесів дослідження складної проблеми сут­ності соціального управління та його основних суперечностей.