Потреби в удосконаленні управління і світовий розвиток

В умовах, коли людська цивілізація тільки вступає в епоху фор­мування постіндустріального суспільства, надзвичайно важливу роль відіграватимуть пошук, вибір і формування раціональних шляхів і методів розвитку соціального управління. Успіх цього вибору значною мірою визначатиметься чіткістю світоглядних позицій тих людей, від кого він залежить, тими принципами філософії управління, які вони сповідують. Таким чином, магістральні напрями суспільного розвитку взагалі й розвитку суспільного виробництва зокрема виявляються до­сить тісно пов'язаними з проблемами удосконалення соціального управ­ління. Тому суспільна необхідність у його подальшому розвитку і вдос­коналенні зумовлена насамперед цілком природними потребами самого суспільства у забезпеченні своєї нормальної життєдіяльності й розвитку в умовах принципово нових реалій.

Такими реаліями слід вважати глобалізацію та інформатизацію всіх сфер людської діяльності, кардинальну зміну цілей і характеру суспільного виробництва, а також: зумовлені ними зміни системи жит­тєвих цінностей та ідеалів, новий характер міжособистісних відносин і еволюцію морально-етичної парадигми. Необхідність обов'язкового ура­хування цих чинників при загальній демократизації суспільного життя і уявляється одним з найбільш реальних шляхів істотного підвищення ефективності управління.

Слід підкреслити, що розглянуті вище проблеми необхідності іс­тотного підвищення ефективності соціального управління не є суто ук­раїнськими. Сьогодні увесь світ перебуває в процесі пошуку шляхів по­дальшого ефективного розвитку та забезпечення належного управління життєдіяльністю суспільства в нових умовах. При цьому уявляється надзвичайно характерним, що глобалізація, яка ще донедавна розгля­далася як універсальний механізм забезпечення сталого розвитку й поступового вирівнювання життєвого рівня населення планети шляхом своєрідного "підтягування" економіки слаборозвинених країн до рівня провідних держав світу, виявилась в дійсності неспроможною ефек­тивно вирішити ці проблеми.

Гострота ж проблем, що постають сьогодні перед світовою спільнотою, не тільки не зменшується, а й ускладнюється появою багатьох нових проблем, які виявляються не менш складними й не менш загрозливими. Ця обставина виступає яскравим свідченням відсутності системного підходу до аналізу й розв'язання цих проблем, а також відсутності належних методів і механізмів ефективного їх розв'язання. Більш того, уявляється, що таких універсальних методів і механізмів сьогодні взагалі не існує.

До того ж, на їх формування істотно впливають природні, етно­культурні та конкретно-історичні чинники. Так, Расел Фарнен, аналізуючи питання, що означає поняття політичного успіху у людей на Заході і Сході, підкреслює, що це поняття "може мати протилежні смисли в залежності від того, які критерії оцінки ми застосовуємо (індивідуальні, соцієнтальні, політичні, культурні, зумовлені середо­вищем, кроснаціональні, і навіть з розряду абсолютів, таких як уні­версальні або одвічні ідеали). Серед цих критеріїв простіше зверну­тись до сполучення моделі політичної системи і культурної моделі".

На його цілком справедливу думку, "це означає, що у певному політичному середовищі або у певній культурі існують ключові цін­ності і традиції, на які можна спиратись для оцінки результатів постановки питань і прийняття рішень, а також; для їхньої реалізації на різних фазах політичного процесу". В той же час, він підкреслює, що "однією з таких цінностей, які поділяють і на Заході, і на Сході, виступає підтримка демократичного громадянського суспільства, яке ґрунтується на широкій суспільній злагоді та участі, а також на тих соціальних, економічних факторах, які сприяють індивідуальній та груповій свободі, плюралізму, соціальній рівності і справедливості, реалізації суспільних інтересів у сфері освіти, охорони здоров'я, безпеки і соціально зумовленої моралі" [109, с. 105-106].

Сучасні проблеми глобального характеру вже протягом тривалого часу слугують предметом всебічного теоретичного аналізу, в тому числі й філософського. Однак нам уявляється, що в процесі цього аналізу ще вкрай недостатня увага приділяється управлінським аспектам філосо­фії суспільного розвитку, з одного боку, та філософським аспектам управління соціальними та соціально-економічними системами та їх розвитком, з іншого. Переконливе підтвердження цієї тези легко можна отримати навіть при поверховому аналізі процесів світового розвитку протягом останніх сорока-п'ятдесяти років. Дійсно, після краху коло­ніальної системи імперіалізму мав місце певний період ейфорії, під час якого всі сподівались, що нові незалежні країни успішно подолають відсталість і їх очікує інтенсивний суспільно-політичний і соціально-економічний розвиток, що вони швидко отримають можливість якщо й не наздогнати провідні економічно розвинені держави, то принаймні істотно скоротити відстань між життєвим рівнем населення у них і у себе. В реальності ж минулі десятиліття свідчать, що розрив між цими двома характерними групами країн не тільки не скоротився, а й істотно збільшився. Лише поодиноким країнам (Південна Корея, Тай­вань, Сінгапур, Кувейт тощо) протягом цього періоду вдалось здійснити бажаний прорив.

Безперечно, певний соціально-економічний розвиток у багатьох колишніх колоніях все ж таки відбувається, зростає загальний обсяг валового внутрішнього продукту (ВВП). Однак внаслідок стрімкого збільшення чисельності населення практично у всіх країн цієї групи такий важливий макроекономічний показник як ВВП на душу насе­лення не зростає, а інколи навіть зменшується. Тому зовсім невипад­ково, що бідність лишається однією з найбільш тривожних ключових проблем сучасності, а пошук можливих шляхів її подолання перебуває в центрі уваги світового співтовариства. Це цілком зрозуміло, оскільки число країн, що розвиваються, становить 4/5 всіх країн світу, а в них проживає понад 83 % населення Землі.

Основна причина такого становища, за нашим глибоким переко­нанням, полягає в істотних хибах організації соціального управління в цих країнах, починаючи з державного рівня і до елементарної сільської спільноти чи навіть до сім'ї включно. Справедливість цього твердження підкреслює приклад тих же Південної Кореї, Тайваню та Сінгапуру, які завдяки виваженій економічній політиці змогли не тільки успішно подолати бідність, а й увійти до числа найбільш економічно розвинених країн світу. Успішним, хоча й досить суперечливим та непослідовним можна вважати також розвиток Бразилії, Індії, Мексики, Марокко, певною мірою Аргентини. Сьогодні їхній досвід успішно застосовують Малайзія, Таїланд, Індонезія, Філігшіни.

Однак переважна більшість країн так званого третього світу, особливо в Тропічній Африці, лишається в категорії найменш розви­нених. Середня величина ВВП на душу населення в них не перевищує 490$. Тільки в п'яти країнах цієї групи (Ботсвана, Габон, Маврикій, Намібія, Сейшельські острови) вона вища за 2000$, в дев'яти ж країнах доход на душу населення не перевищує 200$, в Ефіопії ж він взагалі дорівнює всього 100$, а в Сьєрра-Леоне - навіть 80$. Вкрай низьким в них є й рівень розвитку людських ресурсів. Сьогодні 54% жінок і 35% чоловіків у віці понад 15 років неписьменні, середня тривалість життя не досягає й 52 років.

До того ж, з екологічних причин глобального характеру за останні десятиліття істотно погіршились кліматичні умови, особливо на південь від Сахари. За даними Леона Ротштейна (Австралія) і Ульріке Ломанн (Канада), внаслідок забруднення навколишнього середовища, насам­перед атмосфери, викидами теплових електростанцій та заводів Захід­ної Європи і Північної Америки, а також автомобільного транспорту, африканські країни у широкій смузі від Гвінеї на заході до Ефіопії на сході протягом останніх 30-40 років потерпають від найжорстоких і тривалих спек за всю свою історію. Кількість опадів за цей період скоротилась на 20-50%. Найтяжчими були періоди 1972-1975 і 1984-1985 pp., коли не випадало жодної краплі дощу, й від голоду загинуло понад мільйон африканців.

Організація Об'єднаних Націй, її спеціалізовані органи, в тому числі Програма розвитку (ПРООН) та інші, надають великомасштабну різнопланову допомогу цим країнам, однак про її справжню ефек­тивність свідчить реальне становище. Неможливо домогти іззовні тому, хто сам не може (або й не хоче) організувати ефективне управління своєю країною і забезпечити її сталий соціально-економічний розвиток.

Однак сьогодні вже й сам розвиток не може вважатися голов­ною метою. Наприклад, Японія досягла найвищого рівня економіч­ного розвитку, нагромадила величезні обсяги інвестиційних коштів і фактично не знає, що з ними робити. Вже кілька років поспіль темпи зростання її ВВП близькі до нульових. Істотне підвищення рівня матеріального добробуту населення в більшості західних країн супро­воджувалось помітним падінням його духовності і культури, втратою традиційних життєвих цінностей та ідеалів.

Процеси глобалізації призводять до того, що разом зі справді корисними досягненнями науково-технічного й соціального прогре­су, разом з новими високими технологіями набувають поширення багато негативних явищ. Внаслідок цього розмиваються і втрачають системотвірний характер традиційні морально-етичні цінності та орієнтири. Сьогодні помітне занепокоєння в тій же Японії викликає зростання числа самогубств, поступове руйнування системи довіч­ного найму, а з ним і специфічної корпоративної культури та своє­рідної філософії соціального управління. Адже саме завдяки їм краї­на і досягла своїх вражаючих світ успіхів.

Початок принципово нового етапу розвитку людської цивілізації, про який вже неодноразово йшлося вище, збігся з руйнуванням світової системи соціалізму. Однак вона залишилась не тільки в історії. Багато чого з її теоретичних напрацювань і практичних здобутків виявилось ко­рисним і плідно використовується сьогодні в країнах з ринковою еконо­мікою. Тому не дивно, що в сучасних умовах склались два основних підходи до характеру управління соціально-економічними системами.

Прихильники першого підходу виходять з визнання пріоритет­ності та універсальності вільного ринку, який здатен забезпечити ефективне саморегулювання економічного розвитку. Відповідна цій точці зору філософія управління визнає неприпустимими будь-які дії держави, пов'язані з втручанням в економіку та спробами певного її регулювання. Взагалі у сфері управління соціально-економічними процесами вона обмежується корпоративним рівнем і далі вниз за ієрархією. Характерним є висловлення відомого сучасного економіс­та, лауреата Нобелевської премії Мілтона Фрідмена, який досить обережні, обмежені й часткові заходи з державного регулювання у окремих сферах національної економіки США з тривогою називав ледве чи не "загрозою соціалізму".

Прихильники ж іншого підходу, навпаки, впевнені в тому, що ринкові механізми самі по собі неспроможні в принципі забезпечити гармонійний характер розвитку економіки, не здатні врахувати всю гаму суспільних потреб і тому вимагають обов'язкової наявності державного управління. Філософською основою цієї позиції, на наш погляд, є теорія конвергенції, уявлення, що постіндустріальний етап матиме й характер постформаційного, оскільки він вбере кращі риси як класичного капіталізму, так і позитивного досвіду реального со­ціалізму. І дійсно, поширення концепції соціально орієнтованої рин­кової економіки істотно сприяло як прискоренню економічного зрос­тання, так і підвищенню добробуту населення, про що свідчать приклади Німеччини, Італії, Швеції, Норвегії, Франції та багатьох інших європейських країн. В сучасних умовах подібний підхід демонструють Ірландія, Іспанія, Словенія, Естонія, Литва.

Водночас така філософія та її практичне втілення стали сьогодні причиною серйозних проблем. Одна з них полягає у поступовому від­чутному старінні населення та відповідному зростанні витрат на охоро­ну здоров'я і пенсійне забезпечення. Це створює додаткове наванта­ження як на працюючих, так і на державний бюджет, істотно усклад­нюючи можливості успішної реалізації багатьох соціальних програм. Подібні проблеми постають і перед політиками, і перед керівниками-практиками. Вони ж активно прагнуть стимулювати подальший роз­виток теоретичних і методологічних досліджень, розробки нової пара­дигми соціальної філософії і, зокрема, філософії соціального управління і соціально-економічного розвитку.

Таким чином, криза соціального управління сьогодні, набуває за­гальносвітового характеру, тобто необхідність формування нової філо­софії управління виявляється актуальною не тільки для України та інших пострадянських країн, а й для економічно розвинених держав світу. Цілком зрозуміло, якого величезного значення формування і практичне впровадження нової філософії управління набуває для країн, що розвиваються, бо без кардинальної зміни стратегії розвитку та управління ним вони не зможуть подолати свого маргінального становища і приречені залишитись на узбіччі цивілізації.

Нові реалії сьогодення висувають і нові суперечності. Так, праг­нення до економічної інтеграції, яка створює вагомі переваги для її учасників, зустрічає рішучий опір тих, хто побоюється втрати полі­тичного суверенітету, а потім і національної самоідентифікації. В практичній площині, зокрема, це виявляється в тому, що окремі чле­ни Європейського Союзу, в тому числі й Велика Британія, не стали навіть переходити на єдину валюту євро, не всі підтримали і плідну ідею Шенгенської зони безвізового простору тощо.

Водночас в умовах подальшої глобалізації стає все більш очевид­ною необхідність створення певних структур наднаціонального управ­ління, їхніми прообразами молена вважати як ООН, так і істотно більш реально діючій Європейський парламент, інші органи політичної сис­теми майбутньої (може, тільки гіпотетичної) об'єднаної Європи. А роз­роблений комісією під головуванням авторитетного політичного діяча, колишнього президента Франції Валері Жіскар д'Естена проект консти­туції Європейського Союзу, схвалений главами держав і урядш країн -його членів, передбачає навіть впровадження посад президента ЄС та міністра закордонних справ. Щоправда, проект не був підтриманий на референдумах у Нідерландах і тій же Франції, що на певний час загаль­мувало процеси прийняття цієї конституції та подальшої євроінтеграції.

Усвідомлення і практична реалізація ідей наднаціонального управління (яке вже здійснюється на різних рівнях і в різних сферах) також потребують серйозних філософських роздумів, розширюють коло проблем соціальної філософії, вимагають перегляду цілої низки, здавалось би, звичних понять та ідей.

Глобалізація в умовах фактичної відсутності управління її процеса­ми несе людству не тільки переваги. Негативними її проявами і певною мірою наслідками слід вважати помітне нівелювання особливостей на­ціональних культур і загрозу втрати самобутніх культурно-історичних традицій. Має місце не тільки певне зближення ідеологічних, філософ­ських та релігійних ідей і поглядів, а й, на жаль, загострення радикалізму.

Очікуване зростання толерантності часто поступається місцем проявам національної, расової та релігійної нетерпимості і ворожнечі. Яскравими прикладами можуть бути прояви ісламського екстремізму, особливо в Єгипті та Алжирі, тривалі палестинсько-ізраїльський і пакистансько-індійський конфлікти та інші. Окремі дослідники серйозно ставлять питання про можливий конфлікт цивілізацій. Становище ускладнюється й тим, що поширення ядерного озброєння сьогодні фактично вийшло з-під контролю міжнародної спільноти і реально загрожує збереженню миру і стабільності на нашій планеті.

Ще більшу загрозу людству несуть поширення наркоманії, СНЩУ, насильства у будь-яких його формах, в тому числі й тероризму. Події 11 вересня 2001 року та наступні війни в Афганістані та Іраку наочно показали людству, що сьогодні у сфері соціального управління акцент ще більш активно необхідно переносити на людський фактор, на освіту і виховання підростаючих поколінь в дусі толерантності, на формуван­ня нової морально-етичної та життєціннісної парадигми, яка б від­повідала реаліям епохи глобалізації.