ТОП 10:

ОСНОВНІ ПРОБЛЕМИ СОЦІАЛЬНОГО УПРАВЛІННЯ



Для усвідомлення сутності управління сучасними складними соці­альними системами, визначальних тенденцій і основних напрямів їх роз­витку і розвитку підходів до управління необхідні знання характерних проблем соціального управління, пошук і вибір ефективних шляхів, засобів і технологій раціонального їх розв'язання. Поняття проблеми є невід'ємним від поняття суперечності й виступає однією з форм прояву суперечностей. Однак, на відміну від суперечностей, які мають більш глибокі корені й діють більш тривалий час, більшість проблем має обмежений, частковий, локальний характер.

Однак завжди існує можливість негативного впливу різних проблем на соціальну систему, здатного істотно спотворити і пору­шити її функціонування. Це вимагає системного аналізу природи, причин і сутності проблем та доцільних шляхів і засобів їх розв'язан­ня, прогнозування можливих наслідків розвитку проблем.

Аналіз сутності управління і практики його здійснення свід­чить, що крім безлічі часткових проблем локального характеру, фено­мену соціального управління притаманні й проблеми більш, загаль­ного порядку. Знання природи і джерел їх виникнення є предметом дослідження філософії управління і необхідним компонентом профе­сійної підготовки майбутніх керівників. Подібні проблеми виступа­ють як своєрідні „стандартні ситуації" і вимагають розробки дійових шляхів і методів розв'язання.

Типовими проблемами можуть виступати управління в умовах невизначеності й ризику, колізії правового, психологічного і мораль­но-етичного характеру, які часто і невідворотно виникають в процесі управлінської діяльності (рис. 48).

Його аналіз дозволяє стверджувати, що особливе місце у філософії управління і практиці посідають проблеми можливих віддалених наслід­ків управлінських рішень і проблеми істотного підвищення ефективності управління. Належна оцінка його ефективності і вибір її критеріїв також є важливою проблемою соціального управління. Ще однією проблемою є необхідність виділяти з множини поточних питань такі, що мають стра­тегічний характер, тобто проблеми завтрашнього дня. Для філософії освіти ж і педагогічної практики ця проблема обертається необхідністю формування відповідних вмінь і технологій надійного їх прищеплення майбутньому керівникові.

Рис. 48. Типові проблеми соціального управління

Особливого зна­чення набувають філософські, ме­тодологічні й тео-*ч, ретичні проблеми соціального управ­ління, пов'язані із забезпеченням адекватності мо­делей і методів управління тим кар­динальним змінам, що відбуваються в світі. Схематич­но основні з цих проблем представле­но на рис. 49.

Рис. 49. Проблеми філософії управління, зумовлені перспективою змін

 

Як пише у зв'яз­ку з очікуваними змінами у передмо­ві до книги з крас­номовною назвою "Завдання менедж­менту у XXI століт­ті" визнаний кла­сик теорії і прак­тики менеджменту П. Друкер, "пробле­ми, з якими ми зустрінемось завтра, будуть зовсім не схожі на сьогоднішні" За його словами, "ми живемо в епоху глибоких змін, що за своєю масштаб­ністю та можливими наслідками перевершують як ті, що виникли в результаті Другої індустріальної революції в середині XIX століття, так і ті, що були викликані Великою депресією та Другою світовою війною". Він підкреслює, що вже є фахівці й організації, які профе­сійно займаються цими проблемами, хоча й відзначає, що їх ще дуже мало. В той же час, П. Друкер переконаний, що "той, хто сьогодні працює над проблемами завтрашнього дня й у такий спосіб підго­товляє себе і свою організацію до нових завдань, в недалекому май­бутньому посідатиме лідируючі позиції. Той же, хто відкладає їхнє рішення на потім, залишиться позаду і, можливо, ніколи не зможе надолужити упущене" [28, с. 11-12].

Така глобальна постановка проблеми сутності управління в нових умовах виступає своєрідним зверненням до філософії управління, і вимагає уважного аналізу. Особливо, якщо врахувати прогноз П. Друкера стосовно того, що вже незабаром ці проблеми в повну силу про­являтимуться у внутрішній політиці всіх розвинених країн та й країн, що розвиваються, причому вирішувати їх доведеться кожній органі­зації самостійно, а рішення будуть формуватися її менеджментом, кож­ним працівником розумової праці, і, насамперед, кожним окремим керівником. Ця думка уявляється цілком співзвучною нашій ідеї про необхідність формування нової національної управлінської еліти як еліти гуманітарно-технічної. Вона додатково підтверджує своєчасність й актуальність ідей гуманізації професійної освіти.

Відзначити й тезу П. Друкера, що поряд з бізнесовими струк­турами, і навіть в більшій мірі, ніж: їх, вказані проблеми торкнуться некомерційного сектора, оскільки організації, що належать до нього (університети, лікарні, державні установи тощо) є менш мобільними і гнучкими, і в них, згідно з цілком справедливим зауваженням ав­тора, "набагато глибше укоренилися ідеї, традиції і політика вчораш­нього і навіть - якщо говорити про університети, - позавчорашнього дня (тобто XIX століття)" [28, с. 13].

Особливе тривожним є останнє зауваження, оскільки, як не прикро, воно цілком і істотною мірою, стосується українських уні­верситетів, всієї системи нашої національної освіти. Університети є тим джерелом збереження і відтворення не тільки науково-технічних знань, а й соціальних цінностей, тією "кузнею кадрів", яка повинна чуйно уловлювати найменші нюанси змін у потребах соціуму, щоб вчасно й адекватно реагувати на них. У протилежному ж випадку хиби універ­ситетської підготовки не тільки виявлятимуться у низькій ефективності професійної діяльності його випускників (хоча саме життя їх певним чином поступово і корегує), а й у якості та характері функціонування і розвитку керованих ними соціальних інститутів, в тому числі й у виборі варіантів і напрямів цього розвитку.

Динамізм сучасного життя, прискорення науково-технічного і соці­ального прогресу зумовлюють нову проблему: вимоги до професіональної компетентності та соціально значимих особистісних якостей керівників, які соціум пред'являє сьогодні, і які, будучи сприйняті вищою школою та відповідним чином трансформовані у цілі та зміст навчально-виховного процесу, будуть реалізовані у випускниках в кращому випадку лише через п'ять-шість років. За цей час цілком ймовірно, що соціальні вимоги, на підставі яких і відповідно до яких здійснювались підготовка і виховання фахівців, застаріють і зміняться зовсім іншими. Однак ми зовсім не виключаємо, що така зміна може здійснитись набагато раніше вказаного терміну. Підкреслимо принципове положення загальнофілософського характеру, що характерною рисою сучасного етапу нау­ково-технічного прогресу все більш, стає не тільки його приско­рення, а й істотне розгалуження. Воно полягає у тому, що резуль­тати дослідження чи відкриття в одній певній галузі чи сфері діяльності можуть знаходити (і у переважній більшості випадків дійсно знаходять) несподіване, здавалось би, застосування в інших, інколи досить далеких від неї, на перший погляд, сферах.

Ця якісно нова проблема ускладнює можливість прогнозування напрямів зміни технологій і суспільних вимог до фахівців і зменшує вірогідність його результатів. Вона породжує низку нових проблем у сфері соціального управління та системи підготовки професійних ке­рівників. На перший план виступає інноваційна спрямованість мис­лення керівників, стратегічне бачення перспектив розвитку організації, розробки і використання принципово нових високих технологій, здат­них забезпечити стрибки „проривного" характеру.

Важливими є й такі проблеми сучасної професійної освіти:

- своєчасне визначення відповідності структури і змісту підго­товки фахівців перспективним потребам регіону, галузі, країни, від­криття нових спеціальностей і припинення підготовки з тих, потреба у яких зникла, організація перепідготовки і підвищення кваліфікації;

- маркетингові дослідження потреб ринку праці та ринку освіт­ніх послуг, прогнозування змін попиту на фахівців різного профілю та ефективне використання результатів цих досліджень;

- істотне підвищення якості наукових досліджень, які давати­муть змогу університетам бути активними творцями високих техно­логій, підвищувати кваліфікацію викладачів, формувати визначальні напрями наукового прогресу та готувати фахівців на рівні вимог завтрашнього дня;

- ефективне кадрове забезпечення якості навчально-виховного процесу, поєднання фундаментальності знань, ерудиції і життєвої мудрості професорів старшого віку з високою професійною і соціаль­ною мобільністю, енергією і честолюбством молодих талановитих вчених і викладачів, розширення підготовки кадрів через аспіран­туру і докторантуру, посилення світоглядної і гуманітарної підготов­ки викладачів, їх загальної культури і педагогічної майстерності;

- підвищення якості науково-методичного забезпечення навчаль­ного процесу через оптимізацію змісту навчання, розробку і впровад­ження інноваційних педагогічних технологій, використання можливос­тей інформаційних технологій та підготовки високоякісних підручників і навчальних посібників, інших методичних матеріалів;

- подальша гуманізація професійної освіти і виховання студен­тів, зміна психології ставлення до цих проблем, усвідомлення, що слід готувати перш за все людину, особистість фахівця, істотне під­вищення духовності, загальної і професійної культури, посилення психолого-педагогічної та управлінської підготовки;

- удосконалення матеріально-технічної бази, досягнення сучас­ного рівня забезпечення навчального процесу і наукових досліджень необхідним обладнанням, технічними засобами та обчислювальною технікою, організація належного їх технічного обслуговування;

- в умовах становлення ринкових відносин і обмежених можли­востей держави істотного значення набуває цілеспрямований пошук нетрадиційних шляхів і джерел фінансового забезпечення діяльності закладів освіти: наукового співробітництва з виробничими і комерцій­ними структурами; надання платних освітніх послуг через організацію короткотермінових курсів та інших форм підготовки і перепідготовки фахівців; отримання різних грантів; участь у розробці та реалізації регіональних, галузевих і державних програм. Створення умов для ка­федр і факультетів самостійно вирішувати проблеми матеріального і фі­нансового забезпечення свого функціонування і розвитку;

- плідне використання міжнародних зв'язків для удосконалення змісту освіти, підвищення якості навчання, розширення тематики і під­вищення рівня наукових досліджень, зростання професійної і педаго­гічної кваліфікації викладачів, зміцнення матеріально-технічної бази кафедр і факультетів;

- формування у керівництва кафедр і факультетів страте­гічного мислення і системного підходу до аналізу проблемних ситуа­цій, пошуку шляхів і засобів раціонального їх розв'язання. Бачення визначальних світових тенденцій розвитку відповідних галузей нау­ки і техніки, орієнтація на випереджальний розвиток і використання досягнень науково-технічного прогресу.

Аналіз практики управління соціальними системами дозволяє визначити групу проблем загального характеру, які за своєю приро­дою і впливом на їхні функціонування і розвиток можна віднести до предмету дослідження філософії управління. їх загальну класифіка­цію наведено на рис.50. Однією з таких фундаментальних проблем управління виступає необхідність соціальної відповідальність ке­рівника за результати своєї діяльності.

Рис. 50. Проблеми, що складають предмет дослідження філософії управління

Соціальна відповідальність - це „міра відповідності дій соціальних об'єктів (особистостей, соціальних груп, держави) взаємним вимогам, діючим правовим та іншим суспільним нормам, загальним інтересам'' [115, с. 141]. Вона обумовлена як загальними закономірностями суспіль­ного життя і визначальним впливом управління на характер його функціонування, так і тими специфічними зв'язками і відносинами, що виникають між людьми, їх групами та іншими соціальними суб'єктами в процесі управлінського спілкування і вимагають від кожного з його учасників виконання певних обов'язків.

Існують різні види соціальної відповідальності - політична, право­ва, моральна тощо. Політична відповідальність „означає морально-психологічну настанову, засновану на глибокому розумінні сенсу і наслідків політичної діяльності". Вона „базується на взаємодії суб'єктів у галузі політики, заснованій на спільній залежності щодо їх спільної мети та політичних інтересів, необхідності виконання взаємних зобов'язань та спільно встановлених правил, а також: готовності сприйняття санк­цій у разі порушення цих правил" [115, с. 142]. На перший погляд може здаватись, що політична відповідальність стосується тільки керівників державного рівня. Однак в дійсності політична відповідальність керів­ника будь-якого рівня і в будь-якій соціальній системі виявляється у його діяльності чи бездіяльності по забезпеченню її цілісності, дотри­мання вимог філософії управління, корпоративної культури і соціально-психологічного клімату.

Правову відповідальність керівника визначає відповідність його дій і рішень та їх результатів нормам і правилам чинного законодавст­ва. Оскільки право являє собою цілісну сукупності норм, що регулюють правові відносини людей, юридичних осіб і держави, відповідальність за порушення вказаних норм звичайно виступає у вигляді чітко визна­ченої системи санкцій.

Моральна відповідальність, на відміну від юридичної, полягає у виконанні особистістю морально-етичних вимог, визначених суспільст­вом, а не державою. Тому ці вимоги звичайно не мають формально нормативного закріплення і чітко визначених санкцій за їх порушення. В той же час їх дієвість переважно у формі суспільного осуду може бути досить високою, істотно впливати на моральний авторитет і діловий імідж керівника. Однак найбільш чутливим індикатором його мораль­ної відповідальності виступає совість. Вона характеризує здатність осо­бистості здійснювати моральний самоконтроль, самостійно формулю­вати для себе моральні обов'язки, вимагати від себе їхнього виконання і проводити самооцінку здійснюваних вчинків і виступає одним з вира­зів моральної самосвідомості особистості.

Ще однією фундаментальною проблемою соціального управління, яка має загальнофілософський характер, слід вважати етику управ­ління. Вона певною мірою пов'язана з проблемами моральної відпо­відальності. Однак має розглядатись у більш широкому розумінні. Як певна система принципів, адміністративно-управлінська етика висту­пає специфічним різновидом професійної етики і являє собою сутність та моральну основу поведінки керівника, його стосунків з підлеглими і колегами, з керівниками вищого рівня. Ці принципи залежать від історичних, соціокультурних, релігійних та інших особливостей. На них впливають склад і структура колективу, рівень освіти, загальної куль­тури і професійної кваліфікації людей. Для забезпечення високопродуктивної діяльності колективу і належного соціально-психологічного самопочуття працівників керівник завжди має виходити з обов'язкової вимоги не тільки безумовної поваги до особистості працівника, а й дотримання його прав як людини [55, с. 23].

Типовою проблемою соціального управління є ситуація, коли під­готовка важливого управлінського рішення має колективний характер, розгляд альтернативних варіантів і аналізу можливих наслідків кож­ного з них, а прийняття рішення керівник здійснює одноосібно, і відпо­відальність за його належну реалізацію та наслідки покладається персо­нально на нього. Практика розв'язання цих проблем зумовила такий ефективний прийом, як делегування повноважень, коли частину своїх функцій і відповідні повноваження керівник передає одному з вико­навців на нижчому рівні ієрархічної системи управління. Цей прийом здатний забезпечити бажані результати у випадку, коли разом з отри­маними правами виконавець має нести й відповідальність за належне їх використання. Однак у будь-якому разі головна відповідальність все ж залишається за керівником.







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.236.15.142 (0.009 с.)