Основні методологічні підходи до організації та здійснення управлінської діяльності

Цілісний характер суспільства як своєрідної соціальної метасистеми та різноманітних соціальних систем як його елементів, між якими виникають, діють і час від часу змінюються складні взаємозв'язки та взаємодії, відбивається відповідним чином як на організації управління ними, так і на практичному здійсненні керівних функцій. Надзвичайно широкий спектр та істотна відмінність, що реально існує між: змістом і призначенням цих функцій, і особливо між; методами і засобами їх виконання у різних сферах суспільного життя, зумовлюють досить ви­сокий рівень складності завдань соціального управління. Всі ці обста­вини серйозно підвищують вимоги до самого формування методології управлінської діяльності та її практичного застосування.

Крім системного аналізу всієї множини цілей і завдань, функцій і найбільш загальних закономірностей соціального управління, метою формування методології управлінської діяльності виступає в першу чергу також; вироблення певної сукупності загальних підходів до ефективного її здійснення, які б забезпечували принципову можли­вість оптимізації управління, а відтак і процесів функціонування відповідних керованих соціальних систем.

Вважаємо за доцільне окремо підкреслити, що сам термін "опти-мізація" у застосуванні до управління соціальними системами не слід розглядати у його традиційно строгому математичному розумінні, де оптимум означає дійсно найкраще рішення, яке принципово не можна поліпшити. Стосовно ж соціального управління вже неодноразово від­значалося, що воно майже завжди відбувається в умовах істотної ін­формаційної неповноти та невизначеності, здійснюється під впливом величезної кількості важко враховуваних зовнішніх і внутрішніх фак­торів, в тому числі таких, що обумовлені індивідуальними особливос­тями окремих учасників управлінських відносин.

Тому знання різних можливих підходів до управління та загаль-нометодологічної оцінки результатів їхньої реалізації виявляється не­обхідним кожному професійному керівникові. Вибір же найбільш прийнятного з цих підходів у кожній конкретній ситуації залиша­ється за самим керівником та істотно мірою визначається характе­ром і особливостями відповідної управлінської ситуації та особистіс-ними якостями керівника.

В сучасній методології управлінської діяльності основні підходи до її організації та практичного здійснення визначаються насамперед сукупністю тих чинників, що обираються як домінантні. Залежно від цього, основними прийнято вважати цільовий, діяльнісний та особистісний підходи (рис. 61).

Рис. 61. Основні методологічні підходи до управлінської діяльності

Цілком природ­но, що для реаль­ної управлінської практики набагато частішим і харак­тернішим є застосу­вання різних їхніх комбінацій. Це дає можливість більш плідно використо­вувати переваги і певним чином ні­велювати ймовірні хиби окремих під­ходів. Однак, саме з методологічної точки зору, сутність та характерні особливості кожного з цих підходів уявляється доцільним проаналізувати окремо від інших, так би мовити, "в чистому вигляді".

Цільовий підхід вважається одним з найбільш поширених у практиці управління соціальними системами, особливо великомасштаб­ними - регіонального, галузевого чи загальнодержавного характеру. При ньому методологія управління орієнтує всю діяльність.керівника на досягнення заздалегідь визначених і всебічно обґрунтованих цілей відповідної соціальної системи. В такому випадку домінанта управ­ління визначається місією організації, її стратегією, цілями і завданнями. Виходячи з цього, для кожної соціальної системи від­повідно до її завчасно обраних стратегії, цілей і завдань визначаються необхідні засоби і технології управління, стиль керівництва та характер управлінського спілкування, формується корпоративна культура.

При цільовому підході найчастіше використовується авторитар­ний стиль керівництва, орієнтований переважно на виробництво та ефективне вирішення тих завдань, що постають перед організацією. Ефективність управління оцінюється насамперед за виробничими показниками. Людський фактор при цьому враховується лише тією мірою, у якій від нього залежить досягнення бажаних цілей управління, тобто очікуваних результатів функціонування організації. Однак зазви­чай цей фактор тут не вважається визначальним. Підкреслимо, що цільовий підхід є найбільш характерним для американської методології управлінської діяльності. Він виявляється досить ефективним у разі необхідності вирішення складних і відповідальних завдань у стислі терміни та при істотних ресурсних обмеженнях. Використовується також у практиці подолання кризових ситуацій.

При діяльнісному підході домінанта управління переноситься в сферу належної організації роботи всіх учасників спільної діяльності, її належної координації та оптимізації. Цілі організації при цьому, безперечно, також лишаються одним з визначальних чинників управління, однак завдання їхнього досягнення вирішується переважно через за­безпечення бажаної якості діяльності кожного працівника і колективу в цілому, які й виступають домінантою управління.

В такому разі істотне місце у загальній структурі управлінської діяль­ності керівника посідають питання створення і підтримки сприятли­вого психологічного клімату в колективі, формування відповідної кор­поративної культури, мотивації людей на високопродуктивну працю та максимальну мобілізацію їхніх індивідуальних прагнень та інтересів на досягнення загальних цілей організації в цілому.

Як це не парадоксально, стиль керівництва при цьому може бути як авторитарним, так і демократичним, варіюючись в залежності від ви­конуваних завдань і характеру діяльності колективу. У загальній системі критеріїв оцінки ефективності управління помітне місце належить пси­хологічній атмосфері в колективі та соціальному самопочуттю праців­ників, показникам плинності кадрів тощо. Діяльнісний підхід вважаєть­ся особливо характерним для японської методології управлінської діяль­ності. Він є досить ефективним при управлінні усталеним колективом в умовах нормального функціонування відповідної соціальної організації.

При використанні особистісного підходу управління орієнту­ється на людину, на максимальне використання її особистісного потен­ціалу, її творчих здібностей і можливостей. При цьому домінантою управління і виступає людина, її особистісний розвиток та вдосконалення, її прагнення та інтереси. У повній відповідності до сучасних концепцій плідного використання особистісного чинника, саме в такому випадку через створення умов і можливостей для мак­симальної самореалізації особистості, через прояв всіх її здібностей, розкриття і реалізацію творчого потенціалу кожної людини найбільш ефективно досягаються стратегічні цілі організації.

При особистісному підході переважними стають демократичний і діловий стилі керівництва з максимальним делегуванням повноважень з боку керівника безпосереднім виконавцям. Для цих стилів досить характерними є колективна участь в обговоренні проблем, у підготовці та формуванні управлінських рішень, всебічне сприяння ініціативі персоналу, прагнення до досягнення оптимальних результатів, а також; колективне розв'язання конфліктів. Критеріями ефективності управ­ління при використанні особистісного підходу також слугують не тільки виробничі показники, але й характеристики соціального розвитку, за­доволеність працівників своєю діяльністю та цінування ними свого членства саме у даному колективі. Особистісний підхід поступово визнається як найбільш адекватний новим реаліям постіндустріального етапу розвитку людської цивілізації, хоча окремі його риси вже й сьогодні приманні практиці управління у багатьох фірмах Японії та Західної Європи.

Підкреслимо, що всі три розглянуті методологічні підходи до ор­ганізації управління соціальними системами певною мірою мають вва­жатися ідеалізованими. Зрозуміло, що в реальному житті практика управління завжди використовує те чи інше поєднання їх найбільш характерних рис. Справа в тому, що в одній і тій самій соціальній системі, підприємстві, фірмі чи організації можуть складатися різні виробничі або психологічні ситуації, для успішного розв'язання кожної з яких часто виявляються доцільними різні підходи.

Крім того, характерною є наявність істотних розходжень в осо-бистісних якостях, рівні освіти, кваліфікації, загальної і професійної культури працівників, психологічної сумісності окремих осіб в групах та самих груп. Тому для забезпечення належної ефективності виконан­ня працівниками та їх групами своїх завдань часто необхідно застосу­вати індивідуальний підхід, який поєднує в собі окремі особливості як цільового, так і діяльнісного та особистісного методологічних підходів.

Це фактично означає, що при організації та практичному здійс­ненні управління у одній і тій самій соціальній системі в одних ви­падках варто орієнтуватися на її цілі, в інших - на діяльність праців­ника, а в третіх - на його особистість. Однак при цьому завжди варто пам'ятати, що кожен з розглянутих підходів визначає насамперед, най­імовірніше, тактику дій керівника. Тому незалежно від підходу, який він обирає в кожній конкретній ситуації, в основу його управлінської діяльності повинні бути покладені стратегічні цілі організації у поєд­нанні з необхідністю застосування гнучкої тактики дій після їх досяг­нення. Саме така практика здатна забезпечити можливість досягати максимальних результатів при мінімально можливих витратах ресурсів усіх видів, включаючи нервову і фізичну енергію керівника.