ТОП 10:

ЧИ ДІЙСНО МОЖНА ВВАЖАТИ УПРАВЛІННЯ ФУНДАМЕНТАЛЬНОЮ ВЛАСТИВІСТЮ ОБ'ЄКТИВНОЇ РЕАЛЬНОСТІ?



Питання, винесене в заголовок розділу, має принципове зна­чення як для подальшого аналізу сутності феномену управління, так і для усвідомлення й розуміння окремих його філософських аспектів і визначення предмету дослідження філософії управління. Постановка цього питання зумовлена наявністю певних суперечностей, які не дозволяють відразу дати однозначної відповіді. Невизначеність існує і на рівні філософського аналізу різнорідних процесів, які можуть розглядатись проявами управління, і на рівні повсякденного їх розу­міння. А без належної чіткості неможливі і ефективна підготовка високопрофесійних фахівців з соціального управління, і формування їхньої загальної, світоглядної та професійної управлінської культури.

Основна суперечність існуючих підходів до розуміння сутності управління полягає у їх відмінності з позицій двох ключових момен­тів: вимоги обов'язкової визначеності мети управління чи відсутність такої вимоги та визнання наявності суб'єкта управління. Якщо стосовно соціальних і технічних систем і мета, і суб'єкт управління більш-менш можуть бути визначені, то стосовно природних систем, де людина відсутня чи її діяльність не впливає суттєво на їх функціо­нування, в межах наукової парадигми, таке визначення принципово неможливе. Однак і тут існують діаметрально протилежні позиції.

Серед широкого загалу фахівців можна вважати загальновизна­ним, що управління притаманне системам найрізноманітнішої при­роди. Більше того, управління в широкому розумінні багато дослідників схильні розглядати як одну з фундаментальних властивостей об'єктив­ної реальності. Однак для філософського аналізу цього положення не­обхідне певне подолання антропоцентричного підходу до розуміння са­мої сутності феномену управління. Дійсно, як природа, і взагалі вся об'єктивна реальність, існували до появи людини і без людини, як об'єк­тивні закономірності функціонування і розвитку природних систем існували й існують незалежно від їх пізнання людиною, так і управ­ління, якщо воно дійсно має місце в цих системах, може здійснюватись як один із проявів цих закономірностей.

Однак саме у цьому питанні й існує термінологічна плутанина і гли­боке методологічне непорозуміння. Його результатом, на жаль, і виступає методологічно хибне уявлення, що управління є фундаментальною властивістю об'єктивної реальності. Насправді ж та її властивість, яку окремі філософи схильні вважати управлінням, виступає лише проявом феномену самоорганізації. Самоорганізація ж дійсно має розглядатись як фундаментальна властивість систем об'єктивної реальності.

Будь-яка система завжди існує в полі дії величезної кількості внутрішніх і зовнішніх чинників найрізноманітнішого характеру, які перебувають у складній взаємодії між собою. Самоорганізація є своєрідною рівнодіючою впливу цих чинників, результатом всієї су­купності хаотичних процесів, що відбуваються в будь-яких системах. Результат же її дії визначає загальний тренд численних змін, що від­буваються в системі.

Це стосується насамперед складних систем, в тому числі й со­ціальних. Сутність самоорганізації полягає у своєрідному внутрішньо­му "прагненні" системи позбутися зайвої, надлишкової енергії, зняти зайве збудження і перейти у стан відносної динамічної рівноваги. Камінь, що відірвався від скелі під дією дощів, вітрів та морозів, котиться униз, доки його не зупинить якась перешкода. Вода рве греблі й несе важкі стовбури дерев, доки не потрапить до водоймища, загальний об'єм якого дозволяє спокійно розмістити велику додаткову кількість води. Виверження вулкану чи землетрус тривають, доки не зникає напруження у відповідних шарах земної кори.

Якщо хто хоче, він може таке "прагнення" до рівноваги конк­ретної системи вважати управлінням проявом управління. Однак хто візьме на себе сміливість стверджувати, що ця система сама визна­чає для себе мету і здійснює управління процесами, що в ній відбу­ваються, спрямовуючи їх на досягнення цієї мети? Чи може справді "метою" каменя виступає прагнення розташуватись там, де він зустрів перешкоду своєму руху вниз?

Самоорганізація притаманна і складним соціальним системам, і виступає не тільки своєрідною рівнодіючою різноманітних інтересів, мотивів і прагнень величезної кількості різних людей, а й проявом синергетичних, системних властивостей, які не притаманні жодному окремому учаснику спільної діяльності чи навіть певній їх групі, а з'являються тільки внаслідок їхнього об'єднання. Сьогодні синергетика є розвиненою теорією еволюції великих, відкритих, надсклад­них, нелінійних динамічних систем, яким притаманні термодина­мічна нерівноважність і сукупність зворотних зв'язків. Ці системи існують лише у квазістаціонарних станах за умови постійного обміну речовиною, енергією та інформацією із зовнішнім середовищем.

Прикладами таких надскладних динамічних систем є Всесвіт, при­рода, що саморозвивається, людське суспільство, як вища форма і про­дукт саморозвитку, а також вся сукупність проявів матеріальної і ду­ховної культури, створюваної людством. Подібними ж системами висту­пають і різноманітні підсистеми кожної із вказаних систем, для яких також: характерні на відповідних рівнях свої синергетичні властивості.

Виходячи з положень синергетичної теорії, І. Пригожий застосо­вує їх в гуманітарних і соціальних науках, розвиває філософську теорію незворотності і нестабільності. На його думку, природа міс­тить нестабільність як істотний елемент. Існує не одинична біфуркація, тобто роздвоєння можливих варіантів розвитку і набуття нових властивостей динамічною системою при малих змінах її параметрів, а їх сукупності, які можуть носити каскадний характер. Це означає, що "вибір" системою однією з можливостей, реалізація одного з альтернативних варіантів у точці біфуркації породжує нову множину подібних точок.

Управління ж, на відміну від самоорганізації, виступає як цілеспрямований процес і з'являється лише з появою людини як суб'єкта управління. Воно пов'язано з усвідомленням людиною певної потреби, визначенням нею конкретної мети, спрямованої на задоволення цієї потреби, організацією відповідної діяльності та управління цією діяль­ністю як засобу досягнення вказаної мети. При цьому виявляється, що поняття мети управління виступає цілком пов'язаним з поняттям його суб'єкта, який, з одного боку, визначає і ставить мету, а з іншого боку, організує певний процес її досягнення та реалізує управління цим процесом та його здійсненням. Таким чином, два начебто істотно різ­них джерела суперечності (мета і суб'єкт управління) набувають певної єдності, яка реалізується у понятті суб'єкта управління, та зводяться до необхідності суб'єкта, який здійснює не тільки сам процес управління, а і його цілепокладання.

Таке трактування виглядає дещо спрощеним і тільки немов би своєрідним пунктиром визначає сутність зазначеної суперечності. Зовсім інша справа, коли треба аналізувати філософські аспекти фено­мену управління. Оскільки світ як надзвичайно складна, але цілісна система розвивається у діалектичній єдності природи, людини і сус­пільства, цілеспрямована діяльність людини по перетворенню природи на світ свого буття здійснюється через її пізнання і на підставі результатів пізнання.

Однак пізнання природи і закономірностей її явищ є недостат­нім для успішного її перетворення і практичного використання. Людина водночас має пізнати й себе, визначити й усвідомити свої можливості та обмеження стосовно здійснення тих чи інших бажа­них для неї перетворень. І коли виникають бар'єри на шляху досяг­нення бажаних цілей, людина активно шукає засоби розширення своїх можливостей. Спочатку ними виступає просте поєднання зу­силь багатьох людей у спільній діяльності, а згодом і використання все більш складних штучних засобів.

Цей надзвичайно тривалий і суперечливий процес починався з використання простої каменюки для розбивання чогось твердого:. Пізніше, на наступному етапі - інтелектуального розвитку людина здогадалась пристосовувати колоду як важіль, а з винаходом колеса, починається свідома діяльність у напрямку розвитку засобів пізнання і подальшого перетворення природи.

Філософія, виступаючи однією з найдавніших форм суспільної свідомості, узагальнює знання про світ, саму людину і її місце в світі, про її відносини з іншими людьми. У загальній сукупності цих знань належне місце посідають і уявлення про сутність управління та його філософські аспекти. Ці уявлення виступають лише результатом піз­навальної діяльності, суб'єктивним відображенням людського бачен­ня і розуміння об'єктивних процесів управління. Тому і цілі, і сут­ність, і результати одного й того ж управлінського процесу різні люди часто сприймають і оцінюють з істотно різних позицій.

Широке розуміння об'єктивної реальності зумовлює необхідність її характеристики за певною сукупністю найбільш загальних ознак і властивостей, якими є цілісність, системна упорядкованість, невичерп­ність, послідовність тощо. У її структурі однією з фундаментальних властивостей об'єктивної реальності є і її здатність до самоорганізації.

Ті ж філософи, що ставлять управління на місце самоорганізації, відносять його також до фундаментальних властивостей об'єктивної реальності. Цю можна зрозуміти. Якщо у досить широкому розумінні Управлінням вважати реакцію системи на зовнішні впливи, спрямовану на збереження нею цілісності, структури і характеру функціону­вання, то ця властивість притаманна будь-якій системі. Однак тут неможливо обійти сакраментального питання про свідоме визначення цілей такої реакції системи і управління доцільною її реалізацією. Тому ця реакція системи і є яскравим проявом властивості її самоорганізації.

Розглядаючи різні види систем, слід відзначити наявність принци­пових відмінностей в організації управління і в характері його здійс­нення. При цьому філософський аналіз сутності управління і його меха­нізмів ускладнює проблема її пізнання. Для природничих наук пошире­ний підхід до проблем управління з позицій позитивізму. Іншими сло­вами, спеціалісти конкретних галузей знань при дослідженні законо­мірностей функціонування відповідних систем часто виходять зі сприй­няття феномену управління як певної даності. Прояви різноманітних управлінських впливів оголошуються природними закономірностями, які й стають предметом дослідження, тоді як природні глибинні ме­ханізми управління вважаються такими, що лежать за межами предмету дослідження конкретної науки.

Такий стан характерний для природних систем неорганічного характеру. Більш результативними є спроби дослідників проникнути в сутність механізмів управління в живих організмах і біологічних сис­темах. Однак і для органічних, і неорганічних систем сучасний рівень знань залишає відкритим питання про цілі їх функціонування, про глибинні механізми необхідності управління його процесами. Особли­вий інтерес викликає питання про суб'єкт управління. Дехто виходить з цієї ситуації введенням у поняття стихійних сил або об'єктивних законів. Підкорення цим силам чи об'єктивним законам різних про­цесів і явищ і розглядається як управління в природних системах.

З філософської точки зору ці питання, на перший погляд, не є принциповими. Однак при цьому відразу виникає потреба визначи­тися у тому, що стосується розуміння не тільки сутності управління, а й об'єктивної реальності взагалі. Нею ж для будь-якої людини вважається все, що існує поза її свідомістю і відображається нею. Отже, поняття управління і його структури відображають специфічні відношення суб'єкта і об'єкта управління, спрямовані на досягнення певних цілей, а уявлення про наявність цілей виступають лише продуктом суб'єктивної діяльності свідомості, своєрідним відображенням відповідних феноме­нів. Більшість же філософських шкіл і концепцій визнає відносність процесів людського пізнання.

З цих позицій більш-менш завершеною в теоретичному відно­шенні є наука про управління в технічних системах і в тих природ­них системах, які людина і суспільство пристосували і використо­вують для своєї життєдіяльності. Тут теорія виходить з того, що людина виступає суб'єктом управління ними і саме вона попередньо визначає цілі систем, згідно з якими людина здійснює управління після їх досягнення. Визначаючи цілі управління, встановлюючи його закономірності та реалізуючи їх у практичній діяльності, люди­на виходить з результатів пізнання об'єктивних закономірностей та з необхідності їх використання для своїх життєвих потреб. Іншими словами, визнання людини суб'єктом управління здійснюється са­мою ж людиною, і вийти за межі такого розуміння сутності управ­ління вона нездатна в принципі. Тому питання про суб'єкт управ­ління у природних системах не може бути вирішеним в межах цього розуміння і підходів, що ґрунтуються на ньому.

Для подолання цієї суперечливості існує тільки два виходи. Пер­ший полягає в тому, що в природних системах не існує управління, а їх цілісність і упорядкованість досягаються завдяки притаманній їм само­організації. Другий підхід вимагає необхідності визнання існування якогось суб'єкта управління нелюдського походження, який і визначає цілі функціонування природних систем і управління процесами після їх досягнення. Що є цим суб'єктом - Бог, ідея, вищий чи космічний розум - в рамках наукового аналізу визначити принципово неможливо.

Найбільшої ролі управління набуває в соціальних системах, де воно виступає не тільки фундаментальною їх властивістю, а й визначальною умовою їх існування, успішного функціонування і розвитку. Воно здійснюється в умовах дії безлічі неконтрольованих і некерованих чинників. Паралельно з управлінням як свідомо організованим проце­сом, має місце й стихійна самоорганізація. Однак здебільшого саме стосовно цього феномену і є сенс говорити про філософію управління.







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.235.239.156 (0.005 с.)