ТОП 10:

ІСНУЮЧІ ПІДХОДИ ДО РОЗУМІННЯ СУТНОСТІ УПРАВЛІННЯ



У підходах до аналізу феномену управління, усвідомлення його сутності та цілей, як і стосовно переважної більшості суспільних явищ, серед дослідників не існує однозначної позиції. Можна зустрі­ти множину різних визначень і тлумачень самого поняття управлін­ня та його сутності. Така ситуація обумовлена універсальним харак­тером самого феномену управління і його досить широким змістом. Вона істотно ускладнюється особливостями різного розуміння змісту і сутності управлінської діяльності та об'єктивною наявністю специ­фіки управління в різних конкретних галузях і сферах життєдіяль­ності суспільства. Усвідомлення сутності соціального управління за­знає і певного впливу поширеного технократичного підходу до його розуміння за аналогією з управлінням у технічних системах.

Певну плутанину вносять також спостереження і подальше тлумачення багатьох природних явищ, які зовнішньо нагадують управ­ління. Наприклад, відомий фахівець у галузі філософії управління академік В. Г. Афанасьєв у визначенні сутності управління в "Большой Советской Энциклопедии", вважає, що воно являє собою "елементарну функцію організованих систем різної природи (біологічних, соціальних, технічних), яка забезпечує збереження їхньої визначеної структури, підтримку режиму діяльності, реалізацію програми, мети діяльності". Далі ми проаналізуємо детальніше суперечливість цього визначення та її корені. Однак очевидно, що і сам автор, відчуваючи, що соціальне управління істотно відрізняється від явищ у природних і навіть у тех­нічних системах, підкреслює специфіку і значення управління соціаль­ними системами. Він вважає, зокрема, що "соціальне управління як вплив на суспільство з метою його упорядкування, збереження якісної специфіки, удосконалювання та розвитку, є неодмінною внутрішньо притаманною властивістю будь-якого суспільства, яка випливає з його системної природи, суспільного характеру праці, необхідності спіл­кування людей у процесі праці і життя, обміну продуктами їхньої матеріальної та духовної діяльності" [11, с. 33].

Більш точним, на наш погляд, є визначення, запропоноване А. Г. Спіркіним, відповідно до якого "управління - це функція будь-якої організованої системи, спрямована на збереження її якісної визна­ченості, на підтримку динамічної рівноваги із середовищем та на її розвиток". Автор вважає управління своєрідним відгуком "на всю суму інформаційних взаємодій системи", спрямованим "на надання їй такої поведінки і стану, такої структурної організації та тенденції розвитку, які б відповідали всій накопиченій цією системою інформації та вра­ховували б її об'єктивні потреби". У такому контексті він вважає управ­ління орієнтованим не тільки на інформаційне минуле системи, але й на її майбутнє [98, с. 435].

Правда, тут же виникає питання співвідношення прагнень, потреб, інтересів окремих осіб і груп людей та про принципову можливість їх трансформації у загальносистемні інтереси. Особливо це стосується проблем істотної відмінності інтересів і потреб людей і груп, які представляють керовану та керуючу підсистеми, та труд­нощів на шляху їх узгодження. Управління не може бути і відгуком "на всю суму інформаційних взаємодій системи", оскільки число цих взаємодій нескінченно велике, і значна їх частина може істотно не впливати на характер функціонування соціальної системи. Спіркін не розкрив і таких аспектів, як потреба у контрольно-діагностичних і прогностичних функціях управління, без яких воно унеможливлює ефективне функціонування і розвиток керованої системи, істотно знецінюючись. Автор ігнорує цілі системи, співвідношення об'єктив­них і суб'єктивних, владно-адміністративних, морально-етичних і соціально-психологічних чинників соціального управління, його за­лежність від освітньо-культурних, політичних, економічних та інших суспільних процесів.

Близьке до цього, але більш чітке визначення дають білоруські дослідники М. І. Дьяченко і Л. А. Кандибович, вважаючи, що управлін­ня - це "функція організованих систем, яка забезпечує збереження їх структури, підтримку режиму функціонування, реалізацію програми діяльності" [ЗО, с 440-441]. Донецькі дослідники філософії управління В. В. Альохін, В. В. Бурега, С. Ф. Поважний та Л. В. Альохіна вважають, що "у широкому філософському розумінні управлінняє фундаменталь­ною загальною функціональною властивістю об'єктивного світу, орга­нічної і неорганічної природи, свідомих і стихійних сил, яким прита­манні якості закономірності, доцільності, цілепокладання та цілеспря­мованості на результат дії" [114, с. 13].

Тут виникає низка принципових питань. По-перше, цікаво, які свідомі сили автори вбачають у неорганічній природі (та й, до речі, в органічній також, якщо виключити з розгляду людину)? По-друге, яки­ми шляхами і засобами у природі можуть формуватись і визначатись "доцільність, цілепокладання та цілеспрямованість на результат дії"? По-третє, хто саме визначає цілі та бажаний результат функціонування природних систем, хто перевіряє ступінь його досяжності в результаті Дії тих самих "свідомих і стихійних сил" у неорганічній природі?

Ще менш очевидними і плутаними уявляються такі положення авторів. За їх словами, "будучи загальною функціональною власти­вістю матеріального і духовного світу, управління і самоврядування притаманні неорганічному фізичному, хімічному і механічному ви­дам матерії, які підкоряються відповідним об'єктивним законам і функціонують у природно-стихійному режимі". Звернемо увагу на термінологічні неточності: видами матерії є речовина, поле або інші прояви об'єктивної реальності, а терміни "фізична", "хімічна" чи "механічна" можна вживати стосовно форм руху матерії чи видів енергії. До того ж, механічна енергія є окремим випадком фізичної.

Визначаючи управління функціональною властивістю „матері­ального і духовного світу", де ж саме автори знаходять духовний світ у „неорганічному фізичному, хімічному і механічному видах матерії"? Нарешті, головне питання стосується того, яка ж все таки власти­вість притаманна вказаним видам матерії - управління чи самовря­дування, і чим сутність одного явища відрізняється від сутності ін­шого? Специфічний феномен самоврядування є атрибутом порівня­но невеликих соціальних систем як одна з форм реалізації принципу народовладдя.

Згідно з визначенням фахівців у цій сфері М. Пітцика, В. Крав­ченка, Е. С. Моньйо та інших, „під самоврядуванням розуміють віднос­но автономне функціонування певного колективу людей, що забезпе­чується самостійним прийняттям членами цього колективу рішень, що стосуються його життєдіяльності. Спрощено - це вид управлінської діяльності, який передбачає суміщення суб'єктів і об'єктів управління" [85, с. 7]. Додамо до цього такі два положення. По-перше, "самостійне прийняття рішень" може відбуватись не тільки членами колективу, а й уповноваженими ними особами. По-друге, ці рішення можуть стосува­тися як життєдіяльності колективу, так і його розвитку.

Існують дві основні форми самоврядування. Перша з них ха­рактерна для колективів, сформованих на основі виробничо-про­фесійної діяльності, та людей, яких поєднують спільна політична програма, віросповідання чи спільні творчі прагнення та інтереси. В таких системах самоврядування носить корпоративний характер. Інша форма самоврядування притаманна територіальним спільно­там людей як стійким групам з відповідною системою взаємозв'язків та взаємовідносин, які історично склались в результаті постійного мешкання цих людей в межах певної спільної території. У таких соціальних системах має місце самоврядування територіальної гро­мади або місцеве самоврядування, яке являє собою форму реалізації народовладдя і посідає особливе місце у правово-політичній системі держави та механізмах управління суспільством і країною [47].

Ще одне принципове зауваження до визначення стосується положення, що "управління також притаманне матеріальним систе­мам органічної природи, рослинному і тваринному світу; вони також функціонують у відповідності до об'єктивних біологічних закономір­ностей, виробляючи більш досконалі рефлекторно-адаптативні та інстинктивні механізми, способи самоорганізації і самоврядування згідно з фізіологічними, біологічними, генетичними та іншими жорст­кими програмами автоматичної дії (біологічна доцільність)" [30, с. 441]. Це твердження пов'язане з явним зміщуванням авторами сутності фе­номенів самоорганізації та самоврядування. Якщо перше з них дійсно притаманне будь-яким матеріальним системам (в тому числі, безпереч­но, і соціальним) і об'єктивно зумовлене законами біології та термоди­наміки, то про наявність самоврядування у рослинному чи тваринному світі говорити просто безглуздо. Наприклад, очевидно, що у вовчій зграї звірі свого ватажка не обирають, найсильніший виборює це положення у жорстокій бійці і втрачає його, коли з'являється звір, сильніший за нього. Де ж тут суміщення суб'єкта і об'єкта управління, характерне для соціального феномену самоврядування?

В той же час, продуктивним уявляється підхід авторів до сутності соціального управління як особливого виду суспільних від­носин, які утворюють необхідний елемент будь-якої сфери життя і діяльності суспільства. Однак тут не розкриті принципові відмінності управління від інших видів суспільних відносин. А вони полягають у наявності стратегічних цілей кожного конкретного соціуму, в усві­домленні цих цілей та їх баченні суб'єктом управління (або при­наймні у необхідності такого бачення) та спрямованості своєї діяль­ності на їх досягнення. Характерними відмінностями є і наявність специфічної сукупності функцій, принципів і засобів, які використо­вуються для здійснення керівного впливу на учасників спільної ді­яльності з метою забезпечення досягнення визначених її цілей та мо­білізації ресурсів на вказані цілі, для підпорядкування змісту і харак­теру спільної діяльності людей досягненню цих цілей. І тут істотну роль відіграють феномени влади та правово-політичної системи.

У визначенні сутності управління і його змісту О. Г. Гладишев, В. І. Патрушев, В. М. Іванов та інші виділяють у навколишньому сві­ті три складових, що визначаються формами руху матерії: неживу природу, живу природу і людське суспільство. Автори справедливо вважають, що у кожній з цих підсистем відбуваються процеси розвитку, які здійснюються під впливом певних чинників і умов. Однак вони, особливо не замислюючись, вказують, що "деякі з цих чинників можна розглядати як управління у неживій природі, або технічних системах, управління у живій природі, або біологічних системах, управління у людському суспільстві, або соціальних систе­мах4 [69, с. 14].

Тут виникає необхідність заперечення, що доречно виділяючи неживу природу як одну з основних складових зовнішнього світу, автори потім зводять управління у ній тільки до управління в тех­нічних системах. А яке ж місце відводиться всім іншим системам і об'єктам неживої природи? Адже відповідно до цілком слушної кла­сифікації, насправді залишається тільки дві складових: жива при-Р°да і людське суспільство. Очевидно, що гори, ріки, ґрунт, каміння та інші неживі об'єкти не можна віднести до жодної з них.

Така позиція авторів уявляється невипадковою. Можливо, під­свідомо відчуваючи, що управління у неживій природі в принципі Неможливе, вони й звели його до одного дуже обмеженого класу об’єктів неживої природи, якими є технічні системи. Однак методо­логічно вірно було б зазначити, що технічні системи є результатом людської діяльності і призначені для виконання певних функцій, завчасно також визначених людиною, і тільки завдяки цьому мож­ливо говорити про управління в них.

Поняття "соціальне управління" автори розглядають у вузькому і широкому розумінні. У вузькому розумінні вони визначають управ­ління як "процес впливу на соціальні процеси для досягнення постав­лених цілей". У широкому ж розумінні, на їх думку, "соціальне управ­ління розглядається як сфера діяльності людей". До цієї сфери вони відносять, крім управлінських працівників, також наукових праців­ників, що займаються дослідженнями і розробками у сфері соціаль­ного управління, та викладачів, що здійснюють підготовку, перепід­готовку і підвищення кваліфікації управлінських кадрів.

Стосовно ж підходу авторів до розуміння сутності феномену со­ціального управління, уявляється, що його відображає думка, що "необхідність соціального управління обумовлена насамперед фак­том розподілу праці у групах людей, у великих колективах, в масш­табі держави, а також, необхідністю її кооперації. Таким чином, як спільна праця людей становить основу будь-якого людського сус­пільства, так і управління являє собою необхідний елемент спільної праці, існування і розвитку суспільства" [69, с. 15-16].

Подібний же підхід демонструють О. М. Бандурка, С. П. Бочарова і О. В. Землянська, зазначаючи, що "процеси управління мають місце там, де здійснюється спільна діяльність людей". Однак вони не уточнюють, а навіть знецінюють це положення, стверджуючи, що "управління - функція організованих систем різної природи (біологіч­них, технічних, соціальних), завдяки якій зберігається їхня структур­на визначеність, підтримується режим діяльності, реалізується прог­рама досягнення свідомо поставленої мети" [5, с. 5]. Виникає бажан­ня з'ясувати, розглядаючи будь-який приклад біологічної системи, наприклад, певну тварину чи рослину, чи здатні вони свідомо стави­ти собі певну мету, свідомо ж формувати і реалізувати програму її досягнення. Однак уже добре, що автори не вказують на наявність управління у природних системах неорганічного характеру.

Таким чином, спроби поширення сфери застосування управ­ління на будь-які системи, крім пов'язаних з людиною (тобто соціаль­ні та штучно створені людиною технічні), методологічно хибні. Тому справедлива взагалі думка авторів, що "управління здійснюється за загальними законами у всіх складних динамічних системах (соціаль­них, психологічних, біологічних, технічних, економічних, адміністра­тивних тощо) і ґрунтується на отриманні, обробці і передачі інфор­мації", викликає знову-таки бажання виключити з наведеного пере­ліку біологічні системи. Очевидно, відчуваючи цю суперечливість, автори зазначають вже тільки для управління у соціальних системах, що його головною ознакою виступає "вироблення рішень на підставі аналізу і оцінки інформації суб’єктом управління (керівником), ін­формаційними контурами управління - прямий і зворотний зв'язки у складних системах" [5, с. 5]. 78

Зазначені методологічні неточності, пов'язані з недостатньо глибо­ким філософським аналізом сутності феномену управління, притаманні і багатьом іншим дослідникам. Так, О. А. Урбанович вказує, що "понят­тя "управління" широко використовується у різних науках, позначаючи функцію, притаманну організованим системам (біологічним, технічним, соціальним, військовим тощо)". Він підкреслює, що існує величезна кількість визначень цього поняття і вважає, що у найбільш загальному вигляді під управлінням мається на увазі елемент, функція, що забез­печує збереження певної структури, організаційних систем, підтриман­ня режиму їх діяльності, реалізацію їхньої програми і цілей. Зверта­ючись до соціального управління, автор вважає, що "між: суб'єктом і об'єктом управління існує діалектична взаємодія і взаємовплив. При цьому важливою умовою ефективності управління виступає відповід­ність суб'єкта управління його об'єкту". Сутність же соціального управ­ління він визначає як "неперервний процес впливу керівника (суб'єкта управління) на організовану групу людей або на кого-небудь з цієї групи окремо (об'єкт управління) по організації і координації їх спільної діяльності для досягнення найкращих результатів" [106, с. 7-8].

Раціонально підходить до визначення сутності управління Є. М. Бабосов. Фахівець з соціології управління, він не виходить за межі соціального управління, що дозволяє уникнути ускладнень і супереч­ностей, пов'язаних з принциповою світоглядною проблемою існування управління поза межами соціальних систем. Автор вказує, що існують "такі види соціальних спільнот, які створюються і функціонують для досягнення спільної мети чи цілей, а взаємодії індивідів (груп), що входять до їх складу, їхні соціальні ролі і функції, права і обов'язки відповідним чином організуються і управляються. Такі соціальні спіль­ноти називаються організацією і являють собою певним чином взаємо­діючі групи людей, діяльність яких координується і управляється для досягнення спільної мети" [4, с. 9].

Автор підкреслює, що групи людей, сформовані волею керів­ництва з метою забезпечення можливості досягнення визначених ці­лей, взаємодія яких регламентується спеціальними розпоряджен­нями, наказами, інструкціями тощо, утворюють формальні органі­зації. У структурі будь-якої з них, навіть невеликої за чисельністю персоналу та орієнтованої на виконання певної сукупності функцій, виникає специфічний соціальний феномен - управління. А це, в свою чергу, викликає необхідність появи окремих особистостей чи їх груп, які спеціально здійснюють управлінську діяльність. Відповідно До цього, на запитання, "що ж являє собою сутність управлінської Діяльності?", він так формулює відповідь на нього. "Під управлінням мається на увазі оснований на вірогідному знанні систематичний вплив суб'єкта управління (керуючої підсистеми) на соціальний об'єкт (керовану підсистему), якою може виступати суспільство у Цілому, його окремі сфери: економічна, соціальна, політична, духовна також різні ланки (організації, підприємства, установи тощо) з тим, щоб забезпечити їхню цілісність, нормальне функціонування, удосконалювання і розвиток, досягнення заданої мети". Саме ж управління, за його словами, здійснюється „шляхом цілеспрямова­ного впливу на умови життя людей, їх ціннісні орієнтації, поведінку має основним завданням забезпечення добре скоординованої ціле­спрямованої діяльності як окремих учасників спільних зусиль (тру­дових, політичних, спортивних тощо), так і соціальної організації (системи) у цілому" [4, с. 9-10].

Відомий російський теоретик з соціального управління В. І. Кноррінг пише, що управління одночасно є найдавнішим мистецтвом і найновішою наукою. Іншими словами, спроби теоретичного усвідом­лення сутності феномену управління виникли порівняно недавно. На його думку, „управління, у широкому розумінні цього терміну, - неперервний процес впливу на об'єкт управління (особистість, колектив, технологічний процес, підприємство, державу) для досягнення опти­мальних результатів при найменших витратах часу і ресурсів" [37, с. 7]. Слабким місцем цього визначення, на наш погляд, є відсутність будь-якого згадування про цілі управління, або ж хоча б про цілі об'єкта, на який воно спрямоване. Без цього посилання на результати, тим більш оптимальні (звідки беруться критерії оптимальності?), втрачає будь-який сенс. Дійсно, зовсім незрозуміло, досягнення результатів саме чого мається на увазі. Тому й зауваження про найменші витрати ресурсів повисає у повітрі. Коли не визначена мета, то на що ж саме ці ресурси витрачаються?

Відомий американський менеджер Лі Якокка досить чітко і лаконічно підходить до розкриття сутності управління, вказуючи, що управління являє собою не що інше, як настроювання інших людей на працю. Однак і тут також важко погодитись з відсутністю цільового аспекту як самої праці, так і "настроювання людей" на неї. Що правда, з позицій практичного менеджменту цілком справедливо припустити, що мета цієї праці вже визначена, якщо в наявності є люди і предмет їхньої праці.

Цікавим є підхід до визначення сутності управління авторитет­ного фахівця з теорії і практики менеджменту П. Друкера. Розглядаючи переважно менеджмент як управління у виробничій сфері, він, зокре­ма, вважає його тим динамічним елементом, який підтримує життє­здатність кожного підприємства, адже, за його словами, „без цього елемента "виробничі ресурси" лишаються всього лише ресурсами і ніколи не стають виробництвом. В умовах конкуренції життєздатність будь-якого підприємства і, тим більше, його успіх особливо залежать від досвіду і ефективності менеджменту". Виникнення менеджменту як невід'ємного, особливого і передового інституту Друкер взагалі вважає центральною подією суспільної історії XX століття, підкреслюючи, що рідко в історії людства новий інститут так швидко доводив свою необхідність, практично не зустрічаючи протидії та дискусій. Сутність управління і його значення автор вбачає у тому, що воно турбується про продуктивність ресурсів, відповідає за організацію економічного розвитку, і тому відбиває основний дух сучасної епохи [29, с. 18-19].

Повертаючись до трактування В. Г. Афанасьєвим природи і сут­ності феномену управління, відзначимо, що у своїй монографії з науко­вого управління суспільством він дійсно досить чітко і однозначно висловлює міркування, з більшістю яких не можна не погодитись. За його словами, "у світі існує множина типів цілісних систем. Це системи механічного, фізичного, хімічного, біологічного і соціального типів; при­родні системи і штучні, створені людиною (машини, механізми, споруди; системи змішаного порядку, які утворені компонентами і природноісторичної, і штучної природи ("людина-машина"). Є системи мате­ріальні, речовинні та ідеальні тощо". Всі системи, на думку вченого, "можна розчленувати на два великих класи: системи самоврядні та системи несамоврядні" [2, с. 23].

При цьому самоврядними, або саморегульованими системами він вважає ті, яким притаманні процеси управління. Всі ж інші системи є несамоврядними. Відповідаючи на запитання, що ж являє собою управління, автор зазначає, що існують окремі спроби характеризувати це поняття як загальнофілософську категорію. Однак він впевнений, що для цього немає достатніх підстав. За його словами, "справа в тому, що процеси управління притаманні лише складним динамічним системам, які зовсім не являють собою загальну форму буття матерії"". Відомо, спеціально підкреслює вчений, "що природні системи неживої природи не мають властивості до самоорганізації, самоврядування. У неживій природі будь-яка цілісна система поступово під дією збурюючих впливів втрачає свою цілісність і приходить до стану дезор­ганізації, перестає бути саме даною, якісно визначеною цілісною системою". Фізична сутність цього процесу, на його думку, "у загальній формі виражена другим принципом термодинаміки, згідно з яким ентропія системи, наданої сама собі, прагне до максимуму. Іншими словами, система переходить від менш імовірнісного, упорядкованого стану, до більш імовірнісного, неупорядкованого стану".

Самоврядній системі, на його переконання, повинна бути притаманна принаймні властивість гомеостазису, тобто здатність зберігати постійними свої основні параметри в умовах мінливого середовища. Однак неживим системам ця властивість, не говорячи вже про здатність до самовідтворення, самовдосконалення, цілеспрямованої поведінки, яка притаманна складним біологічним і соціальним системам, не притаманна. Що ж стосується штучних неживих самоврядних систем, то процеси управління в них привнесені людиною [2, с. 23-24].

У цьому питанні В. Г. Афанасьєв цілком поділяє погляди А. І. Бер-га, який відзначав, що існує три основних сфери управління: управ­ління системами машин, технологічними процесами і взагалі проце­сами, що мають місце при цілеспрямованій дії людини на природу (1); Управління діяльністю людських колективів, що вирішують те чи інше завдання (2); управління процесами, що відбуваються в живих організмах (3). Ми ж не поділяємо саме останньої позиції, аргументація чого буде наведена нижче.

Розглянуті підходи свідчать, що принципова лінія розходження у двох основних підходах до визначення сутності управління носить світоглядний характер, а її проявом виступає визнання чи невиз­нання самої наявності управління у системах органічної та неорга­нічної природи. Стосовно ж визначення сутності соціального управ­ління, розходження у поглядах різних фахівців уявляється не такими істотними і принциповими, як у підходах стосовно розуміння фе­номену управління у природних системах. Тому розглянемо деталь­ніше, що ж насправді має місце у таких системах.

 







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.236.15.142 (0.007 с.)