ТОП 10:

РОЗДІЛ 5 Соціальне управління як визначальна умова існування і розвитку суспільства



 

У процесі свого тривалого історичного розвитку людство не просто прийшло до суспільного способу життя і діяльності. Воно поступово усвідомило його нагальну необхідність як єдино можливу форму свого існування, що тільки і здатна реально забезпечити основні життєві потреби людей. Суспільний характер життя і діяльності людей разом з певним розподілом між ними окремих функцій діяльності після досягнення спільних цілей істотно підвищує їхні можливості стосовно забезпечення необхідними матеріальними і духовними благами і задоволення певних потреб.

Це відбувається за рахунок синергетичного ефекту, який виникає внаслідок спільної діяльності, а також могутніх переваг спе­ціалізації та поділу праці. Тільки суспільство здатне створити умови, які б сприяли, з одного боку, виявленню творчих можливостей і здібностей кожного індивіда, а з іншого - їхній реалізації на благо самого індивіда і суспільства у цілому. Тільки в умовах суспільного співіснування і спільної співпраці стало можливим створення і плід­не використання величезного обсягу матеріальних і духовних благ, постійне удосконалення життєвих умов та особистісного розвитку.

Однак успішною спільна діяльність багатьох людей може бути тільки за умови її належної організації, розподілу і координації дій окремих виконавців та здійснення відповідного контролю. В той же час, неможливо ігнорувати й факту наявності об'єктивно притаман­ної різним людям широкої різноманітності, а інколи навіть і певної суперечливості цілей, прагнень, мотивів та інтересів, що виникають у окремих учасників спільної діяльності. Така надзвичайно складна колізія виступає одночасно і потужним стимулом активізації зусиль та енергії окремих індивідів, і певним гальмуючим чинником на шляху практичної реалізації вказаних прагнень. Успішне розв'язання цієї суперечності вимагає створення і функціонування тих чи інших форм діяльності, яка б, з одного боку, включала здійснення зазначе­них вище функцій організації, координації і контролю дій окремих учасників спільної діяльності, а з іншого - допомагала б тією чи іншою мірою узгоджувати між собою їхні прагнення та інтереси, стимулювала б і мотивувала їхню участь саме у спільних діях.

Забезпечення можливості певного узгодження вказаних різних цілей та інтересів окремих членів суспільства та їхнє спрямування на успішне досягнення спільних для всього соціуму цілей вимагає ство­рення спеціальних механізмів такого узгодження і визначення чітких правил функціонування вказаних механізмів. Водночас уявляється ціл­ком зрозумілим, що за умов наявності значних відмінностей у фізич­ному та інтелектуальному розвитку, здібностях і уміннях, у сімейному та майновому стані окремих індивідів та при відповідних розбіжностях у цілях і реальних можливостях їхнього досягнення повний консенсус між; усіма членами суспільства принципово неможливий.

Таким чином, під узгодженням їхніх цілей, прагнень та інтере­сів необхідно розуміти як методи, що ґрунтуються на компромісах і поступках, так і методи прямого примусу. У таких випадках досить часто інтереси й цілі однієї людини чи певної соціальної групи на­бувають домінуючого характеру, а то й просто проголошуються сус­пільними цілями. Саме тому визначальною умовою існування і роз­витку суспільства виступає об'єктивна необхідність у організації спе­ціального управління спільною діяльністю людей та іншими сус­пільними процесами і створення більш-менш сталих структур, спря­мованих на реалізацію цього управління.

Іншими словами, для суспільної форми існування людини най­більш характерною особливістю можна вважати об'єктивне існуван­ня діалектичної суперечності між особистою свободою індивіда та необхідністю свідомого при примусового її обмеження прийнятими у даному соціумі нормами співіснування певної множини індивідів, що входять до його складу. Ще одна суперечність полягає у тому ха­рактері відносин, що складаються між людиною, яка начебто висту­пає об'єктом управління, і суспільством як суб'єктом цього управ­ління. Адже суспільство водночас являє собою об'єкт величезної без­лічі впливів з боку окремих його членів, які у цьому випадку висту­пають вже як суб'єкти.

Одним з основних механізмів реалізації завдань суспільного управління виступає влада. Вона являє собою право і можливість того, хто виступає її носієм, розпоряджатись певними суспільними ресур­сами та іншими людьми, підкоряючи їх своїй волі та спрямовуючи їхню діяльність на досягнення суспільних чи своїх власних цілей. Влада може бути адміністративно визначеною і юридично обґрунтованою, а може базуватись і на силовому примусі людей і навіть на їх добровільному підпорядкуванні волі лідера. Таким чином, влада може розглядатись як здатність конкретного лідера примушувати людей підкорятися йому і виконувати його волю.

Феномен влади та її практичне здійснення породжують ще одну своєрідну суперечність, яка також вимагає відповідного філософ­ського аналізу. Сутність цієї суперечності полягає у тому, що влада, яка визначально має бути призначеною для забезпечення успішного досягнення суспільних цілей, часто у процесі своєї реалізації фак­тично перетворюється на інструмент досягнення особистих цілей носіїв відповідних владних повноважень.

З категорією влади пов'язані й такі поняття, як держава, право, соціальна організація, мораль, традиція та інші. Однак соціальне управління являє собою більш широке поняття. По-перше, воно реалі­зується у найрізноманітніших за масштабом, призначенням та обсягом виконуваних завдань і відповідно обсягом управлінських функцій соці­альних системах. Прикладами таких систем можуть виступати різні утворення і угрупування людей - від сім'ї, студентської групи до вели­кого підприємства чи організації, галузі, територіальної громади та держави у цілому. Соціальними системами мають вважатись також як глобальна світова економіка, так і світова спільнота, однак для управ­ління цими системами характерним є його здійснення за допомогою переважно непрямих методів. Тому з позицій нашого дослідження їх треба розглядати як своєрідні метасистеми.

По-друге, управління, як і влада над людьми, можуть забезпечу­ватись певними посадовими повноваженнями осіб, що їх здійснюють, та підкріплюватись відповідними правовими нормами і положеннями, а можуть ґрунтуватись виключно на моральному авторитеті носія цієї влади, який, виступаючи неформальним лідером тієї чи іншої людської спільноти, володіє такою мірою довіри своїх прихильників, що може успішно здійснювати фактичне управління їхньою діяльністю на рівні, не нижчому за рівень виконання управлінських функцій формальними, тобто офіційними, керівниками.

По-третє, навіть формальні влада і управління соціальними сис­темами можуть носити як легітимний характер, ґрунтуватись на пев­них правових нормах чи традиціях, так і нелегітимний. Прикладами легітимності може бути влада монарха, що успадковується за тради­цією, або ж влада обраного народом чи парламентом президента або уряду, призначеного відповідно до діючих у конкретній країні право­вих норм. Як типовий приклад нелегітимності, можуть розглядатись влада, отримана певним диктатором в результаті державного перево­роту, та здійснюване на її основі управління. Важливо при цьому зазначити, що цілком можлива ефективність результатів такого управ­ління аніскільки не виправдовує його нелегітимності.

Нарешті, по-четверте, існують і різні види неформальної неле-гітимної влади, яка використовується в соціальній практиці для управління людьми чи групами людей, спираючись на грубий силовий при­мус, шантаж тощо. Як приклад, може розглядатись фактична влада мафії чи рекетирів над певною територією чи сферою діяльності. Своє­рідним різновидом такої влади виступають хабарництво посадових осіб або чиновників та інші форми зловживання ними своїм службовим становищем.

Ще одна досить характерна особливість управління в соціальних системах полягає у реальній можливості однієї й тієї ж людини чи групи людей належати одночасно до різних систем зі своїми управлінськими структурами, цілями і методами управління. Наприклад, молода людина може працювати на певному підприємстві чи в організації (система А), заочно навчатись у вищому навчальному закладі (система Б), брати ак­тивну участь у діяльності якоїсь політичної партії (система В), бути чле­ном аматорського хорового колективу чи спортивної секції (система Г) тощо. Наочно це можна продемонструвати за допомогою рис. 38.

Рис. 38. Можливість одночасної приналежності людини до кількох соціальних систем

Така складна структу­ра суспільства також: вима­гає необхідності чіткого уп­равління його функціонуван­ням та наявності спеціальних утворень, функції яких і по­лягали б у здійсненні управ­ління відповідними соціаль­ними підсистемами та у пев­ній координації процесів ефективного функціонування і розвитку цих підсистем.

Як цілком справедливо зазначають у зв'язку з цим В. М. Лавриненко та В. І. Ратников, "являючи собою органічну частину природи, сус­пільство разом з тим характеризується як система, що має більш складну структуру, організацію, ніж природні системи". Як і для будь-якої при­родної системи, за їхніми словами, "структура суспільства включає в себе не тільки окремі елементи, частини у вигляді окремих людей та їхніх об'єднань, але також їхні властивості і відносини, які дозволяють нам відокремити одні соціальні об'єкти від інших" [112, с. 493].

Принциповим тут уявляється саме положення про ту визначальну роль, яку відіграють властивості елементів та відносини між ними для визначення соціальних об'єктів та усвідомлення структури соціальних систем. З урахуванням цього положення, а також з позицій загальної теорії систем кожна соціальна система, кожна спільнота має розгляда­тись не тільки як певна сукупність індивідуальних рис і якостей людей, з яких вона складається, але й як сукупність деяких властивих їй якостей, яких немає у жодного з індивідів чи їхніх груп, що складають цю систему. Саме ці нові якості, характерні саме для кожної конк­ретної спільноти чи соціальної системи, і надають їй своєрідності і навіть унікальності, відрізняють її від інших, навіть певною мірою подібних їй за своїм призначенням чи структурою спільнот.

Така своєрідність кожної спільноти істотною мірою зумовлена саме наявністю у соціальних систем ще одного надзвичайно важливого компонента, яким виступають соціальні зв'язки, взаємодії, взаємовід­носини між; людьми. Характером цих зв'язків і відносин пояснюється та особлива психологічна атмосфера, яка притаманна кожній окремій спільності і яка здатна, в залежності від свого характеру, як істотно сприяти ефективності спільної діяльності людей та їхній активності, так і помітно гальмувати цю активність.

Таким чином, соціальна структура будь-якої соціальної системи, аж до суспільства у цілому включно, являє собою неподільну єдність двох основних складових, якими виступають індивіди та їх об'єднання і сукупність взаємодій, зв'язків, відносин між ними.







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.236.15.142 (0.004 с.)