ТОП 10:

ФІЛОСОФІЯ ЛЮДСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ТА УПРАВЛІННЯ НЕЮ



Усвідомлення соціальної природи людини не виключає необхід­ності враховування її біологічного походження. Тому життєдіяльність кожного індивіда є сукупністю процесів виявлення та задоволення певних його потреб. Іншими словами, потреби та необхідність їх задоволення виступають рушійною силою діяльності. Тому у філо­софському аспекті діяльністьє основою буття людини та харак­терним проявом людської активності.

Як і будь-яка жива істота, людина діє відповідно до своїх потреб. Однак принципові відмінності людини від всіх інших представників живої природи, якими виступають її соціальний характер та наявність високорозвиненої самосвідомості, істотно розширюють спектр цих потреб і дозволяють управляти процесами їх задоволення. Результати досліджень соціальної психології та соціальної філософії дозволяють детально їх класифікувати і систематизувати, визначити структуру сис­теми людських потреб і закономірних взаємозв'язків між: ними. Потреби являють собою прояви об'єктивної необхідності. Вони суб'єк­тивно переживаються людиною як певні спонукання до споживання тих чи інших матеріальних або духовних благ або ж як спонукання до творчої діяльності, спілкування з іншими людьми тощо [86, с. 313].

Загально визнаною є запропонована американським психологом А. Маслоу піраміда потреб, структура якої наведена на рис. 4.

 

 

Рис. 4. Ієрархія потреб за А. Маслоу як відображення рушійних сил людської діяльності

Теорія Маслоу ґрунтується на ідеях філософії екзистенціалізму і полягає у прагненні людини до самоактуалізації та максимальної реалізації свого особистісного потенціалу. В основі ієрархії потреб людини, які виступають рушійною силою її пізнавальної та світоперетворювальної діяльності, лежить припущення, що домінуючі потреби, розташовані на нижньому рівні та притаманні кожній живій істоті, мають бути задоволені до того, як людина усвідомлює потреби наступних рівнів. Це теза підтверджує життєва практика кожної людини і суспільства у цілому. За Маслоу, такий послідовний, ієрархічний характер потреб та інтересів особистості і є основним принципом мотивації людини на певну діяльність, в тому числі й на діяльність у культурній і духовній сфері, на самовдосконалення. Хоча ця потреба може безпосередньо й не усвідомлюватися людиною, а існувати на рівні підсвідомості. І все одно, саме потреба спонукає людину до відпо­відної діяльності чи поведінки, спрямованих на задоволення цієї потреби. Це стосується насамперед її потреби у самоактуалізації, під якою мається на увазі реалізація людиною всіх своїх здібностей і прагнення стати тим, ким би вона хотіла бути.

Таким чином, потреби дійсно виступають рушійною силою роз­витку людини і суспільства в цілому. Більше того, задоволення одних потреб звичайно виступає передумовою виникнення інших і ство­рює об'єктивні умови для їхньої появи та усвідомлення. Тому роз­виненій особистості притаманна ціла сукупність соціальних, культур­них, духовних потреб, які вона активно прагне задовольнити. Однак для задоволення таких складних потреб людина змушена корис­туватися результатами діяльності багатьох інших людей, надаючи їм у відповідь результати свої діяльності для задоволення потреб цих людей. Об'єктивно ці процеси й зумовлюють необхідність поглиб­лення суспільного поділу праці й виступають проявом цього поділу і соціальної сутності людини.

Це вимагає детального філософського аналізу сутності діяльнос­ті. Стосовно її визначення існують два підходи. Прихильники пер­шого виходять з суспільної сутності людини і визначають діяльність як форму існування людського суспільства. Вони не можуть обійти й того, що людська діяльність не обмежується суспільними формами й додають до визначення і розуміння діяльності як прояв активності суб'єкта, що виражається у доцільному перетворенні навколишнього світу та перетворенні людиною самої себе [45]. Прихильники іншого підходу наголошують на індивідуальному характері діяльності. Тому вона розглядається, наприклад, у Філософському словнику соціаль­них термінів, як "форма активного ставлення людини до оточуючого її світу з метою перетворення" і, на думку авторів, " включає мету, засіб, результат і форму самого процесу діяльності", причому "основ­ною характеристикою діяльності є її усвідомленість" [115, с. 255].

Останнє зауваження є принциповим, адже філософський ана­ліз свідчить, що взаємозв'язок і взаємозалежність між; потребами і діяльністю людини не носять і не можуть носити безпосереднього характеру. Людина повинна спочатку усвідомити наявність певної потреби та її сутність і на основі усвідомлення трансформувати потребу у чітко визначену мету, досягнення якої і задовольняє цю потребу. Тобто мета стає своєрідним орієнтиром діяльності, необ­хідної для її досягнення. Після визначення мети людина має визна­чити можливі шляхи і засоби її досягнення, спрогнозувати процес діяльності як послідовність дій після досягнення бажаних результатів. Слід також: визначити критерії досягнення мети і після цього здійснити необхідні дії. Таким чином, загальна схема алгоритму ді­яльності людини від виникнення певної потреби до її задоволення має вигляд, наведений на рис. 5.

Рис.5. Алгоритм дій, спрямованих на задоволення певної потреби

Проаналізуємо зміст окремих понять, що виражають сутності, за допомогою яких опосередковується зв'язок між; потребами та ді­яльністю і забезпечується задоволення потреби.

Мета являє собою "відображення у свідомості певного об'єкта того, що є предметом потреб, інтересів та цінностей, на досягнення яких (як бажаного, корисного результату) спрямована діяльність со­ціального суб'єкта - особистості, соціальної групи, історичної спіль­ності, суспільства" [115, с. 449].

Іноді процес діяльності після досягнення мети, виявляється складним і неочевидним. У таких випадках доцільно визначати за­гальну і часткові цілі, кінцеві та проміжні.

Засоби досягнення мети включають сукупність необхідних для цього матеріальних предметів та відповідні способи дії чи поведінки людини, а для суспільних цілей - і відповідні соціальні інститути. При цьому, що, по-перше, у кожному випадку набір засобів визнача­ється тільки для конкретної мети. По-друге, при їх виборі слід ви­ходити як з технологічних можливостей досягнення мети, так і з від­повідності мети і засобів морально-етичним нормам конкретного соціуму та правовим обмеженням.

Доречними є зауваження авторів Філософського словника соці­альних термінів стосовно того, що "особливої гостроти в історії людства проблема співвідношення мети й засобів набуває у зв'язку з відомою тезою ієзуїтів - "мета виправдовує засоби", а також з різновидом люд­ської поведінки, що дістав назву "макіавеллізм" - від імені Н. Макіавеллі, італійського політичного мислителя, громадського діяча й письмен­ника, який довів можливість у конкретних історичних умовах переступати через закони моралі для досягнення великих і благородних цілей. З історичного досвіду відомо, що різноманітні соціальні (насамперед політичні) сили та лідери для досягнення власної мети не нехтували використанням будь-яких засобів" [115, с. 449].

Подібні ж численні випадки ми спостерігали і спостерігаємо в Україні, наприклад, в процесі приватизації найпривабливіших об'єк­тів державної власності. Таким чином, у питаннях мети, засобів та діяльності після її досягнення філософія управління стикається з мо­рально-етичними проблемами, що дозволяє говорити про необхід­ність наукової розробки і етики управління. До речі, проблеми мети і засобів її досягнення становлять предмет дослідження окремої філо­софської дисципліни - телеології.

Результат діяльності після досягнення визначеної мети являє собою фактичну міру її досягнення. Річ у тім, що мета виступає відображенням у людській свідомості бажаного об'єкта, певним його ідеалізованим образом. На момент визначення мети суб'єкт не може уявляти собі повний спектр обставин і перешкод, які йому необхідно буде подолати в процесі відповідної діяльності, щоб досягти мети. Більш-менш реальну картину він починає розуміти уже тільки під час цієї діяльності, і в залежності від наявних ресурсів і можливостей часто змушений здійснювати певну корекцію своїх дій, засобів, а інколи і самої мети.

Філософський аналіз співвідношення мети і результату свідчить про його суперечливий діалектичний характер. Він полягає у тому, що єдність і взаємна доповнюваність мети і результату діяльності "пов'язана із суперечливим (неадекватним) розумінням взаємозв'язку потреб, інтересів та ціннісних орієнтирів і того історичного факту, що етичні принципи є передумовою будь-якого рішення соціального суб'єкта у виборі методу, виходячи з наявних засобів, або, навпаки, визначенні засобів реалізації на основі певного методу, бо їх ігнору­вання неминуче призводить до страждань, особистісних та соці­ально-історичних конфліктів, загрожує самому існуванню людини" [115, с. 449-450].

Для визначення якості результату та його прийнятності звичай­но застосовується чітко визначений заздалегідь критерій або сукуп­ність критеріїв, які виступають об'єктивним показником міри від­хилення фактичного результату діяльності від його ідеального образу, яким визначалась бажана мета людини.

У будь-якому разі, сутність людської діяльності полягає у своєрід­ному перетворенні природних речей і явищ у елементи людської жит­тєдіяльності, а потреб, інтересів і цілей людини - на реальні речі та процеси. Таким чином, діяльність водночас постає і проявом нерозрив­ної єдності людини з природою, і універсальним явищем, виступає засобом поєднання людини із зовнішнім світом, з іншими людьми і духовно-культурним надбанням цивілізації. Ускладнення цілей і змісту діяльності вимагає участі в ній великої кількості людей і зумовлює необхідність колективного характеру діяльності та її розчленування на окремі складові, функції, операції тощо, які мають здійснюватись окре­мими виконавцями чи групами виконавців. Таким чином, по мірі сус­пільного розвитку істотно посилюється необхідність в управлінській ді­яльності та відповідному удосконаленні характеру і технологій управ­ління спільною діяльністю великих груп людей.

У зв'язку з науково-технічним і соціальним прогресом сьогодні продовжується процес подальшої диференціації видів людської діяль­ності, їх можна класифікувати за різними основами. За переважною спрямованістю виділяють практичну і духовну діяльність, за способом здійснення - фізичну і розумову. За мірою відповідності правовим нормам діяльність є законною, незаконною та протиправною, а за від­повідністю морально-етичним нормам суспільства - моральною і амо­ральною. Відповідно до цілей людини діяльність може бути корисною, цілеспрямованою та марною, безплідною. Відповідно до числа учас­ників розглядають індивідуальну та колективну діяльність.

При філософському аналізі діяльність іноді розглядають з пози­цій відповідності її цілей та результатів основному вектору загально-цивілізаційного розвитку, і у випадку, якщо напрям діяльності збі­гається з цим вектором, вона вважається прогресивною. Якщо ж спрямованість діяльності протилежна йому, вона вважається реак­ційною. Однак тут слід підкреслити, що критерії визначення цього вектора, а відповідно й характеру діяльності, залежать від суб'єктив­ної позиції того, хто здійснює цю оцінку. Тому нерідко з точки зору одних дослідників той чи інший соціальний процес, як і діяльність тієї чи іншої особи вважаються прогресивними, тоді як інші визна­ють їх реакційними.

Існують й інші підходи та класифікаційні ознаки, за якими людську діяльність поділяють, наприклад, на активну і пасивну, на творчу і рутинну тощо.

Ще з більшою різноманітністю видів людської діяльності дово­диться зустрічатись з позицій зіставлення її характеру з конкретними сферами застосування цієї діяльності та її результатів. Наприклад, можна назвати такі її види, як політична, виробнича, трудова, освітня, пізнавальна, споживча, громадська, ігрова тощо. Однак в кожному з них можна чітко виділити управлінську і виконавську діяльність. Неза­лежно від конкретної сфери, у структурі видів діяльності істотне місце посідає така її форма, як міжособистісне спілкування, і такий його досить поширений у практиці соціального управління різновид, як управлінське спілкування. Характерна особливість спілкування полягає в тім, що воно виникає не як дія, а як взаємодія двох чи більше людей і виступає відображенням, а інколи й основним інструментом цієї взає­модії у процесі спільної діяльності, спрямованої на досягнення зазда­легідь визначених групових чи загальносуспільних цілей.

Суспільство, певна його частина чи соціальна група, впливаючи Н9. процеси формування і задоволення потреб особистості, отри­мують реальні можливості для управління її інтересами і поведінкою, Для спрямування її життєвої орієнтації. Тому ці процеси стають важливими чинниками формування свідомості особистості та механіз­мами реального управління її вчинками і характером поведінки, тобто чинниками соціалізації особистості.

Однак і без цього кожний з розглянутих видів людської діяльності так чи інакше впливає на суб'єкт діяльності, формуючи окремі його риси і якості та особистість у цілому. Ці нові риси та якості (чи рівень їх розвиненості), в свою чергу, починають впливати на характер і резуль­тати діяльності та на характер потреб та інтересів самої людини, і процес набуває певної циклічності. Так, підвищення рівня професійних умінь і навичок виконавця і розвиток професійно значимих якостей сприяють зростанню ефективності його діяльності, що може у свою чергу, збільшувати його інтерес до процесу діяльності, прагнення глиб­ше усвідомити її зміст і цілі, удосконалити характер її здійснення. Зміна інтересів, інтелектуальний та фізичний розвиток здатні розширювати коло потреб людини, збагачувати її духовно, спонукати до нових видів діяльності - творчої, духовної, пізнавальної тощо. Діалектику цих про­цесів можна відобразити за допомогою рис. 6.

Рис. 6. Діалектика взаємозв'язку між: потребами й інтересами особистості та її діяльністю

Його аналіз свідчить про наявність складної сукупності прямих і зворотних зв'язків в системі "потреби-діяльність-інтереси". Суспільна природа людини та її участь у спільній діяльності істотно посилюють інтенсивність цих зв'язків через потужний вплив синергетичного харак­теру на особистість людини з боку її взаємовідносин з іншими людьми в процесі спільної діяльності. Ці відносини мають різні інтенсивність, масштаб і спрямованість, являючи собою специфічну форму, в якій відбувається спільна діяльність. Так, І. Ф. Надольний, В. П. Андрущенко, І. В. Бойченко та інші вказують на великомасштабні, міжгрупові відно­сини, що мають місце в основних сферах життєдіяльності суспільства. Тому й суспільні відносини, за їх словами, "поділяються на трудові, виробничі, соціальні, політичні, правові, національні, моральні, есте­тичні, релігійні та ін. Кожний з цих видів суспільних відносин відповідає певному видові діяльності (виробнича діяльність - виробничі відносини, політична діяльність - політичні відносини тощо)" [117, с. 473-474].

Між: суспільними відносинами і особистістю існує складна су­купність зв'язків. Вважається що людина взагалі стає особистістю тільки тоді, коли вона опиняється в системі суспільних відносин, зумовлених її участю у цілеспрямованій, спільній з іншими людьми діяльності. К. Маркс навіть визначав сутність людини як сукупність її суспільних відносин. Тому сукупність цих відносин здійснює по­тужний вплив на розвиток особистості та окремих її рис і якостей. Цей вплив має подвійну природу. З одного боку, він носить об'єк­тивний характер і виступає як своєрідний концентрований прояв суспільних вимог до професіоналізму та особистісних якостей люди­ни, необхідних для належного виконання певних функцій та обов'яз­ків у системі спільної діяльності. З іншого боку, цей вплив має і суб'єктивну природу, виступаючи усвідомленою особистістю потре­бою у суспільному визнанні її значущості.

Існує цікавий феномен реалізації цього суб'єктивного впливу. Він полягає у самоосвіті, самовихованні та самовдосконаленні особистості і відкриває шлях до усвідомлення нею ціннісних аспектів діяльності, а відтак і до самореалізації та самоактуалізації. Усвідомлення ж людиною ціннісної значущості для себе своєї діяльності виступає основною відмін­ністю особистості професіонала від просто фахівця.

Філософський аналіз діяльності та її впливу на формування і роз­виток особистості визначає необхідність звернутись до її сучасних особ­ливостей. Справа в тому, що, з одного боку, характер діяльності люди­ни суттєво залежить від суспільних умов, а з іншого, вплив суспільства на процес формування особистості та її розвиток здійснюється саме через діяльність. Ці взаємозв'язки можна показати у вигляді рис. 7.

 

 

Рис. 7. Характер впливу суспільства й діяльності на формування та розвиток особистості

Сучасні особливості виробничої діяльності характеризують складні й суперечливі процеси розвитку її цілей і змісту. З одного боку, відбувається поглиблен­ня суспільного поділу праці як дійовий шлях підвищення ефектив­ності виробництва.

Внаслідок цього ок­ремі види діяльності можуть набувати ру­тинного характеру як просте повторювання монотонних операцій, де не залишається місця для творчості та можливостей прояву працівником свої індивідуальності. Пошук механізмів мотивації праці зумовив дослідження, розробку і впровадження різних економіч­них, психологічних, організаційно-технічних та інших заходів. Однак така праця не може задовольнити інтереси працівника й не приносить йому морального і духовного задоволення. Вона втрачає ціннісний смисл і немов би знеособлює виконавця.

Тому, з іншого ж боку, в умовах зростання ролі людського чинника йдуть інтенсивні пошуки нових організаційних форм виробничої діяльності, нового її змісту, які б відповідали інтересам працівни­ка і сприяли реалізації його творчого потенціалу. Важливість цих процесів зумовлена не тільки психологічним, особистісним, а й суто економічним значенням, оскільки результати праці, що відповідає інтересам виконавця, виявляються набагато вищими, ніж за відсутності у нього безпосереднього інтересу.

Ось чому сьогодні істотно зростають роль і значення філософського осмислення проблем діяльності, оскільки можливість практич­ного формування тих її умов і форм, які дійсно забезпечують умови для самореалізації особистості, значною мірою визначається харак­тером соціального управління і професіоналізмом керівника стосовно характеру і культури виконання ним управлінських функцій. У зв'язку з цим глибокого філософського аналізу потребують також пробле­ми характеру і змісту як самого соціального управління, так і організації ефективної професійної, управлінської, психолого-педагогічної та загальнокультурної підготовки майбутніх керівників.

Відомо, що умовами самоствердження особистості, можливості забезпечення її самореалізації, прояву здібностей і таланту виступає не абияка діяльність, а саме та, що має творчий характер. У зв'язку з цим, посилаючись на думку І. Ф. Надольного, В. П. Андрущенка, І. В. Бойченка та інших, зазначимо, що "творчість - це така форма людської ді­яльності, яка ставить за мету пошук і практичне створення нового, оригінального, унікального, кращого, прогресивнішого, соціально зна­чущого" [117, с. 476].

Оскільки існують різні види людської діяльності, відповідно до них виділяють і різні види творчості. Широковідомі, наприклад, філософська, наукова, педагогічна, технічна, виробнича, політична, правова, управлінська, художня та інші види творчості. Цілком мож­ливе й поєднання однією людиною у своїй діяльності різних видів творчості. Прикладами цього можуть виступати науково-технічна або науково-педагогічна творчість. Важливо, також що саме в про­цесі творчої діяльності людина досягає найвищих результатів, що робить її діяльність не тільки більш соціально значущою, а й внут­рішньо привабливою для самої людини, активно сприяє її особистісному розвитку та самоактуалізації, тобто успішному досягненню нею своїх життєвих цілей і стану щастя.

Однак при всій важливості таких можливостей особистісного розвитку людини, який відбувається через творчу виробничу чи іншу діяльність, суспільство як цілісна соціальна система, що розвивається, для забезпечення своєї життєдіяльності, відтворення і розвитку не може пасивно чекати, поки той чи інший індивід знайде себе у певно­му виді діяльності й почне розвиватись. Для процесів функціонування суспільства характерними є взаємодія двох тенденцій - стихійної, яка виступає проявом впливу на нього величезної кількості чинників внут­рішньої та зовнішньої природи, та свідомої, яка полягає у спеціально організованій формі діяльності, що і являє собою управління сус­пільством у цілому та окремими його структурними та функціо­нальними підсистемами або окремими сферами людської діяльності.

Надзвичайно складна структура сучасної суспільної організації життєдіяльності людей та різноманітних процесів, які визначають її функціонування і розвиток, зумовлюють необхідність не тільки у на­лежному соціальному управлінні, а й у формуванні його наукових основ. Відповідно до цієї складності наука про управління соціальними системами і вивчає сукупність і взаємодію політичних, правових, соціальних, організаційних, економічних, культурних, морально-етич­них, психологічних, технологічних та інших відносин між: людьми, що виникають в процесі управління. Ці відносини позначаються на характері підготовки, прийняття і реалізації управлінських рішень.

Оскільки для забезпечення належної ефективності соціального управління воно має носити системний характер, предмет науки про управління соціальними системами включає перш за все удосконален­ня закономірностей їхнього функціонування і розвитку, з яких і виво­дяться принципи організації управління, його моделі, методи, форми і технології, а також; найбільш доцільні структури управлінських систем.

Успішне розв'язання цих завдань вимагає чітких методологічних позицій, знання сутності феномену управління та його найбільш загаль­них закономірностей, які виступають предметом філософії управління. В то й же час, як справедливо зазначає російський дослідник А. А. Миголатьєв, "філософія не підміняє науку управління, не виконує її спе­ціальних функцій". На його глибоке переконання, мета філософії дер­жави і права (додамо, що й мета філософії управління також:) "полягає перш за все у формуванні загальнотеоретичних і методологічних основ управлінської діяльності у співвіднесенні з іншими її видами і соціаль­ною необхідністю". Загальнофілософського значення, як підкреслює ав­тор, "набуває установка детермінацій (зумовленостей) управління, при­таманних йому причинно-наслідкових відносин і зв'язків, його типо­логії, рівнів, функцій тощо" [60, с. 54].

- Це повною мірою стосується не тільки філософії управління державою і суспільством у цілому, а й філософії управління окреми­ми його функціональними і структурними підсистемами, якими можуть виступати різні соціальні утворення та різні сфери людської діяльності. Однією з таких надзвичайно важливих сфер виступає, зокрема, і система освіти, за допомогою якої суспільство здійснює виховання, навчання та особистісний розвиток підростаючих поко­лінь, забезпечуючи тим своє відтворення, збереження нагромадже­ного досвіду й життєвих цінностей та ідеалів, досягнень матеріальної і Духовної культури, а також спадковість у процесі їхньої передачі.

Освіта, навчання і виховання особисті за своєю глибинною сут­ністю являють собою процеси підготовки людей до життя та плідної їх діяльності в конкретному соціумі. Іншими словами, це процеси їхньої підготовки до виконання необхідної й корисної як для себе, так і для суспільства діяльності. Освітньо-виховні процеси здійснюють найрізно­манітніші суб'єкти, якими виступають суспільство в цілому, держава, нація, сім'я, школа, церква. Крім того, функції виховання посідають також; істотне місце в діяльності окремих соціальних груп, політичних партій, громадських організацій, виробничих колективів чи військових частин і підрозділів, правоохоронних органів і т. ін. Іноді досить від­чутного освітньо-виховного впливу людина може зазнавати також з боку так званих референтних груп - своїх товаришів, однодумців, учас­ників спільної діяльності чи захоплення тощо.

Персоніфікованим суб'єктом виховних впливів звичайно висту­пають окремо взяті індивіди зазначених соціальних груп. Ними мо­жуть бути батьки виховуваного або інші члени його сім'ї, шкільні вчителі та викладачі вищих закладів освіти, священнослужителі, ке­рівники організацій та підприємств або їх підрозділів, пропаган­дисти, тренери тощо. Звичайно саме вказані суб'єкти здійснюють і управління виховними процесами шляхом організації тим чи іншим чином контролю результатів виховання та відповідної корекції зміс­ту або характеру виховного впливу у випадку, коли реальні їх результати істотно відхиляються від бажаних.

Система виховання завжди має чітко визначені цілі, які поляга­ють у передачі новому поколінню надбань соціального й духовного досвіду, підготувати його до ефективного міжособистісного та ділового спілкування у процесі продуктивної праці та інших форм суспільно корисної діяльності. Стосовно ж особистості, мета виховання полягає у тому, щоб сформувати у неї соціально значущі риси. Таке формування здійснюється шляхом спадкового засвоєння особистістю минулого досвіду, подальшого активного та свідомого виконання певних сус­пільних функцій у багатоманітних сферах виробництва, духовної куль­тури спілкування. Якщо виховання ставить за мету формування пози­тивних соціально значущих рис особистості, то воно є гуманістичним і прагне сформувати таку людину, яка була б високорозвиненою у духовно-культурному та фізичному відношеннях [117, с. 481].

Глибинна сутність цього положення стосовно гуманістичного ха­рактеру виховання значною мірою збігається з положенням, висловле­ним свого часу видатним вітчизняним педагогом К. Д. Ушинським про те, що "коли педагогіка хоче виховати людину у всіх відношеннях, то вона повинна, перш за все, пізнати її у всіх відношеннях" [107, с. 23].

Це уявляється тим більш важливим, оскільки особливості нового етапу загальноцивілізаційного розвитку серйозно змінюють спосіб жит­тя і характер людської діяльності. Це вимагає, за словами В. Г. Креме­ня, "переосмислити співвідношення стабільності та мінливості. На від­міну від попередніх епох сьогодні людство постійно перебуває у стані змін. Здатність сприймати зміни і творити їх - найважливіша характеристика способу життя людини у XXI столітті. Ми повинні домог­тися, щоб у суспільстві було саме таке розуміння. Треба готувати людину, спроможну до сприйняття і творення змін, щоб вона відчу­ла зрозуміла, сприйняла і сприяла об'єктивно зумовленим змінам у суспільстві. Ми увійшли в період, коли зміна ідей, зміна технологій, зміна знань відбувається швидше, ніж: зміна поколінь, і тому перед освітою постають нові завдання" [46, с. 14].

Цілком зрозуміло, що ці обставини зумовлюють і необхідність нового підходу до філософського осмислення цілей, змісту і сутності людської діяльності та закономірностей їхньої зміни відповідно до глобальних змін умов життєдіяльності суспільства та його розвитку, відповідно до нових реалій, характеру спілкування і взаємодії людей в організації та здійсненні їх спільної діяльності, в управління нею. Перш за все необхідно враховувати істотне зростання ролі продуктивного і творчого видів діяльності, які й забезпечують суспільний розвиток.

Таким чином, складні, неоднозначні, а то й суперечливі проб­леми взаємовідносин суспільства і особистості, діяльності й управ­ління, розвитку і виховання набувають сьогодні нових аспектів. Вони зумовлені істотними змінами самого суспільства, яке вступає в постіндустріальний етап свого розвитку, а також: змінами цілей і характеру суспільного виробництва та істотним зростанням люд­ського чинника у забезпеченні його бажаної ефективності. Тому уявляється цілком зрозумілим, що ефективне розв'язання цих проб­лем неможливе без глибокого теоретичного аналізу всієї їх сукупності на рівні філософського узагальнення, з використанням сучасної методології системного' підходу.


 







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.236.15.142 (0.012 с.)