ТОП 10:

ЗАГАЛЬНОМЕТОДОЛОГІЧНІ ПРИНЦИПИ УПРАВЛІНСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ



Надзвичайно широкий характер, притаманний предмету методо­логії як більш загальній теорії діяльності з пізнання і перетворення об'єктивної реальності, визначає й широкі можливості її успішного застосування для найрізноманітніших' видів конкретної діяльності. Це повною мірою стосується й забезпечення належної ефективності управ­ління життєдіяльністю суспільства взагалі та його підсистем більш ло­кальним характером, нормальним функціонуванням його різних сфер, які й можуть розглядатися як соціальні системи.

При проектуванні систем соціального управління та при безпосе­редній реалізації управлінської діяльності варто виходити з напрацьо­ваних теорією управління та всебічно перевірених життєвою практи­кою загальметодологічних принципів системності, цілісності, інтегрова­ності, головного елемента, історизму, розвитку, діалектичної супереч­ності та каузальності. Всі ці принципи у своїй єдності та взаємодії утворюють цілісну сукупність, структура якої наведена на рис. 62.

Рис. 62. Система загально методологічних принципів управлінської діяльності

Тому уявляється до­цільним коротко проана­лізувати загальну сутність цих методологічних прин­ципів та особливості їх­нього застосування в теорії соціального управління та практиці управлінської ді­яльності.

Загальметодологічний принцип системності полягає в такому підході до аналізу певного об'єк­та або до практичної ді­яльності, спрямованої на нього, при якому забез­печується можливість їхнього розгляду з позицій загальної мети цього об'єкта з урахуванням усієї сукупності взаємозв'язків та взає­модій між; його окремими елементами та між самим цим об'єктом і зовнішнім середовищем, а також з урахуванням суперечності цілей його функціонування і розвитку.

Стосовно управлінської діяльності принцип системності полягає в послідовному виборі ієрархії, цілей і завдань управління відпо­відною системою на кожний часовий інтервал, у визначенні необ­хідних для досягнення кожної з цих цілей та виконання кожного із завдань належним чином підготовлених виконавців та адекватних управлінських технологій.

При цьому важливо зрозуміти, що не тільки об'єкт соціального управління, а й процес здійснення управлінських функцій висту­пають як складні системи зі своєю логікою і структурою побудови і функціонування.

Тому забезпечення належної ефективності управління вимагає від керівника чіткого бачення місця своєї організації та своєї осо­бистої діяльності в загальній картині соціально-економічного і сус­пільно-політичного життя країни, у розумінні внутрішньої структури діяльності організації, окремих її елементів, а також системних зв'яз­ків між ними та між організацією і зовнішнім відносно неї сере­довищем - політичним, економічним, правовим, соціально-психологічним тощо.

Цей принцип звичайно реалізується шляхом обов'язкового ув'язу­вання тактичних і оперативних завдань зі стратегічними цілями соці­альної системи та обов'язкового підпорядкування цих завдань страте­гічним цілям, шляхом раціонального поєднання загальних інтересів ор­ганізації з індивідуальними інтересами працівників, а також; шляхом обов'язкового урахування складної і суперечливої сукупності зовнішніх і внутрішніх чинників при підготовці, прийнятті та реалізації відпо­відальних управлінських рішень, у прогнозуванні їхніх можливих наслідків технічної, економічної, соціальної, екологічної, психологічної та іншої природи. Важливо також:, щоб за результатами цього прогнозування, особливо у випадку несприятливого їх характеру, могла здійснюватись відповідна корекція управлінських рішень.

Іншими словами, системність як один з методологічних принципів управлінської діяльності реалізується шляхом виявлення і всебічного урахування всієї сукупності цілей керованої соціальної системи, можли­вих шляхів і засобів їх досягнення, наявних ресурсів і перешкод. У ви­падку ж наявності певних складних проблемних ситуацій системність означає необхідність урахування причин, що зумовили цю ситуацію, раціональних засобів ефективного її розв'язання та можливих наслідків, що залежатимуть від вибору конкретного варіанту розв'язання.

Загальнометодологічний принцип цілісності передбачає розгляд об'єкта дослідження з позицій його внутрішньої єдності, певної автоном­ності, незалежності та відносної віддиференційованості від зовнішнього стосовно цього об'єкта середовища. Ці характеристики, цілком природ­но, варто розглядати не в абсолютному, а у відносному розумінні, оскіль­ки завжди будь-який об'єкт функціонує у певній єдності та взаємодії із зовнішнім середовищем, і в процесі функціонування цього об'єкта між ними виникає безліч різноманітних зв'язків.

Стосовно методології управлінської діяльності, принцип цілісності означає, що при всій диференціації та спеціалізації окремих функціо­нальних підрозділів самої організації за видами діяльності, її цілями і змістом, при значній розмаїтості виконуваних ними функцій обов'язків та при можливих змінах умов зовнішнього середовища, організація управління та його практичне здійснення повинні спрямовуватися на забезпечення функціонування соціальної системи як цілісності, як єди­ного організму, відносно автономного і такого, що діє у повній відповід­ності до заданих критеріїв та зі своїми заздалегідь визначеними стра­тегічними цілями.

Загальнометодологічний принцип інтегрованості виступає своє­рідною передумовою реалізації принципу цілісності шляхом узгодження процесів функціонування окремих складових елементів чи підсистем об'єкта, забезпечення належної єдності та координації їх дій та цілеспря­мованої їх орієнтації на досягнення визначених цілей об'єкта.

Відносно ж організації та практичного здійснення управлін­ської діяльності принцип інтегрованості полягає у забезпеченні необ­хідної синхронізації управлінських дій і впливів, своєрідного цільо­вого і функціонального узгодження дій усіх підрозділів і функціо­нальних служб організації та окремих її працівників, у забезпеченні єдності вихідних підходів до забезпечення успіпіного вирішення всієї сукупності різноманітних завдань. Це стосується також контролю, оцінки і належного документального оформлення проміжних та кін­цевих результатів управління.

Принцип інтегрованості має на увазі безумовну орієнтацію управління, незалежно від обраних підходів до управлінської діяль­ності та стилю керівництва, на найбільш прийнятне і ефективне досягнення стратегічних цілей організації як кінцевих результатів її функціонування, на забезпечення їх бажаних якісних і кількісних показників. Самі ж цілі керованої соціальної організації виступають при цьому основним системоутворюючим та структуроутворюючим чинником управління нею.

Загальнометодологічний принцип головного елемента відіграє центральну роль у кібернетиці та в управлінні соціальними системами. Він означає, що для будь-якої складної ситуації в структурі системи завжди існує один конкретний елемент, вплив на який забезпечує най­більш ефективне розв'язання проблем, що склалися. І основним, а часто й найбільш складним завданням управління виступає не тільки і не стільки здійснення необхідного впливу, скільки пошук і виявлення цього головного елемента. Справа часто ускладнюється тим, що в різ­них проблемних ситуаціях головними можуть виявлятися зовсім різні елементи.

Необхідність використання принципу головного елемента в управлінській теорії і практиці уявляється цілком очевидним. Тому кожен професійний керівник повинен бути здатним не тільки безпомилково і швидко відшукати відповідний елемент в будь-якій проблемній ситуації, але й правильно обирати такі методи і засоби впливу на нього, які б призводили до бажаного результату. Вважаємо, що в сучасних умовах головним елементом при управлінні різними соціальними системами все більш відчутно стає людина, її мотиви, інтереси, прагнення, а також; умови і можливості максимально мож­ливої реалізації творчого і особистісного її потенціалу.

Персонал же будь-якої соціальної системи становлять різні люди, особистісні характеристики яких можуть істотно відрізнятися, а інтереси бути суперечливими і навіть протилежними. Щоб обирати найдоцільніший варіант безпомилкового управлінського впливу на конкретного працівника, керівник повинен враховувати його психо­логічний стан та особистісні якості. Тому сьогодні так помітно зрос­тає роль психолого-педагогічної та управлінської підготовки фахівця, насамперед майбутнього керівника-лідера.

Загальнометодологічний принцип історизму полягає в тому, що для забезпечення адекватного пізнання будь-якого об'єкта чи явища його слід розглядати у його філогенезі та онтогенезі, в розвитку, ста­новленні, у взаємозв'язку та взаємозалежності з конкретними історич­ними умовами, які їх визначають. Застосування цього принципу означає необхідність такого підходу до пізнавальної чи перетворю­вальної діяльності, коли відповідний об'єкт чи явище вважаються про­дуктом певного історичного розвитку, коли враховується, як вони ви­никли, як розвивались і яким чином дійшли до теперішнього стану. Тільки за таких умов можливо прогнозувати їх майбутній розвиток при різних варіантах впливу на них, і в залежності від цього планувати та здійснювати найбільш доцільні управлінські впливи.

Застосування ж принципу історизму в методології управлінської діяльності полягає в обов'язковому урахуванні динаміки розвитку організації в цілому, причин і умов виникнення кожної конкретної ситуації чи завдання, а також: особистості кожного працівника. Прикладом вда­лого використання цього принципу відносно персоналу може слугувати практика японських фірм, у яких як система оплати праці та соці­альних пільг, так і практика службового зростання і просування схо­динками кар'єрної піраміди здійснюються у прямій залежності від старшинства і стажу роботи працівників.

Як інший досить показовий приклад, можна назвати необхід­ність урахування при організації управління того, на якій стадії життєвого циклу перебувають підприємство чи фірма та їхній колек­тив. Правильна організація управління в такому разі дозволяє своє­часно і ефективно запобігати виникненню в ній кризового стану або істотно пом'якшити його наслідки, а також: забезпечити можливість подальшого стабільного розвитку.

Загальнометодологічний принцип розвитку полягає в тім, що будь-яка система, крім прагнення зберегти свою цілісність та якісну визначеність, під впливом сукупності внутрішніх та зовнішніх чин­ників поступово зазнає певних змін. При цьому внаслідок поступового накопичення кількісних змін та їхнього діалектичного переходу у якісні, відбувається розвиток системи.

Характерно, що стосовно соціальних систем розвитком прийня­то вважати не будь-які якісні зміни, а тільки ті з них, які під­вищують рівень життєздатності системи, її усталеність тощо. Іншими словами, розвиток визначає соціальний прогрес, коли підвищується якість життя й рівень добробуту широких верств населення, відбу­вається демократизація суспільних відносин.

Загальнометодологічний принцип діалектичної суперечності полягає в тім, що будь-якому об'єкту чи явищу завжди притаманна наявність у нього внутрішньо іманентних йому різних, суперечливих, інколи навіть протилежних властивостей, сторін, тенденцій. Ці про­тилежності, в свою чергу, виступають одним з проявів суперечностей, розв'язання яких зумовлює появу нової якості об'єкта.

Однак при цьому протилежності не зникають зовсім, вони набу­вають нової форми, нової якості, поступово породжуючи нові супе­речності, процес розв'язання яких та якісна зміна об'єкта, по суті, й становить його розвиток. Тому зазначені суперечності об'єктивно ви­ступають в дійсності своєрідним внутрішнім джерелом розвитку і руху цього об'єкта.

Відносно методології і практики управлінської діяльності, викорис­тання принципу діалектичної суперечності виявляється в умінні керів­ника вчасно знаходити і виявляти наявність характерних протилеж­ностей і суперечностей, бачити в них не тільки негативні моменти, а й джерело розвитку. Тому він має прагнути розв'язувати ці суперечливості не шляхом пошуку якихось паліативних рішень, а таким чином, щоб це сприяло загальному поступальному розвитку організації в загальному напрямку можливості успішного досягнення її стратегічних цілей.

Загальнометодологічний принцип каузальності виражає об'єк­тивне існування необхідного генетичного зв'язку між явищами, який но­сить загальний характер і виявляється у вигляді причинно-наслідкових відносин. У найбільш загальному вигляді цей принцип виступає суб'єк­тивним відображенням людиною та суспільною свідомістю об'єктивного прояву загальних закономірностей самоорганізації систем.

Стосовно методології управлінської діяльності принцип каузаль­ності означає, що кожний як позитивний, так і особливо негативний результат, кожне виважене рішення і кожна невдача керівника, і взагалі кожне явище, мають свою першопричину. Тому для успішного подо­лання складних проблемних ситуацій керівникові необхідно зосередити свою увагу, сили та енергію, свій фізичний та інтелектуальний потенціал не на пошуку та покаранні винних у виникненні подібних ситуацій (найчастіше ними виявляються не справжні винуватці, а так звані "стрілочники"), а на аналізі ситуації, пошуку та усуненні дійсних причин, які призвели до появи цієї ситуації.

Покарання ж дійсно винних у її появі повинно мати своєю основ­ною метою формування у відповідних працівників системного мис­лення, при якому вони, виконуючи ту чи іншу роботу, зобов'язані вра­ховувати всі обставини, що супроводжують її виконання, і, прогно­зуючи можливі прямі та побічні результати розвитку подій, здійсню­вати необхідні заходи з метою запобігання чи повного виключення небезпечних або навіть просто небажаних наслідків своїх дій і рішень.







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.235.239.156 (0.007 с.)