Світогляд і філософське осмислення дійсності

Кардинальні зміни світу і способу життя, ускладнення характеру суспільних процесів, з якими щодня спіткається сучасна людина, не мають аналогів у попередній історії і не можуть бути до кінця збаг­нутими на підґрунті традиційних світоглядних позицій. Це заважає пошуку раціональних шляхів подолання складних проблем. Ситуація у суспільних науках сьогодні певною мірою нагадує широко відому кризу фізики, яку жваво обговорювали природознавці та філософи на початку XX століття. Однак масштаби і характер цієї кризи незрів­нянно складніші. Вона охопила не одну якусь конкретну галузь знань чи людської діяльності, а всю систему суспільної свідомості, вклю­чаючи філософію, науку, культуру, мистецтво, політику, релігію, мо­ральну парадигму і систему цінностей. Характерна для всієї світової спільноти, в Україні ця ситуація істотно ускладнюється ще й карди­нальною зміною суспільно-політичних і соціально-економічних засад життєдіяльності суспільства, політичною нестабільністю, зміною ідео­логії, а відтак і ідеалів, цілей та інтересів особистості.

Нові реалії спонукають людину по-новому подивитися на своє місце і призначення в світі, на цілі й характер своїх взаємовідносин з іншими людьми, на ставлення до суспільства та управління ним. Важливість цих проблем, необхідність усвідомлення їх сутності та шляхів розв'язання неможливо переоцінити. Від способу їх розв'я­зання, від характеру відповідей на складні запитання істотно зале­жить визначення людиною цілей свого особистісного розвитку і роз­витку суспільства, вибір сфери своєї професійної діяльності та шляхів духовного і культурного самовдосконалення.

Невипадково, що на відміну від минулого століття, яке назива­ли століттям атомної енергії, космосу, і комп'ютерів, авторитетні мислителі вважають XXI століття століттям психології та біотехнологій. Цей парадигмальний перехід від пріоритету техніки і виробництва до пріоритету людини вимагає нових принципів і технологій соціального управління, посилює необхідність філософського осмислення сутності суспільних процесів і формування нових світоглядних позицій, які б давали надійні орієнтири для збереження самобутності і всебічного роз­витку людської особистості, забезпечення високої духовності і багатства її внутрішнього світу, її загальної та професійної культури. Сьогодні світоглядна культура потрібна кожній людині, насамперед молоді, якій доведеться жити й працювати в умовах постіндустріального суспільства. Особливо це стосується студентства, майбутньої професійної та управ­лінської еліти нашого народу.

Такий підхід тим паче необхідний, бо загальний стан в країні з вихованням молоді є незадовільним, оскільки з рішучою відмовою від попередньої ідеологічної парадигми були втрачені орієнтири виховання, а нова цілісна система виховання так і не була створена. Виховну роботу істотно погіршує проникнення і активне поширення безвідповідальними ЗМІ культу насильства і вседозволеності, які принесли далеко не кращі зразки західної культури. На жаль, це здійснюється при відсутності будь-якої протидії з боку системи освіти і державного управління.

Дуже своєчасними уявляються слова І. Ф. Надольного, В. П. Андрущенка і І. В. Бойченка, що "внутрішня потреба в духовній самостійності, незалежності, критична спрямованість мислення і продуктивність у засвоєнні знань і культурних надбань - це ті якості, які конче потрібні, і яких так бракує нашому суспільству" [117, с. 4]. Формування духовної самостійності і критичності мислення молоді вимагає наявності чітких світоглядних позицій. Під світоглядом розуміють упорядковану систему принципів, поглядів і переконань та інтуїтивних уявлень, почуттів і теоретичних знань людини про себе і зовнішній світ, своє місце й ставлення до нього, до інших людей та до суспільства в цілому.

Системне поняття світогляду містить дві так звані "субстратні" підсистеми, якими виступають відповідно світ і людина, та чотири підсистеми, які визначають відносини між ними: 1) генетична під­система, що розкриває природну і соціальну обумовленість індивіда і людства у цілому; 2) гносеологічна, теоретико-пізнавальна система; 3) аксіологічна (ціннісно-орієнтаційна) підсистема; 4) духовно-прак­тична підсистема (загальні принципи пізнання, норми моралі тощо)" [45, с. 222]. Розглянуту структуру поняття світогляду наочно можна навести за допомогою рис. 1.

Світоглядні позиції людини виникають, формуються і розвива­ються в процесі освіти і набуття соціального досвіду. Однак системної завершеності знанням і досвіду надає тільки серйозне знайомство з філософією, яка виступає теоретичною основою світогляду, оскільки во­на сама і виникла, і поступово формувалась, і розвивається як своєрідна відповідь на світоглядні питання, що виникають у людини. За словами А. Г. Спіркіна, "будь-яка філософія виконує світоглядну функцію, однак не всякий світогляд є філософським. Філософія - теоретичне ядро світогляду".

Рис. 1. Структура поняття світогляду

Принципово, що "знання далеко не вичерпують сві­тогляду. Щоб знан­ня набуло світогляд­ного смислу, воно повинно бути освіт­лене променями на­шої оцінки, нашого до нього ставлення". Стосовно ж критері­їв такої оцінки, він зазначає, що "ми все оцінюємо з точки зо­ру інтересів певної соціальної групи, сус­пільства, а також особистої. Нам нічо­го не байдуже, тим більш те, що стосується вищих життєвих цінностей. Ось чому світогляд споконвіку являє собою поле гострої боротьби різних соціальних сил, суспільних класів і навіть окремих особистостей". Констатація такого становища дозволяє йому дійти висновку, що "це означає, що до структури світогляду входять не тільки знання, а й їхня оцінка, іншими словами, йому притаманна не тільки інформаційна, але й аксіологічна (ціннісна) насиченість" [98, с. 25].

З урахуванням наведеної структури світогляду вважається, що він є системою принципів і знань, ідеалів і цінностей, надій і вірувань, поглядів на сенс і мету життя, які визначають діяльність індивіда або соціального суб'єкта й органічно входять до його вчин­ків і норм мислення. Таке визначення дозволяє зробити висновок, що світогляд -це, по-перше, форма суспільної самосвідомості лю­дини; по-друге - спосіб практично-духовного освоєння світу; по­трете, поклавши в основу виокремлення рівнів світогляду характер віддзеркалення дійсності у свідомості людини, можна виділити "по­бутовий" і "теоретичний" світогляди.

Аксіологічна, ціннісна оцінка дійсності набуває особливого зна­чення у випадку філософського осмислення суспільних явищ, які являють собою результат складної і не завжди усвідомленої взаємодії величезної кількості різноманітних мотивів, прагнень та інтересів як окремих індивідуумів, так і різних соціальних і бізнесових груп. Ці інтереси і прагнення у переважній більшості випадків дуже важко узгодити внаслідок значних відмінностей, а то й прямої протилеж­ності. Одним з основних механізмів узгодження, напрацьованим за тисячолітню історію людства, і стало соціальне управління. Оскільки ж суб'єктом управління завжди виступає людина, яка не може не належати до однієї з конкретних суспільних груп, то цілком природно, що у своїх управлінських діях і рішеннях вона завжди керується насамперед інтересами саме цієї групи. Так реальним проявом "узгодження" виявляється підкорення інтересів всіх інших соціаль­них груп інтересам тієї, яка посідає домінуюче положення або пред­ставникові якої належать відповідні владні повноваження.

Будь-яке теоретичне осмислення дійсності, в тому числі й філо­софське, формується у людини, яка має для цього певні можливості, в тому числі (і в першу чергу) належну освіту та вільний час. Інакше кажучи, тій людині, яка після тривалої важкої праці отримує їжу, що ледь підтримує її життєві сили, не до філософії. То ж і пам'ятки філософської думки, що надходять до нас з глибини давніх віків, також належать якщо не прямим представникам правлячих кіл, то принаймні їхнім прихильникам. Таким чином, світоглядні оцінки со­ціального управління, особливо віддалених за часом епох, майже завжди не можуть вважатись цілком об'єктивними. Вони являють собою відображення соціального стану носіїв відповідної філософії та відповідного світогляду.

Тільки після досягнення певного рівня розвитку засобів вироб­ництва, який гарантує надання мінімальних життєвих благ майже кожному члену суспільства, з'являються реальні можливості для певного філософського осмислення дійсності й представниками ін­ших соціальних груп. Саме тоді роздуми найбільш свідомих пред­ставників правлячих кіл прагнуть переглянути існуючий стан речей, виходячи не з вузькогрупових інтересів, а з позицій загальнолюд­ських цінностей та інтересів. Але для цього ще слід усвідомити, що такі цінності та інтереси взагалі існують, і що вони дійсно можуть вважатися загальнолюдськими.

В такі періоди підвищеного розвитку самосвідомості, харак­терного для особистостей і провідних соціальних груп, філософські узагальнення дійсності, в тому числі й суспільних відносин, виявля­ються опосередкованими через мораль, ідеологію, релігію, мистецт­во. Прикладом може бути й прагнення глибокого філософського осмислення складних явищ сучасної для них соціальної дійсності в художніх творах Г. Сковороди, Т. Шевченка, Л. Українки, І. Франка та інших вітчизняних митців. Подібні ж приклади можна навести з історії культури майже кожного народу.

Розглянувши сутність світогляду і особливості філософського осмислення дійсності, суспільної практики і управління в системі життєдіяльності і розвитку суспільства, доцільно звернутись до за­гальної структури системи філософських знань. Без цього неможливо з'ясувати сутність феномену управління і його роль у забезпеченні життєдіяльності й розвитку соціуму, зрозуміти закономірності та історичну обумовленість логіки розвитку та відповідної зміни форм, методів і технологій управління розвитком.

Цей аналіз не є набором розрізнених фактів, поглядів і концепцій. Його мета - показати одну з найістотніших філософських проблем сучасності, до кінця ще й не збагнуту не тільки людством у цілому, а й більшістю представників філософської думки. Йдеться про те, що при­мітивно цілісне сприйняття світу і себе в ньому, характерне для наших далеких предків, поступово втрачалось з розвитком знань і диферен­ціацією наук. Світ дедалі більше сприймався людьми як мозаїчна картина, втрачав у їх свідомості уявлення про свою цілісність. Усвідом­лення зовнішнього світу ставало більш локальним і у просторовому вимірі обмежувалось найближчим довкіллям, знайомим і зрозумілим завдяки життєдіяльності у ньому та взаємодії з ним. Все, що лежало за його межами, уявлялося чужим, незрозумілим і навіть ворожим. Від­повідне ставлення до нього полягало у прагненні "вкрасти" та у відсут­ності турботи про його збереження, а тим більше про відтворення. Світ немов би "розпадався" на окремі частини вказаної мозаїчної картини, кожна з яких при цьому набувала у людській свідомості рис своєї цілісності, закінченості та певної відокремленості.

Людина з її духовним життям і складними психічними утворен­нями - невід'ємний елемент цілісної природи. Суспільство як форма існування людини також не є чимось унікальним в природі. Тією чи іншою мірою різні форми суспільного існування (від того, що ми їх назвемо зграйним, принципово нічого не зміниться) притаманні й іншим видам живих істот. Зокрема, надзвичайно високого рівня розвитку, навіть з досить широкою функціональною диференціацією своїх ролей і обов'язків, наслідком чого стала й певна фізіологічна диференціація окремих груп особнів, набули широко відомі біоло­гічні спільноти бджіл або мурашок.

Однак тільки людина у процесі еволюції почала не просто пристосовувати спосіб життя до природи, як це роблять всі інші жи­ві істоти, а дедалі більш масштабно перетворювала природу, присто­совуючи її до своїх потреб. Можливості, що відкривались при цьому, стимулювали появу нових потреб, що зумовлювало ще більше втру­чання у природні системи. Відсутність же відчуття її цілісності, сприйняття тільки зовнішнього середовища, уява про природу як про безмежну нескінченність і невичерпність її ресурсів формували антропоцентричний егоїзм як світоглядну позицію та як прак­тичну спрямованість людської діяльності.

Сьогодні подолання такого обмеженого світоглядного підходу має бути основою нової філософії, нового світогляду, які б виступили з кри­тичним аналізом і поєднали кращі досягнення усього багатства попе­редньої філософської думки з позицій визнання невід'ємної цілісності природи, включаючи людину з продуктами її матеріальної й духовної діяльності. Тільки успішне розв'язання цього вкрай відповідального завдання і здатне ефективно використати потужні синергетичні зв'яз­ки і забезпечити бажану гармонізацію відносин людини і суспільства з природою на засадах не їхнього протиставлення, а органічної єдності.

У практичному плані це має стати одним з першочергових зав­дань соціального управління, зокрема, у сфері виробництва, освіти, науки і культури та у цілеспрямованій реалізації красним керівником своїх педагогічних функцій, які виступають невід'ємним елементом управлінської діяльності. Однак для успішної їх реалізації керівник повинен мати чіткі світоглядні позиції і бути надійно озброєним знан­ням методологічних основ управлінської діяльності і принципів філосо­фії управління.