Світогляд: сутність та структура.

Світогляд: сутність та структура.

Світогляд являє собою найбільш загальну систему уявлень людини про світ і своє місце у ньому; це спосіб духовно-практичного відношення людини до світу, система знань, уявлень, оцінок, норм, принципів, настанов, що визначають бачення і розуміння людиною світу і самовизначення в ньому. Світогляд носить об'єктивний характер, тобтокожналюдинакрімсвогобажання і воліволодієсвітоглядом, в силу того, щоголовнимоб'єктомсвітоглядулюдини є її власнежиття.На відміну від індивідуальної або групової самосвідомості, які легко піддаються впливам з боку життєвих ситуацій, світогляд являє собою досить стійке утворення. Отож, світогляд являє собою суспільну форму самосвідомості людини.

Структура світогляду:

- Компонентна – це різніпритаманні для людини форми осягнення світу, це 1) норми (елементарна форма вимоги, і цінності), 2) цінності – довготривала і продуктивна мета яка є бажанням і необхідним для людини (істина, краса, любов), 3) оцінка – виявлення значимості світу (добро і зло, прекрасне і потворне), 4) знання – сукупність інформації про властивості, ознаки предметів, процесів і явищ, 5) переконання – це погляди які є складовою внутрішнього світу, направляють діяльність людини.

- Рівнева – це щабелі узагальнення світоглядного досвіду. Включає в себе: 1) світовідчуття – ставлення до світу; 2) світосприйняття – світ дається як організований і впорядкований, формується образ світу; 3) світорозуміння –Це теоретична форма осягнення дійсності.

- Функціональна: 1) ідеал – образ бажаного; 2) віра- певні положення які не потребують доведення; 3) надія – це міра в здійсненість якої людина повірила; 4) любов.

Типи світогляду та їх взаємозвязок.

Існують такі типи світогляду: наївно-реалістичний,міфологічний, релігійний,практичний та філософський.Вони дістали таку назву тому, що виникали в історичній послідовності один за одним, хоча в сучасному світі всі вони співіснують і взаємодіють між собою.

Наївно-реалістичний тип світогляду являє собою примітивізм та констатацію без пояснень.

Міфологія - це масовий світогляд первісно-родового й ранньокласового суспільства. Оскільки цей тип світогляду зростає на грунті недостатньо розвинених форм виробництва й відповідно слабко розвинених соціальних зв'язків, то в ньому передусім домінувало глибинне відчуття цілісності світу, необхідної пов'язаності всього з усім. В міфологічному світогляді панує стихія ототожнення й уподібнення. Міфологічний світогляд був за способом свого здійснення фантастичним, але не в розумінні нереальності та неймовірності його змісту, а навпаки, як безумовне визнання реальності будь-чого.

Релігійний світогляд не приходить на зміну міфологічному світогляду раптово. В межах самої міфології відбувається поступове переоформлення світоглядного змісту.Як відтворення дедалі ширшого поділу праці й розкладу родової общини дедалі більше посилюються відмінності між світами - видимим та невидимим.Релігія виникає в такому суспільстві, де зовнішній контроль (звичаї, табу) виявляється недостатнім, тому для зміни чи посилення його виникає внутрішній контроль - мораль.Принципова відмінність релігії від міфології полягає в тому, що носієм міфологічного світогляду є рід чи інша тотальна спільнота, а релігія спрямована на особу.

Філософський світогляд. Філософія виникла водночас із релігією. Носієм філософського світогляду також є особа. Принципова відмінність філософського світогляду від попередніх типів полягає в тому, що він заснований на розумі, тоді як релігія - на вірі, міфологія - на страхові. По-друге, релігія та міфологія оперують чуттєвими обаразами, філософія - абстрактними поняттями. І нарешті, філософія цілком позбавлена функції та засобів соціального контролю.

Розкрийте суть компонентної структури світогляду.

Компонентна структура – це різніпритаманні для людини форми осягнення світу, це 1) норми (елементарна форма вимоги, і цінності), 2) цінності – довготривала і продуктивна мета яка є бажанням і необхідним для людини (істина, краса, любов), 3) оцінка – виявлення значимості світу (добро і зло, прекрасне і потворне), 4) знання – сукупність інформації про властивості, ознаки предметів, процесів і явищ, 5) переконання – це погляди які є складовою внутрішнього світу, направляють діяльність людини.Складовими світогляду їх робить саме те, що вони всі разом, у своєму поєднанні здійснюють акт самоусвідомлення залученості людини до сві­ту. Тому в межах світогляду вони можутьнабуватидеяких рис, яких не мають поза ними.

Саме в межах світогляду й відкриваєтьсянедостатністьзнання у процесі духовного відтворення цілісностісвіту. Це форма духовного засвоєння результатів сприйняття процесу відображення дійсності, що характеризуються усвідомленням їх цінності.

Цінності є дужеважливоюскладовоюсвітогляду. Цінностіпевним чином поділяють світ, даютьйомусмисловий лад і тим самим полег­шуютьорієнтаціюлюдини у світі. Та головне те, щоцінностіроблять можливим сам вибір як достотнийспосібзалученостілюдини до світу.

Переконання це найістотніший компонент світогляду, який найбільшою мірою характеризує його саме як форму самосвідомості.. Якщознання є переважноописовим, то переконаннямаєімператив­ний характер: вонозадаєнапрямок і характер дії. Іншими словами, воно є концентрованимвиразом духовно-практичноїсутностісвітогляду та йогоадресованості до конкретноїлюдини. Порівняно з іншими компонентами світоглядупереко­наннявідзначаєтьсяякоюсьостаточність.

Розкрийте рівневу структуру світогляду.

Рівнева – це щабелі узагальнення світоглядного досвіду. Включає в себе:

1) світовідчуття – ставлення до світу;

2) світосприйняття – світ дається як організований і впорядкований, формується образ світу;

3) світорозуміння – ставиться питання чому цей світ такий? Що лежить в його основі?

Світовідчуття - ценайбезпосередніший за змістомспосібствердженнясвітогляду. Цезагальнийдуховний стан людини, якийвизначаєприйняттячинеприйняття нею світу, їїактив­ністьчипасивність, довіручинедовіру у ставленні до людей, до життя, до минулого й майбутньоготощо. Світпредставлений у ньомулише в своїхнайзагальнішихознаках.

Світосприйняття – це коли світ розглядається як впорядкований і організований, формуються просторово-часові уявлення, людина на цьому рівні отримує образ світу.

Подальшої своєї конкретизації світосприйняття дістає на більш високому рівні організації світоглядного змісту, на рівні світорозуміння. Тут образ світу набуває рис картини світу. Світорозуміння є тісним поєднанням світопояснення й світотлумачення. Це два йогоневід'ємні боки, яківзаємнопередбачають і підтримують один одного.
Світорозумінняможе бути буденно-масовим і теоретичним. Перше виступає в трьохголовнихсвоїх формах: міфоло­гічнесвіторозуміння, релігійнесвіторозуміння, філософ­ськесвіторозуміння. Друге ж має два головнихсвоїхвияви: теологічнесвіторозуміння і філософське віторозуміння.

Виникнення філософії.

Істрико-філософськими та історико – культурними дослідженнями встановлено, що філософія виникає в один ітой самий час -6ст. до н.е. – в трьох культурних центрах: Середземномор’я, Китай, Індія. Чим же зумовлений закономірний характер виникнення філософії? Однією з спроб розв’язати це питання є ідея “стрижневої доби “Ясперса. “Стрижневою добою “ він називає період з 8 по 2 ст., коли відбувається духовні процеси в яких розви-ваються такі людські якості як розум та особистість. Відбувається руйнування міфологічного способу світобачення й світорозуміння. Виникнення ф-ї на думку Ясперса, є головною подією стрижневої доби. Саме філософія відіграє вирішальну роль у подоланні міфологічного світогляду, в культивуванні вільного й самочинного людського мислення. В сучасній історико-філософській науці ще не досягнуто згоди щодо причин виникнення філософії. Серед існуючих точок зору виділяють:

-міфогенна концепція роглядає виникнення ф-і з міфології шляхом її іманентного розвитку, шляхом зміни образної форми на безособово понятійно.

-гносеологічна концепція розглядає виникнення філософії як результат процесу простого узагальнення знань.

-деякі філософи вважають ще однією передумовою виникнення філософії поділ суспільства на класи.

Місце філософії в культурі.

Дуже своєрідним є співвідношення філософії і культури.

Латинське слово culturaозначає поліпшення, освіта, удосконаленнячого-небудь. Культура - це все те, що створено людиною, щопідноситьїї над природою. У зв'язку з цимзнаменитий Цицерон вважав, що культура не вичерпуєтьсяфілософією. Справедливим є те,що філософія є найважливішаскладовалюдськоїкультури. Саме в філософії культура дана в її максимальнійповноті і граничноможливомуосмисленні. Найбільшнагальніпроблемилюдстваотримують у філософіїзавершальнуінтерпретацію. Актуальна філософія - цепіковідосягненнякультури, яка за своїмиінтерпретаційнимиможливостями перевершувала б філософію. Зрозуміло, досягненняфілософії не маютьсенсу поза її звязком з різноманітними науками, мистецтвами, практичнимидіямилюдей. Філософія володіє не тількиспецифікою, але і самостійністю. Цеозначає,щоіншіфахівці не можутьвиконати роботу філософа, кожензаймаєтьсясвоєю справою, але стосуєтьсявоновсіх.
Сучасні процеси світової культури поставили людство перед проблемами, які можна розв’язати лише за допомогою філософії, яка навчає самостійному мисленню і робить навчання філософії виснажливою духовною роботою.

Креативна активність людини забезпечується і станом філософської думки, і її роллю в сучасній культурі, яку людство самоусвідомило як єдину світову культуру. Цілісність цієї культури забезпечує філософія, передусім опрацьовуючи її на рівні загальнолюдських архетипів (К.-Г. Юнг), на мовному рівні, сучасна лінгвістика

Розвиток філософії як науки у XX ст. тісно пов'язаний з такими течіями, як аналітична філософія і неопозитивізм (логічний позитивізм). Головним предметом їх дослідження стає мова — наукова і побутова.

Обидві течії тісно взаємопов'язані, їх споріднює предмет дослідження — мова і прагнення вилучити метафізику з наукового знання. У процесі розвитку вони впливали одна на одну. В радянській філософській літературі обох відносили до неопозитивізму. Однак мають рацію дослідники, які розмежовують і дещо по-іншому співвідносять їх. Аналітична філософія досліджує побутову мову, визнає осмисленість філософських тверджень. Виходячи з цього, аналітики розглядають усю філософську проблематику — гносеологічну, аксіологічну, праксеологічну. Неопозитивісти досліджують лише мову науки. Вони за традицією зводять філософію до методології науки. За проблематикою неопозитивізм вужчий від аналітичної філософії.

Неопозитивізм. До цієї течії традиційно відносять представників М.Шліка Р.Карнапа Ф.Франка та інших, які поєднували аналіз мови науки з основними настановами позитивізму. Неопозитивізм— один із основних напрямів філософії XX ст., який зводить філософію до аналізу мови науки і намагається вилучити з науки поняття («метафізичні залишки»), які, на його думку, не грунтуються на фактах.

Неопозитивізм, або, як його ще називають, логічний позитивізм, виник у 20-х роках XX ст. під впливом ідей математиків і логіків Г. Фреге і Б. Рассела. На відміну від махізму, що розглядав наукове мислення як біологічний і психологічний процес, неопозитивісти підходять до наукової теорії як до логічної та мовної конструкції. В цьому виявляється вплив конвенціоналізму. Безперечною заслугою неопозитивістів перед наукою є порушення проблеми чіткості й недвозначності мови науки, вилучення з неї позбавлених сенсу висловів. Виходячи з того, що найчіткішою є формалізована мова (на зразок мови математики), вони намагались максимально формалізувати мову науки, перетворити на універсальну мову науки математичну логіку, яку активно розвивали у своїх працях

Центральною для неопозитивізму є проблема значення наукових висловів. Шлік навіть стверджував, що предметом філософії є не пошук істини, а «дослідження значень». Значення висловам задається, на його думку, способом його перевірки, тобто верифікацією. Формалізована знакова система набуває певного значення, що фіксують безпосередній досвід («протокольні твердження»). На думку неопозитивістів, наукові твердження є осмисленими лише тоді, коли їх можна звести до інших осмислених висловів, або тоді, коли їх можна безпосередньо верифікувати.

Сукупність усіх протокольних тверджень є, на їх думку, емпіричним базисом науки, який вони розглядали як остаточний, незалежний від теорії, фундамент для всієї будови науки. Верифікація розглядається як демаркаційна лінія, що відмежовує наукове знання від усякого іншого (релігійного, містичного, етичного). Але основний пафос неопозитивістів полягає у відмежуванні наукового знання від метафізики. Метафізичні твердження, на їх думку, не верифікуються. Судження «душа безсмертна», «Бог існує», «матерія є першоосновою сущого» не можна звести до «протокольних тверджень», що фіксують чуттєві дані. Філософські твердження, вважають неопозитивісти, не істинні й не хибні, вони просто позбавлені значення (сенсу). «Більшість тверджень і питань, що трактуються як філософські, не хибні, а позбавлені смислу», — стверджував Вітгенштейн.

Принцип верифікації різко розмежовує наукове і філософське знання. Як свідчать пізніші дослідження, межа між ними не така чітка, як вважали прихильники неопозитивізму. Слабкість їх позиції полягає в тому, що вони звели значення твердження до процедури його верифікації. Метою філософії неопозитивісти вважали «логічне прояснення думок», для чого застосовували процедури ототожнення висловів та їх верифікацію. Вони намагались побудувати ідеальну модель знання за взірцем наукового знання. Однак, як з'ясувалось пізніше, концепція «значення», що ґрунтувалася на верифікації, не витримала логічної критики. Така доля спіткала і редукцію всякого знання до наукового. Стало очевидним, що не існує єдиної універсальної моделі знання

Самосвідомість

Вищим рівнем свідомості є самосвідомість. Самосвідомість — це здатність людини робити об'єктом розгляду свою власну свідомість, усвідомлення суб’єктом самого себе своїх інтересів і перспектив. На рівні самосвідомості людина (на основі ідеальних еталонів) здійснює самооцінку та самоконтроль, проводить аналіз своїх знань, думок, ідеалів, мотивів, вчинків та ін.. Самосвідомості, як частині цілого (свідомості) є характерними ознаки всього цілого, іншими словами, вона умовно пронизує по вертикалі як компонентну, функціональну, рівневу структуру свідомості, так і структуру за типом суб’єкта, виконуючи переважно більшу частину функцій свідомості, виходячи зі своєї специфіки. Першою із форм самосвідомості виступає самопочуття, тобто елементарне усвідомлення свого тіла і його «вписаності» у навколишній світ людей, предметів і речей. Наступна, вища форма самосвідомості пов’язана з усвідомленістю себе як такого, що належить до певного людського співтовариства, тієї чи іншої культури й соціальної групи. Найвищим рівнем самосвідомості є усвідомлення свого «Я» як цілком особливого утворення, схожого на «Я» інших людей й водночас чимось унікального і неповторимого, що може робити вільні вчинки й нести за них відповідальність. Самосвідомість передбачає співставлення себе з певним ідеалом свого «Я», винесення собі певної самооцінки, й у зв’язку з цим – задоволення чи незадоволення собою.

Самосвідомість має такі функції: самоконтроль, самооцінка, само відображення. Вона виступає частиною свідомості.

Самосвідомість зароджується не в результаті внутрішніх потреб ізольованої свідомості, а в процесі практичної діяльності й міжлюдських взаємовідносин, потому вона включає в себе самовизначення, саморегулювання, самоконтроль, які необхідні як в предметній діяльності, так і в спілкуванні з іншими людьми, самооцінку, зокрема моральну, яка проявляється в суто людському феномені совісті. Важливо також пам’ятати, що самосвідомість не лише виникає в процесі спільної діяльності й спілкування, а й перевіряється, коригується, виправляється й розвивається в ході включення людини в систему міжлюдських відносин.

Світогляд: сутність та структура.

Світогляд являє собою найбільш загальну систему уявлень людини про світ і своє місце у ньому; це спосіб духовно-практичного відношення людини до світу, система знань, уявлень, оцінок, норм, принципів, настанов, що визначають бачення і розуміння людиною світу і самовизначення в ньому. Світогляд носить об'єктивний характер, тобтокожналюдинакрімсвогобажання і воліволодієсвітоглядом, в силу того, щоголовнимоб'єктомсвітоглядулюдини є її власнежиття.На відміну від індивідуальної або групової самосвідомості, які легко піддаються впливам з боку життєвих ситуацій, світогляд являє собою досить стійке утворення. Отож, світогляд являє собою суспільну форму самосвідомості людини.

Структура світогляду:

- Компонентна – це різніпритаманні для людини форми осягнення світу, це 1) норми (елементарна форма вимоги, і цінності), 2) цінності – довготривала і продуктивна мета яка є бажанням і необхідним для людини (істина, краса, любов), 3) оцінка – виявлення значимості світу (добро і зло, прекрасне і потворне), 4) знання – сукупність інформації про властивості, ознаки предметів, процесів і явищ, 5) переконання – це погляди які є складовою внутрішнього світу, направляють діяльність людини.

- Рівнева – це щабелі узагальнення світоглядного досвіду. Включає в себе: 1) світовідчуття – ставлення до світу; 2) світосприйняття – світ дається як організований і впорядкований, формується образ світу; 3) світорозуміння –Це теоретична форма осягнення дійсності.

- Функціональна: 1) ідеал – образ бажаного; 2) віра- певні положення які не потребують доведення; 3) надія – це міра в здійсненість якої людина повірила; 4) любов.