Проаналізуйте світоглядні засади сучасної екологічної ситуації.

Багатоманітність ракурсів і підходів осмислення сучасної екологічної ситуації, які виходять за межі власне науки, потреба узгодити метанаукові, етичні і світоглядні аспекти екологічної проблематики обумовлюють потребу створення загальної філософії екології.

Слово екологія походить від грецьких „oikos”—оселя і “logos”—вчення. Впровадження у виробництво найновіших досягнень науки і техніки, поява нових технологій, енергоджерел і матеріалів призвели до революційних змін у житті суспільства. Людство вступило в епоху науково технічної революції, що посилило антропогенний вплив на природу

Сучасна екологічна ситуація склалась стихійно в ході діяльності людей, спрямованої на задоволення їхніх потреб. Людина досягла висот сучасної цивілізації завдяки тому, що постійно змінювала природу у відповідності зі своїми цілями. Люди досягали цілей, на які розраховували, але одержували наслідки, яких не чекали.

Науково-технічна революція змінює стосунки людини з природою, створює нові умови її існування, помітно впливає на спосіб її життя і праці. Екологічне прогнозування стало необхідною умовою оптимізації процесу взаємодії суспільства і природи.

Соціально-екологічні проблеми - це проблеми, пов'язані з порушенням унаслідок людської діяльності рівноваги в геологічних, біохімічних процесах Землі та біосфери загалом.

До комплексу екологічних проблем входять:

-забруднення довкілля; воно настільки інтенсивне, що на Землі сьогодні майже немає екологічно чистих рік; до того ж забруднені не лише ґрунти, водоймища, атмосфера, а й космічний простір навколо планети;

-знищення лісів, зеленого шару Землі, через що відбулися зміни у водообмінних процесах планети, у температурному режимі на її поверхні; сучасна наука занепокоєна появою "парникового ефекту" в земній атмосфері, коли внаслідок виробничої діяльності

відбувається підвищення загальної температури: це загрожує таненням полярних льодів і відчутним підвищенням рівня води у Світовому океані;

-зменшення площі ґрунтів, придатних для рільництва внаслідок будівництва міст, шляхів, підприємств, ерозії ґрунтів та ін.

-Проблема зміни клімату і ресурсів

-Збіднення тваринного і рослинного світу планети.

Шляхи розв'язання проблеми

+Ефективне природоохоронне законодавство зі стимулами і відповідальністю

+Перехід до нової екологічної природо-охоронної технологічної культури,

+Інформування людей про стан оточуючого середовища і формування екологічної свідомості у людей.

Необхідність практичної орієнтованості філософії екології підкреслюється в сучасних дослідженнях. Шляхами виходу з екологічної кризи вважаються цілеспрямовані зміни соціоекономічних і політичних вимірів людського буття, суттєві зміни людського буття в природі, а саме – гармонізація взаємовідносин суспільства з природою на підставі влючення всіх продуктів промислової діяльності людини в природний колообіг речовин. П.Водоп`янов і В.Крисаченко шляхом подолання екологічної кризи вважають методологію співвіднесення завдань НТП з закономірностями біосфери. Створення практично орієнтованої філософії екологічної кризи не є “останнім завданням” філософії по відношенню до екології, взагалі до сучасної науки в ракурсі глобальної екологічної кризи. Відповідно до ситуації, виникає потреба поставити питання більш широким чином – про створення нової філософії науки, що здійснює синтез, як сучасних розділів природознавства і гуманітарних наук, так і соціоекономічних наук, етики і філософії. Значущість створення філософії сучасної екології виявляється не лише в теоретико-філософському, а й практико-соціальному смислі. Людина втратить своє пануюче положення. Вона не є “вінцем творіння”, а залежала і буде залежати від природи. Можливо, ще не пізно звільнитися від залишку ілюзій і утопічних надій, що “якось все обійдеться. Філософія екології залишається “відкритою системою”, елементи якої потребують означення і осмислення.

58.Способи обґрунтування і передачі цінностей
Поняття “цінність” дуже близьке за змістом до таких понять як потреба, інтерес, благо, корисність, але не зводиться до них. Цінність передбачає наявність певного суб’єкта. Цінність характеризує певні об’єктивні явища чиїх властивості, ознаки значущі для людей. Цінністю може бути і технічний винахід в тому випадку, коли він покращує, а не губить життя людей. Цінністю є людина для іншої людини, сімя, нація. Об’єктивно найвищою цінністю є людське життя. Ціннісні відносини формуються і передаються в процесі людської діяльності. Яка носить суспільний характер. Її знання об’єктивуються, опредмечуються, набувають здатність стати надбанням не лише своїх творців, але й інших людей, можуть включитися в культуру всього суспільства. Не лише речі, але й ідеї, способи діяльності виступають цінностями. Ми цінуємо і матеріальні блага і добробут людських вчинків і справедливість державних законів, й красу світу. Отже – цінність - це об’єктивна значущість багатоманітних компонентів дійсності, зміст яких визначається потребами і інтересами суспільних суб’єктів.
Які існують способи обґрунтування і передачі цінності. Поняття “цінність” дуже близьке за змістом до таких понять як потреба, інтерес, благо, корисність, але не зводиться до них. Цінність передбачає наявність певного суб’єкта. Цінність характеризує певні об’єктивні явища чиїх властивості, ознаки значущі для людей. Цінністю може бути і технічний винахід в тому випадку, коли він покращує, а не губить життя людей. Цінністю є людина для іншої людини, сімя, нація. Об’єктивно найвищою цінністю є людське життя. Ціннісні відносини формуються і передаються в процесі людської діяльності. Яка носить суспільний характер.Її знання об’єкти-вуються, опредмечуються, набувають здатність стати надбанням не лише своїх творців, але й інших людей, можуть включитися в культуру всього суспільства. Не лише речі, але й ідеї, способи діяльності висту-пають цінностями. Ми ціну-ємо і матеріальні блага і до-бробут людських вчинків і справедливість державних за-конів, й красу світу. Отже – цінність - це об’єктивна значущість багатоманітних компонентів дійсності, зміст яких визначається потребами і інтересами суспільних суб’є-ктів.
59. Базові життєві цінності.
Формування ціннісних орієнтації, поза всяким сумнівом, є прерогативою цілеспрямованого формування особи, з т.ч. її навчання й виховання. Але при цьому треба пам'ятати, що для формування ціннісних орієнтацій не досить одержати лише одні знання: суб'єкт повинен усвідомити їх людську значущість.
Те, що цінності оновлюються за своїм змістом і навіть змінюють одна одну, вказує на їхню "нерівноцінність", Справді, в одних ситуаціях пріоритетною цінністю виступав сила, в інших - закон, ще в інших - добро, істина або справедливість. Але всі цінності як істотні надбання людського досвіду повинні бути присутніми у свідомості якщо й не кожної окремої людини, то принаймні кожної людської спільноти. Базові життєві цінності благо, життя, користь, краса, правда, правда, істина, святість, добро, співпрпичепність, свобода, творчість, здоров’я, мудрість, традиція.
У давньогрецькій філософії поняття "благо" витлумачу­валося як межа людських спрямувань, водночас їхня причина й мета. Й справді, для орієнтації серед різноманітних ціннос­тей потрібна певна точка відліку, деяка "цінність цінностей". Життя, визнаване за цінність, являє собою ствердження блага в його безпосередності. Життя - це безумовна ствердність буття. Здоров'я - це життя в його вільному здійсненні, вільне від істотних перешкод і негативних можливостей. Це життя, сполучене із свободою.
Красу можна схарак-теризувати як естетичне благо. Користь - це благо, як воно стверджується у царині практичних інтересів і практичних дій.
Істина є узагальненням і каноном смислотворення скрізь, де здійснюються людиною пізнавальні зусилля. Це правильний образ пізнаваного, а разом і правильна позиція щодо пізнання конкретного об'єкта та життєвої ситуації загалом.
Правда являє собою істину в її соціально-історичному бутті. Це істина у поєднанні із справедливістю.
Добро - це моральне благо. Це граничний вияв усіх моральних цінностей — честі, гідності, обов'язку тощо.
Святість являє собою форму ствердження блага, яка викликає безумовну пошану й довіру. Це безпосереднє самозасвідчення блага Свобода як цінність витлумачується найперше як благо, здійснюване через безпосередню самореалізацію людини. Співпричетність - це прилученість людини до якогось цілого, визнавана за благо. З першого погляду, співпричетність суперечить свободі, бо вимагає відмови від певних прав на індивідуальну самореалізацію. Творчість стверджує цінність нового. Це визнавана за благо зверненість буття в майбутнє.
Традиція, навпаки, стверджує цінність усталеного. Це визнаване за благо минуле, засвідчене в своїй достатності колективним досвідом людей.
Незважаючи на те, що всі перелічені цінності укорінені в людському досвіді, вони все ж вимагають від людей певних зусиль для їх підтримання й поширення.Іншими словами, вони потребують свого постійного обгрун-тування.Головні способи обг-рунтування цінностей такі: 1) міфологічний; 2) релігійно-містичний (одкровення); 3) раціонально-логічний (пояснення й доведення); 4) емоційно-образний; 5) життєво-практичний Найзагальнішим способом практичного втілення цінностей у людському бутті є обернення їх на норми.

60.Філософський зміст проблеми культури.
Термін «культура» (від латів. cultura – обробіток, виховання, розвиток, шанування) спочатку означав цілеспрямовану дію на природу: обробіток (культивування) грунту, а так само виховання людини. Філософи XVI-XVIII ст. (Френсис Бекон, Томас Гоббс, Жан Жак Руссо, Вольтер і ін.) розглядали культуру як якусь специфічну, автономну і самоценную сферу людської діяльності. Найважливіший аспект культури в їх розумінні – прагнення спорудити будівлю Розуму. Іммануїл Кант, німецький філософ XVIII ст., розрізняв культуру уміння і культуру дисципліни. І. Кант обмежував поняття культури межами науки і мистецтва. Зігмунд Фрейд, західний філософ ХХ ст., поклав початок тому напряму в культурології, який пов'язаний з вивченням взаємин особи і культури, в концепціях фрейдизму і неофрейдизма, культура розглядається як продукт сублімації, тобто одухотворення, а в психоаналізі Фрейда – перетворення в духовну діяльність несвідомих психічних процесів, закріплених в знаковій формі. Сучасне ж розуміння культури вбирає в себе систему матеріальних і духовних цінностей, способів їх створення, формування людини, здатної освоювати досвід попередніх поколінь і сучасників і використовувати його для створення нових цінностей. Культура цілісна; вона має складну будову, елементи якої виділяються по різних підставах. Як суспільне явище культура виконує численні функції. Вона включає пізнавальну діяльність людини, виконує інформативну функцію, будучи засобом передачі соціального досвіду і освоєння культури інших народів. Розвиток культури з необхідністю обумовлений її комунікацією з іншими культурами. Культура виконує також нормативну функцію: вона реалізує норми, що визначають що існує або повинно існувати у всіх без виключення випадках (в протилежність закону, який говорить лише про той, що існує і відбувається, і правилу, яке може бути виконане, а може бути, і не виконано), сформувалися в конкретній цивілізації, а також створює власні норми і цінності, поширюючи їх вплив на всі сфери життя і діяльності людини. Найважливіша функція культури – людинотворча: індивід ставати особою в процесі оволодіння культурою.
61.Охарактеризуйте особливість співвідношення філософії і науки?
Успадкувавши від міфології і релігії їх світоглядний характер, світоглядні схеми, а також весь обсяг позитивного знання, філософія разом із тим вирішує свої проблеми під іншим кутом зору, а саме з позицій раціональної оцінки (з позицій розуму). Як теоретично сформований світогляд система загальних поглядів на світ у цілому, що передбачає існування різноманітних форм самовизначення людини, філософія є формою знання і має впорядкований характер. Цей момент суттєво зближує філософію і науку. Філософія як знання загального близька з такою формою суп.свідомості як наука (відображають світ у загальних поняттях).Зближує н.і ф.і те,що ф.,як і наука,прагне логічно обґрунтувати свої положення, довести їх,виразити їх у теоретичній формі. Спільним є і те, що і у ф. і у н. є певна послідовність, раціональний спосіб пояснення питань,проблем.Така близькість ф.і н.є об’єктивним грунтом їх тісної взаємодії. Проте,не зважаючи на сказане, вони є різними(хай близькими й тісно взаємодіючими) формами суп.свідомості. Відмінність: Знання,які дає наука є об’єктивними(доведені), наука прагне довести свої дані експериментально, н. прагне до ущільнення знань,коли попередні дані можуть бути відкинуті, на відміну від ф., наука носить поступальний характер (від попереднього знання до наст.,і т.д.), а ф-ія –колоподібний хар-ер. Початкова філософія і була наукою, а потім вона відгалузилась від науки. Адже на перших етапах свого існування ф. являла собою «сукупне знання» про світ,яке містило в собі елементи фіз.,хім.,біол.та ін.знань,котрі згодом «відпочковувались» (в міру свого кількісного зростання і відповідної систематизації) від філ. «загалу»,перетв.на самостійні галузі наукового знання. Розділяючи «мудрість» (ф) і «знання» (н.),античні мислителі вказували на їх якісну несумісність. Філософія ж вбачає своє завдання в синтезі людських знань, у формуванні єдиної картини світу. Вона має справу з фундаментальними характеристиками людського буття. Філософія – це наука про загальне. Останнє може бути пізнаним на шляху використання широких абстракцій, найбільш загальних понять, теоретичного мислення – на рівні застосування діалектики, її основоположних принципів: єдності світу, зв’язку, відображення, практики суперечності, історизму і т.д., на рівні діалектичного методу.
62. Філософія і світогляд?
Будь-яка філософська система є світоглядним знанням, але не кожний світогляд є філософією. Поняття «світогляд» ширше, за поняття «філософія». Світогляд – це своєрідна інтегративна цілісність знання і цінностей, розуму і почуття, інтелекту і дії, критичного сумніву і свідомої недосконалості. Тоді, коли відображення відбувається через поняття, формується світогляд, здатний розкрити закономірності та сутність явищ і процесів. Світогляд на цьому рівні пов»язується з абстрактним мисленням, теоретичним пізнанням, і його можна назвати світорозумінням. Саме його і демонструє філософія. Світогляд – це систематизований комплекс уявлень, оцінок, установок, що забезпечують цілісне бачення та усвідомлення світу і місця в ньому людини. Тим самим світогляд інтегрує пізнавальну і спонукально-діяльну настанову людської життєдіяльності. Філософія є найвищим рівнем і видом світогляду, його теоретичним оформленням. Головні принцими відношення до світу: любов, справедливість, доброзичливість, впевненість у своїх пізнавальних можливостях, сенс життя. Філософія – квінтесенція світогляду, концентрат найважливіших методів і принципів світо відношення. Передумовою філософського світогляду є міфологія і релігія.
Філософія як світогляд є системою найбільш загальних поглядів на світ, природу, суспільство, людину, пізнання. Філософія як світогляд теоретично обґрунтовує свої положення і висновки, основні принципи соціально-політичної, наукової, моральної, естетичної діяльності людини, тобто освоює світ як духовно (теоретично), так і практично.
Філософія і світогляд, безумовно, мають спільність.
Спільність філософії і світогляду полягає в тому, що вони: 1) є своєрідними формами суспільної свідомості, способами духовно-практичного освоєння світу; 2) мають однаковий предмет осмислення – відношення “людина – світ”; 3) дають цілісне уявлення про світ, людину, її походження і т.п.; 4) мають спільність за деякими своїми функціями (наприклад, виховною).
63.Який зміст ми вкладаємо в поняття „віра“, „знання“, „ мудрість“?
Віра — у широкому сенсі це або визнання істинності чогось на підставі свідчення іншого, або мислення чогось як можливо істинного. У вужчому сенсі, однак, віра — це сильна інтелектуальна згода, позбавленастраху помилки, із чимось на підставі свідчення іншої особи, чий авторитет людина визнає, оскільки вона бачить, що ця особа варта довіри. Оскільки така згода інтелекту позбавлена підґрунтя власних доказів істинності, тому вимагається втручання волі, щоб присилувати розум до згоди. Таке втручання волі не є, однак, довільним, але опирається на знання про компетентність свідка чи того, що свідок є вартим довіри.
Знання́ — форма існування і систематизації результатів пізнавальної діяльності людини. Виділяють різні види знання: наукове, повсякденне (здоровий глузд), інтуїтивне, релігійне та інші. Повсякденне знання служить основою орієнтації людини в навколишньому світі, основою її повсякденної поведінки і передбачення, але звичайно містить помилки і протиріччя.Науковому знанню властиві логічна обгрунтованість, доведеність, відтворення результатів,прагнення до усунення помилок і подолання суперечок.
Знання́ — суб'єктивний образ, об'єктивна реальність, тобто адекватне віддзеркалення зовнішнього і внутрішнього світу в свідомості людини у формі уявлень, понять, думок, теорій.
Знання́ у широкому сенсі - сукупність понять, теоретичних побудов і уявлень.
Знання́ у вузькому сенсі — дані, інформація.
Знання́ (предмету) — упевнене розуміння предмету, уміння самостійно поводитися з ним, розбиратися в ньому, а також використовувати для досягнення поставленої мети.
Знання́ в теорії штучного інтелекту — сукупність даних (у індивідума, суспільства або у системи штучного інтелекту) про світ, що включають інформацію про властивості об'єктів, закономірності процесів і явищ, а також правила використання цієї інформації для ухвалення рішень. Правила використання включають систему причинно-наслідкових зв'язків. Головна відмінність знань від даних полягає в їх активності, тобто поява в базі нових фактів або встановлення нових зв'язків може стати джерелом змін в ухваленні рішень.
Мудрість (грец. Σοφία) — володіння знанням, розумінням, досвідом, обачністю та інтуїтивним розумінням включно зі здатністю також вживати ці якості. Це — розсудливе та грамотне застосування знання. Великий, глибокий розум, що опирається на життєвий досвід. Здатність знаходити рішення різних проблем, в тому числі життєвих, опираючись на свій і чужий досвід, уникаючи часом безпосередніх логічних операцій і розуміння онтології того що відбувається.
Статус мудрості чи розсудливості як чесноти визнається в культурних, філософських та релігійних джерелах. В таких жанрах усної і літературної творчості як Афоризм, Приказка, Приповість, Притча знайшла своє відображення квінтесенція народної мудрості.
Поняття «розум» не є синонімом поняття мудрість. Розумна людина не є обов'язково мудрою, але мудрий вже підрозумовує під собою розумний.
Термін «Філософія» перекладається з давньонегрецької як любов до мудрості.
64.Розкрийте сутність поняття „космоцентризм“, „теоцентризм“, „антропоцентризм“. Дайте порівняльну характеристику.

Космоцентризм - філософський світогляд, в основі котрого лежить пояснення навколишнього світу, явищ природи через могутність, всесильність, нескінченність зовнішніх сил - Космосу і відповідно до якого все суще залежить від Космосу і космічних циклів (дана філософія була властива Стародавньої Індії,Стародавньому Китаю,іншим країнам Сходу, а також Давньої Греції). Теоцентризм - тип філософського світогляду, в основі якого лежить пояснення всього сущого через панування не зрозумілої, надприродної сили - Бога (був поширений в середньовічній Європі). Антропоцентризм - тип філософського світогляду, в центрі якого стоїть проблема людини (Європа епохи Відродження, нового і новітнього часу, сучасні філософські школи). Якщо для космоцентризму людина є части ною Всесвіту, мікрокосмом, в якому відображається макрокосм, то християн ство, зокрема геоцентризм відводить людині центральну роль у божественному плані творіння. Людина є центром і володарем природного світу, метою творіння. На відміну від всього створеного, людина - богоподібна істота, свідченням чого є наяв ність у ній розуму і волі., що є частково характерним і для антропоцентризму.

65. Розкрийте сутність понять „теїзм”, „деїзм” та „пантеїзм”?
Теїзм (грец. Tbeos - Бог) – релігійний світогляд, в основі якого лежить розуміння Бога як особи, що створила світ і втручається в його події.
Деїзм (лат. Deus - Бог) – принцип філософських вчень, які, визнаючи Бога першопричиною світу, заперечували його втручання в явища природи та в хід подій. Деїзм виник у ХУІІ ст. в Англії.
Пантеїзм (грец. Усе і Бог) – філософсько-релігійне вчення, за яким Бог є безособовим началом, розлитим по всій природі, тотожним з нею або з її субстанцією.
Теїзм визначає існування Бога як надприродної істоти, що володіє розумом, волею і таємничим чином впливає на всі матеріальні і духовні процеси. Бог має домінуюче значення над природою. У співзвучності з гуманізмом, природа оголошується не просто творінням Бога, а й місцем перебування Бога, злитість його з природою.
Пантеїзм є спробою обожнення Бога і природи, спроба поєднання філософського ідеалізму та матеріалізму. М. Кузанський розробляв вчення про тотожність абсолютного максимуму та абсолютного мінімуму. Цей абсолютний максимум – Бог. Бог як абсолютне буття, як абсолютний максимум є всім і включає в себе все інше. Тому з ним співпадає абсолютний мінімум, єдине. М. Копернік створив геліоцентричну систему світу. Дж. Бруно сформував концепцію „натуралістичного” пантеїзму. Згідно з нею, матеріальне буття сприймалося як самодостатнє. Матерія проголошується як „начало”, що все породжує із свого ложа. Пантеїзм тут уже не символ божественного буття, а розлитий у реальності Бог.
66. Дайте порівняльну характеристику понять містичний пантеїзм, натуралістичний пантеїзм

Пантеїзм (англ. pantheism, грецьке: παν — усе і θεός — Бог) — філософська доктрина, яка стверджує, що всесвіт є ідентичним з Богом; редукція Бога до всесвіту або всесвіту до Бога. Іншими словами, пантеїзм це — вірування чи вчення, яке представляєприродний світ, включаючи людину, частиною божества.

Термін «пантеїст» запровадив англійський філософ Джон Толанд (1705), а термін «пантеїзм» — його противник, нідерландський теолог І. Фай (1709).

Пантеїзм ніколи не був однорідним. Як правило, виокремлюють дві основні його форми: натуралістичну і релігійну, що час від часу зазнавали значних видозмін або чудернацьких переплетінь.

Натуралістична тенденція пантеїзму, що з особливою силою почала виявлятися в епоху Відродження, «розчиняє» Бога в природі. Всесвіті. Для неї Бог е «нескінченний максимум» (М. Кузанський), він існує лише «в речах» (Дж. Бруно, Дж. Кардано, Т. Кампанелла); Бог і природа — єдина субстанція (Б. Спіноза, Й.-Г. Гердер);

Бог — безособова й умоглядна «форма», яка облаштовує «матерію» (Г. Сковорода).

Прибічники релігійного пантеїзму значною мірою спиралися на неоплатонівське вчення про еманацію, розвивали концепції вічного позачасового породження природи безособовим Богом. Вони «розчиняли» природу в Богові, вважаючи його безособовим світовим духом, що схований у самій природі. Звідси й твердження про наявність Бога в усіх процесах і явищах. Бога як їх надприродне начало (І. Еріугена, І. Екхарт, М. Мальбранш та ін.).

67. Як співвідносяться між собою поняття раціоналізм та ірраціоналізм?
Раціоналізм — філософський напрям, який визнає центральну роль в аналізі розуму; мислення.

Раціоналізм був новим типом філософії. На противагу схоластиці він намагався обґрунтувати нову науку. Декарт, як і Бекон, різко критикували схоластику. На передній план він висунув проблему методу наукового пізнання. Раціоналісти Декарт, Лейбніц були видатними вченими в галузі математики і фізики, що позначилося на їх системах. Вони вдавалися до переоцінки ролі розуму, загальних ідей, принципів, на основі яких вибудовується система знання, і недооцінки ролі чуттєвих фактів; абсолютизували математику і математичне природознавство, недооцінювали дослідні науки.

Дещо спрощено філософську систему раціоналістів можна звести до такої схеми: світ побудовано, на раціональних, логічних засадах: Бог творив його за принципами математики та логіки. Ці засади збігаються принципами побудови людського розуму. Іншими словами, раціоналізм в тій чи іншій інтерпретації приймає за аксіому тотожність форм буття і форм мислення.

Засновником раціоналістичної течії, як і європейської філософії Нового часу загалом, є французький мислитель Декарт. Саме він заклав засади раціоналізму не просто як гносеологічної течії, де раціоналізм протилежний емпіризму, а раціоналізму як універсального світогляду протилежного ірраціоналізму.

Нова (або як її прийнято називати класична) європейська філософія ґрунтується на вірі в розум. Розум є вищою здатністю людини, вищою цінністю та ідеалом. Навіть скептики, стверджуючи про обмежені можливості розуму, не протиставляли йому чогось більш поціновуваного.

Ірраціоналізм — вчення, згідно з яким основою світу є щось нерозумне

(воля, інстинкт), а джерелом пізнання інтуїція, почуття.

Ірраціоналізм проголошує основою світу і людини (отже, основою світогляду) волю, інстинкти, життєві поривання, протиставляючи їх розумові, вважаючи їх такими, що вислизають з раціоналістичної схеми, непідвладні розумному пізнанню та регулюванню. Ірраціоналізм не є породженням новітньої філософії. Різною мірою сліди його помітні в патристиці (Тертуліан, Августин), поглядах Паскаля, романтиків, пізнього

Шеллінга. Однак тільки наприкінці XIX ст. він виходить на передній план філософської думки. Поширення і вплив ірраціоналізму зумовлені насамперед розчаруванням інтелектуалів в ідеї царства розуму на землі, яку в ХVIIIст. Проголосили ідеологи молодої буржуазії. Соціальні катаклізми (війни, революції) засвідчили, що людство далеке від омріяних ідеалів земного раю.

Утвердженню ідей ірраціоналізму сприяло й поширення зневір'я в гуманістичні засади науково-технічного прогресу. Розвиток науки і техніки — найважливіших дітищ розуму поряд з демократією — приніс людству як вражаючі досягнення, так і невідомі раніше біди (Хіросіма, Чорнобиль, екологічна катастрофа).

Одним з найвідоміших критиків раціоналізму і засновником ірраціоналізму Нового часу був датський теолог і філософ С. Керкегор. Керкегор зміщує центр філософської проблематики з гносеології до етики. На його думку, передусім необхідно з'ясувати сенс життя для себе. Попередня філософія (насамперед, гегелівська, яка для нього є символом раціоналістичної традиції) не дала відповіді на це питання. Раціоналістичну філософію, яка має справу зі всезагальним, мало турбує окрема людина з її

переживаннями і муками.
Іррац.філософія була одним з основних джерел” філософії життя”,за якою всі людські біди з космосу. Причини розвитку іррац.: незадоволення існуючими порядками;хаотичний процес життя в умовах кризи цивілізації.

68. Розкрийте сутність понять емпіризм і раціоналізм?
Раціоналізм – філософ напрям, що протиставляє містиці,теології ірраціоналізмові переконання у здатності люд розуму пізнавати закони розвитку природи і сус- ва. Напрям у теорії пізнання, який вважає єдиним джерелом пізнання розуму. Емпіризм і раціоналізм є основними протилежними тенденціями у філософії XVII ст. Історично склалось так, що емпіризм розвивався переважно в Англії. Засновником емпіричної традиції у філософії Нового часу є Ф. Бекон, який усвідомив важливість наукового знання для влади людини над природою.
Емпіризм – напрям у теорії пізнання, який на противагу раціоналізмові вважає єдиним джерелом і критерієм чуттєвий досвід. Першою та історично найбільш розповсюдженою формою емпіризму став сенсуалізм (від лат. «sensus» — «чуття», «відчуття») — філософська настанова, згідно з якою єдиним джерелом та основою знань виступає чуттєвий досвід. Центральною проблемою сенсуалізму є проблема встановлення онтологічного статусу даних чуттєвого досвіду. Бекон називав чотири «привиди», які затьмарюють розум:
— «привиди роду» — схильність розуму сцрощувати явища природи, обирати легший шлях при їх поясненні, підлаштовувати явища під сконструйовані власні схеми;
— «привиди печери» — відхилення індивідуального розуму (інтереси, схильності), які закривають шлях до істини;
— «привиди площі або ринку» — підлеглість розуму загальноприйнятим поглядам, забобонам, які часто пов'я зані із вживанням слів на означення неіснуючих речей (доля, вічний двигун та ін.);
— «привиди театру» — викривляюча дія хибних вчень і філософських теорій. Поєднання ідей емпіризму і раціоналізму — віри в розум і вимоги опори на чуттєві факти — просвітники здійснювали декларативно, поверхово. Вони не обґрунтували його теоретично. Цей аспект, а також популяри-заторство просвітників дали підставу Гегелю звинуватити Просвітництво у відсутності глибини та оригінальності. Для Просвітництва характерне скептичне, а часто й зневажливе ставлення до релігії, яке у деяких його представників переростає в атеїзм.
69.Особливість співвідношення понять сієнтизм та антисцієнтизм?
Сцієнтизм: особлива довіра до розуму і здатності науки вирішити всі набуті питання, ідеал науки, зведення її до культурного еталону, техніцизм - абсолютизація, ролі техніки. Напрями по філософії: позитивізм-напрям у філософії, який базується на позитивному, факт.і стійкому знанні, він з’явл. тоді, коли знання в галузі природ.наук вв. достовірним, оскільки грунт. на точних і надійних методах мат. міркування і підтяв.на досвіді; прагматизм-в основі цієї філ-ії лежить діяльність, дія, практика людини, для прагм не має об’єктивної істини і загальнообув.моральних норм, адже моральним є все те,що вигідно,корисливо і,що приносить успіх діючому суб’єкту;структуралізм-напрям виникає в гуман.науках,виражає тяжіння яких до системно-структурної методології. Антисцієнизм - критика науки, неспроможність вирішення соц.проблем, проблема людини(філ.антропологія,екзистенціан.,психоаналіз,філ.життя), проблема людини і Бога (персоналізм, неотомізм). З точки зору сцієнтистів, проникнення науки в життя робить його організованим, керованим, раціональним, доцільним. Саме ці якості розглядаються як основне надбання "сцієнтизації" суспільства. Науково-технічний прогрес не лише звільняє людину від природної залежності, але й створює передумови для її "інтелектуального звільнення" (Ж. Фураст'є). Світоглядно-методологічною засадою сцієнтизму є впевненість, що лише за допомогою науки можна досягти раціоналізації життя. Звідси — абсолютизація ролі науки в усіх сферах людської діяльності; розгляд наукового знання (яке зводиться до "точного" знання, що його отримують за допомогою кількісних методів) як єдино необхідної й достатньої засади світогляду; елімінація із філософії — світоглядних, а з науки — філософських, "метафізичних" проблем.
На противагу цьому, антисцієнтисти переконані, що вторгнення науки у життя згубно впливає на традиційні цінності та ідеали, культивує бездуховність, міщанство, конформізм. На їхню думку, наука поступово відвойовує чимдалі значнішу частину "життєвого світу", тим самим позбавляючи його "автентичності", причетності до насущних світоглядних проблем людського буття. Статус автентичності мають лише емоційно забарвлені процеси. Так само, як сцієнтисти шукають "чисті" форми свідомості, антисцієнтисти прагнуть віднайти "чисті" форми переживання. Саме останні можуть врятувати людину від надмірної сцієнтизації, раціоналізації суспільства, від втрати людиною своєї особистості. Нівелювання людської особи, на думку автора концепції "одномірної людини" Г. Маркузе, — це прямий трагічний наслідок раціоналізації життя, що запроваджує наука. Антисцієнтисти не просто відкидають науку, а твердять про необхідність створення нової науки.
70.Розкрийте сутність понять „індукція“ та „дедукція“. Дайте їм порівняльну характеристику.
Індукція (лат. наведення) – форма умовиводу, де на підставі знання про окреме робиться висновок про загальне; спосіб мислення, за допомогою якого встановлюється обгрунтованість висунутого припущеня, чи гіпотези. Розрізняють повну і неповну індукцію. При повній індукції з того, що кожний елемент якогось класу має певні властивості, роблять висновок, що всі елементи даного класу мають ці властивості. При неповній індукції з того, що деякі елементи (дуже великого чи безкінечного) класу мають певні властивості, роблять висновок, що всі елементи цього класу мають ті самі властивості.
Дедукція (лат. виведення) – перехід від загального до окремого; одна з форм умовиводу, при якій на основі загальних правила логічним шляхом з одних положень як істинних з необхідністю виводиться нове істинне положення. Також це метод, який полягає в одержанні часткових висновків на основі знання якихось загальних положень. Інакше кажучи, це є рух нашого мислення від загального до часткового, окремого. Логічною підставою дедуктивного висновку є аксіома: «все,що стверджується або заперечується відносно всього класу, те стверджується або заперечується відносно окремих предметів цього класу». Дедуктивні умовиводи бувають категоричними, умовними і розділювальними. Дедукція має також значення методу дослідження. Дедукція - основний засіб доказу, протилежно індукції. Теорію дедукції вперше створив Арістотель.
71. «Буття», «небуття», «суще»: сутність та характер взаємодії?
1.Буття- загальний процес існування. Буття-це щось первинне,визначальне.В широ-кому діапазоні-від сутностей, які сприймаються органами чуття, до абстрактних сутно-стей, які організовують видиме буття світу. Буття роз-глядає:видовий світ; предметний світ явищний світ;процесуальний світ;дійовий світ;становий світ. Серед основних форм буття розрізняються: 1) буття речей (тіл), процесів, які в свою чергу поділяються на буття природи як цілого і буття речей і процесів, вироблених людиною; 2) ідеальне (духовне) буття;
3) буття людини, котре поєднує в собі індивідуальне буття і буття суспільства (місце людини в системі суспільних відносин).
Антитезою буття є небуття –“ніщо”. Небутт я- поняття, яке не вистумає як альтернатива, як протилежність буття,це продовження буття, але у видозмінених формах, в рамках іншого змісту.
Ніщо є поняттям відносним, бо в абсолютному розумінні небуття не існує. Усі конкретні прояви буття виникають з небуття і стають наявним, актуальним буттям. Буття сутнього приходить до кінця і повертається в небуття, втрачаючи дану форму буття.

Сущим називається, з одного боку, те, що існує як набуте, з іншого – те, що існує саме по собі… Таким чином, те, чому приписується буття у сенсі набутого, називається так або тому, що дві властивості належать одному сущому, або тому, що те, чому належить властивість, є суще, або тому, що є те, чому належить властивість, про яке вона сама називається (виявляється, позначається).

Буття ж саме по собі приписується усьому тому, що позначається через форми категоріального висловлювання, бо скількома способами робляться ці висловлювання, у стількох же смислах (сенсах) позначається буття. Далі, „буття” і „є” означають, що дещо істинне, „небуття” – означає, що воно не істинне, а хибне, однакове при ствердженні і запереченні… Крім того, буття та суще означають, що одне існує у можливості, інше – у дійсності… І так само ми приписуємо знання і тому, що в змозі користуватися знанням, і тому, що насправді користується ним. І перебуваючим у спокої ми називаємо й те, що вже знаходит