Платон, Арістотель, Епікур, їх філософські ідеї.

МЕТОДИЧНI РЕКОМЕНДАЦІЇ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ ПОЗААУДИТОРНОЇ РОБОТИ СТУДЕНТIВ З КУРСУ «ОСНОВИ ФІЛОСОФСЬКИХ ЗНАНЬ»

Тема 2. Філософія і медицина Стародавнього світу

I. Актуальність теми:

ХХ століття особливо гостро поставило питання про буттєві засоби людини, що спричинило підвищення інтересу до різних форм людського самовиявлення та самоусвідомлення. Деякі особливості східного філософствування (домінування цілого над частковим, афористичність думки та інш.) змушують звертатися до нього в пошуку відповідей на наболілі проблеми сьогодення. Адже східна філософська думка перебуває ближче до вихідних джерел філософії, до безпосереднього зображення місця людини у світі, ніж західна. Особливо цінними в цьому аспекті постають оригінальні набутки філософської думки Стародавньої Індії та Стародавнього Китаю.

II. Навчальна мета самостійної роботи

Студенти повинні знати:

· Стародавньоіндійську філософію. Школи індійської філософії.

· Даосизм і конфуціанство.

· Філософію античного світу.

· Етичні принципи Сократа.

· Філософські ідеї Платона, Арістотеля, Епікура, Гіппократа.

Студент повинен розуміти:

· особливості східного та західного філософствування і їх певну взаємодоповнюваність;

· багатовимірність як людського світосприйняття, так і теоретичного осмислення світу.

Студент повинен вміти:

· порівнювати між собою провідні ідеї філософських шкіл Стародавнього Сходу та античності;

III. Матеріали самостійної роботи

III. 1 Базові знання, необхідні для вивчення теми

Дисципліни	Знати
Культурологія Всесвітня історія	Найдавніші земні цивілізації і їх вплив на виникнення філософського знання. VII-VI століття до н.е. – на зміну міфологічним епохам приходять і утворюються системи світових релігій: в Індії – буддизм; в Китаї – філософські школи: у Греції – це час Гомера, філософів Парменіда, Геракліта, Платона.

III. 2 КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЇ

ПЛАН

1.Періодизація історії філософії.

2.Філософія Стародавньої Індії.

Медицина Стародавньої Індії.

3.Філософія Стародавнього Китаю.

Медицина Стародавнього Китаю.

4.Етапи розвитку та загальні особливості античної філософії.

5.Натурфілософські школи античної філософії.

6.Філософські ідеї представників високої класики.

7.Загальні риси пізньої античної філософії.

8.Становлення класичної античної медицини.

 

1.Перші паростки філософських знань з’явилися за кілька тисячоліть до н.е. в Єгипті, Вавилоні, Індії, Китаї. В Індії найдавнішим пам’ятником культури є збірники текстів під назвою Веди. Їх вважають канонічним духовним джерелом Стародавньої Індії. Найбільш філософський зміст мав збірник «Упанішади. В цьому документі, якому близько 3,5 тис. років, йшлося про виникнення світу, трактувалися першооснови буття, викладалася концепція безмежного кола перевтілень душі та ін. Принципи, закладені у Ведах, стали основою таких світоглядних систем, як брахманізм, буддизм, джайнізм.

 

В основних творах Стародавньої Індії мова йде про осмислення долі, становище людини, про пошук шляхів звільнення людини від блукань душі і досягнення стану повного блаженства – “мокші”.

· В індійській філософії існувало два типи філософських шкіл: класична, ортодоксальна (астіка) і неортодоксальна, некласична (настіка). Авторитет Вед визнавали ортодоксальні школи. До ортодоксальних шкіл належали йога, санкх’я, міманса, веданта, вайшешика.

· Усі школи проголошують основою світу Брахмана, Бога, духовну субстанцію.

· Неортодоксальні, некласичні філософські школи – бхаватизм, аджівіка, буддизм, джайнізм і локаята (чарвака) – не визнавали святості Вед, хоча деякі ідеї використовували у своїх вченнях.

Буддизм — це водночас і релігійне і філософське вчення. Воно виникло у VI—V ст. до н. е. і в ході історичного розвитку стало однією з найпопулярніших релігій разом з християнством та ісламом. Згідно з легендою, засновником буддизму був принц Сіддхартха із роду Гаутами. Шляхом внутрішнього споглядання він прозрів і пізнав вічні істини:

1. Життя — це страждання(народження, хвороба, старість).

2. Страждання має свою причину.

3. Корінь страждання — жадоба до життя.

4. Шлях виходу із страждання має 8 ступенів самовдосконалення(правильне судження, правильне рішення, правильна мова, правильне устремління, правильне життя, правильна увага, правильне зосередження), кінцевою метою якого є стан вічного блаженства — «нірвана».

Наслідування вчення Будди передбачає виконання п’яти заповідей:

· не завдавати шкоди живим істотам;

· не брати чужого;

· уникати заборонених статевих контактів;

· не вести порожніх та брехливих розмов;

· не вживати алкоголю.

Буддистам, як і стародавнім грекам, властиве стихійно-діалектичне мислення.

Джайнізм (від слова «джіна» - переможець) закликав людину підпорядковувати своє життя аскетичним регламентаціям. Якщо людина здатна це витримати, та ще й не заподіяти шкоди жодній живій істоті, вона ставала переможцем карми (визначеності людського життя, долі).

Йога теж ставила перед людиною подібну мету, але шляхом її досягнення вважала впорядкування, гармонізацію фізичного, психічного та духовного станів людини.

Поряд з ідеалістичним напрямом розвитку філософії в Індії розвивалось і стихійно-матеріалістичне вчення — чарвака, однією з форм цього вчення є локаята, яку іноді ототожнюють з чарвакою. Вчення чарвака - локаята не визнає авторитету Вед, не вірить у життя після смерті, заперечує існування Бога, закликає до повнокровного щасливого життя на Землі, отримання насолоди через діяльність. Чарваки («чар» - чотири, «вак» - слово) вважали, що все у світі складається з чотирьох елементів – вогню, повітря, води і землі; існує лише те, що можна сприйняти чуттям.

ОСНОВНІ ОСОБЛИВОСТІ ДАВНЬОІНДІЙСЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ:

· своєрідне ставлення до Вед;

· споглядальний характер;

· виникнення логіки;

· соціальна філософія будується на принципах етики, страждань і щастя.

 

 

МЕДИЦИНА СТАРОДАВНЬОЇ ІНДІЇ

Уже до початку нашої ери, було складено Аюрведу - Мистецтво лікування, учення про довге здорове життя. Як зазначають дослідники,«індійська система медичних знань деякими сторонами подібна до системи Гіппократа й Галена, а в деяких питаннях пішла далеко вперед». У Рігведі також знаходимо тексти про обряди лікування. У ведичний період історії Індії лікування й медичні уявлення тісно перепліталися з релігійними обрядами і уявленнями

У класичному періоді в Індії набули значного розвитку знання у багатьох галузях: у математиці (зокрема, створення десяткової системи числення, прийнятої нині в усьому світі); в астрономії; у філософії - тут особливе місце посіла система йога, що поєднувала фізичні вправи (хатха-йога) з етикою і відповідним способом життя (раджа-йога). На цьому вдячному грунті багатостороннього культурного розвитку закономірними були і значні успіхи в галузі медицини. Передусім вони знайшли свій вияв у працях Чараки й Сушрути.

Уже за стародавніх часів індійські лікарі перші почали розглядати знання анатомії як обов'язковий ступінь для кожного, хто присвятив себе медичній справі. Можливо, що стародавні індійські вчені, які добре знали акушерство, найбільше вивчали анатомію людського плода і тому вважали, що центром життя є пупок, з якого починаються всі судини й нерви. Безсмертна душа, яка перебуває в ньому, за їхніми уявленнями, надає тілу життя.

Основними речовинами в тілі людини стародавні індійські вчені вважали жовч, (носій життєвого тепла), слиз і повітря (прана). Від правильного взаємообміну їх і залежить здоров'я. Найбільше хвороб (80) спричинено порушеннями щодо повітря, менше (40) - жовчі і ще менше (20) - слизу.

При храмах і монастирях були школи лікарів, якими керували жерці.

За Сушрутою, «учень повинен сприймати науку від учителя не лише вухом, а й розумом, щоб не бути подібним до віслюка, який несе на спині сандалове дерево, знає його вагу, але не знає його вартості». У школах звертали велику увагу на розпізнавання хвороб - діагностику. Радили враховувати вік хворого, знати його професію, ознайомитися з його звичками, а під час огляду звертати увагу на будову тіла, характер дихання, пульсу, промацувати живіт, визначати розміри печінки й селезінки. При медичних школах були великі лікарні, бібліотеки. Лікарні були також у значних портових містах, на торговельних шляхах.

З медичних наук найбільше в Стародавній Індії шанували хірургію - «коштовний подарунок неба і невичерпне джерело слави». Лікар повинен знати хірургію, хірург має бути добре обізнаний з медичною наукою.

Медицина Аюрведів для зміцнення здоров'я рекомендує займатися гімнастикою, вставати до схід сонця, широко використовувати водні процедури, танці, ігри, які підтримують добрий настрій, роблять людину сильною і спритною.

При розкопках у північно-західній Індії великого стародавнього міста Мохенджо-Даро

Давня індійська медицина порівняно з медициною інших країн знала найбільше лікарських засобів. Лише лікарських рослин було відомо близько тисячі назв; широко використовувалися органічні і хімічні речовини, передусім ртуть; виготовляли еліксир із золотом для продовження життя. Учені Індії, зокрема лікарі, підтримували стосунки і ділилися своїм досвідом з лікарями Китаю, Ірану.

В Аюрведах так змальовано образ зразкового лікаря: «Лікар, який бажає мати успіх у практиці, повинен бути здоровим, охайним, скромним, терплячим, мати коротко підстрижену бороду, старанно вичищені й обрізані нігті, носити білий напахчений одяг, виходити з дому не інакше, як з палицею чи парасолькою. Особливо він повинен уникати балачок та жартів з жінками і не сідати поруч з ними на одне ліжко. Мова його має бути тиха, приємна та підбадьорлива. Він повинен мати відкрите, співчутливе серце, суворо правдивий характер, спокійний темперамент, бути поміркованим, доброчесним і завжди намагатися робити добро. Добрий лікар зобов'язаний часто відвідувати і пильно досліджувати хворих, не повинен він бути боязким і нерішучим. Якщо лікар легковажно береться вилікувати хворих на невиліковні хвороби, він ризикує втратити репутацію, друзів і великі прибутки».

Досвід давньоіндійської медицини було запозичено лікарями Тібету, про що свідчить трактат тібетської медицини «Чжуд-Ші» (VIII-IX ст. н. е.).

 

 

3.Духовним каноном життя Стародавнього Китаю є «П’ятикнижжя», де в образно- міфологічній формі подано складники давньокитайського світобачення:

· Світ ділиться на Небо і Землю. Китай – серединне царство.

· Все на світі є результатом взаємодії двох протилежних початків буття –жіночого та чоловічого (Інь та Ян). Людина, природа, космос сприймалися як ціле.

· Внаслідок взаємодії Інь та Ян утворюють п’ять світових стихій: вогонь, воду, землю, дерево, метал, які знаходяться у постійному русі і гармонії(земля породжує дерево, дерево - вогонь, вогонь – землю, земля – метал, - метал – воду).

· Людина безпорадна у боротьбі проти природних сил.

· Повага до батьків, старших.

Ці ідеї знайшли своє відображення в розвитку таких філософських шкіл, як даосизм, конфуціанство, моїзм, легізм тощо.

Найвпливовішим ідеалістичним напрямом, що виник в VI—V ст. до н. е. і зберігає своє значення аж до наших днів, було етико-політичне вчення видатного мислителя Конфуція (551—479 pp. до н. е.) - конфуціанство. Характерною рисою цього вчення є антропоцентризм( у центрі уваги - проблеми людини). Конфуцій розробив концепцію ідеальної людини, благородного мужа не за походженням, а завдяки вихованню в особі високих моральних якостей та культури. Фундаментальним поняттям вчення є поняття «жень» (гуманність), що виступає як закон, визначає відносини між людьми, пропагує любов до людей, повагу до старших за віком або вищих за соціальним становищем. Згідно з принципом «жень» правителі держав повинні бути мудрими, подавати підлеглим приклад особистої високоморальної поведінки, по-батьківськи піклуватися про них. Припис «жень»: «Чого не бажаєш собі – того не роби людям». Особливе місце у вченні Конфуція займає концепція «сяо» — синівської поваги до батьків. Велику увагу він приділяв «юе» — музиці, найкращому засобу вдосконалення людини, а найголовнішу роль відводив «лі» — етикету — правилам благопристойності, які покликані регулювати поведінку людини в суспільстві. З точки зору Конфуція, життя та смерть визначаються долею, а багатство та знатність залежать від неба.

У VI – III ст.. до н.е. значного поширення набуло вчення даосизму - (засновник Лао-Цзи), яке намагалося пояснити основи побудови та існування світу та знайти шлях, яким мають йти людина, природа, космос. Центральним поняття даосизму є «дао», яке має два значення:

1. Шлях, яким в своєму розвитку мають йти людина та природа, універсальний світовий закон;

2. Субстанція, від якої виник весь світ.

Основні ідеї даосизму.

· все у світі взаємопов’язано; немає на світі жодної речі, жодного явища, які б не залежали від інших речей або явищ;

· основою світу є матеріальні частки «ці»(повітря, ефір); матерія, з якої складається світ, єдина; є кругообіг матерії в природі;

· ознака мудреця – спокій та недіяння (бездіяльність);

· шлях до щастя, пізнання істини – звільнення від бажань та пристрастей;

· необхідно у всьому поступатися один одному.

Філософські погляди Лао – Цзи містять елементи стихійної діалектики. «Одні речі відходять, - стверджують даосисти, - інші приходять; одні розцвітають, інші в’януть; одні стають міцними, інші хиріють; одні з’являються, інші руйнуються». Закономірним у розвитку речей є те, що кожна річ, досягнувши певного ступеню свого розвитку,перетворюється у свою протилежність: «неповне стає повним, криве – прямим, пусте стає наповненим, старе змінюється новим

Идеи даосизма

Основная идея даосизма — утверждение о том, что все подчиняется Дао, из Дао все возникает и в Дао все возвращается. Дао — это всеобщий Закон и Абсолют. Даже великое Небо следует Дао. Познать Дао, следовать ему, слиться с ним — в этом смысл, цель и счастье жизни. Дао проявляется через свою эманацию - дэ. Если человек познает Дао, будет следовать ему, то он достигнет бессмертия. Для этого необходимо, во-первых, питание духа: человек — это скопление многочисленных духов — божественных сил, которым соответствовали небесные духи. Небесные духи ведут счет добрых и злых дел человека и определяют срок его жизни. Таким образом, питание духа — это совершение добродетельных поступков. Во-вторых, необходимо питание тела: соблюдение строжайшей диеты (идеалом была способность питаться собственной слюной и вдыхать эфир росы), физические и дыхательные упражнения, сексуальная практика.

В рамках даосизма возникает концепция недеяния — отрицание целенаправленной деятельности, идущей вразрез с естественным миропорядком. Лучший государь — тот, который ничего не делает для своих подданных. Задача государя заключается в том, чтобы гармонизировать отношения, предотвращать смуту, а подданные сами разберутся, что им делать

 

4.Слово «античний» в перекладі означає «давній».Але у звуженому й усталеному вживанні воно позначає початок європейської культури та цивілізації, греко - римський давній світ. Історія античної філософії охоплює понад тисячу років, вона стала початком європейської філософії. В Стародавній Греції вона вперше відокремилась від інших напрямів людської діяльності.

 

У розвитку античної філософії виділяють такі основні етапи:

Перший етап ранньогрецької філософії(натурфілософський, рання класика) — охоплює епоху від виникнення філософського мислення на початку VI ст. до н.е. до часів Сократа (кінець V ст. до н.е.). Філософів цього періоду називають досократиками. До них належать такі філософи, як Фалес, Анаксимен, Анаксимандр, Геракліт, Піфагор, Парменід, Зенон Елейський, Левкип і Демокріт та ін.

Другий етап має назву класичного (висока класика, сократичний). З філософів цього періоду(V-IV ст.. до н.е.) першим слід назвати Сократа. До них належать також софісти Протагор, Горгій. Суть другого періоду полягає в переорієнтації філософської свідомості з космогонічної проблематики на тему людини. Крім названих мислителів, представниками цього періоду є Платон, Аристотель, а також послідовники Сократа — кіренаїки, мегарики і кіники.

Третій етап історії античної філософії (пізня класика)пов’язаний з епохою еллінізму і Римської імперії. Він починається приблизно з кінця IV ст. до н. е. і закінчується V—VI ст. н. е. Філософія елліністично-римської епохи існує у вигляді кількох основних філософських напрямів. Це епікурейці (засновник Епікур), скептики (Піррон), стоїки (Цицерон, Сенека, Марк Аврелій, Епіктет).В цьому періоді виділяють елліністичну філософію (IV – I ст. до н.е.), олександрійську філософію (I ст. до н.е.-V-VI ст.)та римську філософію (І- VIст.)

Найважливіші особливості античної філософії:

Антична філософія набула автономного(щодо інших сфер суспільного життя) характеру розвитку;

постала відкритою та доступною: всі вільні громадяни, окрім жінок, мали право займатися філософією;

толерантно ставилася до різних ідей та позицій (крім атеїзму)

була надзвичайно пластичною та динамічною у розвитку.

 

5.До найбільш відомих ранніх філософських шкіл Стародавньої Греції відносяться:

мілетська, школа піфагорійців, школа Геракліта Ефеського, елейська школа, атомісти,школи еволюціонізму та ноології.

Характерними рисами досократиків були

· космоцентризм;

· пошук першоначала;

· гілозоїзм (олюднення неживої природи);

Філософи мілетської школи – Фалес, Анаксимандр, Анаксимен виступали з матеріалістичних позицій, займалися не тільки філософією, а й точними та природничими науками, намагалися пояснити закони природи(за що отримали свою другу назву – школа фізиків), шукали першоначало – субстанцію, з якої виник весь світ.

Фалес (приблизно 640 – 562 рр. до н.е.)- засновник мілетської школи, один з найперших давньогрецьких вчених та філософів. Його основні думки:

· першоначало всього(архе) – вода;

· всі речі мають душу;

· припускав існування багатьох богів;

· Земля – центр Всесвіту;

· у році 365 днів;

· зробив деякі математичні відкриття (теорема Фалеса).

Анаксімандр (611- 546 рр. до н.е.), учень Фалеса. Автор праці «Про природу»:

· першоначалом всього вважав «апейрон»- вічну, безкінечну субстанцію;

· вивів закон збереження енергії;

· першим висунув ідею про походження людини внаслідок еволюції від інших тварин.

Анаксимен (585- 524 рр. до н.е.)- учень Анаксимандра:

· першопричиною всього вважав повітря;

· всі речовини на Землі – результат концентрації повітря;

· ідея про єдність макро- та мікрокосмосу.

Геракліт з Ефеса (540 – 480рр.до н.е.) використав ідеї своїх попередників для побудови цілісної філософської концепції:

· першоначалом всього сущого вважав вогонь;

· основою світу, загальним законом буття є «логос»;

· вивів закон єдності та боротьби протилежностей (найбільш важливе відкриття Геракліта);

· вважав, що весь світ постійно рухається та змінюється(«в одну й ту ж саму річку неможливо увійти двічі»);

· визнавав відносність світу;

· людська та світова душа матеріальні;

Такий погляд на світ, у якому він постає динамічним, змінним, дістав назву діалектики, а Геракліта вважають засновником діалектичного мислення.

Піфагорійці – прибічники і послідовники Піфагора( ІІ пол..VI- початок Vст. до н.е.), давньогрецького філософа та математика:

· першопричиною всього вважали число;

· виступали за пізнання світу через число;

· вважали одиницю найдрібнішою часткою всього;

· намагалися виділити «протокатегорії»,які показували діалектичну єдність світу (світле– темне, пряме – криве, праве –ліве, чоловіче – жіноче);

· Піфагор відкрив взаємозв’язок числа та звуку.

Елеати – представники елейської філософської школи (VI – V ст.до н.е.) (поліс Елея)

Найбільш відомі представники Парменід,Зенон Елейський, Ксенофан. Їх ідеї:

· пізнати світ можна лише завдяки мисленню;

· були прибічниками монізму – все виходить з першоначал;

· стоять у витоків метафізичного світогляду, яке протистоїть діалектиці;

· апорії (парадокси) Зенона Елейського захищали ідеї Парменіда та доводили не мислимість руху і змін(«Ахілл і черепаха»,

«Стріла,що летить).

Атомісти – матеріалістична філософська школа, філософи якої (Демокріт, Левкіпп) вважали, що все у світі складається з атомів. Атоми – буття, пустота – небуття. Демокріт вважається засновником матеріалістичного напряму в філософії: «Ніщо не виникає з нічого та не перетворюється на ніщо». Демокріт також створив розгорнуту теорію пізнання.

Ідеї школи еволюціонізму розробив Емпедокл (484 – 424 рр. до н.е.), який вважав, що всі процеси світу можна пояснити через взаємодію чотирьох стихій, або елементів (вогонь, повітря, вода й земля), та двох сил протилежного спрямування (любов і ворожнеча).

У часи розквіту рабовласницької демократії утверджується оригінальна філософія Анаксагора (500 – 428 рр. до н.е.). Концепція школи ноології спиралася на ідею про рух частинок світу під впливом Нуса,або Нооса (космічного розуму)

6.Софісти – філософська школа, представники якої виступали філософами-педагогами, навчали громадян філософії, ораторському мистецтву, іншим видам знань).Для софістів характерно:

· критичне ставлення до дійсності;

· перевірка практикою, логічне доведення істини;

· заперечення старих традицій;

· заперечення об’єктивного знання: все відносно(Хвороба – зло для хворого і благо для лікаря. Смерть – зло для померлого і благо для могильників).

Характер діяльності софістів полягав у тому, що вони повинні були навчити людину захищати будь-яку точку зору, якою б абсурдною вона не була. (Софізм «Рогатий»: ти маєш те, чого ти не загубив. Роги ти не губив, значить, ти рогатий.)

До головних заслуг софістів відносять те, що вони критично поглянули на оточуючу дійсність та розповсюдили багато філософських та інших знань серед громадян грецьких полісів. Визначним представником старших софістів є Протагор (V ст до н.е.) Своє філософське кредо він виразив так:

«Людина є мірою всіх речей».Це значило, що поза свідомістю людини немає нічого раз та назавжди даного, об’єктивне пізнання неможливе, навколишній світ відносний.(«Те, що здоровому здається солодким, хворому буде гірким»).

Найбільш відомим філософом, близьким до софістики вважають Сократа( 470 -339 рр. до н.е.). Сократ не залишив своїх творів, ми знаємо про його ідеї через твори його учнів – Платона, Ксенофонта. За допомогою методу «майєвтика» він вчив доводити істину через логічні прийоми. Сократ вів свою просвітницьку роботу серед людей на площах, ринках у формі відкритих бесід (діалога, суперечки), темами яких були проблеми того часу, актуальні і зараз: добро, зло, любов, щастя, чесність.

Внесок Сократа у розвиток філософської думки визначають як «сократівський поворот» у філософії. Суть його полягає у зверненні філософських міркувань з космогонічної проблематики до теми людини. «Пізнай самого себе» — такою є теза сократівського вчення. Такого знання можна набути лише у безпосередньому контакті з іншими людьми, в діалозі. Сократ визначив подальший напрям філософії своїми знаменитими запитаннями:

Чи можемо ми досягти істини, не знаючи, що таке істина?

Чи можемо ми щось вважати красивим, не знаючи, що таке краса?

Чи можемо ми бути добрими, не знаючи, що таке добро?

Політичні погляди Сократа ґрунтувались на таких засадах: влада повинна належати кращим, тобто справедливим і мудрим, які здатні оволодівати мистецтвом управління державою. Виходячи з цього, він суворо критикував афінську демократію.

Заслуга Сократа в історії філософії полягала в тому, що він на практиці довів значення діалогу як основного методу пошуку істини. Загибель Сократа трактують як розправу влади над незалежним мислителем. Перебуваючи у в’язниці, він прийняв отруту. Цікаво, що Сократ відмовився від втечі з в’язниці, посилаючись на необхідність виконувати вирок суду, який виніс йому народ.

Після смерті Сократа в Греції утворилося кілька філософських шкіл його послідовників — кініків, кіренаїків та мегариків.

Кініки (від грец. «kinos» — собака). Засновник школи — Антисфен (бл. 435—370 pp. до н. е.). Назву ця школа дістала за пропаганду способу життя, який, з точки зору її представників, повинна вести людина. Кіники вели паразитичний спосіб життя, не мали сім’ї, ігнорували державу та закони, заперечували традиційну культуру, мораль, багатство. Учень Антисфена Діоген звів свої потреби до мінімуму і жив у діжці. Ці філософи вважали, що жити потрібно на природі, звільнившись від культурних традицій, розкоші та пересиченості. Легенда зберегла розповідь про те, як Діоген із засвіченим ліхтарем ходив вулицями Коринфу. На запитання здивованих людей, чим він займається, відповідав: «Шукаю людину».

Кіренаїки. Засновник школи Аристіпп із Кірени (бл. 435—360 pp. до н.е.). Сутність учення: «Людина схожа на місто в облозі, вона перебуває завжди у полоні афектів та почуттів». На основі цього кіренаїки обстоювали принципи одержання насолоди від життя (гедонізм). Ідеї гедонізму знайшли свій розвиток у Епікура та його послідовників.

Мегарики. Засновник школи Евклід із Мегари (жив між 450—380 pp. до н. е.). Він стверджував, що існує тільки одне благо, яке називають різними іменами. Позиція мегариків базується на тому, що суще одне, але потрібно зважати на те, що існує багато імен сущого. Мегариків в античності називали ще й діалектиками за ряд сформульованих ними логічних парадоксів: «Купа», «Лисий», т. ін. Суть парадоксу «Купа» полягає в тому, що якщо додавати по одній зернині, то з якогось моменту з’явиться купа, та чи може купа виникнути в результаті додавання однієї зернини. «Лисий»: якщо волосся випадає з голови по одній волосині, то з якого моменту людина стає лисою? Мегарська школа відіграла значну роль у розвитку логіки.

ІІІ.3. Теми, які не входять до плану аудиторних занять:

Етичні принципи Сократа.

Школа стоїків.

Етика стоїків

Наприкінці IV ст. до н.е. виникає школа стоїцизму. Засновник цієї школи — Зенон з Кітіону (бл. 336—264 рр. до н. є.). Ця школа була логічним продовженням школи софістів, але мала свої особливості. Подальший розлад суспільних відносин, загроза розпаду Римської імперії висунули перед філософами завдання створення більш жорстких норм морально-етичного виховання громадян у су­спільстві. Замість теорії «вільного поводження», досягнення повся­кденної насолоди і необмеженого блага, потрібно було розробити основи раціональної етики, побудованої на принципах дотримання розумних потреб. Звичайно, що така теорія має велику цінність у сьогоденних умовах.

Замість колективних форм відповідальності людей має місце індивідуалізація людини, піднесення її відпові­дальності за свої дії. Проповідується фаталізм, віра в людську долю, трагічне стає героїчним. Замість альтруїзму проповідується егоїзм, егоцентризм і аскетизм. У світі панує невблаганна необхідність (фаталізм), вчать стоїки, і немає можливості протистояти їй, людина цілком залежить від усього, що діється у зовнішньому світі, приро­ді. І мудрець, і невіглас підкоряються необхідності, але «мудрого необхідність веде, дурного ж — волочить». Мудрість дозволяє стримувати афекти (чуттєві пориви), але для цього, згідно з ученням стоїків, слід виробити в собі чотири чесноти: розсудливість, неви­багливість, невблаганність, мужність і таким чином можна вироби­ти ідеальний спосіб ставлення до світу — апатію (відсутність пе­реживань, безпристрасність, загальне блаженство).

В плані наявних на той час соціальних негараздів слід розглядати появу такого на­пряму в філософії, як скептицизм. Засновником скептицизму був Піррон (бл. 360—270 рр. до н. є.). За переказами, він ніщо не вважав ні прекрасним, ні потворним, ні справедливим і вважав, що істинно ніщо не існує, а людські вчинки керуються лише законом і звичаєм. Піррон оголошує неможливим будь-яке істинне знання про речі навколишнього світу. Основним принципом етики стоїків є усвідомлення пануючої в світі необхідності і підкорення їй, не втрачаючи при цьому почуття власної гідності. Цей принцип має різні форми вираження: жити в злагоді із природою; жити доброчесно; жити розумно. Стоїки проповідують відчуженість від пристрастей і зовнішніх благ як умову внутрішньої моральної свободи. "Краще гідно вмерти, ніж не гідно жити" (Сенека).

ВИСНОВКИ

1. Проблема співвідношення західного та східного типу цивілізацій ставить перед філософією питання про причини та наслідки досить суттєвих відмінностей між звичаями та поведінкою людей та про можливості і умови людського взаємопорозуміння. Ця проблема підводить нас до осмислення стилістичних, логічних та смислових особливостей західної та східної філософії.

2. Хоча давньосхідна та антична філософії формувалися майже одночасно, східна філософія була тісніше переплетена із релігією, життєвою мудрістю та способами людського самовдосконалення; внаслідок цього ії вивчення сприяє кращому розумінню найперших кроків самовизначення людської думки.

3. Філософська думка Стародавньої Індії та Стародавнього Китаю формувалася на засадах провідних ідей канонічних духовних джерел цих давніх країн, активно їх використовувала, але йшла далі в їх раціоналізації та проясненні; врешті, в межах цих філософії були розроблені оригінальні концепції світобудови, природи людини, її життєвих завдань, людської долі та засад людських взаємин в суспільстві. Ці концепції запровадили в філософське мислення цілу низку фундаментальних понять, які й до сьогодні грають тут важливу роль.

4. Антична філософія – початок європейської філософії; в Стародавньої Греції вона вперше відокремилась від інших напрямів людської життєдіяльності; завдяки збігу сприятливих умов вона набула тут унікальних властивостей: постала відкритою та доступною, толерантною, пластичною та динамічною в своєму розвитку, а тому вперше накреслила майже всі основні напрями розвитку філософсько-світоглядної проблематики.

5. Класичність античної філософії зокрема проявилася в тому, що вона розбудувала свої теорії та ідеї від “початку” – від намагання збагнути природу, космос, але в їх цілісності, тобто через деяке перше буття (“архе”); на цьому шляху були створені теорії світових стихій, рухливого та пов‘язаного єдиним законом космосу, космосу, пронизаного математичною гармонією, теорії атомізму, еволюціонізму, світового розуму; при цьому антична філософія продемонструвала неперервний розвиток думки у напрямі її деталізацій та поглиблення.

6. В період високої класики в поле зору філософії поступово входять всі основні сфери людської життєдіяльності; філософія стає деталізованою, систематизованою, розгалуженою; основна увага тут переноситься на вироблення виправданих, надійних способів осмислення дійсності: Платон і Аристотель – ці неперевершені корифеї античної думки – створюють дві провідні парадигми європейського мислення і пізнання: парадигму екзистенціально-містичну та раціонально-логічну.

7. Пізня антична філософія за умов руйнування античного полісу спрямовує свої зусилля на захист окремого індивіда, а тому стає суб‘єктивно спрямованою, еклектичною; на цьому шляху вона робить грандіозне відкриття – відкриття автономії людського розуму щодо до обставин буття.

8. Своїм історичним розвитком антична філософія постає школою людського мислення, оскільки проходить певний завершений цикл: від осмислення космосу -– через акцентування питань пошуку способів пізнання дійсності в усіх її аспектах – до входження в засади людської суб‘єктивності.

 

Термінологічний словник

Веди – збірник священних пісень та жертовних формул, урочистих гімнів та магічних заклинань, які використовувалися при жертвопринесенні. Всього таких вед чотири – Ригведа, Самаведа, Яджурведа, Атхарваведа.

Брахман – вища абсолютна реальність, абстрактна вища сила, яка інколи втілює частину своїх реалій у вигляді явищ.

Атман – одне з головних понять релігійно-міфологічної системи індуїзму. У ведичній літературі (Упанішадах) означає суб’єктивну, психологічну.

Ахімса – релігійно-етичний принцип (обов’язок) – незаподіяння зла живим істотам, характерне для індуїзму, буддизму та джайнізму.

Пуруша – вище духовне начало, вища душа, частиною якої є душа індивіда.

Дхарма – багатозначний термін, який позначає буддійську доктрину, буддійський закон та першоначала Всесвіту.

Карма (від санскрит. – дія, обов’язок, діяльність). У релігійно-філо­софських системах Стародавньої Індії – певна визначеність наперед людського життя (долі), мета якої – провести людину через випробування, щоб вона шляхом самовдосконалення досягла найвищої мети морального розвитку – мокші.

Нірвана (від санскрит. – згасання) – центральне поняття релігійної філософії буддизму та джайнізму, означає повне звільнення людської душі від безперервного потоку перевтілень, страждань (Санжари) та злиття з духовною першоосновою світу.

Увей – (кит. недіяння) – поняття релігійно-філософської системи даосизму, яке означає відсутність цілеспрямованої діяльності, що не співвідноситься з процесом природного світопорядку, у вузькому сенсі – уникнення будь-якої діяльності, що заважає досягненню Дао.

Небо – верховне божество та вище уособлення розуму, доцільності, справедливості та доброчинності. Претендуючи на спорідненість з Небом, китайські правителі почали називати країну Піднебесною, а себе – синами Неба. Для них ототожнення себе з Небом означало взяти на себе відповідальність за весь світ.

Концепція Іньян – поділ всього сущого на два начала – жіноче та чоловіче. Чоловіче начало (ян) асоціювалося з сонцем і всім світлим, яскравим, сильним. Жіноче начало (інь) було пов’язане з місяцем, з усім темним та холодним. Обидва ці начала тісно взаємопов’язані та гармонічно взаємодіють.

Дао (шлях) – загальний Закон і Абсолют. Дао панує усюди і в усьому, завжди і безмежно. Його ніхто не створив, але все, що відбувається, пов’язано з ним. Постійне і невичерпне воно дає початок і форму усьому сущому. Дао проявляється через свою еманацію – “де”.

Космоцентризм (від давньогрец. “космос” – порядок, краса, влаштування) – розуміння Всесвіту як розумного та закономірно впорядкованого.

Стоїцизм – напрям давньогрецької філософії епохи еллінізму, який, зосереджуючись на етичних проблемах, проповідував незворушність, відсторонення від благ і радощів життя.

Скептицизм (від грец. той, що розглядає, досліджує) – філософські погляди, які сповідують сумнів у можливості досягнення істини, здійснення ідеалів та ін.; давньогрецька філософська школа ІV-ІІІ ст. до н.е., яка сповідувала ці ідеї.

 

 

Б. Тести для самоконтролю

1. Зміст проблеми “Схід-Захід” у сучасному суспільстві визначається:

a) відмінностями географічного та кліматичного характеру;

b) типами релігій;

c) відмінностями у вихідних ціннісних та світоглядних орієнтирах;

d) відмінностями у звичаях, церемоніях, святах;