Становлення античної (класичної) медицини. Гіппократ про людину, природу та причину її хвороб

Давньогрецький філософ, лікар Гіппократ (бл.460 до н. е. — бл. 370 до н. е.) є одним з найвидатніших медичних діячів світового масштабу. Він визнаний «батьком медицини». Гіппократ відокремив медицину як дисципліну від релігії, стверджуючи та переконуючи, що хвороба не була покаранням, божою карою, але скоріше продуктом зовнішніх чинників. Гіппократ – один з засновників філософського підходу до хвороб людини. На його думку, кожна хвороба має свою природну причину(зовнішню – вітер, погоду та ін., або внутрішню – слиз, жовч).

Гіппократа вважають засновником клінічної медицини. Медицині тих часів майже нічого не було відомо про людську анатомію і фізіологію через грецьке табу, повну заборону на розтин тіла людини. Гіппократ та його учні знали та використовували хірургічні методи лікування,їм були відомі пальпація, вислуховування та вистукування, лікування травами. На думку Гіппократа, гарний лікар має визначити стан пацієнта вже по його зовнішньому вигляду. Вміння враховувати особливості кожного хворого набувається завдяки «мислячому спостереженню» біля його ліжка – за зміною вигляду, температури, частоти пульсу, а також внаслідок безперервного поповнення своїх знань. Його медичні принципи ґрунтувалися на раціональних передумовах, наказів діяти на користь хворого і ставити вірний діагноз тільки після повного і всебічного огляду пацієнта. Гіппократ описав в своїх творах 236 видів лікарських рослин і, що ще важливіше, обґрунтував необхідність їх використання при зціленні недуг. Він стверджував, що головне завдання лікаря – допомогти природі відновити втрачену рівновагу в організмі хворого. За визначенням Гіппократа “медицина є мистецтво наслідувати цілющі дії природи”.Не дивлячись на прихильність медицині, Гіппократ залишив численні вислови, в яких, так або інакше, робить уклін на пріоритеті здорового способу життя.

До важливих положень Гіппократа належать вимоги чистоти (для пацієнтів і лікарів), помірність в їжі і питві, можливість надати природі вести своє лікування, жити там, де чисте повітря. Гіппократ проголошував основний принцип лікування – не нашкодь. Він був упевнений, що здоров'я залежить від балансу «рідин» в організмі людини, а порушення викликає хворобу. Також лікар висловлював думки про цілісність організму: «В загальній сукупності частин все в тілі перебуває у взаємній згоді і серед частин все сприяє діяльності кожної з них.»

Гіппократ жив за часів Перикла, був сучасником Сократа і Платона. Він лікував свого друга - Демокріта. Спілкування з видатними філософами надихнуло і його на філософське осмислення медичної діяльності. Сестрою медицини, її опорою, вчив лікар, є філософія. Вони взаємопов’язані, доповнюють одна одну, живуть під одним дахом. Тому корисно переносити мудрість (філософію) у медицину, а медицину в мудрість. Бо ж «небагато насправді відмінностей між мудрістю і медициною, і все, що шукають для мудрості, все це є і в медицині, а саме: презирство до грошей, сумлінність, скромність, простота в одязі, повага, судження, рішучість, охайність, велика кількість думок, знання всього того, що корисне і необхідне для життя, огида до вад, заперечення забобонного страху перед богами». Гіппократ вважав, що «лікар-філософ Богові подібний.» Гіппократу приписують авторство відомого Кодексу Гіппократа, де вперше були сформульовані етичні засади медицини. Він є автором численних медичних творів («Гіппократова збірка» містить понад 100 творів).

ВИСНОВКИ

1. Проблема співвідношення західного та східного типу цивілізацій ставить перед філософією питання про причини та наслідки досить суттєвих відмінностей між звичаями та поведінкою людей та про можливості і умови людського взаємопорозуміння. Ця проблема підводить нас до осмислення стилістичних, логічних та смислових особливостей західної та східної філософії.

2. Хоча давньосхідна та антична філософії формувалися майже одночасно, східна філософія була тісніше переплетена із релігією, життєвою мудрістю та способами людського самовдосконалення; внаслідок цього ії вивчення сприяє кращому розумінню найперших кроків самовизначення людської думки.

3. Філософська думка Стародавньої Індії та Стародавнього Китаю формувалася на засадах провідних ідей канонічних духовних джерел цих давніх країн, активно їх використовувала, але йшла далі в їх раціоналізації та проясненні; врешті, в межах цих філософії були розроблені оригінальні концепції світобудови, природи людини, її життєвих завдань, людської долі та засад людських взаємин в суспільстві. Ці концепції запровадили в філософське мислення цілу низку фундаментальних понять, які й до сьогодні грають тут важливу роль.

4. Антична філософія – початок європейської філософії; в Стародавньої Греції вона вперше відокремилась від інших напрямів людської життєдіяльності; завдяки збігу сприятливих умов вона набула тут унікальних властивостей: постала відкритою та доступною, толерантною, пластичною та динамічною в своєму розвитку, а тому вперше накреслила майже всі основні напрями розвитку філософсько-світоглядної проблематики.

5. Класичність античної філософії зокрема проявилася в тому, що вона розбудувала свої теорії та ідеї від “початку” – від намагання збагнути природу, космос, але в їх цілісності, тобто через деяке перше буття (“архе”); на цьому шляху були створені теорії світових стихій, рухливого та пов‘язаного єдиним законом космосу, космосу, пронизаного математичною гармонією, теорії атомізму, еволюціонізму, світового розуму; при цьому антична філософія продемонструвала неперервний розвиток думки у напрямі її деталізацій та поглиблення.

6. В період високої класики в поле зору філософії поступово входять всі основні сфери людської життєдіяльності; філософія стає деталізованою, систематизованою, розгалуженою; основна увага тут переноситься на вироблення виправданих, надійних способів осмислення дійсності: Платон і Аристотель – ці неперевершені корифеї античної думки – створюють дві провідні парадигми європейського мислення і пізнання: парадигму екзистенціально-містичну та раціонально-логічну.

7. Пізня антична філософія за умов руйнування античного полісу спрямовує свої зусилля на захист окремого індивіда, а тому стає суб‘єктивно спрямованою, еклектичною; на цьому шляху вона робить грандіозне відкриття – відкриття автономії людського розуму щодо до обставин буття.

8. Своїм історичним розвитком антична філософія постає школою людського мислення, оскільки проходить певний завершений цикл: від осмислення космосу -– через акцентування питань пошуку способів пізнання дійсності в усіх її аспектах – до входження в засади людської суб‘єктивності.

 

Термінологічний словник

Веди – збірник священних пісень та жертовних формул, урочистих гімнів та магічних заклинань, які використовувалися при жертвопринесенні. Всього таких вед чотири – Ригведа, Самаведа, Яджурведа, Атхарваведа.

Брахман – вища абсолютна реальність, абстрактна вища сила, яка інколи втілює частину своїх реалій у вигляді явищ.

Атман – одне з головних понять релігійно-міфологічної системи індуїзму. У ведичній літературі (Упанішадах) означає суб’єктивну, психологічну.

Ахімса – релігійно-етичний принцип (обов’язок) – незаподіяння зла живим істотам, характерне для індуїзму, буддизму та джайнізму.

Пуруша – вище духовне начало, вища душа, частиною якої є душа індивіда.

Дхарма – багатозначний термін, який позначає буддійську доктрину, буддійський закон та першоначала Всесвіту.

Карма (від санскрит. – дія, обов’язок, діяльність). У релігійно-філо­софських системах Стародавньої Індії – певна визначеність наперед людського життя (долі), мета якої – провести людину через випробування, щоб вона шляхом самовдосконалення досягла найвищої мети морального розвитку – мокші.

Нірвана (від санскрит. – згасання) – центральне поняття релігійної філософії буддизму та джайнізму, означає повне звільнення людської душі від безперервного потоку перевтілень, страждань (Санжари) та злиття з духовною першоосновою світу.

Увей – (кит. недіяння) – поняття релігійно-філософської системи даосизму, яке означає відсутність цілеспрямованої діяльності, що не співвідноситься з процесом природного світопорядку, у вузькому сенсі – уникнення будь-якої діяльності, що заважає досягненню Дао.

Небо – верховне божество та вище уособлення розуму, доцільності, справедливості та доброчинності. Претендуючи на спорідненість з Небом, китайські правителі почали називати країну Піднебесною, а себе – синами Неба. Для них ототожнення себе з Небом означало взяти на себе відповідальність за весь світ.

Концепція Іньян – поділ всього сущого на два начала – жіноче та чоловіче. Чоловіче начало (ян) асоціювалося з сонцем і всім світлим, яскравим, сильним. Жіноче начало (інь) було пов’язане з місяцем, з усім темним та холодним. Обидва ці начала тісно взаємопов’язані та гармонічно взаємодіють.

Дао (шлях) – загальний Закон і Абсолют. Дао панує усюди і в усьому, завжди і безмежно. Його ніхто не створив, але все, що відбувається, пов’язано з ним. Постійне і невичерпне воно дає початок і форму усьому сущому. Дао проявляється через свою еманацію – “де”.

Космоцентризм (від давньогрец. “космос” – порядок, краса, влаштування) – розуміння Всесвіту як розумного та закономірно впорядкованого.

Стоїцизм – напрям давньогрецької філософії епохи еллінізму, який, зосереджуючись на етичних проблемах, проповідував незворушність, відсторонення від благ і радощів життя.

Скептицизм (від грец. той, що розглядає, досліджує) – філософські погляди, які сповідують сумнів у можливості досягнення істини, здійснення ідеалів та ін.; давньогрецька філософська школа ІV-ІІІ ст. до н.е., яка сповідувала ці ідеї.