Назвіть історичні типи світогляду.

Назвіть історичні типи світогляду.

Світогляд - це система уявлень людини про світ, місце людини у світі, відношення людини до світу, та до самої себе. Містить знання, переконання, цінності, ідеали, організовані в єдину систему, центром якої завжди виступають уявлення людини про себе.

Осн. типи за способом розуміння людиною свого місця в світі:

Міфологічний - є результатом практично-духовної діяльності людини. Людина не відділяє себе від речей природного світу, а окрема людина не відділяє себе від суспільства в цілому. Не існує чіткої межі між мисленням та мовленням, свідомістю та реальністю, предметом та думкою про предмет. Світ і людина були єдиним, нерозривним цілим. Мали місце синкретизм(відсутність відмінності між матер. і дух. світом), антропоморфізм (ототожнення прир. сил з людськими) та політеїзм (багатобожжя).

Науковий - є теоретичною формою відношення до світу, в ньому світ розглядається об’єктивно, таким, яким він є незалежно від людини. Людина розглядається в ньому тільки як частина світу - природи чи суспільства. Теоретичне відношення до світу дозволило людині поставити

закони природи собі на службу і створити комфортний світ цивілізації.

Проте наука не спроможна подолати світоглядну дисгармонію - досягнути єдності людини зі світом.

Мистецтво є практично-духовною діяльністю. Мистецький світогляд дає суб’єктивний образ світу, в якому художник досягає гармонії зі світом, тому навіть сучасне художнє бачення світу близьке до міфологічного.

Релігійний - чітко розділяє світ та людину, природне та надприродне, потустороннє. Людина, створена за образом та подобою Бога, займає головне, центральне місце у створеному Богом світі. В релігійному світогляді, через віру в поту стороннє, надприродне Божественне начало, людина виробляє власне ставлення до світу, надає йому смислової завершеності і таким чином досягає гармонії з ним.

Філософія є теоретичною формою ставлення людини до світу. Дозволяє об’єктивно, в теоретичній формі осмислити світ, як світ людини, розглянути місце і положення людини у світі, її смисложиттєві проблеми. Дозволяє виробити таке бачення світу яке є одночасно і суб’єктивним і теоретичним і таким чином досягнути людині гармонії із собою, своїм баченням світу і самим світом.

 

Що таке філософія, її предмет і функції.

Термін "філософія" (грец. phileo - любов і sophia – мудрість, любов до мудрості). Згідно з Піфагором, сенс філософії - в пошуку істини. Старогрецький мислитель Платон вважав, що завдання філософії полягає в пізнанні вічних і абсолютних істин, що під силу лише філософам, які від народження наділені відповідною мудрою душею. Філософами тому не стають, а народжуються. На думку Арістотеля її предметом є перші начала і причини буття. При цьому філософія є єдиною наукою, яка існує заради самої себе. Існує твердження що філософія покликана звільнити людину від страху перед майбутнім і стражданні і сприяти досягненню щастя і душевного здоров'я.

Проблеми, над якими працює філософія: буття і небуття; буття матеріальне і ідеальне; буття природи, суспільства і людини; аналіз найбільш загальних питань пізнання, пізнаваний або непізнанний світ; які можливості, методи і цілі пізнання; у чому полягає суть самого пізнання і що є істина ін.

Специфіка філософської теорії полягає в тому, що її закони, категорії і принципи носять загальний характер, поширюються одночасно на природу, суспільство, людину і само мислення.

Функції філософії:

Світоглядна функція, яка пов'язана з абстрактно, - теоретичним, понятійним поясненням світу, на відміну від усіх інших видів і рівнів світогляду (релігійного, буденного, міфологічного).

Методологічна фун кція полягає в тому, що філософія виступає як загальне вчення про метод і як сукупність найбільш загальних методів пізнання і освоєння дійсності людиною.

Прогностична функція філософії - формулювання в її рамках гіпотез про загальні тенденції розвитку матерії і свідомості, людини і світу. При цьому міра вірогідності прогнозу буде тим вище, чим більше філософія спирається на науку.

Функція філософії як школи теоретичного мислення і мудрості. Особливо це стосується вивчення історії філософії.

Критична функція філософії. Принцип "піддай усе сумніву", з часів античності що проповідує багатьма філософами, свідчить про важливість критичного підходу і наявність певної долі скепсису по відношенню до існуючого знання і соціокультурних цінностей. Він грає антидогматичну роль в їх розвитку.

Аксиологічна функція (від греч. axios - цінний). Будь-яка філософська система містить в собі момент оцінки досліджуваного об'єкту з точки зору самих різних цінностей: соціальних, моральних, естетичних, ідеологічних. Особливо гостро ця функція проявляється в перехідні періоди громадського розвитку, коли виникає проблема вибору шляху руху і встає питання, що слід відкинути, а що зберегти із старих цінностей.

Соціальна функція філософії: філософія покликана виконати двоєдине завдання - пояснювати соціальне буття і сприяти його матеріальній і духовній зміні. При цьому слід пам'ятати, що в громадському житті соціальні зміни, експерименти і реформи мають особливу цінність і значення. Тому перш ніж намагатися змінити соціальний світ, треба заздалегідь його добре пояснити. Саме філософії належить прерогатива в розробці усеосяжних концепцій інтеграції і консолідації людського суспільства.

Гуманітарна функція. Філософія повинна грати адаптаційну і життєствердну роль для кожного індивіда, сприяти формуванню гуманістичних цінностей і ідеалів, затвердженню позитивного сенсу і мети життя.

 

Що вивчає історія філософії.

Історія філософії — розділ філософії, що вивчає історичні типи філософії. В його рамки включені, як філософські системи окремих філософів, так і розвиток їхніх поглядів в рамках філософських шкіл.Термін «історія філософії» також застосовується, як такий, що розначає процес розвитку філософської думки в цілому, згідно з визначеними часовими періодами та існуючими в них філософськими тенденціями.

Вчені в галузі історії філософії: Білецький Зиновій Якович, Леандрос Вранусіс, Гайденко Піама Павлівна, Константінос Георгуліс, Діоген Лаертський, Джордж Паппас, Радлов Ернест Леопольдович, Чанишев Арсеній Миколайович, Шинкарук Володимир Іларіонович.

Давньогрецька філософія ‎: Висока класика,Давньогрецька філософія, Академія Платона,Аколазія,Александрійська школа,Антіохійська школа,Антиподи,Аристотелізм,Архе.,Гедонізм, Досократики, Ейдос,Еклектизм,Елідо-еретрійська школа,Елейська школа,Елліністична філософія,Ентелехія,Епікурейство, Космоцентризм тощо. Філософія Середньовіччя: Августинізм,Аверроїзм,Алкуїн, Номіналізм, Патристика.

 

Різновиди світогляду

Типологія світогляду може бути здійснена за різними критеріями. Можна, наприклад, взяти за критерій сутнісні здатності людини. Тоді ми матимемо справу з такими типами світогляду, з якими ми щойно ознайомилися: сцієнтизм, моралізм, естетизм, релігійний світогляд, реалізм (світоглядна система на ґрунті здорового глузду), скептицизм тощо. За критерій типології світогляду може правити також і вік людини. Тоді кожному періоду людського життя відповідатиме своя система світоглядних знань, настанов, ідей. Про дитячий світ і світогляд ми вже докладно говорили раніше. Формування й ствердження світогляду підлітків досліджене у численних працях видатного нашого співвітчизника Василя Олександровича Сухомлинського (1918 — 1970). Юнацький світогляд з усіма його складностями й протиріччями добре висвітлений у працях Ігора Кона, які вдало підсумовують і узагальнюють наявні психологічні й соціально-психологічні знання. Що ж до дорослого, тим більше старечого світогляду, то тут ми не маємо ще переконливих досліджень узагальнюючого характеру. Дещо докладніше спинимося на найзагальніших типах світогляду, які називають його історичними типами. Це міфологічний, релігійний, філософський світогляди. Вони дістали таку назву тому, що виникали в історичній послідовності один за одним, хоча в сучасному світі всі вони співіснують і взаємодіють між собою. світогляду Коли йдеться про релігію, ми маємо добру нагоду зайвий раз переконатися, як потрібне чітке усвідомлення змісту понять, якими ми користуємося. Мабуть, найзагальнішим тлумаченням релігії, прийнятним для прибічників різних позицій, буде таке: релігія — це соціальна форма організації людських вірувань. Воно вказує й на соціальне буття релігії (релігійні установи, певна обрядовість, практика богослужіння тощо), й на духовні форми її буття (віра, вірування — це провідна складова релігійного життя.

Передумови виникнення

Конфуціанство склалося в період осьової доби, коли здійснювався перехід від міфологічного до філософського світогляду. Філософський світогляд розвивається за умов, коли індивіду дозволяється мати власну, особисту думку, що не властиво китайському менталітету. Однак, в той час відбувався процес заміни дрібних державних об'єднань, централізованою державою. Цей період відомий у історії Китаю, як боротьба царств. Саме в цей час склалися основні філософські системи стародавнього Китаю: даосизм, легізм, моїзм та конфуціанство, які в основному цікавилися питаннями етики та управління державою. На відміну від античної філософії китайські мудреці набагато менше цікавилися питаннями онтології та гносеології.Вчення Конфуція опиралося на традиційну китайську культуру і на патріархальну релігію китайців. Воно відображало перед усім погляди верстви державних чиновників, літераторів, істориків. В Китаї його називали «школою службовців». Внаслідок війни між царствами аристократія була відсторонена від управління державою. Цю функцію виконували в основному чиновники, для яких було характерним ототожнення своїх інтересів із державними.

Конфуціанство проголошувало пріоритет моралі над правом і спочатку не здобуло загальної популярності, на відміну від легізму. Однак, починаючи з утвердження в Китаї династії Цінь, воно було проголошене державною ідеологією і залишалося нею впродовж численних віків аж до початку XX століття. Основні засадиКонфуціанство є складним комплексом філософських, етичних, релігійних поглядів, особливим способом життя, основу якого становить солідарність. Серцевину його утворює своєрідне розуміння моральної природи людини, її взаємозв'язків у родині, суспільстві, державі.Спершу конфуціанство заявило про себе як етико-філософське вчення, а його творець бачив себе навчителем мудрості, завдання якого полягало в коментуванні висловлювань давніх мудреців. Загалом конфуціанство було спрямоване на стабілізацію китайського суспільства, якому дошкуляли різноманітні міжусобиці та смути. Це спонукало Конфуція, звернувшись до давніх національних вірувань, традицій, культів, переосмислити їх відповідно до тогочасних суспільно-політичних, духовних обставин. Культ Неба Передусім він зосереджується на двох давньокитайських культах — культі Неба і культі предків. Небо конфуціанство розглядає і як частину природи, і як вищу духовну силу. Даром Неба є етичні якості людини, з якими вона повинна жити в злагоді, що передбачає підкорення Небу. Визнання конфуціанством необхідності поклоніння Найвищій сутності, Вищому правителю, Небу є найважливішою підставою того, щоб вважати його релігією. Благородна людина Світ, за Конфуцієм, є упорядкованим, гармонійним, вічним началом. Завдання людини полягає в тому, щоб знайти своє місце у цій вічній гармонії. А це можливо лише внаслідок постійного прагнення до досконалості, гармонійних відносин з Космосом, наслідування ідеалам. Таким ідеалом для людства є «мудрець», «благородна людина», цзюньцзі, якій властиві обізнаність, обов'язковість, чуття міри, законослухняність, самовимогливість, підпорядкування своїх помислів і дій велінню Неба, думкам мудреців і великих людей. Саме мудрецю слід довіряти великі справи.На протилежному полюсі конфуціанство розглядає простолюдина (сяожень), помисли якого спрямовані на те, як би вигідніше пристосуватися у житті. Сяожень нешанобливо ставиться до великих людей, ігнорує слова мудрих, прискіпливий до інших і невимогливий до себе. Великі справи довіряти йому не можна. Якщо якості благородної людини можуть поліпшуватися завдяки самовдосконаленню, то простолюдина може спонукати до вдосконалення лише страх перед покаранням. Людинолюбство Центральним етичним поняттям конфуціанства було вчення про жень - людинолюбство. На думку Конфуція, кожна людина здатна знайти в собі етичні правила власного життя. У стосунках з ближніми головним має бути намагання не робити нікому того, чого не хочеться, щоб вчинили тобі.Істинність такої моральної вимоги Конфуцій обґрунтовує не посиланням на Бога чи Божу волю, а міркуваннями корисності для суспільсва. Китайській культурі не властивий поділ моралі на божественну й людську. Благо - це те, що більшість людей вважає благом.В основі всіх справ має бути принцип справедливості. Навіть якщо людина прагне посісти бажане для себе місце, де б то не було — в сім'ї, суспільстві, на державній службі, вона повинна намагатися бути достойною його. Для того потрібно вдосконалювати свій характер, що потребує очищення серця, думок, розширення знань.Найважливішим критерієм людської величі є взаємоповага вдома, старанність на роботі, правдивість у стосунках із оточуючими. Особливо важливою є любов і повага до влади, батьків. Сім'ю конфуціанство вважає основою політичної та соціальної структури суспільства. Навіть володар держави повинен чинити, як батько в сім'ї. Інтереси сім'ї конфуціанство вивищує над інтересами людини.

Мілетська школа

(Перші, найдревніші вчення античної філософії отримали назву натурфілософських. Визначне місце в розвитку натурфілософії відіграла мілетська школа, що виникла в VI ст. до н.е. в Мілеті й була одним з осередків іонійської філософської традиції. Основними представниками були Фалес (625-547 роки до н.е.), Анаксімандр (610-546 роки до н.е.), Анаксімен (588-525 pоки до н.е.).Вчення мілетців про природне походження світу протиставляється міфологічним уявленням про створення світу богами з хаосу. Міфи про богів мілетці вважали зайвим припущенням про існування сторонніх сил, які світові не потрібні для виникнення та існування. Міфологічно-теогонічне тлумачення світу у мілетців замінюється Логосом (у значенні "слово", "смисл", "судження", "задум", "порядок", "гармонія", "закон"). Даний термін мілетцями ще не використовувався, їхнє вчення фактично відповідає головним визначенням поняття "Логос". Вперше цей термін увів послідовник мілетської філософи Геракліт, маючи на увазі космічний порядок, який забезпечується незалежним від людей і богів законом буття. В спробах визначити першопочаток ці філософи повністю ще не відмежувалися від міфологічної традиції використовувати чуттєво-наочні образи, тому зовні їх тексти нагадують міф, а не аналітичну систему понять. Уподібнення першопочатку особливій природній стихії, що доступна чуттєвому сприйняттю (це: вода — Фалес, повітря — Анаксімен, вогонь — Геракліт), продовжує традиції саме міфологічного опису. Проте вже у Анаксімандра поняття про "апейрон", який не дається безпосередньо чуттям, а може бути осягнений лише розумом, є кроком до суто поняттєвого відображення світу. Апейрон, однак, ще не уявляється як поняття взагалі, він визначається як найменша частинка, першоречовина, яка з причин мікроскопічності своїх розмірів не може бути відчутною.Визначальна тенденція цієї школи — намагання знайти невидиму простим оком єдність у видимій багатоманітності речей. Ця єдність може бути опанована тільки розумом. Причому вона розглядається як завжди існуюча в безмежному Космосі. Першопочаток породжуєвсю багатоманітність речей, обіймає все існуюче, оформляючи його в упорядкований Космос, і керує рухом та розвитком Космосу.Перші філософи Стародавньої Греції визначили фундаментальну філософську проблему виникнення порядку, Логоса з Хаоса. Існування Логоса поряд з Хаосом суперечить визначенням цих термінів. Вирішення даної суперечності здійснено Гераклітом завдяки створенню першого вчення про розвиток, зміни в світі через боротьбу протилежностей.

Діалектика Геракліта

Глибоке розуміння проблеми протилежностей, їхньої єдності та боротьби, ми знаходимо в творчості іншого видатного мислителя стародавньої Греції – Геракліта.Геракліт – творець античної діалектики, оригінальний і яскравий філософ. Вчення Геракліта стало одним з величних досягнень древньогрецької культури. Напрямок, яким він очолював в античній філософії, відіграв важливу роль в подальшому розвитку надбань мілетської школи і діалектичного погляду на світ речей і явищ. Філософ виступив на захист своїх попередників (Фалеса, Анаксімандра, Анаксімена), їх уявлення про матеріальні начала всього існуючого, проти ідеалістичних та антидіалектичних вчень Піфагора і елеатів – Парменіда, Зенона.Єдиним, матеріальним першоелементом світу Геракліт вважав вогонь, який лежить в основі всіх речей; сама природа є вічно живим вогнем, котрий ніколи не згасає. “Світ, єдиний із всього, не створений ніким із богів і ніким із людей, а був, є і буде вічно живим вогнем, що закономірно запалюється і закономірно згасає”. Це просто блискучий виклад початків стихійної діалектики.Стихійна діалектика у Геракліта виявляється в його вченні про рух, зміни, перетворення речей, протилежності та їхню боротьбу.Всесвіт – плинний, змінний. Він знаходиться у вічному русі, як і всі речі, що нас оточують. Своє уявлення про це Геракліт висловлює в таких судженнях, які стали вже крилатими: “все тече, все змінюється”; “неможливо двічі ввійти в одну і ту ж річку” в один і той же час стосовно одного і того ж суб’єкта, “бо протікає інша вода”.Глибокі загадки висловлює Геракліт стосовно протилежностей, їх взаємозв’язків, переходів одна в одну. Він один з перших обґрунтував думку про те, що сама гармонія є єдністю протилежностей і висміював тих, хто цього не розумів. Протилежності, за Гераклітом, їх взаємодія, внутрішньо притаманні всім речам світу. Кожна річ – це єдність протилежностей.Необхідність взаємодії, боротьби протилежностей Геракліт називав “загальним логосом”. Цей “логос” “існує вічно”, “все здійснюється за цим логосом”. Це фактично була догадка філософа про всезагальність протилежностей про сутність самого джерела руху, котрий здійснюється через взаємодію протилежностей і їхню боротьбу.Підсумовуючи вищевикладене, можна виділити у філософському вченні Геракліта три фундаментальних положення, котрі мають виключне значення розкриття сутності діалектики та її розуміння: 1. Це судження про зміну, плинність всіх речей і явищ, їх біжучість, взаємопереходу. 2. Це теза про всезагальність внутрішніх протилежностей, котрі притаманні всім речам і явищам, їх єдність і боротьбу. 3. Це уявлення про матеріальний першоелемент всього існуючого – вогонь.

Буття в філософії Парменіда

Для Парменіда найважливіше визначення буття - осягання його розумом: те, що можна пізнати тільки розумом, і є буття. Почуттям буття недоступне. Тому «одне й те ж є думка і те, про що думка існує». У такому твердженні Парменіда підкреслюється тотожність буття й мислення. Буття - це те,, що є завжди, що єдине й неподільне, що непорушне й несуперечливе, «як думка про нього». Мислення ж - це здатність осягати єдність у несуперечливих формах, результат мислення - знання (episteme). Почуттєве сприйняття має справу з безліччю різноманітних речей і одиничних предметів, що оточують людину. Людина може мати гадку, погляд (doxa) -звичайне, повсякденне уявлення, що протистоїть знанню як наслідку осягнення єдиного. Прагнучи віднайти глибоку основу всього існуючого, Парменід зауважує: ніщо із безпосередньо даного в чуттєвому досвіді не може задовольнити його через явно минущий і скінченний характер. Усі речі, в чому смертні вбачають істину, вірячи в неї, все це — лише ім'я порожнє: бути, але також і не бути, народжуватися, але й гинути, місце на місце міняти, змінювати колір і забарвлення - так яскравими виразами Парменід спростовує чуттєво сприймані речі та явища як щось зовсім не гідне уваги філософа через «неістинність» їх існування, тобто через їх ^скороминучу, підвладну змінам і перетворенням, тлінну природу. Його цікавить те, що залишається неминущим у вічному потоці загальних змін. Від безпосередньої даності буття як множинного Парменід іде до визнання існування, справедливо вважаючи, що без існування світу як єдиного не було б і його чуттєвої множинності. Та потім зосереджує увагу на грані єдиного в бутті, що відкрилася йому. Абсолютний, нетлінний і неминущий характер єдиного буття затьмарює множинне й чуттєве. Тепер буттям філософ називає тільки єдине й нерухоме, а множинне й чуттєве - небуттям, всупереч судженням людей. Звідси всі парадокси вчення Парменіда.

Апорії Зенона

(від др.-греч. Ἀπορία, труднощі) - зовні парадоксальні міркування на тему про рух і безлічі, автором яких є давньогрецький філософ Зенон Елейський (V століття до н. Е..). Сучасники згадували понад 40 апорій Зенона, до нас дійшли 9, обговорювані в «Фізики» і в інших працях Аристотеля, в коментарях Сімплікій, Філопона і Фемістій ​​до Аристотеля [1], одна апорія з цих 9 наводиться також у Діоген Лаертський [2], апорії про безліч обговорюються в діалозі Платона «Парменід». Коментатор Еліас повідомляє, що Зенон висловилися 40 міркувань (епіхейрем) про безліч і п'ять - про рух [3]:Він склав для свого вчителя Парменіда, який стверджував, що суще одне з вигляду, але множественно згідно очевидності, {аргументацію} з сорока епіхейрем на користь того, що суще одне, так як вважав, що бути союзником вчителя - це добре. Ще якось, захищаючи того ж учителі, який стверджував, що суще нерухомо, він висунули п'ять епіхейрем на користь того, що суще нерухомо. Антисфен-кініки, який не зміг на них заперечити, встав і почав ходити, вважаючи, що доказ справою сильніше всякого заперечення словом.Найбільш відомі парадокс «Ахіллес і черепаха» та інші апорії Зенона про рух, які обговорюються більш двох тисячоліть, їм присвячені сотні досліджень. Платон в «Пармениді» їх не згадує, тому В. Я. Комарова припускає, що парадокси руху були написані Зеноном пізніше інших [4]. Помилково сприймати ці міркування як софізми або вважати, що з появою вищої математики все апорії дозволені [5]. Бертран Рассел писав, що апорії Зенона «в тій чи іншій формі торкаються підстави майже всіх теорій простору, часу і нескінченності, що пропонувалися з його часу до наших днів» [6]. Наукові дискусії, викликані міркуваннями Зенона, істотно поглибили розуміння таких фундаментальних понять, як роль безперервного та дискретного (переривчастого) в природі, адекватність фізичного руху та його математичної моделі та ін Ці дискусії тривають і в даний час (див. список літератури), прийти до спільної думки про сутність парадоксів науковій спільноті поки не вдалося [7].

21. Софісти —

давньогрецькі мудреці 5-4 століть до н. е., які були мандрівними експертами з різних предметів, включаючи ораторське мистецтво, граматику, етику, літературу, математику, та елементарну фізику. Вони не формували якусь певну школу, але мали певні спільні інтереси. У філософії вони атакували тлумачення реальності елейців і намагалися пояснити феноменальний світ. Їхня освітня програма базувалася на віруванні, що чесноту можна навчити. Через їхнього противника Платона, вони набули поганої слави — філософських шахраїв, зацікавленіших в грошах і престижі аніж у правді. У римський період термін софіст означав просто вчителя риторики.Слово «софізм» означає міркування, побудовані таким чином, що містять навмисне допущену помилку і, звичайно, приводять до хибних висновків. Часто диспути софістів перетворювалися на безрезультатні суперечки, звідки й одіозне значення софіст — людина (оратор), яка готова за допомогою будь-яких прийомів захищати певні тези, не враховуючи об'єктивну істинність чи хибність цих тез. Софісти були суб'єктивістами, скептиками, раціоналістами, сенсуалістами, індивідуалістами. Основою їхнього світогляду був вислів Протагора «Людина є міра всіх речей». Їхній суб'єктивізм проявлявся в тому, що істина не мислилася ними як щось єдине для всіх. Софісти вважали, якщо всі думають по-різному, то й істина в кожного своя, і уявлення про прекрасне й потворне в кожного своє, і взагалі всі поняття як філософії, так і моральності відносні.Факт відносності всього — головна засада всього світогляду софізму. Якщо все відносно й залежить від суб'єктивного смаку, що розуміється як єдиний критерій істинності, то виходить, що геть усе істинне. Однак саме суб'єктивізм, привнесений у теорію пізнання, сприяв тому, що вперше в історії філософії могло бути поставлене питання, як співвідносяться із навколишнім світом наші думки про нього. Філософія, що стояла на щаблі космологічної об'єктивності, в принципі не здатна була задатися таким питанням, тому що мислення вважалось тотожним із буттям. Це приводило до нерозвиненості форм доказовості й логічних визначень.В області гносеології софісти не виробили певної теорії, цьому заважала їхня надто велика увага до психологічних процесів, цікавість до строкатості людського життя. Вони прагнули перевести об'єктивні цінності на мову відчуттів, що приводило їх до сенсуалізму. Для софістів те, що не підпадає під відчуття, було примарою.Софістам був також властивий скепсис щодо можливостей людини пізнати буття. Так Горгій (483—375, учень Емпедокла), приїхавши в Афіни в 427 до н. е., вразив усіх красномовством, тому що міг висловитись без підготовки на будь-яку тему. У своїх промовах він розвивав скептицизм, основні положення якого зводив до наступних трьох пунктів:зовсім немає ніякого буття;якщо воно і є, то непізнавано;якщо воно є й пізнавано, все-таки істину про буття передати неможливо.

Філософія Арістотеля

Космологія.Погляди на світ він виклав у своїй космології, що панувала в науці до М. Коперника. За Аристотелем, Всесвіт, обмежений у просторі, але нескінченний у часі, складається з ряду концентричних кришталевих сфер, що рухаються з різними швидкостями і приводяться в рух крайньою сферою нерухомих зірок; у центрі Всесвіту розташована нерухома Земля, навколо якої по концентричних колах обертаються планети. Область між орбітою Місяця і Землі (так званий підмісячний світ) є областю безладних нерівномірних рухів, а всі тіла в ній складаються з чотирьох нижчих елементів: землі, води, повітря і вогню. Земля, як найважчий елемент, займає центральне місце, над нею послідовно розміщаються оболонки води, повітря і вогню. Область між орбітою Місяця і крайньою сферою нерухомих зірок (так званий надмісячний світ) є областю вічних рівномірних рухів, а самі зірки складаються з п'ятого елемента — ефіру. Ефір за Аристотелем — це божественна сутність; причиною руху небесних тіл є Бог.Рухи тіл, наприклад, той факт, що важкі тіла падають, а легкі піднімаються догори, за Аристотелем спричинені тенденцією елементів прийти до своїх природних сфер, інші рухи повстають під впливом сил.Аристотель висловив думку про те, що Земля і Місяць кулеподібні.Фізика Аристотеля, заснована на принципі доцільності природи, хоча і містила окремі правильні положення, разом з тим відкидала прогресивні ідеї геліоцентризму. В античності були й теорії геліоцентричні, що припускали, що Земля рухається навколо Сонця, як це думали деякі піфагорейці, але цій теорії суперечили відомі тоді факти — наприклад, відсутність паралаксу зір. Ці погляди пізніше, у 2 ст., розробив Птолемей, створивши доволі точну геоцентричну систему. ЛогікаАристотель вперше в історії філософської думки зробив спробу детального вивчення форм і законів мислення. Логіка Аристотеля своїм завданням ставила вивчення зв'язків між поняттями, які відповідають реальним зв'язкам між предметами і явищами дійсності. Під цим кутом зору Аристотель досліджував усі основні форми мислення — поняття, судження, умовиводи, сформулював основні закони формальної логіки, поклав початок її розвитку як науки. В творах Аристотеля з питань логіки, які дістали загальну назву «Органон», підкреслюється збіг форм мислення з формами буття. Незважаючи на деяку метафізичну обмеженість у висновках з логіки, Аристотель в результаті широких і універсальних знань, зокрема з природознавства, виходить за межі формальної логіки. Аристотель зводить у систематичну єдність логічні теорії попередників та додає до них теорію доказу (силогізм), теорію викладу (топіка) тощо. Два тисячоліття розвитку філософської та математичної думки дуже мало змінили в його теоріях, хоч було чимало спроб реформ логіки.

Марксизм про релігію

Засвоївши все цінне, що було нагромаджене вільнодумством, подолав історичну та соціально-класову обмеженість попередніх учень. Релігія, згідно з марксизмом, розглядається як одна з форм суспільної свідомості, що відображає суспільне буття людей. Прийнявши тезу попереднього атеїзму про релігію як продукт фантазії людини, марксизм поглибив розуміння релігії на основі принципово нового підходу до осягнення сутності людини. Розуміння людської сутності як сукупності суспільних відносин дозволило марксизмові виявити та розкрити соціальну природу релігії. За марксизмом, релігія — це не вигадка окремої особи, а витвір людей, які вступають між собою у певні виробничі відносини і спілкування. Розкриваючи соціальну природу релігійного світогляду, К. Маркс зазначав, що людина — це не абстрактна, десь поза світом існуюча істота. Людина — це світ людини, держава, суспільство. Ця держава, суспільство породжують релігію. Релігія є загальною теорією цього світу, його енциклопедичним компендіумом, логікою в популярній формі... Встановивши залежність релігії від матеріальних умов життя людей, марксизм розкрив характер впливу самої релігії на суспільство та особу, соціальні умови, які породили і живлять релігію.
Вихідним принципом марксистського атеїзму є теза діалектичного матеріалізму, що боротьба протилежностей виступає як джерело саморуху матерії, що світ вічний і нескінченний в просторі і часі. Марксистський атеїзм заперечує ідею про першооснову світу в будь-яких формах її прояву, незалежно від того, є це абсолютна ідея, чи комплекс відчуттів, чи Бог. Для філософії марксизму релігія є перетвореним емпіричним світом у мислиму, уявну сутність, яка протистоїть людству як щось чуже. Разом з цим релігія є лише прояв світської обмеженості, але не її причина, тому "релігія сама по собі не має змісту, її джерела знаходяться не на небі, а на землі, і після знищення тієї перекрученої реальності, теорією якою вона є, вона гине сама собою". Для марксизму знищення релігії, в першу чергу, означає знищення її соціальних коренів і на думку К.Маркса релігійний світогляд зникне лише тоді, коли людські відносини між собою і природою будуть мати прозорий і розумний характер. Для К.Маркса та Ф.Енгельса перехід від капіталізму до комунізму був історичною необхідністю. Таким же неминучим є перехід до суспільства без релігії. Основоположники марксизму сформулювали основні задачі робочого класу по відношенню до релігії та церкви. Вони вважали, що боротьба робочого класу проти релігії є складова частина всієї його боротьби проти сил та традиції старого суспільства, за становлення диктатури пролетаріату. К.Маркс вказував, що вимога свободи совісті, котра є за своїм характером є загальнодемократичною, не може задовольнити партію робочого класу, кінцевою метою якого по відношенню до релігії є повне її подолання. Свобода совісті, яка в наш час є одним з невід’ємних прав людини, для К.Маркса не мала ніякої цінності.

Філософія В.Вернадського

Праці В. Вернадського збагатили науковий світогляд, сучасну наукову картину світу. Всесвіт він розглядав як сукупність живої речовини, біосфери і людства. Із появою людства починається, на його погляд, якісно новий етап розвитку Всесвіту, де розвитку планетарного характеру сприятимуть розум і людина, а їх наслідком будуть перетворення біосфери на нове середовище життя — ноосферу (сферу розуму), суттєві зміни біосфери, соціальні перетворення (організація нових форм людського співжиття, повна рівність рас і народів, відмова від війни як засобу вирішення спірних питань). Вчення Вернадського про біосферу, формування біосферного мислення було не лише відповіддю на виклик часу, а й новим підходом до осмислення об´єктивної необхідності переходу людини до нових взаємин з біосферою, створення «цивілізованого культурного людства». Із розвитком ноосфери він пов´язував необхідність охоплення світовою наукою всієї планети, створення вселенської науки як могутньої історичної і геологічної сили, в якій природно-історичне, природне (космічне) і соціально-гуманістичне знання поєднаються в одне ціле, як і сфери людської діяльності, пов´язані з цими знаннями.На сьогодні по-різному сприймають концепцію Вернадського, навіть стверджують, що вона спрямована на підкорення природи, а не на гармонізацію взаємин з нею. Однак слід враховувати, що, виступаючи з вимогами нового мислення, В. Вернадський постійно наголошував на відповідальності людини за свої дії, в яких головним повинно бути не часове, а вічне. «В житті людини справжнім життям є одна миттєвість. Але через цю миттєвість, яку б різноманітну форму вона б не приймала..., все життя людини набуває іншого сенсу. Ця миттєвість часом, чи буде вона поривом Ероса, релігійним переживанням чи поглибленням, подвигом самозабуття та любові до ближнього, художнім проникненням, чи науковою творчістю або чим-небудь іншим — філософським розумінням чи дійсним проясненням думки... є частина того вічного, що складає суть живої речовини, одним з проявів якої ми є». Це вічне він вважав вищим від усього і намагався знайти його у вільній думці, науковій творчості, які підпорядковував головному смислу святого життя — служінню науці.У науковому доробку В. Вернадського — питання про наукову регуляцію обміну речовин, системність і цілісність вивчення біосфери, наукове положення про автотрофність (здатність утворювати органічні речовини з неорганічних) людини, яке ще не повністю осмислене. Одним із перших він проаналізував структуру, властивості простору і часу, наголосивши на особливій їх ролі у формуванні наукового світогляду і практичній діяльності людини, поставив питання про самостійний статус біологічного часу і простору, вказав на їх специфіку, головні особливості, зокрема симетрію та асиметрію.В. Вернадський досліджував різноманітні філософські та методологічні проблеми: логіку дослідної науки; співвідношення емпіричного і раціонального в науковому пізнанні (етика наукової творчості); природу наукового світогляду; взаємозв´язок філософії та природознавства. Він тяжів до широких синтетичних узагальнень, не заперечуючи ролі та значення аналітичного підходу до пізнання і освоєння природи. Аналізуючи дві форми синтезу в розвитку наукового пізнання, зазначав, що наука багато втрачає через відсутність натуралістів типу французького природодослідника Жоржа-Луї-Леклерка Бюффона (1707—1788), схильність до вузької спеціалізації. При обстоюванні наукового світогляду вчений не абсолютизував роль і значення науки, як і не виключав участі в його формуванні інших форм духовного освоєння людиною світу, її переживань. «Досить часто доводиться чути, — писав він, — це те, що наукове — то вірне, правильне, служить вираженням чистої і незмінної істини. В дійсності це не так. Незмінна наукова істина складає той далекий ідеал, до якого прагне наука». Світогляд, який ґрунтується на науці, на його погляд, не