Поняття світогляду та його суспільно-історичний характер.

Поняття світогляду та його суспільно-історичний характер.

Під світоглядом слід розуміти результат духовного осягнення людиною, людством світу. Об'єкт світогляду — світ як цілісність. А предмет світогляду — відношення "людина - світ"„ Тобто центром уваги світогляду є питання про співвідношення активної, цілеспрямованої, розумної частини світу (людини) із світом — як об'єктивно існуючою цілісністю (протилежністю людині). Співвідношення "ми" (люди) і "він" (світ) можна розглядати як сутність світогляду.

А виходячи із природи людини, світогляд є система узагальнених почуттів, інтуїтивних уявлень і теоретичних поглядів на навколишній світ і на місце людини в ньому, на відношення людини до світу, до самої себе і до Інших людей. Водночас світогляд — це система не завжди усвідомлених основних життєвих настанов людини, певної соціальної групи і суспільства, політичних, моральних, естетичних, релігійних, наукових, філософських принципів пізнання і оцінок.

Наявність світогляду є виявом системності духовності людини, суспільства і водночас показником зрілості не лише особистості, а й соціальних груп, тих чи інших політичних сил.

Світогляд — це різнорівневе духовне утворення, в якому органічно поєднуються і житейське бачення, з його раціональними та ірраціональними елементами, розсудок і передсуди, наукові, художні і політичні погляди.

Розвиток світогляду відбувається шляхом зміни форм практичного освоєння людиною світу і її теоретичного самоусвідомлення.

Тому світогляд — найвища форма самоусвідомлення людини, логічно впорядкована система світовідчуття, світосприйняття та світорозуміння. В світоглядній культурі світові наявного буття протиставляється світ мети, світ ідеалів, цілей і сподівань, а також уявлення, почуття, ідеї, знання, вірування і переконання, опосередковані досвідом особистості і які є основою формування її життєвої позиції.

Історія — це досить складний і суперечливий, об'єктивно існуючий та думкою людини окреслений шлях розвитку відношення "людина — світ". Це шлях підкорення природи інтелектові та волі людини, це й перетворення самої людини і суспільства — від первісної людини і колективів до людського суспільства високого цивілізованого рівня.

Історія розвитку людини і світу показує, що складність і суперечливість існування відношення між ними багато в чому залежить від світоглядної культури, яка також має історичний вимір. Поняттям "історичність світогляду "охоплюється процес класифікації відношення "людина — світ" відповідно до абстрактних теоретичних моделей (типів), у яких фіксуються найважливіші структурні особливості цього відношення. Це означає, що історія світогляду невіддільна як від самої людини, так і від світу, а отже, й від їх співвідношення. Людина, кожна по-своєму, творить картину світу. У системно-організованому, логічному і теоретичному облаштуванні, а також у історією окресленій суспільній формі світогляд постає як "історичний тип".

Як правило, виділяють такі історичні типи світогляду: міфологічний, релігійний, науковий і філософський. Більшість дослідників світоглядної культури вважає, що подана типізація не є найбільш досконалою ("істиною в останній інстанції"). Проте всі дослідники цього унікального явища стверджують високу ефективність цієї типізації, особливо для розкриття природи і сутності світоглядного вибору людини.

Окреслення історичності світогляду через міфологію, релігію, науку і філософію дає змогу побачити досить важливі (для людини) моменти.

По-перше, це рівень узагальнення знання про світ. Прояв співвідношення між буденним і теоретичним відображенням дійсності. По-друге, це вимір активності суб'єкта світогляду. По-третє, це його практична значущість. По-четверте, це підкреслення того моменту, що виникнення кожного з типів світогляду має своє місце і час. І найголовніше, по-п'яте, кожен із типів світогляду супроводжує всю історію людства, пульсуючи, виявляючись, то спалахуючи, то пригасаючи. Це виявлення показує, що жоден із типів світогляду окремо, ізольовано один від одного, не існує. Вони природно "переплетені", взаємопроникні, взаємовизначені. Це означає, що у міфологічному світогляді завжди є елементи релігійності, науковості і філософічності. А в релігійному — елементи міфологічності, науковості й філософічності. Науковий світогляд неможливий без елементів міфологічності, релігійності і філософських підходів. А філософський світогляд пройнятий елементами міфологічності, релігійності і науковості.

 

Загальна характеристика філософії Нового часу. Емпіризм та раціоналізм.

Остаточний поворот до затвердження автономії людського розуму, до визнання його основою поведінки і пізнавальної активності людини відбувся із зародженням філософії Нового часу, основоположниками якої виступили Френсис Бекон (1561-1626 р.) і Рене Декарт (1596-1650 р.). Відновлення в правах самоцінності природи і людської індивідуальності, здійснене світоглядом епохи Відродження, висунуло як першорядне філософське завдання обґрунтування адекватного методу пізнання самосущої природи, а також дослідження природи самого людського розуму як суверенного і самодостатнього засобу людської активності. До цього спонукала не тільки логіка руху думки, але і наростання соціального руху проти суспільних відносин і інститутів феодального суспільства, усвідомлення їхньої неадекватності буржуазним економічним відносинам, що поволі формувалися.

У своєму найважливішому філософському творі «Новий Органон, чи Істинні вказівки для тлумачення природи» (1620 р.) Бекон проголошує принцип емпіризму як основу пізнання і розробляє індуктивний метод — одержання загальних положень, загального знання про світ шляхом вивчення різноманітних індивідуальних речей. Отримує новий поворот і уявлення про цілі і призначення пізнання. Знаменитий афоризм Бекона «знання — сила» виразив ідею експериментальної науки, що приносить людині практичну користь. Одержання знання орієнтоване на його практичне застосування. У цьому яскраво виразився дух нових економічних відносин, що зароджувалися у переддень буржуазних революцій.

Питання про те, яким чином людина осягає істину, отримує достовірні знання про світ, інший основоположник філософії Нового часу — Р. Декарт — вирішує принципово іншим чином.

Декарт знаходить нову універсальну точку відліку для пізнання: розгляд речей не самих по собі, а стосовно нашого інтелекту. Наука - це зумовлений людським розумом спосіб розгляду речей.

Декарт — основоположник раціоналізму Нового часу. Він зрівняв усі речі перед людським інтелектом. На відміну від Аристотеля начала чи принципи він переніс з об'єктивного світу на людський розум. Такий підхід знищує природну нерівність речей, дозволяє застосувати до них єдину мірку — кількісний підхід. Філософія Декарта виступила методологічною основою математичного природознавства. Аристотелівська якісна онтологія заміняється кількісним аналізом різноманітних речей, тому що за основу знання беруться не речі самі по собі, а лише способи їх розгляду людським

інтелектом.

Декартова філософія стала провісником механістичного світогляду. У ній виділяються дві самостійні субстанції світу — матеріальна, відмінною характеристикою якої є протяжність, і мисляча, для якої характерна непротяжність і неподільність. Людина в Декарта виявилася дуалістичне розколотою на тілесне, матеріальне і духовне, мисляче начала. Усі живі організми Декарт розглядав як машини, механічно діючі істоти. Таке і людське тіло, але воно є такою машиною, у яку Бог уклав душу. Розум, здатність раціонального судження є істотною особливістю людини, її винятковою якістю. Причому розум — основа не тільки пізнання, але і доброчесної поведінки.

 

Поняття світогляду та його суспільно-історичний характер.

Під світоглядом слід розуміти результат духовного осягнення людиною, людством світу. Об'єкт світогляду — світ як цілісність. А предмет світогляду — відношення "людина - світ"„ Тобто центром уваги світогляду є питання про співвідношення активної, цілеспрямованої, розумної частини світу (людини) із світом — як об'єктивно існуючою цілісністю (протилежністю людині). Співвідношення "ми" (люди) і "він" (світ) можна розглядати як сутність світогляду.

А виходячи із природи людини, світогляд є система узагальнених почуттів, інтуїтивних уявлень і теоретичних поглядів на навколишній світ і на місце людини в ньому, на відношення людини до світу, до самої себе і до Інших людей. Водночас світогляд — це система не завжди усвідомлених основних життєвих настанов людини, певної соціальної групи і суспільства, політичних, моральних, естетичних, релігійних, наукових, філософських принципів пізнання і оцінок.

Наявність світогляду є виявом системності духовності людини, суспільства і водночас показником зрілості не лише особистості, а й соціальних груп, тих чи інших політичних сил.

Світогляд — це різнорівневе духовне утворення, в якому органічно поєднуються і житейське бачення, з його раціональними та ірраціональними елементами, розсудок і передсуди, наукові, художні і політичні погляди.

Розвиток світогляду відбувається шляхом зміни форм практичного освоєння людиною світу і її теоретичного самоусвідомлення.

Тому світогляд — найвища форма самоусвідомлення людини, логічно впорядкована система світовідчуття, світосприйняття та світорозуміння. В світоглядній культурі світові наявного буття протиставляється світ мети, світ ідеалів, цілей і сподівань, а також уявлення, почуття, ідеї, знання, вірування і переконання, опосередковані досвідом особистості і які є основою формування її життєвої позиції.

Історія — це досить складний і суперечливий, об'єктивно існуючий та думкою людини окреслений шлях розвитку відношення "людина — світ". Це шлях підкорення природи інтелектові та волі людини, це й перетворення самої людини і суспільства — від первісної людини і колективів до людського суспільства високого цивілізованого рівня.

Історія розвитку людини і світу показує, що складність і суперечливість існування відношення між ними багато в чому залежить від світоглядної культури, яка також має історичний вимір. Поняттям "історичність світогляду "охоплюється процес класифікації відношення "людина — світ" відповідно до абстрактних теоретичних моделей (типів), у яких фіксуються найважливіші структурні особливості цього відношення. Це означає, що історія світогляду невіддільна як від самої людини, так і від світу, а отже, й від їх співвідношення. Людина, кожна по-своєму, творить картину світу. У системно-організованому, логічному і теоретичному облаштуванні, а також у історією окресленій суспільній формі світогляд постає як "історичний тип".

Як правило, виділяють такі історичні типи світогляду: міфологічний, релігійний, науковий і філософський. Більшість дослідників світоглядної культури вважає, що подана типізація не є найбільш досконалою ("істиною в останній інстанції"). Проте всі дослідники цього унікального явища стверджують високу ефективність цієї типізації, особливо для розкриття природи і сутності світоглядного вибору людини.

Окреслення історичності світогляду через міфологію, релігію, науку і філософію дає змогу побачити досить важливі (для людини) моменти.

По-перше, це рівень узагальнення знання про світ. Прояв співвідношення між буденним і теоретичним відображенням дійсності. По-друге, це вимір активності суб'єкта світогляду. По-третє, це його практична значущість. По-четверте, це підкреслення того моменту, що виникнення кожного з типів світогляду має своє місце і час. І найголовніше, по-п'яте, кожен із типів світогляду супроводжує всю історію людства, пульсуючи, виявляючись, то спалахуючи, то пригасаючи. Це виявлення показує, що жоден із типів світогляду окремо, ізольовано один від одного, не існує. Вони природно "переплетені", взаємопроникні, взаємовизначені. Це означає, що у міфологічному світогляді завжди є елементи релігійності, науковості і філософічності. А в релігійному — елементи міфологічності, науковості й філософічності. Науковий світогляд неможливий без елементів міфологічності, релігійності і філософських підходів. А філософський світогляд пройнятий елементами міфологічності, релігійності і науковості.