Основні риси класичної німецької філософії

Наприкінці XVIII і початку XIX в. Німеччина, переборюючи економічну і політичну відсталість, наближалася до буржуазної революції, і «подібно тому як у Франції в XVIII столітті, у Німеччині в XIX столітті філософська революція передувала політичному переворотові» - так говорили у своїх працях К.Маркс і Ф. Энгельс. Маркс розглядав німецьку класичну філософію як німецьку теорію французької революції.

Важливу роль у формуванні німецької філософії зіграли досягнення природознавства і суспільних наук: стали розвиватися фізика і хімія, просунулося уперед вивчення органічної природи. Відкриття в області математики, що дозволили зрозуміти процеси в їх точному кількісному вираженні, навчання Ламарка про обумовленість розвитку організму навколишнім середовищем, астрономічні, геологічні, ембріологічні теорії, а також теорії розвитку людського суспільства – усе це з усією гостротою і неминучістю висувало на перший план ідею розвитку як теорію і метод пізнання дійсності.

Одним з найбільших розумів людства, основоположником класичного німецького ідеалізму, що возродили ідеї діалектики, був І.Кант (1724-1804). Саме з Канта займалася ранкова зоря філософії новітнього часу. Але не тільки у філософії, а й у науці Кант був глибоким, проникливим мислителем.

Кант вважав, що рішенню таких проблем філософії, як проблема буття, моралі і релігії, повинне передувати дослідження можливостей людського пізнання і встановлення його границь. Необхідні умови пізнання закладені, відповідно до Канта, у самому розумі і складають основу знання.

Німецька класична філософія після Канта розроблялася такими видатними філософами, як И. Г. Фихте (1762-1854) і Ф. Шелінг (1775-1854). Обоє прагнули перебороти кантівське протиставлення феномена і ноумена, обґрунтувавши пізнавальну активність у деякому єдиному принципі – в абсолютному Я (Фіхте) і в абсолютній тотожності буття і мислення (Шелінг). Останній дав тонкий аналіз категорій діалектики, зокрема волі і необхідності, тотожності, єдиного і багато чого й ін., послуживши предтечею гегелівської об'єктивно-ідеалістичної діалектики.

Вищим досягненням німецької класичної філософії з'явилася діалектика Гегеля (1770-1831). На об'єктивно-ідеалістичній основі він розвив навчання про закони і категорії діалектики, вперше в систематизованому виді розробив основні принципи діалектичної логіки і покритикував метафізичний метод мислення, що панує як в ідеалістичних, так і в матеріалістичних навчаннях того часу.

Іншим напрямком у розвитку німецької філософії з'явилося навчання Л. Фейєрбаха (1804 – 1872) – найбільшого матеріаліста домарксистської епохи, останнього представника німецької класичної філософії. Критикуючи об'єктивний ідеалізм Гегеля, Фейєрбах відстоював матеріалістичний погляд на природу. Матеріалізм так само старий і такий же повсюдний, як і саме людство; він так само ясний, як світло, так само необхідне, як хліб і вода, так само неминуча, незапропонований, неминучий, як повітря. Однак критика їм Гегеля носила однобічний характер: за запереченням ідеалізму він недооцінив гегелівську діалектику.

 

10. "Докритичний" та "критичний" періоди у творчості І. Канта.

Еммануїл Кант народився в 1724 р. у сім’ї ремісника в Кенігсберзі. Тут Кант вчився, вчителював, став професором, ректором університету. У Кенігсберзі він написав усі свої твори, тут він і помер у 1804 р.

Докритичний (догматичний) період.

Визначальним для цього періоду є робота над проблемами природознавства та математики, викладання природничо-наукових дисциплін. Астрономія, математика, фізика, антропологія, фізична географія, мінералогія — такий неповний перелік галузей знання, які його цікавили. У своїх природо наукових дослідженнях Кант перебував під впливом ньютонівської концепції всесвітнього тяжіння (розробив пояснення явищ припливів та відпливів на основі визначення присутності відштовхуючих сил, дії сил на відстані) та еволюційної концепції Ж. Бюффона, його ідеї закономірної зміни природних тіл та явищ у часі. Кант виступає як натураліст-спостерігач, обґрунтовує необхідність того, щоб в природознавстві все було пояснено природним чином. У роботах цього періоду було поставлене питання про розвиток у природі. Зокрема, в роботі "Всезагальна природна історія та теорія неба" (1775) була розвинена космогонічна гіпотеза, в якій на основі законів механіки пояснювалось, яким чином виникла сонячна система, які етапи вона пройшла. У працях "докритичного" періоду Кант перебуває під впливом раціоналістичної філософії Лейбніца. Він дотримується погляду, згідно з яким зв'язок між причинами і наслідками подій не відрізняється від логічного зв'язку між підставою та наслідком. Однак поступово Кант відмовляється від такої позиції під впливом філософії Юма. Кант починає визнавати, що зв'язок між причиною і дією має емпіричний характер (факт буття), а не характер логічного висновку. Разом з цим Кант залишається на позиціях раціоналізму і наголошує, що наука (математика, природознавство), не може мати своїм джерелом досвід, який завжди є обмеженим, а тому не може бути підставою для універсальних узагальнень. Воднораз джерелом для таких знань не може бути і розум сам по собі.

Второй этап - так называемый "критический". В работах этого периода последовательно излагались: "критическая теория познания", этика, эстетика и учение о целесообразности

природы. Основное внимание философа сосредоточилось на критическом анализе познавательных способностей человека, на разработке соответствующей теории познания. Под влиянием скептицизма и эмпиризма Юма, Кант ввел в философию понятие об отрицательных величинах, осмеял увлечение современников мистикой и "духовидением". В этот период он придает большое значение использованию в философии опытного знания. Кант расширяет рамки критической философии: принципы, найденные в теории познания, применяет в социальных сферах. Обретенная истина подвергается многократной проверке, выдержав которую получает дополнительное обоснование, а не выдержав, заменяется новой, подвергающейся, в свою очередь, проверке, уточнению и совершенствованию. Перейдя на позиции критической философии, Кант не забывал об естествознании. Он продолжал читать курсы физической географии и теоретической физики. Сохранял интерес к астрономии и "небесной механике" и написал две статьи на эту тему: "О вулканах и луне" и "Нечто о влиянии Луны на погоду". За два года до того, как заговорили о берлинском конкурсе, он выпустил работу "Метафизические начала естествознания".

Теорія пізнання. Апріоризм. Знання завжди виявляють себе у формі судження, в якій думкою фіксується відношення чи зв'язок між поняттями — суб'єктом і предикатом судження. У математиці, філософії, природознавстві судження займають визначальне місце. Тому Кант ставить три питання: 1)як можливі такі судження в математиці; 2) як вони можливі в теоретичному природознавстві; 3)як вони можливі в "метафізиці". Вирішення цих питань Кант пов'язує з дослідженнями трьох головних пізнавальних властивостей. Чуттєвість — здатність до почуттів, розум — здатність до умовиводів, які доходять до ідеї, розсуд — здатність до понять і суджень. Кожна з пізнавальних властивостей розглядається Кантом крізь проблему апріорності. Проведене дослідження уможливило зробити йому висновок, що існують апріорні форми чуттєвості (простір і час), апріорні форми розсуду (категорії). Спроба знайти апріорні форми розуму призвела до висновку про існування антиномій розуму. Кант розділяє математику на дві форми: чуттєве споглядання простору (геометрія) та чуттєве споглядання змін у часі (арифметика). Простір — апріорна форма чуттєвого споглядання. Час — апріорна форма чуттєвого споглядання змін, яка надає послідовностям подій загальності та необхідності.

Трансцендентальна логіка. Питання про можливість апріорних синтетичних суджень у філософії ("метафізиці") Кант пов'язує з дослідженням властивостей розуму. Він розглядає розум як здатність створювати умовиводи, що призводить до виникнення ідей. За Кантом, "ідеї" — поняття про незаперечне. Розум створює три головні ідеї: І) ідею про душу як цілісність всіх психічних явищ; 2) ідею про світ як цілісність нескінченного ряду причиново зумовлених явищ (причин і наслідків); 3) ідею про Бога як причину усіх причиново створених явищ. Однак спроба розуму дати вичерпну відповідь про те, що є світ як ціле, призводить до суперечності. А саме: можна довести, що світ не має початку в часі, не має обмежень в просторі. І можна довести, що світ почав існувати лише з якогось моменту часу, що світ обмежений просторово. Кожна зі схем доведення буде логічно істинною. Такі суперечності, як виявив Кант, виникають у розумі з необхідністю. А це свідчить, що розум сам по собі має суперечливий характер. Кант пропонує розділити логіку на два типи — загальну логіку і трансцендентальну логіку. Загальна логіка досліджує форми поняття, судження, умовиводу, повністю абстрагуючись від питання про зміст, який мислиться за допомогою тієї чи іншої форми думки. Трансцендентальна логіка звертає увагу на те, що надає знанню апріорного характеру, створює можливість виникнення загальних і необхідних істин. Таким чином, фактично вчення Канта про пізнання є розгорненою трансцендентальною логікою.

Етика. Людина діє з необхідністю, оскільки вона з своїми думками, чуттями розміщується серед інших явищ природи і в цьому відношенні підкоряється необхідності світу явищ. Разом з цим людина є моральною істотою. Як моральна істота, вона належить до світу духовного. І в цій якості людина — вільна. У разі, коли дії збігаються з моральним законом, здійснюються людиною на підставі власної схильності, їх не можна назвати моральними. Дія людини буде моральною тільки в тому випадку, коли індивід здійснює її з поваги до морального закону. Суперечність між моральною поведінкою людини і результатом цієї поведінки в емпіричному житті не знімається нашою моральною свідомістю. Не знаходячи справедливого стану речей у світі явищ, моральна свідомість діє у світі уявному. Існування таких понять, як "свобода", "безсмертя", "Бог", пояснюється вірою в уявний світ, даний тільки думкам, але неосяжний для думок (трансцендентний світ). Трансцендентність уявного світу буде існувати завжди, бо людина не здатна своїм розумом вийти за межі антонімічності загальних і необхідних понять.