Ірраціональні тенденції філософії 19-20 століття, фрейдизм, філософія життя, інтуїтивізм

Ірраціональні тенденції філософії 19-20 століття, фрейдизм, філософія життя, інтуїтивізм

Перший погляд на західну філософію кінця ХІХ – ХХ століть передбачає, перш за все, вивчення історичних та соціокультурних умов які склалися на той час у Західній Європі. Також слід звернути увагу на характерні ознаки часу, що породжували низку глибоких соціальних зрушень та вплинули на зміни філософського осмислення проблеми людини, суспільства, сенсу історії тощо. Перед філософами постала необхідність: по-новому осмислити одвічну проблему „людина - світ” і при цьому визначити своє відношення до „класичної” філософії якій були властиві віра в силу людського розуму як принцип у поясненні світобудови; віра в соціальний прогрес як поступальний процес реалізації розуму в історії людства; віра в здійснення розумної суспільної організації. У філософії почала посилюватися реакція проти класичного раціоналізму; акцент був перенесений на ірраціональний аспект дійсності. Вже Артур Шопенгауер вбачав сутність світу не в розумі, а у позасвідомій „світовій волі”, первинній по відношенню до уявлення та розуму. Головною його працею, в якій він досконало розвив концепцію ірраціоналізму, став твір «Світ як воля і уявлення».Продовжує цю лінію у філософії Фрідріх Ніцше та інші філософи – ірраціоналісти. Ф.Ніцше був одним із засновників напряму, який набув назви „філософії життя”. Філософи цього напряму відійшли відхарактерної для класичної філософії теми раціонального освоєння світу. Їх мало цікавив об’єктивний світ, а більш хвилювала людина як земна біологічна істота – із стихією волі та позасвідомими потягами. Якщо в системах німецької класичної філософії воля визначалася через розум, а свобода волі означала свободу усвідомленого вибору, то такі філософи як А.Шопенгауер та Ф.Ніцше утверджують первинність волі стосовно всіх інших проявів духовного життя, в тому числі й стосовно розуму. ілософія життя” знаменувала собою поворот до людини, її проблем і переживань. Якщо для класичної філософії основною тезою було - „істина понад усе”, то для філософії життя – „людина понад усе”. Інтуїтивізм, ідеалістична течія у філософії, що бачить в інтуїції єдиний достовірний засіб пізнання. Хоча інтуїтивістські тенденції властиві багатьом філософам і філософським напрямам минулого, як специфічна течія І. виникає на рубежі 19—20 вв.(століття) і є, зокрема, своєрідною реакцією на поширення розсудливого способу мислення. Будучи різновидом ірраціоналізму, І. протилежний до філософії діалектичного матеріалізму.

 

Проблема механізму розвитку. Закономірності зв’язку кількісних та якісних змін.

За останні роки багато що вдалося зрозуміти в тому, що можна назвати механізмами розвитку (зокрема, еволюції), в тому, як відбуваються зміни структури (організації) матерії, як виникають нові якості, що є рушієм процесу самоорганізації. У зв'язку з цим виділяються наступні механізми розвитку:
1) Адаптаційні механізми. Основна їх особливість полягає в тому, що вони дозволяють з певною точністю передбачати розвиток події - прогнозувати його. Це відбувається тому, що адаптація - це самонастройка, забезпечує розвивається системі стійкість (стабільність) у даних конкретних умовах зовнішнього середовища.
2) Порогові механізми розвитку. Організація системи має пороговими станами, перехід через які веде до різкого якісної зміни відбуваються у ній процесів, до зміни самої її організації. Більше того, перехід від старої організації системи до нової неоднозначний, тобто можливо ціле безліч різних нових форм організації. Закон взаємного переходу кількісних змін у якісні відображає ту важливу особливість об’єктивної дійсності, за якої всі предмети, процеси і явища набувають ви­зна­ченості через взаємодію, взаємозалежність, суперечливість своїх зовніш­ніх та внутрішніх властивостей, кількісних та якісних характеристик, котрі існують об’єктивно, незалежно від волі й бажання людей. Взаємодія ж кількості і якості є загальною, внутрішньою, суттєвою, необхідною, такою, що неминуче повторюється. Взаємозв’язок кількісних і якісних змін здійснюється і в процесі пізнання, мислення. Процес збирання фактів, аналітична розумова діяльність є тією необхідною базою, котра передує новим відкриттям, досягненню нових знань. Кожний перехід кількісних змін у якісні означає одночасно і перехід якісних змін у нові кількісні зміни. “Зміна буття, – писав Гегель, – суть не лише перехід однієї величини в іншу, а й перехід якісного в кількісне і навпаки”. Дуже важливою категорією в розумінні закону взаємного переходу кількісних змін у якісні є стрибок. У діалектиці взаємозв’язку кількісних і якісних змін стрибок означає перехід від старої якості до нової. Стрибок у розвитку рівнозначний появі нового стану існуючого внаслідок суперечли­вого взаємозв’язку кількості і якості, який підноситься до рівня істотного, необхідного і загального зв’язку. Цей зв’язок з неминучістю повторюється в процесах становлення найрізноманітніших предметів і явищ об’єктивної дійсності.

 

 

Основні проблеми філософії Відродження

Філосо́фія епо́хи Відро́дження — напрям європейської філософської думки XV—XVI століть. Віддзеркалює соціальний та ідейний рух Відродження (Ренесансу), започаткований в Італії в XIV ст., що в XVII ст. стає загальноєвропейським явищем. Головна відмінність філософії Відродження —антропоцентризм та гуманізм. Відродженням в історії називають сукупність філософських учень, створених у період розпаду феодального й зародження капіталістичного суспільства. До найважливіших проблем філософії Відродження треба віднести: онтологічні (точніше — натурфілософські) проблеми, зокрема питання про сутність матерії, руху і його джерел; гносеологічні; філософські аспекти політики, етики, естетики тощо. Аналізуючи проблему руху та його джерел, більшість мислителів Відродження вбачали причину руху в самій матерії, розглядаючи рушійну силу як невід'ємне від матерії розумне начало. Значні зрушення були й у теорії пізнання. В ній високо цінувався досвід, чуттєвість як найважливіший, хоч і перший крок у процесі пізнання. Значний вклад у теорію пізнання внесли Дж. Бруно, Микола Казанський, Мішель Монтельта інші мислителі епохи Відродження.
Змінювались погляди на людину та місце її у Всесвіті. Тео-центризм витісняється антропоцентризмом. Людину стали розуміти як вільну і необмежену в своїх можливостях. Світське мислення, яке виводило людину із релігійної компетенції, перетворювало її на найвищу цінність, ставило її у центр світоглядної перспективи. Етичні концепції Відродження перебували під впливом епікурейської школи, яка найбільше відповідала ідеалам гуманізму, тій жадобі життя, земного щастя, всебічного розвитку особистості/реабілітації земної краси, які були притаманними для молодої буржуазії. Необхідно зазначити, що в етиці цієї епохи мали місце елементи індивідуалізму, егоїзму. Відомими мислителями Відродження були Г. Галілей, М. Коперник, Дж. Бруно, Т. Мор, Т. Мюнцер, Т. Кампанелла та багато інших.

 

Філософія і політика

Політична філософія – це філософія, яка пізнає буття та діяльність людини як політичної істоти – bios politikos, як окреслив Арістотель. Бути пов’язаним із полісом, згідно з давньогрецьким філософом, є найбільш природним для людини. Політична філософія аналізує політичну реальність, але це не тільки теорія, оскільки результати її міркувань можуть придатися на практиці. Слід пам’ятати про те, що філософія ніколи не є відстороненою від життя. Політична філософія займається осмисленням політичного світу. Тож сучасну політичну філософію можна охарактеризувати як феноменологію політичного світу. Філософське розуміння політичного світу представив німецький філософ Клаус Гельд. Він переконує, що поняття політичного світу постає як джерело сенсовності для інших понять, як, наприклад, «політична подія» чи «політична інституція».Загалом же, К. Гельд твердить: «…Єдність “політичного” полягає у тому, що все, що окреслюємо цим поняттям, різним способом належить кожного разу до політичного світу, ми знайшли у такий спосіб відповідь на питання про річ або предмет політичної філософії: окресленням цієї речі є поняття “політичного світу”». Політична філософія постає як нормативна політична теорія. Цим самим вона протиставляється емпірико-аналітичним політичним теоріям, що постали в рамках позитивізму. Як нормативна теорія, політична філософія постає практично від самого початку свого існування, оскільки в рамках античної філософії утверджується думка про нерозривний зв’язок між політикою та етикою, а політична теорія розумілася як вчення про добропорядне і справделиве життя. Німецький дослідник Клаус Бейме в праці «Політичні теорії сучасності» виокремлює декілька загальних рис нормативних теорій політики, а саме: (1) усі нормативні політичні теорії під тиском ціннісного релятивізму чи краху демократичних цінностей, утвердження тоталітарних режимів стверджують необхідність повернення до класичної теорії політики, наприклад, політичної філософії Арістотеля; (2) в основу більшості нормативних теорій політики свідомо покладено онтологію; (3) нормативні теорії мало сприяють емпіричному дослідженню, більше того, вони часто протистоять позитивістським спробам піднести політичну теорію до наукового рівня через привнесення в дослідження політичних феноменів критерії науковості, що характерні для природничих наук; (4) метою нормативних теорій є дія, а не пізнання як таке (у такий спосіб політична філософія як нормативна теорія протистоїть принциповому розриву між буттям і належним); (5) нормативні теорії характеризуються нормативно-статичним ставленням до мови; (6) нормативні політичні теорії тісно пов’язані з історією ідей, а тому орієнтовані на дослідження історії політичної філософії. Загалом, політична філософія орієнтована на розуміння політичних процесів, осмислення політичних процесів, що пов’язане із проясненням суті політичних феноменів і процесів. Політичний філософ займає позицію в-світі-і-водночас-поза-світом. Маємо ситуацію одночасної трансценденції та іманенції. Будучи орієнтованою на розуміння, політична філософія сприяє порозумінню (філософія починається із діалогу, визнання іншого). Політична філософія – це пошук і роздуми над можливостями раціонального політичного рішення. Крім того, політична філософія вчить як слід мислити і як аргументувати так, аби твої ідеї були зрозумілими Іншим і були для них прийнятними.Політична філософія розмірковує над такими категоріями як «загальне благо», «загальний інтерес». Вона звертається до суті цих категорій, але не дає відповіді про те, що складає зміст «загального чи публічного інтересу» (зміст, що вкладається в ці поняття може бути різним – наприклад, будівництво добрих доріг чи реформа судів). Політична філософія дає не готові, а можливі шляхи реалізації політики. Готові рецепти дає ідеологія. Філософія ж є поліфонічною та нескінченною по своїй суті. Тому тоталітаризм принципово не сприймає філософії. Важливим аспектом політичної філософії є те, що будь-яка рефлексія, що постає тут, є презентацією явною або ж неявною певної концепції політичного. Проблема розуміння суті політичного є надзвичайно складною. Відомий сучасний політичний філософ Джовані Сарторі пише наступне: «Політичне – це надзвичайно важке для чіткого представлення поняття, але, разом з тим, надзвичайно інтригуюче. Здається, ми нездаті дати йому визначення і, разом з тим, обвинувачуємо одне одного в надто широкому чи надто вузькому розумінні політичного, чи в його “політизації”... Загалом, розрізняємо політику, економіку та етику, але рідко можемо сказати, на якому fundamentum divisionis, на якій основі або згідно з яким критерієм здійснюємо таке розрізнення».

 

Основні ідеї просвітництва

Просві́тництво — це широка ідейна течія, яка відображала антифеодальний, антиабсолютистський настрій освіченої частини населення у другій половині XVII —XVIII століття. Представники цієї течії: вчені, філософи, письменники, вважали метою суспільства людське щастя, шлях до якого — переустрій суспільства відповідно до принципів, продиктованих розумом, були прихильниками теорії природного права. Просвітники мали широкий світогляд, в якому виділялися концепція освіченого абсолютизму, ідея цінності людини, критика церкви, патріотизм, осудексплуатації людини людиною, утвердження самосвідомості й самооцінки особи. Цим просвітники відрізняються від просвітителів, якими є всі носії освіти і прогресу.Важливе місце серед ідей просвітництва посідає концепція атеїстичної філософії просвітництва, яку у той час розробляв Вольтер Франсуа-Марі Аруе (1694—1779), головні ідеї якого викладені у працях: "Філософські листи" (1734), "Метафізичний трактат" (1734), "Роздуми про людину" (1737), "Філософський словник" (1764), "Філософія історії" (1765), "Досвід про звичаї та дух народів" (1769).Головне завдання своєї філософії Вольтер вбачає в розвінчуванні релігійної догматики, що заважає людям будувати щасливе життя, культивуючи неуцтво, неосвіченість, фанатизм, брехню, оману.Християнство, на його думку, це сітка, якою шахраї протягом багатьох віків обплутують дурнів. Всю історію релігії та церкви він подає як ланцюг шахрайств, злочинів, пограбувань та вбивств, а джерело цього вбачає в самій сутності офіційної релігії та церкви як основи старих феодальних порядків.Проте релігію Вольтер розглядав також і як засіб мирного вирішення суспільних суперечностей, як засіб стримування бідняків проти зазіхань на власність багатих та запобігання свавіллю "сильних світу цього". "Коли б Бога не було, його слід було б вигадати" — це максима Вольтера, якою він прагне довести, щоб Бог існував і карав би те, чого не в змозі придушити людське правосуддя.Видатним представником деїстичного напрямку просвітництва був Жан-Жак Руссо (1712—1778), який свою оригінальну концепцію історії, закономірностей та перспектив суспільного розвитку розкриває у працях: "Міркування про науки та мистецтва" (1750), "Міркування про походження та основи нерівності між людьми" (1755), "Юлія, або Нова Елоїза" (1761), "Про суспільний договір" (1762), "Еміль, або Про виховання" (1762).Центральною проблемою у творчості Руссо була проблема нерівності між людьми та шляхів її подолання. Він критикує сучасну йому цивілізацію нерівності і відстоює тезу про те, що розвиток науки не сприяв удосконаленню моральності, звичаїв, життя людей в цілому. Основою суспільного життя Руссо вважав матеріальні, "тілесні" потреби людей, а духовні — їхнім наслідком, що лише опосередковано можуть впливати на суспільне буття.Руссо одним з перших виявив, що розвиток культури створює "штучні" потреби, задоволення яких має дуже суперечливий характер, завдяки яким людина намагається "здаватися", а не бути. Крім того, він вважає, що культура та мистецтво належать панівним соціальним верствам і є чужими для більшості людей. Проте, хоч Руссо і підкреслював, що наука і культура мало сприяли удосконаленню людського буття, все ж джерело суспільних проблем та конфліктів він вбачав у сфері суспільного розвитку, в соціальній нерівності, яку розумів передусім як нерівність майнову.На відміну від Вольтера, Руссо вважав, що нерівність між людьми існувала не завжди, а виникла лише на певному рівні історичного розвитку людства з майнових відносин між людьми.Ще одним видатним філософом-матеріалістом XVIII ст. був Дені Дідро (1713—1784), основні ідеї якого викладені у працях: "Думки про тлумачення природи" (1754), трилогії " Розмова Д'Аламбера з Дідро", "Сон Д'Аламбера", "Продовження розмови" (1769), "Філософські принципи відносно матерії та руху" (1770). Понад двадцять років Дідро присвятив праці над "Енциклопедією" (1751—1780), яка стала одним з величних культурних звершень того часу і відіграла значну роль у розробці та поширенні просвітницького світогляду та згуртуванні просвітителів. У проспекті "Енциклопедії" Дідро проводить думку, що в історії людства, особливо починаючи з епохи Відродження, вже спостерігається певний прогрес у пізнанні природи і що в майбутньому він стане ще значнішим, набуде неперервного характеру. При цьому він чітко розумів, що внаслідок безкінечності Всесвіту вичерпне пізнання природи неможливе.

 

Функції світогляду

1. Вписати людину у світ;

2. Надати життєвих орієнтирів;

3. Окреслити дійсність у людських уявленнях;

Філософія постає теоретичною формою світогляду. Філософствувати – означає не просто думати про проблеми світогляду, а й усвідомлювати їх необхідність та зв’язки. Філософія спрямована на критичне осмислення та дослідження проблем світогляду, з метою підвищення ступенів достовірності та надійності таких вирішень.

Екологічні проблеми

Сучасна епоха – це епоха бурхливого розвитку науки і техніки, неконтрольованого зростання населення Землі, поступової деградації природного середовища під впливом негативних антропогенних чинників. Тому надзвичайно загострились багато проблем, а серед них одна з головних – проблема взаємозв’язку суспільства і природи, людини і навколишнього середовища.Найбільший антропогенний вплив на навколишнє середовище в сучасну епоху чинить транспорт, промисловість, енергетика, сільське господарство.Транспорт належить до головних забруднювачів атмосферного повітря, водоймищ і грунтів. Відбувається деградація екосистем під впливом транспортних забруднень, особливо інтенсивно на урбанізованих територіях. Гостро стоїть проблема утилізації і переробки відходів, що з’являються при експлуатації транспортних засобів. Для потреб транспорту у великій кількості споживаються природні ресурси. Вихлопні гази автомобілів містять більш ніж 200 хімічних сполук-продуктів згорання палива, більшість з яких токсичні. Особливо гостро постає проблема аварій крупнотонажних вантажних суден, які здійснюють перевезення нафтопродуктів. Такі аварії завдають велику шкоду водному середовищу і викликали вже не одну екологічну катастрофу. [4]

Не менш небезпечним забруднювачем оточуючого середовища є промислові відходи. В Україні основним джерелом утворення відходів є підприємства гірничо-промислового, хіміко-металургійного, машинобудівного, паливно-енергетичного, будівельного, агропромислового комплексів, а також комунальне господарство.

Основними негативними наслідками сільськогосподарської діяльності людини є збідніння і виснаження родючих українських чорноземів, промислове забруднення ґрунтів та інтенсивне освоєння цілинних земель, широке розповсюдження монокультур, застосування азотних і нітратних мінеральних добрив. [2]

Всі вище зазначенні чинники згубно впливають на екологічну ситуацію в Україні і викликають такі негативні наслідки як парниковий ефект,кислотні дощі, руйнування озонового шару.

Наступною глобальною екологічною проблемою нашого часу, що потребує негайного вирішення є проблема парникового ефекту. За останні 100 років концентрація в атмосфері вуглекислого газу збільшилась на 25%, а метану - на 100%. Ці гази зумовлюють виникнення так званого «парникового ефекту»: пропускаючи сонячне світло, вони частково затримують теплове випромінювання, яке надходить від поверхні Землі

В таких умовах бездумної експлуатації багатств природи, активної неконтрольованої діяльності людини, виникає питання про існування самого людства, оскільки існує реальна загроза його знищення. Люди поставили себе над природою, забувши, що вони є її частиною і підкоряються її законам

 

46 Джерела філософії (міфологія релігія життєвий досвід)

Найдавнішою формою світогляду вважається міфологія, яка по суті, була ровесни-цею самої людської історії.

Міфологія (від грец. mifos — оповідь і logos — слово, поняття, вчення) — форма суспільної свідомості, спосіб розуміння світу, характерний для ранніх стадій суспільного розвитку. Міфи існували у всіх народів світу. В духовному житті первіснообщинного

У міфології відсутні розмежування світу і людини, думки і емоцій, об'єктивного і суб'єктивного. Це цілісне світорозуміння, в якому різні уявлення сплетені в єдину образну картину світу, що поєднує реальність і фантазію, природне і надприродне, знання і віру, думку й емоції. Міфологічна свідомість втілювала колективний досвід осмислення дійсно-сті багатьма поколіннями. Для первісної людини міфи були не словом-оповіддю, а ймовір-ніше, словом-реальністю. Міфологічне світорозуміння передавалось передусім у колектив-них містеріях-діяннях (обрядах, танцях і т. д.). Міфи первісними людьми не розповідались, а колективно «переживались», «програвались», «відтворювались». Виступаючи синкре-тичною формою суспільної свідомості, міфологія включала в себе не тільки релігію, а й філософію, політичні теорії, науку, мистецтво, мораль.

Міф виконував різноманітні функції: минуле пов'язувалося з теперішнім і май-бутнім; формувалися колективні уявлення того чи іншого народу; забезпечувався зв'язок поколінь; міфологія закріплювала систему цінностей, підтримувала, заохочувала певні норми поведінки. Релігія (від лат. religio — благочесність, набожність, святиня, предмет культу) — така форма світогляду, в якій засвоєння світу здійснюється через його подвоєність на земний, природний, що відображається органами чуттів людини, і потойбічний — «небесний», надприродний і надчуттєвий. Специфіка релігії полягає в особливому характері її «другого» світу та його смислової ролі.

Природа релігійного світогляду складна і потребує глибокого вивчення. До недавнього часу його оцінка в радянській літературі спрощувалась; він трактувався як система «невігласних» уявлень про світ і людину. Але релігія — це явище духовної культу-ри, форма ідеології, що має соціальну природу та функції. Релігія — явище багатопланове і багатозначне. Вона породжена специфічними закономірностями розвитку суспільства.

Поняття природа

Поняття “природа” вживається у двох значеннях. У широкому розу-мінні природа – синонім Всесвіту, охоплює і сусп., і навколишній світ у всій багатоманітності своїх проявів. У вузькому розумінні природа – це частина світу, яка протистоїть сусп. і взаємодіє з ним, це природне явище, в якому живе суспільство.

Людина і сусп. не можуть існувати і розвиватися поза природою, неза-лежно від неї.

Природа первинна. Нашій планеті кілька мільярдів років. На певному етапі еволюції з’являється органічна матерія, біологічна форма руху. З ви-никненням життя сформувалась час-тина планети Земля, яку називають біосферою, тобто сфера взаємодії жи-вої і неживої матерії. Людина – час-тина природи. Людина живе в межах тонкої оболонки Земл, геогр.середо-вища. Географічне середовище – це та частина природи, яка складає необ-хідну умову життя сусп., будучи за-лучена в процес сусп.виробництва. Розрізняють природу натуральну (це природа з якою людина не всту-пила в взаємодію) та “олюднену” природу, де особливо виділяють ноосферу (це природа, яка зазнала змін в результаті людської праці та розвивається під впливом людського розуму, науки).

Природа є необхідною умовою ма-теріального життя сусп. Єдність сусп. і природи обумовлюється процесом матеріального виробництва. Природа існувала і далі може існувати без сусп. А сусп. без природи існувати не може.

Природа, людина і сусп. – специ-фічні частини матеріального світу. Ф.Енгельс ц “Діалектиці природи” зазначав, що зовнішній світ є або природа, або суспільство.

В процесі виробництва між сусп. і природою відбувається обмін речови-ною, енергією і інформацією. Приро-да є також могутнім засобом мораль-ного і естетичного розв. людини.

Існує не тільки фізичний, але й ду-ховний зв’язок людини з природою. Його проявом є пізнавальне ставлен-ня, яке реалізується через природні науки, оціночне ставлення, яке вира-жається з допомогою понять блага, краси та ін. В сучасному світі людина змушена брати на себе відповідаль-ність за збереження природи, якій во-на досить часто завдає великої шкоди.

Агностицизм у філософії

Агностики роблять акцент на тому, що не можна точно сказати, чи існують боги. На їх думку, ймовірність того, що Бог існує, абсолютно дорівнює тому, що Бога немає. Подібні положення додають у даний напрямок неабияку частку скептицизму.
Агностицизм у філософії примітний тим, що його послідовників дуже часто зараховують до атеїстів або, як мінімум, до невіруючих. Це не зовсім правильно, тому що існує безліч агностичних теїстів. Ідентифікують вони себе як агностики, а також як послідовники якоїсь специфічної релігії.

Агностики запевняють, що людський розум просто не здатний зрозуміти законів природи, а також помітити ознаки існування Бога, так як для цього необхідно щось інше, зовсім не те, чим володіє людина. Якщо Бог і є, то він зробив усе, щоб простий смертний не міг не просто зрозуміти, але навіть і відчути його.

Агностицизм у філософії: підкатегорії

Таких підкатегорій декілька:
– слабкий агностицизм. Також його називають м’яким, емпіричним, тимчасовим, відкритим і так далі. Суть в тому, що можливо Боги і існують, але дізнатися це неможливо;
– сильний агностицизм. Також його називають закритим, абсолютним, суворим або твердим. Суть в тому, що існування або неіснування Бога не може бути доведено лише з тієї причини, що людина не може цілком і повністю повірити ні в один з цих варіантів;
– байдужий агностицизм. Переконання, засновані на тому, що немає не тільки жодних доказів існування Бога, але і доказів того, що він не існує;
– ігностіцізм. Його представники кажуть про те, що перш ніж задаватися питаннями про існування Бога, необхідно дати вичерпне визначення слову «Бог».

 

 

Емпіризм та раціоналізм

Емпіризм проголошує, що основний зміст наукове пізнання отримує з чуттєвого досвіду, а раціоналізм – через діяльність розуму.

Сенсуалізм – джерело всіх знань є відчуття (“Нічого нема в розумі, чого не було б у відчуттях” Дж.Локк)

 

Джон Локк осн. завдання своє ф-ії вбачає в дослідженні пізнавальних здібностей та здатностей людини, у виявленні джерел люд. пізнання.Пізнання Локк розглядав як результат чуттєвого досвіду і поділяв на 2 сфери: зовнішній (основа чуттєвого пізнання природи) і внутрішній(-рефлексивного пізнання діяльності душі)

 

Локк створив концепцію про т.зв. "первинні і вторинні якості об'єкту» (Локк ділив властивості речей на 2 групи: 1)об'єктивні (залежать від об'єкту) – вага, довжина і т.д.; 2)суб'єктивні (залежать від людини) – смак, колір, запах і т.д.)

 

Засновником емпіризму був англ. Ф-ф Френсіс Бекон (“Новий Органон”).Гол.завдання – пізнання природи і оволодіння її силами; основні методи – індукція та експеримент.

 

Засновником раціоналізму був франц.ф-ф Рене Декарт (“Міркування про метод”) свою методологію будує на принципах раціоналістичної дедукції, а експеримент визнає лише як передумовупізнання, що має підпорядковуватись рац.-математ. мисленню.

 

 

Парні категорії діалектики:

Сутність і явище

Зміст і форма

Ціле і частина

Система, структура, елемент

Одиничне, загальне

Причина і наслідок

Необхідне і випадкове

Дійсне і можливе

Категорії діалектики - це гранично широкі поняття, змістом яких є загальні сторони існування і розвитку об'єктивного світу; це вихідні форми мислення, коли його об'єктом виступає розвиток.

При вивченні парних категорій діалектики їх зіставлення проводиться у двох основних аспектах - онтологічному і гносеологічному.

При співвіднесенні категорій діалектики в онтологічному аспекті, фіксуються загальні протилежні форми існування і розвитку матеріального світу і зв'язки між ними.

При зіставленні категорій діалектики в гносеологічному плані, переслідується мета не тільки адекватно відобразити розвиток, але і виділити в процесі пізнання певні «сходинки», простуючи за якими можна пізнати сутність світу.

За допомогою категорій діалектики можна встановити, в якій послідовності необхідно вивчати світ, щоб від зовнішнього, яке є його образу проникнути в його сутність.

 

 

1.3. Проблема свідомості в класичній європейській філософії.
У Новий час на вирішення проблеми свідомості вирішальний вплив справила світогляд антропоцентризму. У розділі «Буття і матерія» вже було показано, що Новий час увійшло в історію під знаком тієї події, що Ніцше висловив в афоризмі «Бог помер». Людина звільнився від влади і опіки Божественного, переставши визнавати свою приналежність двома світами: земного та неземного, став пояснювати своє походження тільки їх природи, погодившись згодом з теорією Дарвіна про походження людини від мавпи. Російські релігійні філософи М. Бердяєв і Вол. Соловйов бачили в цьому глибоке протиріччя: з одного боку, людина погоджується зі своєю твариною походженням, а з іншого - претендуємо на духовний аристократизм, приписує собі здатність зрівнятися в своїх земних справах з Богом, від якого відмовився; мавпа захотіла стати Богом. Так критикували російські філософи самовпевненість тих, хто довірився повністю природничих теорій походження людини.
В умовах відмови від Божественного думка інтерпретувалася тільки як стан особистості, суб'єкта. Передбачалося, що людська думка сама себе породжує і сама себе детермінує. Звідси і нова метафора свідомості: воно не воскова дощечка, на якій друкуються образи реальних речей, а деяка судина, в якому містяться ідеї і образи до того, як воно включиться в спілкування зі світом. Ортега-і Гассет так охарактеризував цю метафору: «Речі не входять у свідомість, вони містяться в ньому як ідеї». В історії філософії таке вчення було названо ідеалізмом.
Якщо основний зміст античної метафори свідомості полягав у визнання акта впливу зовнішнього світу на світ внутрішній, тобто акту сприйняття, то в Новий час акцент переноситься з сприйняття на уяву.Коли свідомість працює в режимі уяви, то не предмети відображаються в ньому, а воно саме творить і конституює світ явищ. Так, з точки зору І. Канта, в нашій свідомості наявні безпосередньо дані знання про що-то як про ціле, і ми виявляємо їх, як тільки починаємо усвідомлювати себе. Вони дані нам до всякого пізнання, тобто апріорі (apriori - до досвіду). Починаючи пізнання, ми виявляємо, що в нашій свідомості вже є знання про те, що світ просторові і часові, що в ньому діють причинно-наслідкові зв'язки і т.д. Коли людина усвідомлює себе як Я, у нього вже є здібності до логічного мислення, мови, вміння сприймати світ просторово і тимчасово і т.д. Свідомість починає розглядатися в якості умови можливість пізнати зовнішній світ, творити світ явищ, тобто такий предметний світ, який залежить від структур свідомості. У зв'язку з цим Лейбніц називав людину «маленьким богом», а кант - верховним законодавцем природи.
Метафори свідомості у філософії Нового часу і античності мали протилежні смисли, на вони збігалися в тому, що зміст свідомості ототожнювалося з предметним. У розробці проблеми свідомості філософія Нового часу скористалася відкритим в середні століття умінням зосереджувати свою увагу на внутрішньому досвіді. Але якщо в середньовічній філософії свідомість було за визначенням містично, то в Новий час з його змісту усувається всяке містико-релігійний зміст. Так, Декарт ототожнює свідомість з мисленням, логічні процедури якого мають справу тільки з характеристиками предметного світу. Він заклав основи віднесення до змісту свідомості тільки предметно-логічного змісту.

 

Форми суспільної свідомості

У її структурі виділяють такі форми як: політична, правова, моральна, естетична, релігійна, філософська і наукова які склалися історично - на основі багатоманітності людської діяльності й суспільних відносин.

Критерії розрізнення форм суспільної свідомості такі:

- предмет відображення, спосіб відображення, функції. - співвідношення інтелектуального й емоційного елементів.

Історія виникнення й розвитку різних форм суспільної свідомості неоднакова. Моральна, естетична й релігійна є найдавнішими, вони зародилися ще при первіснообщинному ладі. Тоді суспільна свідомість ще не була розчленованою, тобто мала синкретичний характер. Окремі її форми не відділялися чітко одна від одної, так само як перепліталися елементи істинних знань з міфологічними уявленнями. Лише з утворенням цивілізованого суспільства, формуванням соціально-класової культури, державного ладу, зародженням і розвитком наукового пізнання виникають політична, правова та філософська форми свідомості.

 

 

Філософія техніки

 

Філософія техніки — один із найновітніших напрямів сучасної соціальної філософії. У зв'язку з результатами науково-технічного прогресу наприкінці XX століття виникає потреба ґрунтовного аналізу техніки як предмета соціально-філософського дослідження.

Науково-технічний прогрес поступово сприяє усвідомленню суттєвої ролі техніки у суспільному розвитку. Наприкінці XIX століття з'являється одна з перших праць у цій галузі — «Основи філософії техніки» Е. Каппа. Продовжив цю тенденцію А. Еспінас, якому приписують філософське обґрунтування загальної теорії техніки. Ці роботи оцінювали внесок технічного прогресу у розвиток людства лише позитивно, ідеалізували продуктивну роль техніки у соціумі. Вважалося, що технічні досягнення є ще одним вагомим свідченням підкорення людиною природного середовища. Однак такий оптимістичний погляд на сутність технічного прогресу проіснував до середини XX століття, коли починають усвідомлювати неоднозначність впливу техніки на розвиток суспільства.

Всесвітні філософські конгреси другої половини XX століття засвідчують зростання філософського інтересу до техніки та її соціально-практичного значення. У 60-х роках минулого століття з усвідомленням протиріч між традиційною ідеєю прогресивних тенденцій суспільства, що постійно зростають, з одного боку, та обмеженістю такого зростання, з іншого, філософія техніки остаточно формується як самостійна галузь соціально-філософського аналізу. Сьогодні все ще актуальною залишається проблема визначення сутності самого терміна «техніка» та його співвідношення з «технологією». Так, наприклад, французький філософ Ж. Еллюль визначає техніку як «суму раціонально означених методів, ефективність яких є безсумнівною у межах будь-якої сфери людської діяльності».

 

Для сучасної філософії техніки характерне врахування здобутків у цій галузі таких мислителів, як М. Гайдеґґер, К. Ясперс, Л. Мемфорд, А. Бергсон, М. Бєрдяєв, Е. Фромм, Г. Маркузе, та низку інших видатних філософів минулого століття. Однак аналіз їхнього осмислення техніки свідчить про те, що в умовах науково-технічного прогресу тяжко створити несуперечливі, систематизовані та цілісні концепції у галузі філософського осмислення техніки. Так, Е. Фромм критикує індустріально-технічну цивілізацію, наголошуючи, що «люди все більшою мірою стають автоматами для створення машин: розумність перших знижується відповідно до зростання інтелекту других».

На межі століть однією з основних проблем філософії техніки стають соціальні наслідки комп'ютеризації у зв'язку із привнесеними нею змінами у всі сфери суспільного життя. Сьогодні особливої актуальності набуває аналіз інформації як своєрідного глобального ресурсу та інформаційного суспільства як нового типу цивілізаційної організації соціуму. Відповідно, у сучасних умовах соціальна філософія виходить у сферу футурологічних досліджень і аналізує суспільство не тільки яким воно є, але й да