Сучасна українська філософія: ключова проблематика та стрижневі тенденції

Нова сторінка в історії української філософії відкривається з середини 40-х років. Значна увага надається підготовці філософських кадрів. У Київському державному університеті у 1944 р. відкривається філософський факультет і три кафедри — діалектичного та історичного матеріалізму, історії філософії, логіки. Це дало змогу підготувати нову когорту філософів. Певним поштовхом до об'єктивного творчого дослідження філософських проблем стала смерть Йосифа Сталіна. Критика культу особи стала критикою догматичних методів дослідження у філософії. Змінюється об'єкт досліджень. Актуальними стають проблеми світогляду людини, її пізнавальні можливості та ціннісні орієнтири.
Суттєво вплинула на розвиток української філософської спадщини діяльність Павла Копніна. У 1964 році Павло Копнін очолив інститут філософії Академії наук. У своїй плідній філософській діяльності основну увагу вчений приділяє проблемам логіки, формам й методам наукового пізнання, методології науки. Завдяки Павлу Копніну починає зміщуватися головний акцент філософствування — з того, що не залежить від людини і людства, на те, що освоюється людиною в процесі її пізнавальної діяльності, і ширше — на світоглядне осмислення світу. Згодом навколо Павла Копніна створюється Київська філософська школа, що критично осмислює філософію позитивізму, а потім і філософію екзистенціалізму.
Важливе місце у розвитку української філософської думки XX ст. належить діаспорі. Українці, які з тих чи інших причин перебували за кордоном, докладали чимало зусиль для розвитку української науки і культури. У період сталінсько-брежнєвського режиму в Україні саме діаспора не давала згубити філософську спадщину українського народу, публікуючи заборонену в Україні творчу спадщину окремих мислителів, розвиваючи філософський зміст цілих історичних етапів, становлення української духовності. Найвідоміші мислителі української діаспори — Дмитро Чижевський, Іван Огієнко, Володимир Шаян, Левко Силенко, Іван Лисяк-Рудницький, Микола Шлемкевич, Кирило Митрович, Степан Ярмусь, Яків Оріон, Олександр Кульчицький, Тарас Закидальский та ін. Особливий інтерес становить творчість Дмитра Чижевського — відомого українського філософа. Навчався Дмитро Чижевський у Петербурзькому та Київському університетах. Після виїзду з України вивчав філософію у Карла Ясперса, Мартіна Хайдеггера, Едмунда Гуссерля. Викладав філософію в Українському вищому педагогічному інституті імені Михайла Драгоманова у Празі та Українському вільному університеті в Мюнхені. З 1968 року Дмитро Чижевський — дійсний член і професор Гандельберзької академії, з 1970 року — почесний професор Кельнського університету. Дмитро Чижевський справедливо вважається засновником історії української філософії. Велику дослідницьку роботу провів, вивчаючи вплив німецької філософії на Росію та Україну, особливо наголошував на специфіці прийняття німецької філософії в Росії і в Україні. Багато й плідно Дмитро Чижевський працював у сфері вивчення етнонаціональних характеристик філософського знання. Його праці збагатили українську історико-філософську думку.
Починаючи з 60-х років в Україні глибоко досліджуються проблеми загальної історії філософії, сучасної зарубіжної філософії, історії української філософії, логіки, світоглядні проблеми людини, філософські проблеми природознавства, етики, естетики. Основними центрами досліджень стали відділ історії філософії Інституту філософії АН України та кафедра історії філософії Київського університету. Українські вчені брали участь у написанні «Истории философии», «Истории философии в СССР», «Философской энциклопедии». Певним підсумком 30-річного творчого аналізу української філософії є вихід «Історії філософії на Україні», в якій з позицій марксистської методології системно викладена історія розвитку української філософії, показані її характерні риси. Виклад філософського матеріалу органічно поєднується з аналізом історичної ситуації того чи іншого періоду, що сприяє об'єктивнішому дослідженню розвитку української філософської думки.
У сучасних умовах розробку філософських проблем в Україні здійснює значний загін фахівців, які сконцентровані в Інституті філософії та Інституті суспільних наук АН України, на філософському факультеті Київського державного університету, на кафедрах філософії вищих навчальних закладів України. Проголошення Україною не залежності дало новий поштовх розвитку суспільствознавчої вітчизняної думки і, зокрема, філософської культури.
81. Становлення онтологічного знання в європейській філософії традицій.

Термін «онтологія» запровадив у ХVІІІ ст. німецький філософ Р. Гоклініус. Онтологія – наука про буття світу, основи всього сущого: матерію, рух, розвиток, час, простір, тощо. Проблема буття стала однією з найголовніших у філософії.
О. розглядає такі питання як походження світу, його закони і зв’язки, напрямки розвитку світу.
Вперше термін «буття» використав античний філософ Парменід (V–ІV ст. до н.е.). Він вважав, що буття реально існує,воно є незмінним і непорушним, що немає нічого іншого в світі, крім буття. Геракліт вважав буття таким, яке безупинно змінюється, розвивається. Платон стверджував існування «світу ідей» і «світу речей». Справжнім буттям, на його думку, наділений лише одвічний, незмінний «світ ідей» За Арістотелем буття вимагає дослідження будови речей, з’ясування їх причин та функцій. Філософи античності по різному тлумачили поняття «буття», але всі вони під цим поняттям розуміли все, що істинно існує, що є незмінним і вічним, і само породжую себе.
Середньовічна християнська філософія розрізняє буття божественне та буття утворене, тобто Бога і світ, який він створює із нічого та підтримує власною волею. Буття ототожнювали з Богом, і цілком актуальним вважалося лише буття Бога.
В епоху Відродження буття ототожнювалося з природою, що водночас заперечувало саму онтологію. Абсолютним буттям наділяється свідомість. Буття перетворилося з об’єктивного на суб’єктивне.
Філософи Нового часу пов’язують проблему буття лише з людиною, відмовляючи буттю в об’єктивності. Людина, її свідомість, її проблеми, її життя стали сприйматися як єдине безсумнівне та істинне буття. людське буття оголошувалось суб’єктивним, залежним від свідомості і буття самої людини.Теза Р. Декарта «я мислю, отже, я існую» означає: буття суб’єкта(тобто людини) осягається в акті самопізнання.
Німецькі філософи трактували буття також по різному. У філософії І. Канта наявні два центри абсолютного буття: «Я» і речі в собі. І. Кант відмовив онтології в праві бути наукою, довівши, що її претензії на самостійне бачення світу призводять до антиномій. У його вченні онтологія фактично була зведена до гносеології. Що таке буття (світ), його принципи, людина може знати тільки з розуму (розсудку), який надав апріорні форми цьому буттю. Для Фіхте істинним буттям стає вільна, чиста діяльність абсолютного Я, а матеріальне буття є продуктом цієї діяльності. Для Гегеля істинне буття збігається з абсолютним духом і є не інертною реальністю, а об’єктом діяльності, сповненим неспокою, руху й фіксованим у формі суб’єкта. Марксистська філософія ототожнює буття з природою, стверджуючи, що буття є тільки те, що може бути визначено науковим раціональним знанням і практикою.
Сучасна філософія знову повернулася до теми О. як універсальної теорії буття. Сучасна матеріалістична філософія вважаю, що буття – це реальна існуюча стабільна, самостійна,, вічна, безмежна субстанція, що містить у собі все суще матеріального і духовного світу.

82. Основні категорії філософської онтології: буття, суще, сутність, існування.
Онтологія – наука про буття. О. розглядає такі питання як походження світу, його закони і зв’язки, напрямки розвитку світу.
Розрізняють такі категорії як буття і небуття. Буття – те, що існує; всезагальний спосіб життя. Буття - є все суще. Небуття – заперечення буття, це ніщо, те, що не існує. Тобто, небуття – це межа, за якою предмет або ще, або вже не існує. Отже, теперішність існує між двома формами небуття. Те, що є зараз, його може вже не бути.
Розрізняють буття реальне і буття ідеальне. Реальне буття часто називають існуванням, ідеальне - сутністю.
Ідеальне буття знаходиться поза часом і поза простором – Бог, Абсолютна Ідея тощо. Йому не характерно бути осязаємим, не характерно бути фактом. Ідеальні сутності характеризуються позачасовістю (вічністю), загальністю (не індивідуальністю) та нематеріальністю. Ідеальним буттям володіють цінності, ідеї, математичні і логічні поняття.
Реальне буття (реальний світ) є найбільш очевидним. Все, що існує в часі та характеризується індивідуальністю, належить до сфери реальності. Воно надає реальність предметам і процесам. Реальне буття охоплює чотири шари — матерію, життя, психічні та духовні явища.

83. Буття як предмет філософського аналізу.
Поняття «буття» дає змогу позначити і описати все, що є, все що існує. Буття як реальність багатогранна, надзвичайно складна по структурі. Залежно від підстав виділяють різні сфери, рівні і градації буття. Наприклад, можна розглядати буття як єдність таких сфер:
1. Матеріально-предметне буття. Це світ об'єктів, що ми можемо сприймати(бачити, торкатися і тд), що безпосередньо впливають на свідомість, мислення через органи почуттів
2. Об'єктивно-духовне буття. Це духовне життя людини в соціумі: думки, теорії пізнання, світ духовних цінностей, світ філософії, світ емоцій..
3. Громадсько-історичне буття. Включає в себе як матеріальні, так і духовні елементи буття. Це реальні відносини в історичному часі: реформи, революції, війни.
4. Суб'єктивно-особистісне буття. Воно включає у себе також матеріальний і духовний елементи, але це життєдіяльність вже конкретного індивіда із його неповторним індивідуальним досвідом.
Можна структурувати буття за розходження способів функціонування і форм відображення: нежива, жива природа і соціум.
Найпершою умовою розуміння буття є вироблення категорії «все». Якщо дійсність постає перед нами через послідовність речей, які невідомо де та як починаються та невідомо куди зникають, невідомо, як між собою поєднуються, то схопити реальність у статусі буття неможливо. З іншого боку, як уже зазначено, будь-яка визначеність потребує позначення меж. «Усе» межує з «нічим», тому перші визначення буття йдуть через зіставлення та використання саме цих категорій. Ще в гімнах індійських «Вед» та у гномах (загальнозначимих висловах) давньогрецьких мудреців («софістів»), поетів, політичних діячів загальнозначущі сентенції формулювались так: «Усе моє — зі мною», «Нічого понад міру», «Все обдумуй заздалегідь». Але в усіх цих випадках можна вести розмову лише про початкові, зародкові форми названих термінів як категорій.
Філософи детально розглядають питання буття, акцентуючи увагу на тому, що буття твориться з набутого тою чи іншою людиною за весь період її існування як форми сущого. Також, окрім буття як такого, розглядається інша сторона буття – небуття, те, що не існує і що ми не можемо осягнути фізично та духовно.
Сучасна матеріалістична філософія вважає, що буття – це реальна існуюча стабільна, самостійна,, вічна, безмежна субстанція, що містить у собі все суще матеріального і духовного світу.

85.Філософський сенс вчення про матерію. Основні рівні організації матеріального буття.
Термін “матерія” у перекладі з латинської мови означає – речовина. В історії філософії поняття «матерія» завжди було предметом тривалих суперечок матеріалізму та ідеалізму. Сам термін «матерія» був запроваджений Платоном.
У діалектичному матеріалізмі матерія – це філософська категорія для позначення об’єктивної реальності, яка відображається органами відчуття людини, але існує незалежно від них.
Матерії притаманні численні властивості: невичерпність, пізнаваність, незнищуваність й інші. Але серед них є такі, без яких вона взагалі неможлива. Такі властивості називають атрибутами. До них належать рух, простір, час.
Сучасна наука вивчає конкретні рівні організації матерії. Вона виробила уявлення про матерію як складну самоорганізовану систему, яка перебуває у постійних змінах, елементи якої зв’язані між собою. Зокрема, природничі науки розглядають наступні рівні організації матерії: - 1) Нежива природа, яка має складну будову. Вона складається з елементарних частинок; атомів; молекул; макротіл; планет; галактик; систем галактик 2)- Біологічний рівень організації матерії, до якого входять системи доклітинного рівня – нуклеїнові кислоти (ДНК та РНК) і білки; клітини; багатоклітинні організми (рослини і тварини); надорганізменні структури (популяції, види тварин, біоценози – наприклад, ліс як біоценоз, у якому взаємодіють тварини, рослини, гриби тощо). Біологічний рівень організації матерії утворює біосферу.
- Соціальний рівень організації матерії, який є особливим типом матеріальної системи, що називається людським суспільством. У ньому формуються та функціонують такі структурні елементи, як сім’я, історичні форми спільності людей (рід, плем’я, община, народність, нація), класи, страти та інші соціальні групи, що утворюються за різними ознаками. Суспільство має свою історію, яка включає минуле, теперішнє й майбутнє у їх нерозривній єдності.