Основні напрями розвитку і жанри української літератури. Театральне мистецтво

Українська література другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст. розвивалася у декількох провідних напрямах та жанрах.

Перший напрям представлений народно-поетичною творчістю. У зазначений період вона суттєво поповнюється. Провідними її жанрами були думи, історичні пісні, вірші, присвячені переважно героїці визвольних змагань українців. Одним з найяскравіших зразків громадянської лірики того часу є анонімна дума «Всі покою щиро прагнуть», авторство якої історики найчастіше пов’язують з Іваном Мазепою. У цьому творі яскраво змальовано суспільну ситуацію періоду Руїни. Трагічність ситуації розкривається через зіставлення різних політичних орієнтацій козацьких ватажків, кожен з яких закликав інших рятувати Україну від іноземного панування, але під його керівництвом і протекцією іноземних же держав. Такі твори друком не виходили й поширювалися у списках. Історичні пісні та думи часто прославляли Богдана Хмельницького, його найближчих сподвижників - Максима Кривоноса, Івана Богуна, Данила Нечая. Серед них окреме місце займає славний козацький ватажок Станіслав Морозенко, що загинув 1651 р. у битві з татарами. Образ цього козака, «голови завзятої», з якого вороги «живцем серце вирвали», став улюбленим народним образом, за яким «уся Вкраїна плаче».

Кінець ХVІІ - початок ХVІІІ ст. – це останній період розквіту народних дум та пісень про «козацьку славу». Після завершення народно-визвольної боротьби розвиток дум припиняється. Занепад козацького життя призвів і до занепаду героїчного епосу. Козацтво підупадає політично, суспільно та економічно. Багато гіркої правди розказано про це в думі «Козацьке життя» вже пізнішого періоду. Однак самі думи жили в народі довше, були й надалі популярними. У ХІХ ст. було чимало талановитих виконавців таких дум, серед яких найбільш відомим став Остап Вересай з Полтавщини.

На Правобережжі жанр історичної пісні продовжує розвиватися і у ХVІІІ ст. Це передусім були пісні про народних месників-гайдамаків та їх драматичну боротьбу з польсько-шляхетськими гнобителями. У цьому циклі особливо вирізняється пісня про зраду козацького сотника Сави Чалого, що, перебуваючи на службі у поляків, воював проти козаків, а згодом був убитий, як зрадник, своїм колишнім другом Гнатом Голим. До цього циклу належить також пісня про козацького ватажка Семена Палія, про зруйнування Запорозької Січі. Велику кількість пісень, переказів, легенд створив народ про так званих опришків, месників за народні кривди у Галичині та на Закарпатті, а особливо про найсміливішого з них - Олексу Довбуша, підступно вбитого 1745 р.

Окрему групу становлять так звані чумацькі пісні, в яких змальовуються важкі обставини життя чумаків, що здійснювали далекі й небезпечні подорожі за сіллю в Крим.

У другій половині ХVІІ ст. розвивається жанр проповідницької і публіцистичної прози. Одним з найяскравіших його представників був Іоанікій Галятовський. Змолоду він уклав збірку проповідей «Ключ розуміння»з доданим до неї першим вітчизняним курсом гомілетики (теорії проповіді) «Наука, альбо способ зложення казання». Автор радить ділити проповідь на три частини (за аналогією єзуїтських проповідей). У першій частині викладається задум проповіді, її мета, у другій – основна думка, а в третій підбиваються підсумки. Автор навчає, як зацікавити слухачів, як добирати тему, як будувати проповідь. Галятовський уславився також написанням низки полеміко-богословських творів. Три з них – «Розмова Білоцерківська», «Стара церква», «Фундаменти» написані польською мовою й спрямовані проти католицизму та унії. Книжна українська мова творів Галятовського наближена до народної розмовної. Всі великі твори цього автора були надруковані за його життя, що було за тих часів великою рідкістю, а деякі з них було перекладено тогочасними російською, румунською і польською мовами.

Визначними представниками зазначеного жанру були також Лазар Баранович (великі збірки проповідей «Меч духовний», «Труби словес проповідних») та Антоній Радивиловський, який вважався найбільш талановитим проповідником доби. Характерними рисами його проповідей є демократичність викладу, значна кількість повчальних прикладів і порівнянь з давньої історії, сучасних йому подій. Радивиловський уводив у проповіді народні казки та приповідки, а також популярні світські сюжети з життя народів Заходу і Сходу.

Не можна оминути ще одне ім’я знаного у той час публіциста й проповідника – Інокентія Гізеля. Він змолоду переселився з Німеччини до України і віддав увесь свій розум, всю енергію новій вітчизні. Випускник Київської академії, а потім її викладач і ректор, він є автором кількох проповідницьких творів, найцікавішим з яких вважається «Мир с богом человеку». У ньому міститься багатющий матеріал для характеристики українського суспільства другої половини ХVІІ ст. Звертаючись до читачів, І.Гізель змальовує сумну картину спустошення України чужоземними завойовниками та міжусобними війнами. Він вважає, що треба звернутися до бога, й тоді настануть мир та тиша. А щоб цих благ досягти швидше, автор пропонує свою книгу для викорінення гріхів та очищення совісті кожного представника тогочасного українського суспільства. Гізель подає цілу шкалу гріхів для кожної відомої йому професії. Досить детально описані найпоширеніші гріхи купців, ремісників, лікарів, аптекарів, учителів, воїнів, митників, адвокатів, писарів судових, духовенства, корчмарів й інших суспільних груп. Книга була дуже популярною в Україні й навіть за її межами. Вона є цікавим джерелом морально-етичних понять у колі найосвіченіших людей України другої половини ХVІІ ст.

Ще одним важливим літературним жанром тогочасного письменства була історична проза. По-перше, вона представлена літописними творами, традиція написання яких сягає ще княжої доби. Наслідуючи попередні літописні традиції, покликані до життя загальним патріотичним піднесенням, відомі й невідомі науці автори намагалися зафіксувати події, свідками яких були. У ХVІІ ст. було складено чимало літописів, які отримали назви за місцем їх створення: Густинський літопис, Львівський літопис, Київський літопис тощо.

Густинський літопис був знайдений у Густинському монастирі на Полтавщині у списку, що його зробив ієромонах цього монастиря Михайло Лосицький. Автор літопису, час його створення невідомі. Деякі дослідники вважають, що створити його міг відомий письменник-полеміст Захарія Копистенський, а Лосицький лише скопіював твір з якогось списку та написав передмову. У ній він пише, що люди повинні знати своє минуле, передавати з покоління в покоління культурні здобутки і вчитись на помилках, не допускаючи їх повторення. Сам літопис є творчою компіляцією (несамостійною роботою, що грунтується на використанні чужих творів) із різних вітчизняних і польських джерел, де викладається історія від найдавніших часів до Берестейської унії. Найпомітнішими тут є оповідання про початок посполитого козацтва, про запровадження нового календаря та про запровадження унії в Україні.

У 1672 р. з друкарні Києво-Печерської лаври вийшла «Хроніка» ректора Київської академії Ф.Сафоновича, в якій автор намагався відтворити той історико-політичний фон, на якому відбувалися всі важливі події давньоруського, литовського, польського періодів української історії.

Найпопулярнішою працею того часу справедливо вважався «Синопсис», авторство якого деякі вчені приписують І.Гізелю. Вперше цю працю надрукували у 1674 р., але потім протягом 150 років перевидавали 10 разів, перекладали грецькою й латинською мовами, поширювали в рукописних списках. Це був перший систематизований підручник із вітчизняної історії, яку було введено до шкільних програм як самостійний предмет. На відміну від твору Сафоновича, «Синопсис» певною мірою вже орієнтувався на московську монархічну концепцію державного устрою.

Визначними історичними творами, які вперше з’явилися наприкінці ХVІІ ст., були так звані козацькі літописи. Це літературні твори, у яких рельєфно, широкопланово змальовано події визвольної війни під проводом Б.Хмельницького. Провідне місце серед них займають літописи Самовидця (анонімного автора, який саме таким іменем підписав власний твір), Григорія Грабянки та Самійла Величка. Вони являють собою суттєве зрушення в українській історіографії, оскільки знаменують перехід від літописання до власне історичної науки, від хронологічного переліку подій до їх осмислення й прагматичної інтерпретації. Джерелами для авторів слугували мемуарні, господарські, військові, дипломатичні та інші документи, тому їх праці називають літописами лише умовно. Визначальні історичні події у них відтворено, виходячи із загальнонародних патріотичних позицій. Водночас автори були виразниками старшинських станових інтересів, негативно ставились до виступів «черні». Українське козацтво виступає у цих творах рушійною силою національної історії. Військово-політичний союз з Москвою в цілому схвалювався, однак висловлювалось невдоволення утисками царських воєвод і фаворитів, відстоювалися давні права й вольності козацтва. Українці називаються окремим «козако-руським» народом. Центральними постатями козацьких літописів виступають українські гетьмани, кошові, полковники та інші представники старшини, які відстоюють свободу і честь «козацької вітчизни».

Важливе значення для розвитку історичної думки в Україні та піднесення національної самосвідомості мала праця «Історія Русов іли Малой Росії», автором якої найпевніше був полтавський шляхтич Григорій Полетика. Написана вона близько 1770 р., а друком вийшла лише 1846 р., хоча до цього розходилася у сотнях рукописних списків по всій Україні та ширше – по всій імперії. Цей твір написано тогочасною російською мовою, але на основі глибоко патріотичних позицій. Автор відстоює думку про самостійність українського народу, виділяє ті моменти в історії, коли народ самовіддано боровся за свою свободу. У праці вперше чітко сформульована ідея відновлення державності України. Як і в козацьких літописах, в «Історії Русов» чимало місця відведено власне культурній проблематиці. Зокрема, окреслюючи сучасний йому стан справ, автор пише: «Прежде были мы то, что теперь московцы: правительство, первенство и самое название Руси от нас к ним перешли. Но мы теперь у них как притча во языцех». Твір мав не лише наукове, але й політичне та ідеологічне значення. Під його впливом писали свої твори українські й російські поети та прозаїки: Є.Гребінка, М.Гоголь, Т.Шевченко, С.Руданський, К.Рилєєв (поема «Войнаровський»), О.Пушкін (поема «Полтава»).

У другій половині ХVІІ ст. значного розвитку досягла драматична література, зокрема шкільна драма. Спочатку в школах ставилися комедії давніх римських письменників, але потім викладачі Київської академії самі почали писати п’єси, приурочені до кінця навчального року. За період з 1673 по 1695 рр. збереглося понад 20 текстів шкільних драм.

Основним змістом шкільної драми були релігійні, біблійні, міфологічні та історичні сюжети. Ними ставилося за мету поглибити й закріпити знання релігійних істин і біблійних подій. Прославлялися святі, моральні поняття - надія, розум, милість, любов, віра. Такі шкільні драми складалися з прологу, фабули (основної частини) й епілогу. Пролог виголошував зазвичай сам автор, пояснюючи основну думку драми та її моральну настанову. Після цього сценічно відтворювався основний сюжет – фабула. Завершував драму епілог із подякою глядачам. У шкільних драмах виступала велика кількість дійових осіб (до 300 чол.). Це пояснювалося виховною метою – для того, щоб залучати до вистави якомога більше учнів. У перервах між актами поважної релігійної драми ставилися інтермедії та інтерлюдії. Змістом їх були розважальні сюжети з народного побуту, герої яких розмовляли мовою, близькою до народної.

Великий крок уперед у розвитку української драми зробив Феофан Прокопович (1681-1736 рр.). Він народився у Києві в купецькій сім’ї, отримав освіту в Києво-Могилянській академії, потім навчався в польських школах, в Римській єзуїтській колегії. Ф.Прокопович дуже цікавився протестантськими течіями у християнстві. Повернувшись 1704 р. до Києва, викладав поетику, риторику, філософію у Київській академії. У 1705 р. він написав свою знамениту історичну трагікомедію «Володимир», до якої першим включив тему з української історії. Присвячена І.Мазепі, п’єса містила яскраво виражені ознаки патріотизму, зокрема у трактуванні Ф.Прокоповичем Києва як «другого Єрусалима».

Новизна п’єси була вже в тому, що автор запропонував сюжет не з біблійної історії, а з вітчизняної. Іншою новацією було те, що основною тезою п’єси була боротьба з відсталістю, патріархальною рутиною. Автор вдається до психологічного аналізу дій хрестителя Русі князя Володимира Великого, показує його сумніви й вагання. Давньоруський володар постає як звичайна людина, а не канонізований церквою святий, позбавлений людських недоліків. Цей твір став ніби віхою на межі нового й старого у світі української духовності.

Ф.Прокопович підготував підручник з поетики, у якому опрацював правила укладання драматичного твору, що цілком відповідали вимогам барокової стилістики, яка стає на той час нормою. Але у цій теорії вже відчувалися й елементи класицизму. Актів у драмі, за Ф.Прокоповичем, має бути п’ять. Сцен в одному акті може бути багато, але не більше десяти. В трагедіях, як виняток, одна сцена може становити цілий акт. Більше трьох осіб в одній сцені не повинні розмовляти, хоча самих осіб може бути значно більше. Всі особи можуть виходити зі сцени лише після закінчення дії.

Драматургічна теорія Ф.Прокоповича справила на сучасників таке враження, що подальша театральна творчість протягом півстоліття дотримувалася цих правил. Згідно з його приписами створювали трагікомедії українські драматурги С.Ляскоронський, М.Довгалевський, М.Козачинський, Г.Кониський. Так, у драмі Г.Кониського «Воскресеніє мертвих» (1747 р.) відображено соціальні антагонізми тогочасного українського життя - сваволю старшини, хабарництво, продажне судочинство. Генетично пов’язаною з українською шкільною драмою є сатирична комедія українського патріота грецького походження Василя Капніста «Ябеда», яка вважається одним з вищих досягнень жанру комедіографії.

Із плином часу театральні вистави вийшли поза шкільні стіни. Цьому сприяли студенти, які, мандруючи Україною, показували вистави, самі готували інтермедії, вчили канти й пісні, виготовляли все необхідне для вертепу. Вихідці з академії поширювали театральну справу не лише в Україні, а й за її межами. Саме українці стали засновниками театрів у Москві (С.Полоцький), Санкт-Петербурзі (Ф.Прокопович), Тобольську (Ф.Лещинський), Могильові (Г.Кониський), Сербії (М.Козачинський).

З 50-х рр. ХVІІІ ст. в Україні з’являються театральні колективи професійного характеру. Зокрема, в Глухові діяв придворний театр гетьмана Кирила Розумовського, в якому ставилися комедії та комічні опери російською, італійською та французькою мовами. Тоді ж з’являється в Україні російський та польський класицистичний театр. Низка аматорських труп виступала в Єлисаветграді, Кременчуці, Харкові.

Плідно розвивався також жанр поезії. Демократичні традиції народного віршування найяскравіше відбилися у творчості “мандрівних дяків”. До цієї категорії належали студенти - вихідці з бідних родин, які не мали ніяких засобів для прожиття та навчання і змушені були в період вакацій (канікул) йти в народ заробляти шматок хліба. Вони наймалися писарями, дяками (звідси й назва), приватними вчителями. Вихованці Київської академії, колегіумів вивчали курс поетики, що давав їм добрі знання з основ літературознавства Вони обов’язково повинні були вміти писати вірші, драматичні твори, проповіді. Все це виробляло у студентів добрі смаки у художній літературі. Перебуваючи серед народу, студенти освоювали багаті здобутки народної поетичної творчості. Це допомагало їм писати оригінальні твори – вірші, книжні пісні, орації (промови) та травестії (гумористичні вірші, близькі до пародії). Тематика таких творів була переважно релігійною. Опрацьовуючи біблійні сюжети, мандрівні дяки йшли шляхом своєрідного прийому – зводили зазначені теми до рівня повсякденних, вносячи в них побутові деталі з народного життя. Травестії відзначалися описом колоритних ситуацій, у них було багато іронії, жарту. Твори мандрівних студентів здебільшого не друкувалися, а жили в усній формі серед народу. Однак до нас дійшло ім’я одного з них, що жив на межі ХVІІ-ХVІІІ ст. Це Климентій – «син Зинов’єв», що видав збірку своїх творів, які становлять собою енциклопедію життя всіх верств і прошарків тогочасного українського суспільства. Крім кількох сотень власних віршів, Климентій помістив у згадану збірку понад 1000 народних прислів’їв та афоризмів.

З 1720 р. книгодрукування книжною українською мовою в Росії, після кількох виданих раніше заборон, було остаточно ліквідовано. Ця заборона вкрай негативно позначилася на розвитку української літератури. Нова генерація українських письменників мала писати російською мовою, в якій, щоправда, вже назавжди закріпився великий масив слів українського походження. Серед російсько-українських письменників, які залишили визначний слід у літературному процесі ХVІІІ ст., слід назвати Гната та Івана Максимовичів, М.Богдановича, О.Хмельницького, В.Капніста.

Дуже цікавим з історичної та політичної точки зору є вірш-діалог перекладача Генеральної канцелярії Семена Дівовича «Разговор Великороссии с Малоросиею» (1762 р.), написаний майже цілком російською мовою з деякими українізмами. Автор захищає інтереси козацької старшини, зацікавленої у наданні їй дворянського статусу в Російській імперії. Автор підкреслює, що союз України та Росії був добровільним, тому відносини між ними повинні бути рівноправними.

З історичними віршами переплітаються і сатиричні твори на тогочасну «злобу дня» – про скасування козацького ладу, закріпачення селян, заходи посполитих щодо здобуття дворянства. Найталановитішим протестним твором була «Ода на рабство» (1783 р.) В.Капніста, в якій крізь класицистичний канон уже цілком виразно проглядає романтичний світогляд автора. У цьому творі автор, що був заможним українським поміщиком, гостро відреагував на закріпачення українських селян за указом Катерини ІІ від 3 травня 1783 р. Пізніше В.Капніст став відомим через своє утаємничене посольство до Прусії з пропозицією укладання між українцями та німцями союзу проти Російської імперії.

Хоча віршована література ХVІІ-ХVІІІ ст. не дала жодного творчого велетня, твору світового рівня, вона все ж створила чимало мініатюр-перлин. Вони, підсилені живою народною словесністю, були плідним підгрунтям для народженої наприкінці ХVІІІ ст. нової української літератури, що базувалася не на усталених книжних традиціях, а на живій мові демократичних верств суспільства.

 

4. Творчість Г.С.Сковороди – видатного українського мислителя і літератора

Феноменальним явищем в українській культурі ХVІІІ ст. була творчість Григорія Савича Сковороди (1722-1794 рр.). Він народився в с. Чорнухи Лубенського полку на Полтавщині у сім’ї малоземельного козака. Навчався у Києво-Могилянській академії (1738-1741, 1744-1750 рр.), був співаком придворної капели у Санкт-Петербурзі (1742-1744 рр.), перебував у складі посольської місії за кордоном (1750-1753 рр.), а згодом викладав у Переяславському колегіумі поетику, працював домашнім учителем. У 1759-1764 рр., а також у 1768 р. викладав у Харківському колегіумі, після чого, вже до самої смерті, був мандрівним філософом, писав діалоги.

Г.Сковорода є найяскравішим і найхарактернішим представником української національної філософської думки. Його творчість багато в чому зумовлена попередніми надбаннями у цій галузі й водночас визначила подальші шляхи розвитку української філософії (П.Юркевич, В.Винниченко, Д.Чижевський). Філософія для Г.Сковороди є квінтесенцією самого життя, тому головним у людині є не стільки її пізнавальні здібності, скільки емоційно-вольове єство її духу, серце, з якого виростає й думка, й почуття. Характерним для філософської позиції Сковороди є широке використання мови образів, символів, а не чітких раціоналістичних понять, які не в змозі задовільно розкрити сутність філософської та життєвої істини.

Філософська спадщина Г.Сковороди – це 17 трактатів і діалогів. Центральним у вченні філософа є теорія про “сродну працю”. У ній Сковорода чи не першим з філософів того часу висунув ідею перетворення праці із засобу до життя в найпершу і найвищу життєву потребу й насолоду. Проте не всяка праця приносить людині щастя. Такою є лише «сродна праця», тобто праця за покликанням. У кожної людини закладені здібності до певних видів трудової діяльності. В процесі виховання здібності мають стати розвинутими, перетворитися в сутність людської особистості. Через «сродну працю» розкривається природа людини, розвиваються закладені у ній добрі начала. «Сродна праця» є ідеалом людського щастя. І навпаки, «несродна праця» робить людину глибоко нещасною.

Суттєвим моментом на шляху досягнення «сродної праці» є самопізнання й самовдосконалення людської особистості. Це друга теза вчення Сковороди. За допомогою самопізнання людина знаходить у собі «справжню людину», своє покликання, розвиває закладені у ній здібності, тобто вдосконалюється, а отже, відшукує шлях до «сродної праці» та щасливого життя.

Філософські погляди і гуманістичні ідеали Сковороди відбилися й на його літературній творчості. У рукописних збірках «Сад божественных пісней» та «Басні Харковскіи» Сковорода пропагував високі моральні якості людини, закликав добувати знання, заохочував до добрих справ. Перша збірка представляє Сковороду як поета-лірика, котрий оспівує громадянські ідеали та гуманізм. Зокрема, яскраву картину тогочасної реальності змалював поет у знаменитому вірші «Всякому городу нрав і права», слова якого пізніше І.П.Котляревський уклав в уста Возному в п’єсі «Наталка Полтавка».

Заслуговує на особливу увагу і роль Г.Сковороди як першого українського байкаря (йдеться про другу літературну збірку). Звернення Сковороди до цього жанру свідчить про те, що він бажав якнайбільше поширити свої ідеї в масах, надати їм загальнозрозумілої, наочної форми. Всі сковородинівські байки написані прозою. В них передусім звучать філософські мотиви, спрямовані на осмислення сучасних письменникові проблем життя. Цікавою частиною байок Сковороди є їх «сила» (мораль). Як правило, автор висловлював мораль за допомогою відомих народних прислів’їв та приказок. Вони приваблювали Сковороду тим, що являли собою наслідок життєвого досвіду людини, виходили з гущі життя. Багато в них було закладено філософських суджень, що імпонувало світоглядним позиціям письменника, й завдяки цьому допомагало йому розкривати ідейні задуми своїх творів. Прикладом байок Сковороди, у яких він розкривав сутність свого філософського вчення, є зокрема «Пчела и шершень», «Убогий жайворонок», «Благородний Еродій».

Літературні твори Г.Сковороди відзначені щирим патріотизмом, любов’ю до Батьківщини та її історії: «Не ищи счастья за морем. Ударь кресалом и выкресишь огонь у себе дома и не будешь ходить по соседним хатам и просить: позич де, мне огня».