Кіммерійці, скіфи, сармати та їх роль у розвитку культури на українських територіях

З відкриттям та поширенням заліза в історії стародавнього населення України розпочалася нова епоха, позначена докорінним зламом старих соціально-економічних структур. Залізний вік в Україні датується XII ст. до н.е. - IV ст. н.е. Ранній період ранньозалізного віку традиційно обмежують часом існування кіммерійських і чорноліських пам’яток. Беручи до уваги, що залізний вік розпочався з часу білозерської та білогрудівської культур, вважаємо існування цих культур першим етапом ранньозалізного віку (початок XII - X ст. до н.е.), а кіммерійські, чорноліські та синхронні їм пам’ятки відносимо до другого етапу раннього періоду (IX - перша половина VII ст. до н.е.).

Білозерська культура стала основою кіммерійської, яка є, ймовірно, пізньою частиною білозерської. Кіммерійці розселилися у степах Північного Причорномор’я наприкінці II - на початку І тис. до н.е. Це найдавніший народ на території України, назву якого донесли до нас писемні джерела. Геродот (V ст. до н.е.), зокрема, повідомляє про те, що території, зайняті скіфами, належали раніше кіммерійцям.

Етнічність кіммерійців остаточно не з’ясована. Є певні підстави стверджувати, що вони належали до однієї з груп іраномовного населення. Провідною галуззю їхнього господарства було кочове скотарство, дуже висока ефективність якого давала змогу створювати значний додатковий продукт. Без цього не могли б існувати військові кінні загони згаданого народу, котрі здійснювали далекі грабіжницькі походи аж у Передню Азію.

Кіммерійці першими на території України освоїли технологію залізного виробництва із болотяних руд, а також металообробку, яка допомогла кардинально поліпшити озброєння кінних дружин. Поряд з економічними в кіммерійському середовищі відбувалися й важливі суспільно-політичні процеси. Спостерігався перехід від військової демократії до станово-класового суспільства на базі рабовласницького способу виробництва.

Кіммерійські пам’ятки представлено лише похованнями, зазвичай курганними, хоча відомі й безкурганні поховання. Поширені вони від Дунаю (Істру) до Волги (Араксу). Виділено два ступені культури - чорногорівський та новочеркаський. На першому ступені ховали в простих прямокутних та овальних ямах, іноді з дерев’яним перекриттям. Чоловіків супроводжували зброя (стріли з бронзовими та кістяними наконечниками, кинджал з бронзовим руків’ям та залізним лезом), збруя, а жінок - золоті та бронзові прикраси, намисто, глиняний посуд. На новочеркаському ступені істотно змінився поховальний обряд: з’явилися глибокі ями, відомі прямокутні ями з дерев’яним дахом, поставленим на дерев’яні стовпи. Відтепер предмети почали класти і на перекриття. Поширилася цільнозалізна зброя, в тому числі й залізні наконечники стріл.

Важливою рисою культури кіммерійців є стели, які хоча й не мають виразно відтвореної голови людини, але містять зображення одягу та озброєння (подібні до стел бронзового віку України). Військово-політичне об’єднання кіммерійців проіснувало до VII ст. до н.е. і розпалося під тиском скіфських племен. Кіммерійська культура надалі частково розчинилася у скіфській, частина кіммерійців мігрувала на Близький Схід.

У середині VІI ст. до н.е. у південноукраїнських степах з’явилися іраномовні племена скіфів, витіснивши звідси і частково асимілювавши кіммерійців. За Геродотом, Скіфія складалася з кількох етнічних утворень, що традиційно називають племенами або союзами племен. Так, калліпіди або елліно-скіфи – це населення з ознаками грецької та скіфської культур на Побужжі поблизу Ольвії, алазони - населення у Молдові, скіфи-орачі — у Лісостепу Правобережжя, скіфи-землероби — у Лісостепу Лівобережжя, натомість скіфи-кочовики проживали у степу на схід від Дніпра, а далі — до Меотиди (Азовського моря) і Дону, у Степу Криму - царські скіфи.

Геродот зафіксував також легенди про походження скіфів. Одна з них стверджувала, що скіфи з’явилися на своїй землі (як перший її народ) за тисячу років до навали перського царя Дарія і були пов’язані з Дніпром, оскільки їхній першопращур Таргітай вважався сином Зевса та німфи — дочки Борисфена (Дніпра). Сини Таргітая, яких звали Ліпоксай, Арпоксай і Колаксай, започаткували три гілки скіфського народу. До них з неба впали золоті дари: рало (плуг) з ярмом, сокира та чаша. При спробі двох старших братів наблизитися до золота воно спалахувало вогнем і лише Колаксай зміг заволодіти ним. Це було розцінено як знамення богів, тому брати визнали головування над собою молодшого брата - Колаксая. Він поділив країну між своїми синами на три частини і в найбільшій залишив золото, яке скіфські царі вважали священним і якому щорічно приносили жертви.

Ця та інші міфологічні конструкції скіфської доби формулюють триєдність (верх, середина, низ) або тріаду: верхній світ (небо), світ людей (земля) і нижній світ (потойбічний - підземне царство), або небо, гора, вода, або царі (воїни), жерці, землероби (найвизначніша пам’ятка скіфського періоду - золота пектораль). Сюжет міфу дуже нагадує східнослов’янські сюжети та пізніші казки про три царства - мідне, бронзове і золоте. Золоте царство дісталося саме молодшому братові. Не випадково, мабуть, саме молодший брат завжди перемагає в наших казках. Звичаї, пов’язані з трьома священними предметами - ралом, чашею і сокирою - відомі також у культурі кельтів.

Інша легенда, яку розповіли Геродоту греки, відносила походження скіфів до Пониззя Дніпра, оскільки першим скіфським царем був Скіф — син Геракла. Обидві легенди цікаві тим, що перша розповідає про скіфів-землеробів (їхніми символами були плуг, ярмо, сокира, чаша), а друга, очевидно, про степових скотарів (їхніми символами названі лук, пояс, чаша). Центральним районом Скіфії вважають Степ, майже єдиним видом пам’яток тут були курганні поховання, більшість з яких в різні часи було пограбовано. Ранні скіфські поховання (друга половина VII - V ст. до н.е.) були зазвичай попередніми щодо курганів бронзового віку. Прості скіфи були поховані у прямокутних ямах, поруч з ними лежав посуд (келих з прокресленим орнаментом, іноді грецький посуд), вудила зі стременоподібними кільцями, наконечники стріл, іноді кістки барана. Основною відмінністю поховань від попередніх – кіммерійських – була західна орієнтація кістяка та наявність прикрас із «скіфським звіриним стилем». Так звані багаті поховання здійснено найчастіше у вузьких ямах, рідше – дерев’яних стовпових гробницях, що імітують будинок. При випростаних кістяках лежали стела, кінь, золоте намисто, золоті пластинки. Найвідомішим прикладом таких курганів є Литий (Мельгуновський) курган, розкопаний поблизу Кіровограда.

Унікальним курганом цього часу є Ульський (на Кубані). Висота його насипу сягала 15 м. У дерев’яній гробниці знайдено лише кам’яний жертовник. Біля склепу лежали кістяки двох биків, по обидва боки від нього - 360 кістяків коней. У розвинутому (класичному) періоді (IV-III ст. до н.е.) поховання стали масовими. Особливо багато могильників з’явилося на Подністров’ї. Кургани мали висоту близько 1,5 м., діаметр — близько 25 м., насипалися двома прийомами; перший насип, з ровом, будували одразу, а після тризни досипали другий насип. Основною формою поховальної споруди стала катакомба. Випростані кістяки знайдені на підстилці з трави або дерева. Чоловіків супроводжувала зброя (пара списів - праворуч біля голови, сагайдак зі стрілами - ліворуч біля пояса). При кістяках жінок знайдено браслети, намисто, кульчики, прясла, дзеркала. Біля голови кожного померлого клали їжу (ногу коня, рідше — бика, вівці) та ніж. Заможних померлих ховали у катакомбі, рідше — у дерев’яній гробниці. В Криму гробниці виготовляли також з каменю та сирцевої цегли. Крім скіфського інвентаря, обов’язковою була грецька кераміка.

Величезні кургани почали споруджувати для знаті (кургани Мелітопольський, Куль-Оба, Солоха, Гайманова Могила). Насипи сягали 6-19,5 м. Нерідко їх оточували кам’яною обкладкою. Центральне поховання було зазвичай чоловічим, померлий мав багаті вбрання та зброю. Іноді в інших камерах катакомб поміщали «царицю», «зброєносців», слуг, коней, собак, багаті набори посуду, зброї, прикрас (у Чортомлику виявлено близько 4 тис. прикрас із золота, у Товстій Могилі — 600).

Найважливішою пам’яткою осілості степової Скіфії є Кам’янське городище кінця V - початку III ст. до н.е. (с. Кам’янка Дніпровська, розташоване між річками Конкою, Дніпром та Білозерським лиманом). Площа городища сягала 12 кв. км. Забудовано було лише середню частину каркасними великими житлами з кількох кімнат та акрополь кам’яними будинками, що мав площу 32 га. Городище було центром ремесла, насамперед металургійного, торгівлі. Крім цього городища, по обидва береги Дніпра існувало кілька поселень, де знайдено скіфський і грецький посуд, залишки металургійного та ковальського виробництва. Степові скіфські пам’ятки значно відрізнялися від пам’яток інших районів посудом. Ліпний скіфський посуд Степу мав видовжені пропорції, відігнуті вінця. Для ранньоскіфських пам’яток були характерні келихи. Починаючи з VI ст. до н.е., у скіфському суспільстві звичайним став грецький посуд.

Іншим важливим районом скіфської культури був Лісостеп Правобережжя, де знайдено кургани, поселення й городища. На відміну від степових, лісостепові пам’ятки продовжили традиції не кіммерійців, а чорнолісців: у їхньому матеріальному комплексі репрезентовані посуд жаботинського зразка, тюльпаноподібні горщики, черпаки. Городища тут з’являються в першій половині VI ст. до н.е. й існують до кінця скіфського часу: Пастирське (18 га) на Київщині, Немирівське (1 тис. га) на Поділлі.

Господарство окремих районів Скіфії було неоднорідним. У Степу домінувало кочове скотарство, в Лісостепу - землеробство. Водночас для частини населення Скіфії професією стала війна. В бою застосовували дальнобійний лук, короткий меч (акинак), дротик, бойову сокиру, клевець, пращу. Захисний обладунок складався зі шкіряного панцира з нашитими на ньому металевими пластинками («лускою»), щита, шолома, поножів. З кінця III ст. до н.е. до IV ст. н.е. центром Скіфії був Крим, де скіфи заснували своє царство, відоме в літературі як Мала Скіфія, із столицею в Неаполі Скіфському. Розвиток скіфів у Криму відбувався під значним впливом греків. Другий (скіфський або скіфо-античний) період епохи раннього заліза у Північному Причорномор’ї закінчився з приходом сарматів.

Сарматські племена становили значну частину населення тогочасної України (займаючи насамперед Степ і Лісостеп) в останньому, третьому, періоді епохи раннього заліза. Панування сарматів у Північному Причорномор’ї відносять до II ст. до н.е. - IV ст. н.е.; в III ст. воно було підірване з приходом готів, а завершилося навалою гуннів IV ст. Сарматів вважають північними іранцями. Вочевидь, греко-римські автори — Геродот, Діодор, Пліній, Полібій та інші - спочатку уявляли сарматів як єдиний народ савроматів. Лише з ІV ст. до н.е. з’явився етнонім «Сарматія» і стали відомими окремі сарматські племена: царські сармати, язиги, роксолани, аорси, сираки, алани.

За легендою, що її переказував Геродот, сармати походили від союзу скіфів з амазонками - міфічним жіночим племенем, яке жило без чоловіків, народжуючи дітей від своїх полонених і залишаючи в живих лише дівчат. Войовничий дух сарматів, які згодом витіснили скіфів-кочівників у Крим, викликав здивування й захоплення сусідніх народів. З історичних джерел відомо, що жінки у сарматів користувалися такими ж правами, як і чоловіки. Дуже часто племена очолювали жінки, котрі керували громадою в усіх справах, у тому числі й у військових.

У легендах залишилися згадки про войовничий дух сарматів та їх мужню рішучість у бою. Мабуть, саме через це українсько-польська шляхта XVI-XVII ст. витворила етногенетичний міф про походження саме від сарматів (українська шляхта - від сарматського племені роксоланів). Майже єдиним видом сарматських пам’яток в Україні є кургани, поширені насамперед у Степу та Лісостепу, але розсіяні практично по всій території країни. Сарматська поховальна споруда мала вигляд вузької прямокутної або овальної ями, перекритої деревом, іноді – кам’яним закладом. Чоловіків супроводжували у потойбічний світ ножі, мечі, іноді посуд, шматки м’яса, жінок - найчастіше прикраси, прясла. Пізні поховання часто були основними в курганах, ями трансформували в неглибокі катакомби. Унікальним є поховання сарматської жриці І ст.н.е. в Соколовій Могилі на Південному Бузі. Ще одним із найбагатших сарматських поховань є могила «цариці» в кургані Хохлач на Подонні. Вона відома як «Новочеркаський скарб», оскільки в ній було знайдено 700 золотих бляшок.

Сарматські поховання вирізняються особливими предметами матеріальної культури: ножами з вузьким держаком, біконічними та яйцеподібними пряслами, а також притаманною лише їм зброєю. У II-І ст. до н.е. сармати користувалися короткими мечами з кільцевим навершям і прямим перехрестям, а пізніше у них з’являються й довгі мечі. Основні форми посуду репрезентовані горщиками з кулястим тулубом, циліндричною шийкою, відігнутими вінцями; вони орнаментовані горизонтальними лініями, зигзагами. Пізніше з’явилися горщики з широким дном і високими вінцями. Вживалися також глеки яйце – і грушоподібної форм, із циліндричними шийками, а також бронзові казани з циліндрично-конічними ніжками. Менше знайдено місцевих мисок і зовсім мало античного посуду. На відміну від скіфів сармати дуже полюбляли фібули - заколки для одягу.

Від середини III ст. н.е. сармати втрачають провідне становище в причорноморських степах. У цей період тут з’явились вихідці з Прибалтики - готи. Вступивши в спілку з місцевими племенами, серед яких були й алани (одне з сарматських угруповань), готи здійснювали спустошливі напади на римські міста Північного Причорномор’я.

У IV ст. н.е. у степовій Україні з’явилися нові кочівники - гунни. Сарматська культура зникла на тлі загальної кризи суспільств раннього залізного віку, коли загинув античний світ. На цьому епоха раннього заліза завершилася.

Слід зазначити, що скіфи та сармати зробили величезний внесок у розвиток світової культури. Ці два народи мали розвинуту й цікаву міфологію. Нам відомі міфи про походження скіфів, культ божеств (очевидно, зведених до єдиного пантеону). Античні греки ототожнювали ці божества зі своїми: Табіті - з Гестією, Папая - із Зевсом, Гойтосира - з Аполлоном, Аргімпасу - з Афродітою, Тагимасада - з Посейдоном. На чолі пантеону стояли Табіті (найважливіша з-поміж скіфських богів), Папай, Апі. Скіфи не робили своїм богам жодних зображень (за винятком бога війни Ареса, ім’я якого Геродот подав грецькою мовою). Аресу скіфи присвячували встановлений у купу хмизу (на погребальному вогнищі) меч-акінак. У сарматів верховним божеством була, ймовірно, богиня родючості Астарта, пов’язана з культом Сонця й коня. Іншим їхнім відомим богом був Танаїс. Постійні військові сутички, пошуки шляхів виживання у боротьбі проти ворогів слугували, вочевидь, основною причиною виникнення мистецтва, що отримало назву скіфського й сарматського звіриного стилю. Він полягав у зображенні хижаків, сцен їхньої боротьби, шматування ними здобичі, руху загалом, у тому числі й кругового. Значна частина таких зображень на предметах із коштовних матеріалів (насамперед із золота), знайдена в найбільших скіфських курганах, може бути пояснена скіфськими міфами.

Під впливом греків на скіфську культуру, з VI ст. до н.е. значення звіриного стилю зменшується, поширюються зображення сцен з грецьких міфів. Чи не найкращим доказом цього є чотири однакових обкладки сагайдаків із зображенням сцен «життя Ахілла», що походять з різних курганів - Чортомлика, Іллінецького, Мелітопольського, П’ятибратнього.У скіфів та сарматів збереглася основна частина ознак поховального обряду, яка утвердилися ще в епоху бронзи, астральна й космічна символіка, котра забезпечувала потрапляння душ на небо, антропоморфні скульптури. Останнім часом зроблено висновок стосовно ритуального характеру пограбувань курганів скіфів і сарматів ще на стадії їх добудови, оскільки предмети, забрані з могили, вважалися священними.

Очевидно, найважливіше значення духовної культури скіфів і сарматів полягало в тому, що вона стала своєрідним містком між Азією та Європою, зберігаючи частину ознак ранньозалізного віку.