Розвиток архітектури, живопису, художніх ремесел, музики

У Галицько-Волинському князівстві розвивалася архітектура, живопис та художні ремесла.

В архітектурі за функціональним призначенням переважає культова (церковна та монастирська) та фортифікаційна (оборонна). Стилістично архітектура цього часу поєднує елементи вітчизняного зодчества із романськими впливами. Протягом ХІІ-ХІІІ cт. велике кам’яне церковне будівництво здійснювалося в Галичі. Зокрема, було зведено кам’яний князівський палац, Успенський собор (1157 р.), церкву Пантелеймона (1200 р.). В улюбленому Холмі князь Данило Галицький збудував церкву Іоанна Златоустого. У цей час на кам’яне зодчество сильно впливали традиції народної дерев’яної архітектури. Спорудженням таких будівель керували досвідчені будівничі. Літопис повідомляє, що міські укріплення на Волині зводив «мужъ хитрый» Олекса.

У зазначений період у Південно-Західній Русі, зокрема у Галицько- Волинській землі, під орудою князя Данила та його наступників відроджується містобудівництво. Цей процес був тісно пов’язаний із динамічним розвитком торгівлі із західними країнами, й у ХІІІ ст. в Галичині та на Волині спостерігається швидке зростання міст. Ще за київських часів через західноукраїнські землі провадилася жвава торгівля з центральною та західною Європою. З упадком Києва посередницька роль в торгівлі між Заходом і Сходом переходить до Галичини. Сюди приїздять купці з Польщі, Німеччини, Угорщини, Греції, Балкан, закуповують продукти місцевого господарства й привозять власний крам. Все це позитивно впливало на розвиток і збагачення міст, на піднесення ремесел, міської культури, прикладних мистецтв, урізноманітнення народних обрядів, звичаїв тощо.

У рукописних згадках того часу яскраво змальовано, як були збудовані та пишно прикрашені холмські церкви. Справжнім меценатом у справі будування храмів став князь Володимир Василькович. Крім того, у цей час зводиться низка нових фортець і відбудовуються старі, зруйновані ординцями. Зростає роль фортифікаційної архітектури, що було пов’язано з необхідністю захисту власних територій від чужоземних нападників. У цей час виникає новий тип оборонних споруд – з великою кількістю башт і центральною вежею. У другій половині ХІІІ cт. розпочинається будівництво кам’яних замків у Луцьку, Кременці, Невицькому, Олеськові, Хотині.

Нові тенденції з’являються і в культовому будівництві. Вони відбилися у спорудженні підкреслено урочистих храмів: церков Успіння та Івана Предтечі у Холмі, Івана Богослова та Дмитра в Луцьку (кінець ХІІІ ст.), церкви Миколая у Львові, церкви Василія у Володимирі-Волинському. У цих спорудах візантійський стиль переходить у нові форми – перероблені на місцевому ґрунті західно- та південноєвропейські, своєрідно переплітаються візантійсько-руський та готичний стилі.

Живопис цієї доби був представлений насамперед монументальними його видами (тобто пов’язаними з оздобленням інтер’єрів будівель). Храми та палаци прикрашалися мозаїками та фресками. Не втрачав свого значення також і головний жанр станкового живопису – іконопис. Всенародне горе, героїчна оборона міст і сіл від ординців знайшли відображення в українському іконописному мистецтві XIII-XIV століть. Тематика його не змінилася, оскільки основні сюжети були запозичені з Візантії ще при запровадженні християнства. Водночас трактування кожного художнього образу набувало місцевих рис, віддзеркалювало життєві проблеми.

Слово «ікона» запозичене з грецької мови і означає «зображення». Іконами, як відомо, прикрашали храми, а писали їх за певними законами. Слід зазначити, що не кожний митець мав право писати ікони. Це мусив бути високопрофесійний майстер, який до того ж досконало опановував церковні канони християнства. Ось чому давні ікони - це взірець високої техніки малярства. Вони витончені за колоритом, пропорціями, декоративністю. Проте у вимогах слідувати одним і тим же зразкам, у всій детальній регламентації іконописання таїлася й небезпека самоповторення. Без живої творчості, без самовираження художника, без внеску у твір свого бачення образу чи явища мистецтво успішно і повнокровно розвиватися все ж не може.

Одержавши від своїх видатних попередників, майстрів Київської Русі, високохудожню мистецьку спадщину, українські художники Середніх віків розвинули її, змалювали у своїх творах важливі моменти з життя народу. Малярство стало одним із видів мистецтва, в якому знайшли своє вираження ідеї визволення українського народу із золотоординського ярма. Прикладом відображення в іконі визвольних ідей, віри в торжество правди може бути образ Юрія Змієборця. В епоху Середньовіччя цей образ лицаря на коні, що пронизував списом кровожерного змія, набув значного поширення. Сюжет про Юрія Змієборця оповідав про те, як мешканці одного міста змушені були сплачувати ненажерливому змієві страшну данину - віддавати найкрасивіших дівчат. Ніхто не брався побороти сильного змія, й лише святий Юрій простромив його своїм списом і визволив людей.

Серед малярських творів на згаданий сюжет до нашого часу дійшла одна з найдавніших ікон «Юрій Змієборець» із села у Дрогобицькому районі Львівської області, яка датується XIV століттям (зберігається у Львівському музеї українського мистецтва). Ікона написана у площинній манері з невеликою кількістю зображених деталей. Юрія Змієборця зображено поважним, навіть суворим. Все це зближує ікону із зразками малярства Київської Русі, традиції якого в цей час ще були живі. Простромлюючи своїм довжелезним списом подоланого змія, Юрій виступає як герой, месник за болі та кривди людей. Все в цій іконі свідчить про суворі часи. Щоб краще передати свій настрій і настрій народу, митець порушує деякі канони. Коня зазвичай зображали білим (колір перемоги), а майстер даного твору змалював його вороним. На іконах, як правило, малювали й городян, що, затамувавши подих, спостерігають за поєдинком. Проте на цій іконі вони відсутні. Вся увага концентрується на головному героєві. Суворе обличчя Юрія, чорний кінь, червоний плащ на ньому ніби підкреслюють, що перемога над змієм дісталася нелегко.

Особливого значення іконописці надавали кольору. Нерідко він промовляв глядачам про суть, про ідейну основу ікони. Білий і золотий символізували світло, перемогу, радість. Натомість чорний колір – горе, червоний - муку, біль, пролиту кров. Синій і блакитний були кольорами неба, вічного плину часу, зелений уособлював юність і силу. Символіка кольорів у живописних творах була розроблена християнськими мислителями і на багато століть стала правилом для митців.

Давні українські художники опанували мову кольорів, вміли тонко нею послуговуватись для вираження тих чи інших почуттів. Так, відповідним сполученням кольорів у поширеному образі стародавнього живопису - діви Марії з немовлям на руках - вони намагались пробудити у глядачів різні емоції, від ніжності, ласки, зворушливості до величі, гідності, що так яскраво виражені в образі Марії-Оранти з Софії Київської.

У середньовічному мистецтві поширеним був і спосіб подібності, паралельності ситуацій. Він полягав у тому, що давні образи ніби переносилися на той час, у якому художник творив. Так, життя під золотоординським ігом було важким, безрадісним, хану сплачували непосильну данину, він вимагав, щоб йому віддавали також дітей. Тому в богородичних образах міститься стільки невимовного материнського суму та болю. Це відтворювало страждання цілком реальних, земних жінок, їх переживання за долю своїх дітей та рідних.

Отже, через характер, настрій, почуття художники-іконописці творили узагальнений портрет матерів тієї історичної епохи. Щоб досягти такої типізації, треба було мати неабиякий талант, добре знати людську душу. Кольори обличчя й одягу Марії та маленького Ісуса відігравали посилюючу роль, були співзвучні настрою, що його хотів підкреслити художник.

Серед шедеврів богородичного іконописного мистецтва галицько-волинського періоду – ікона «Волинської Богоматері», створена, ймовірно, в другій половині ХІІІ або на початку ХІV ст. Ця ікона вважалася покровителькою міста Луцька і волинських земель. Її написання було приурочене до перенесення княжої резиденції з Володимира-Волинського до Луцька за князювання Мстислава Даниловича. Посівши княжий престол 1289 р., він звелів відкрити в Луцьку єпископську кафедру, збудувати в замку кафедральний собор. Очевидно, саме для собору замовили місцевому іконописцю цю ікону, яка стала своєрідним символом освячення князівської влади у Луцьку.

Богоматір вражає не лише глибоким сумом, а й гідністю, величчю. На позолоченому тлі дуже виразна голова Марії. Першовзірцем для створення цього образу міг бути твір Київської Русі або Візантії. Зберігши стару основу, волинський майстер трактує постаті Марії та Христа по-своєму. В декорі тканини переважають прямі пасмовидні або злегка зігнуті складки, що не властиво для жодної іншої школи іконопису. Обличчя у Марії та Христа подібні. Очі Богоматері не просто сумні - погляд її благальний. Вона ніби просить людей, щоб вони об’єдналися, вигнали ворогів, захистили від них жінок і дітей.

За традицією візантійського мистецтва, очі на іконах малювали більшими, ніж насправді, надзвичайно виразними, «все-видящими». З якого б місця не дивилися ви на такі очі, вони спрямовані на вас. Цим досягався особливий, живий зв’язок між глядачем і образом святого чи святої на іконі. Всім своїм виразом, пристрасним, вивчаючим поглядом прекрасно виписаних очей, образ на іконі спонукає людину до світлих почуттів, жити благородним, чистим життям. Церква використовувала іконопис у виховних цілях, з метою відвернути людей від поганих вчинків, аморальної поведінки. Саме тому ікони високо цінувалися і як твори мистецтва, і як своєрідний взірець високоморальної поведінки.

Ще один важливий вид живопису – книжкова мініатюра (ілюстрації до рукописних книг), а також художнє оздоблення книг, що також своїми коренями сягає часів Київської Русі.

Скульптура була представлена рельєфами та різьбою по каменю, які були обов’язковим атрибутом оздоблення як інтер’єрів, так і екстер’єрів будівель. Відомим діячем культури часів Данила Галицького був скульптор Авдій. Літописець називає його «хитрець» – тобто «умілець» – так тоді називали восококваліфікованого майстра. Творчість Авдія можна умовно поділити на галицький і холмський періоди. В Холмі він прикрасив, зокрема, своїми мистецькими роботами церкву Іоанна.

Продовжувалися також традиції художніх ремесел попередньої доби. Зокрема, дуже високого рівня розвитку досягла ювелірна справа. Серед найвідоміших технік цього ремесла – зернь, скань, чернь, карбування, інкрустація, тонке литво тощо. Також високого розвитку досягли ковальська та гончарна галузі ремесла. Про це незаперечно свідчить цілий ряд виробів тогочасних майстрів, що знайдені археологами в Галичі та інших населенних пунктах Прикарпаття.

Розвиток музичного мистецтва також був генетично пов’язаний із київською добою. Так, у Галицько-Волинському літописі згадується славний співець Митуса, що жив спочатку в Галичі, згодом у Перемишлі. Постать Митуси здавна цікавила дослідників. М.Максимович вважав, що він був знаменитим церковним співаком. Інші історики не погоджувались з таким твердженням. Зокрема, сучасний український історик М.Котляр вважає, що Митуса, найімовірніше, був придворним поетом, який виконував власні вірші речитативом під акомпанемент арфи або лютні, так само, як відомі західноєвропейські трубадури.

На другу половину ХІІІ-ХІV ст. припадає подальший розвиток мистецтва скоморохів - народних лицедіїв, співаків, музик, танцюристів. При князівських дворах зосереджувалися співці, які складали «хвали» на честь бойових подвигів князів та їхніх дружинників.